"Донька отримала дві кулі в живіт". Спогади родини про втечу з вогненного Ірпеня

Спершу – п’ять прильотів під будинок, а потім – дві кулі в живіт. Родина Свистович з Ірпеня відчула себе героями жорстокого бойовика – втім, у реальному житті.

Рік тому герої ЗСУ вигнали російських окупантів із Київщини, зокрема, й з Ірпеня. А днями місто відвідав актор та посол доброї волі UNICEF Орландо Блум, аби нагадати світові про звірства росіян. Адже час не повинен стирати з пам’яті злочини проти людства.

Їх не забудуть ніколи мешканці Ірпеня – Мирослава й Михайло Свистович та двоє їхніх дітей: син Ярослав і донька Лада.

"Українська правда. Життя" в рамках проєкту "Прихисти своїх" розповідає історію родини, яка хоч і зраненою, проте вибралася з вогненного Ірпеня.

"У мене в голові повно бетону та скла"

Снаряди почали прилітати просто під будинок Свистовичів у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Люди почувалася живою мішенню для російських військових. Тож облаштували місце у підвалі та деякий час мігрували з квартири у сховище і навпаки. Але за декілька діб ворожі міни таки дісталися до оселі родини – то було ніби страшний сон наяву.

Того дня сім’я сиділа вдома. Донька Лада купається у ванній. А господиня Мирослава пече налисники – щоб і самим поїсти, і сусідам у підвал занести. Чоловік відчиняє вікно, щоб провітрити. І щойно відходить – як прямісінько під вікно прилітає снаряд!

Мирослава Свистович

"Вікна всі винесло миттю, а у квартиру позалітали уламки, побили нам телевізор, шафу. Посічені і стіни, і підлога, і стеля. І загалом стіни нашого будинку (він старенький, ще радянський) всі в дірках від уламків.

А я від переляку за секунду вибігла в коридор, стою – у мене в голові повно бетону, скла і, на диво, жодного порізу", – пригадує Мирослава Свистович.

Двері в кімнату, де милася донька, винесло вибуховою хвилею. І уламок снаряда рикошетом потрапив прямо у ванну. Він ударився в самісінький бортик угорі: якби на кілька сантиметрів вище, то влучив би у дівчину. Це був перший гостро небезпечний момент, який пережила Лада. Другий відбудеться за декілька днів, і російська зброя таки дістане 22-річну дівчину.

Найбільше від того вибуху постраждав кіт, який сидів на вікні: осколок упав йому просто на голову і вибив око. Бідолашний із переляку миттю дременув навтьоки.

"І далі починається суцільне кіно. Моя донька дуже любить тварин. Тож вона похапцем одягається і кидається ловити того кота. Чоловік із сином стрімголов біжать ловити дочку. А в цей час навколо вибухають міни! Це був просто жах.

Ми нарахували близько п’яти прильотів. То буквально силою доньку схопили та запхнули в підвал. А поранений котик повернувся до нас згодом, ми його підлікували, але око врятувати не вдалося", – переповідає Мирослава.

Донька Лада

"На ходу вистрибнула з машини"

Вцілівши після обстрілу квартири, родина Свистович усвідомлювала, що наступного разу пощастити може менше. Тож 7 березня стали готуватися до виїзду.

Людей із їхнього підвалу евакуювали 6-7 легковими машинами, на той час там залишалося 16-20 містян, решта виїхали. І сталося так, що чоловік з однією собакою сів в одну машину, син з іншою собакою – в другу машину. А мати з донькою та пораненим котом – у третю. І в цих "Жигулях" ще лишалося вільне місце. Тож водій вирішив забрати ще когось для евакуації і поїхав не з усіма автомобілями по вулиці Соборній, а рушив на паралельну – Університетську.

"Донька сидить біля водія, я – на задньому сидінні. І раптом бачу моторошну картину: лобове скло розлітається. Я розумію, що це нас обстрілюють з автоматів. Події розгортаються миттєво, але ніби в режимі сповільненої зйомки.

Повертаю голову на дочку – біля її голови скло також розлітається на друзки. Я кричу: "Лада, пригинайся!" А вона не може, бо в неї переноска з котом на колінах. Та вона мене й не чула, бо від куль усе свистіло у вухах.

Я тоді повертаю голову на водія, а він так хилиться вбік повільно непритомний, відчиняються двері "Жигулів" і він випадає. Я досі не знаю, живий він чи загинув. Я не бачила крові, але те, що його поранили, це точно", – пригадує жінка.

І далі машина продовжила свій рух без водія. Мирослава розуміла, що зараз вони або розіб’ються, або їх і далі будуть обстрілювати. Тому з автівки треба якось вибиратися. Тож крикнула доньці, щоб та вискакувала. І сама схопила два рюкзаки, сумку з документами і на ходу вистрибнула з машини.

Та сталося так, що сила її стрибка розвернула автомобіль, і він почав рухатися у протилежний бік. А Мирослава лежить на узбіччі та усвідомлює, що її донька не вискочила. І тут машина доїжджає до краю дороги й обрушується в кювет. Жінка застигла. Та за мить двері автівки відчиняються і донька вилазить.

"Слава Богу, думаю, жива! Починаю озиратися по боках і бачу, що метрів за сто до нас наближаються троє російських військових з автоматами. Звісно, перша думка – зараз доб’ють.

