"Проводи чоловіка на фронт – це нестерпно і страшно". Як родина військового рятується від війни

"Я дуже добре розумію жінок, в яких чоловіки з цивільного життя пішли на фронт. Таким жінкам здається, що весь світ їх не чує, що вони одні в цьому стані, що немає ніякої підтримки. Я це розумію, бо в самої чоловік пішов воювати в 2014 році", – сумно говорить Анна Морозова.

Вона – звичайна українка, яка до вторгнення росіян обожнювала своє життя, наповнене радощами. Тішилася родинному затишку, проводжала чоловіка на роботу, займалася улюбленим шиттям, виховувала доньку-танцюристку й сина-айтішника.

Все зламала Росія. Через неї мама Анни двічі опинилася під обстрілами на втратила слух. Через Росію Анна з дітьми живуть у розлуці з рідним батьком. Через Росію батьківський дім Анни стоїть розбитий.

В рамках проєкту "Прихисти своїх" "УП. Життя" розповідає, як родина військового рятується від війни.

Анна Морозова

"Від обстрілів ховалися під диваном"

39-річна Анна Морозова до повномасштабного вторгнення мешкала в Миколаївській області, в селі Лимани. Гучні вибухи лунали в перші ж дні.

"Ми живемо близько до Херсона, і в нас було дуже чути звуки тих боїв, які відбувалися на Антонівському мосту. Буквально за кілька днів обстріли швидко докотилися до нашого краю, і від російських снарядів почали потерпати сусідні села. Ми з вікон бачили, як гатять із артилерії, – по півтори години поспіль. А в нас у цей час тремтіли підлога, вікна, двері. Не знаю, чи там хтось вижив. На ранок завали розбирали і частину людей переселяли до нашого села", – розповідає мешканка Миколаївщини.

У перші дні родині Морозових було особливо тяжко, тому 18-річна донька Ірина була далеко від усіх – вона навчається в університеті фізичного виховання в Києві. І батьки не знали, як її звідти забрати.

"Дочка розповідала, що з гуртожитку всі тікають. І в мене краялося серце, що не можу її вивезти. У неї було кілька спроб виїхати, навіть прибула на вокзал. Але саме тієї миті стався приліт неподалік, тому потяги не ходили. І донька кілька годин сиділа в переході, замерзла. А наступного дня студенти, які залишилися, спустилися в підвал і так там і жили", – пригадує події Анна.

У своєму будинку жінка залишалася вдвох із 15-річним сином Тимофієм. Від обстрілів ховалися під диваном. Там і спали – весь час одягнені. А звуки вибухів було чути безперервно – то далеко, то ось поруч, але практично не затихали.

"Був стан постійного виснаження. Бо вночі ти практично не спиш. Удень теж – щойно задрімав, тут уже й прокинувся від гупання снарядів.

А ще дуже лякала тиша. Бо коли чуєш, що десь бахкає, то розумієш – це не біля тебе, можна сидіти на місці. А коли тиша – то ти не знаєш, що і де відбувається. Думаєш, що зараз прямо в хату снаряд прилетить", – ділиться наболілим жінка.

Каже: ти просто боїшся кожного шороху: біжиш, ховаєшся, потім вилазиш, тремтиш, знову ховаєшся.

Через кілька днів війни почалися проблеми з електрикою, і мешканці Лиманів стали готувати їжу на вулиці, на мангалі.

Під обстрілами родина Морозових провела майже місяць. А однієї ночі наприкінці березня Анні подзвонив чоловік Борис і сказав збирати речі, бо о 5 ранку по них приїде машина – потрібно було екстрено вибиратися.

"Так нас із сином та котом і собакою вивезли спершу до Миколаєва. І щойно ми виїхали, Лимани почали жорстоко обстрілювати. Росіяни наблизилися впритул до нашого села. Проте українські військові відчайдушно не пускали загарбників далі, це були дуже кроваві бої. Я той час досі згадую з жахом", – розповідає жінка.