Маякую дочці на протилежний бік дороги, аби вона лягла. А сама пригнулася й побігла до неї. Кажу, що певно доведеться далі без кота тікати, бо загинемо всі. Та донька наполягла: "Я кота не покину!", – переповідає Мирослава.

"Чекала, що нам у спину стрілятимуть"

Тоді Мирослава стала швидко міркувати, як діяти. Спершу додзвонилась близьким та бігом розповіла, що сталося. І щойно завершила розмову – підійшли автоматники.

"Я розумію, що від того, як я зараз себе поведу, можливо, залежать наші з донькою життя. І згадала психологічний прийом, що коли жінка просить чоловіка про допомогу, то він ніби як стає прихильний до неї", – каже жінка.

І ось російські військові наближаються до Мирослави з Ладою, і жінка ризикує та простягає до них руку і звертається російською мовою: "Допоможіть, будь ласка". Вони дуже здивувалися такій поведінці. І почали розпитувати, хто ці жінки та з ким говорили телефоном.

Мирослава пояснила, що вони – цивільні та хочуть евакуюватися, дзвонили чоловікові. Тоді окупанти наказали кинути телефон і розтовкли його ногами. Ще запитали, чого виїжджають не по Соборній. Мирослава розтлумачила ситуацію. І врешті росіяни дозволили жінкам піти.

"Ми підвелися, я взяла рюкзаки, донька – кота, і рушаємо. Навколо все гримить, а нам іти десь кілометр. І ми коли від цих автоматників відходили, я чекала, що вони нам у спину стрілятимуть. То я Ладу все підганяла: "Бігом-бігом". У той момент я не знала, що моя донька поранена.

Ран не було видно під курткою. Крові майже не було – лише кілька крапель на плечі, і я думала, що її трохи порізало склом від вікна.

Йдемо, а Лада все відстає і відстає. А я так хочу якнайшвидше вибратися з небезпеки, що не помічаю, як їй погано, що вона хапається за бік. А вона мовчить, нічого не каже. Лише міцно тримає понівечену обстрілом котячу переноску – в ній було шість дір, тобто влучило три кулі навиліт", – пригадує жінка.

Щойно Мирослава з Ладою вийшли на Соборну, їх підхопила волонтерська машина і довезла до Романівського мосту, який з’єднує місто з Києвом. І коли вони почали спускатися до кладок під розбитим мостом, волонтер запитав у Лади: "Тобі погано? Тебе понести?" І дівчина тихо мовила: "Так, понести".

"І лише тоді я зрозуміла, що донька поранена. Весь час, поки ми йшли, її мучив біль, ніби камінь у животі. І вона мовчала, не зізнавалась: боялась, що я візьмусь нести її на руках, а кота доведеться покинути. Тобто за кота бідкалася більше, ніж за себе", – розповідає Мирослава, плачучи.

Лада після поранень

"Кофтина була повністю в крові"

Так жінки перебралися на другий берег річки. Там Ладу поклали на ноші, розрізали куртку. І тут перед Мирославою відкрилася вся картина поранення доньки. Її кофтина повністю була в крові. У Ладу влучило аж дві кулі. Одна прошила наскрізь праву грудину – молочну залозу. А друга куля попала в живіт та порвала товсту шишку. Слава Богу, життєво важливі органи лишилися цілими.

"Доньці дуже вчасно надали медичну допомогу. Бо за словами лікарів, при пораненнях живота – дві години, перитоніт і смерть.

Нас швидко довезли до Академмістечка. Лише тут ми нарешті зустріли чоловіка з сином. Також там уже чекала "швидка". Нас перевантажили з однієї машини в другу і повезли в лікарню, де відразу зробили операцію", – пригадує Мирослава.

Вже вдома Мирослава роздивилася, що в неї лишився слід від кулі на каптурі. Тобто всього кілька сантиметрів урятували жінку від влучання в голову.

Деякий час мати з донькою лежали в лікарні, поки Лада не зміцніла. А чоловік із сином у цей час жили в офісі на роботі. А потім родину підтримали знайомі: дозволили безкоштовно жити у своїй квартирі в Києві, сплачуючи лише за компослуги.

"У нас вийшов своєрідний ланцюжок взаємодопомоги. Бо ці наші знайомі, своєю чергою, зараз живуть в інших знайомих, які виїхали від війни за кордон. Але в Україні в них лишився будинок, за яким потрібно дивитися, бо мародери, на жаль, нікуди не поділися. І от наші знайомі той дім, так би мовити, стережуть", – додає жінка.

Від тих подій минув рік. Але квартира сім’ї Свистович в Ірпені досі стоїть без вікон – вони повилітали у 80% будинків міста. Станом на сьогодні родині вдалося замінити потрощені батареї. Але меблі та техніка і зараз геть розгромлені. Вибуховою хвилею зрушилися труби в кухні, тому користуватися водою у квартирі поки неможливо. Та сім’я сподівається, що влітку все ж вдасться повернутися додому.

Донька Лада після поранення, на щастя, повністю видужала і почувається чудово, продовжуючи рятувати тварин. Окрім котика, який пережив обстріли, великодушна дівчина за підтримки близьких спасла ще семеро котів, двох собак і пару птахів.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг – 900 гривень за людину на місяць.

Вікторія Ярижко, спеціально для УП. Життя