Анна з чоловіком

"Мама двічі потрапила під обстріл"

У Миколаєві Анна з сином пробули кілька днів, мешкали у знайомих. Але потім російський снаряд влучив просто в заправку, яка була розташована неподалік, і вибухом дуже пошкодило дах багатоповерхівки. Цей приліт став останньою краплею – жінка почала шукати можливість для чергового переїзду.

Спершу Морозовим вдалося доїхати з Миколаєва до Одеси, заплативши за евакуацію близько трьох тисяч гривень. А з Одеси було вирішено спершу їхати до Києва, адже там досі перебувала донька, а родині дуже хотілося об’єднатися. Вісім годин очікування на одеському вокзалі, і Анна з сином нарешті прямують до столиці – у порожньому вагоні, бо на Київ не їхав ніхто, всі навпаки залишали місто.

Далі – тривожно-солодкі обійми з донькою. І черговий шлях – цього разу до Рівного, до знайомих. А за кілька днів знайдено гуртожиток, в якому розміщували вимушених переселенців, і там родина провела два місяці.

"Перше бажання було – нарешті помитися. Бо нам із сином було ніде помитися тижнів два, а може й три. Тому лягти спати в ліжко чистими – для нас була довгоочікувана насолода", – пригадує жінка.

У цей час вдома у Лиманах відбувався просто жах. Кожен член родини постраждав від російської навали.

Мама Анни двічі потрапила під обстріл просто в своєму будинку. Коли був перший приліт, жінка поралася на кухні. Вмить вибило всі вікна, а вона забилася в куточок. І просто чудо, що її не посікло уламками скла.

Під час другого прильоту мама отримала контузію та втратила слух на одне вухо. У домі вибиті не лише вікна, а й двері, значно пошкоджено дах та стелю, уламками побито стіни.

Батьку Анни пощастило більше – він упав у канаву, і вибух його не зачепив. Свекруха Анни сильно вдарилася об стіну, коли вибуховою хвилею винесло двері, і жінку відштовхнуло на кілька метрів.

"Починаючи з Великодня прильоти були буквально постійними: бах-бах-бах – ці звуки не замовкали, люди не вилазили з підвалу. Отримували переохолодження, безперервно хворіли", – розповідає мешканка Миколаївщини.

Як Анна не намагалася вмовити батьків виїхати, не вдалося – вони вирішили залишатися вдома до кінця, в буквальному сенсі.

Погодилися евакуюватися лише влітку, коли від вибухів у селі почалися масові пожежі – горіли і будинки, і поля. І небезпека для життя була максимальна. Тоді батьки трохи пожили в Миколаєві. Але наприкінці осені повернулися додому.

Навесні 2022 року Лимани були прифронтовим селом, яке знаходилося всього за три кілометри від зони бойових дій. Тож у населеному пункті немає жодного непошкодженого будинку – людські оселі або ж стерті в попіл, або ж позбавлені вікон, дверей та даху. Багато загиблих і поранених.

Зараз у Миколаївській області звільнено майже всі території, які були захоплені Росією. Під окупацією поки залишається Кінбурнська коса – з неї загарбники обстрілюють мирні українські міста.

"І ночами працювала"

Перебравшись до Рівного, родина Морозових довго не могла знайти собі постійне житло. Багато людей не пускали з тваринами: хвилювалися, що чотирилапі пошкодять їхнє майно.

"Мене дуже засмучувало таке ставлення. Бо хтось залишився не просто без майна, а буквально без нічого – навіть без даху над головою. І не з власної волі ми тікали з рідних домівок, рятуючи все живе. Після цієї евакуації ми зрозуміли, що матеріальне – це лише речі, і насправді вони не варті нічого, якщо немає життя", – говорить вимушена переселенка.

Врешті родині пощастило – їх разом із котом і собакою пустила до себе на квартиру одна жінка.

"Ми їй безмежно вдячні. В неї, між іншим сини на фронті", – додає Анна.

А потім Морозові стали думати, як і чим заробляти. Так швачка, яка все життя шила одяг для людей, стала шити одяг для тварин.

"Я шию все життя. Продовжувати шити для людей не мала можливості, адже все обладнання залишилося вдома: і машинка, і парова праска, і прасувальна дошка", – мовить Анна.

А от своїй собаці жінка сшила комбінезон вручну. Порода овечий пудель дуже кудлата, тож під час прогулянок на вулиці добряче бруднилася. Саме для захисту від бруду Анна й змайструвала песику одежину.

"Ми виходили у двір у тому комбінезоні, нас бачили сусіди і питали: де замовляли? І дізнаючись, що це я сама зшила, цікавились – може, я і їм змайструю? Так і почалося: спершу один, потім другий, і пішли замовлення. А далі люди почали рекомендувати мене в соцмережах, так усе й закрутилося", – розповідає Анна.

Особливо тяжко їй було спершу шити вручну, також нелегко було дістати тканини, адже логістика була порушена воєнними діями. Згодом вдалося придбати швейну машинку. Але виникла інша біда – відключення електрики.

"То всяке бувало: і ночами працювала, і донька руками крутила колесо від машинки, щоб я шила", – пригадує жінка.

Донька та син Анни з собакою

"Вилазив з окопів, дзвонив і заспокоював мене"

Коли Анна прибула до Рівного, її чоловіка саме відправили туди на лікування до реабілітаційного центру. Військовий кілька разів опинявся під завалами, тож мав різні пошкодження.

"У травні 2023 виповнюється два роки, як чоловік безперервно на фронті. У березні 2022 в нього мала бути відпустка після 10 місяців служби. Але 24 лютого почалась велика війна.

Два роки тому, коли чоловік ішов воювати, наш син був йому по груди. А тут чоловік приходить, а син із ним майже одного зросту", – зітхає Анна.

Розповідає, що жити у розлуці просто неймовірно тяжко. Коли чоловік прийшов на декілька днів на реабілітацію, вони заново почали звикати одне до одного. Але потім він знову пішов. І родина знову лишилися сама.

"Проводи чоловіка на фронт – це нестерпно і страшно. Ти тримаєшся сталевою, зціпивши зуби, показуєш, що сильна і впораєшся. А потім, зачинивши за чоловіком двері, вже даєш собі слабину і дозволяєш поплакати.

Дуже-дуже хочеться бачитися. І так я живу з 2014 року. До російського вторгнення Борис працював на металургійному заводі, заступником начальника участка. Тож я дуже добре знаю весь біль, який відчувають жінки, в яких чоловіки зі звичайного життя пішли на фронт. І мені дуже шкода нас. Але що вдієш, треба себе до купи збирати, триматися і чекати", – говорить тремтячим голосом Анна Морозова.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Борис Морозов був у гарячих точках. Але при цьому постійно дзвонив дружині і дуже сильно її підтримував.

"Вилазив із мокрих та холодних окопів, ловив зв’язок і заспокоював мене. І при цьому знаходив у собі сили боронити нашу країну. Пишаюся ним неймовірно!" – піднесено каже жінка.

Анна Морозова разом із дітьми дуже хоче повернутися додому, на Миколаївщину, в рідні Лимани. Проте в Рівному їх тримає навчання сина Тимофія – він здобуває освіту в комп’ютерній академії. А філіал у Миколаєві зараз не працює.

"Крім того – тривають постійні обстріли Очакова, який неподалік наших Лиманів, і під час телефонних розмов із батьками я чую ті вибухи. А попереду ще звільнення решти Херсонщини, а далі Крим, а ми дуже близько. Тому поки сидимо в Рівному та мріємо про повернення всіх українців до рідних домівок", – каже Анна.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток в будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць. Зараз на сайті близько 16 тисяч оголошень. Сторінку перекладено 40 мовами.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя