Життя в одній валізі. Історія сім'ї загиблого спортсмена, який захищав Ірпінь

Сьогодні вона – одна з мільйона українських біженців у Польщі. Донька, мама, сестра, племінник і дві валізи – це все, що залишилось з минулого життя. Решту забрала війна – батьківщину, дім і коханого чоловіка.

Анастасія Джунківська – дружина відомого в Україні та за кордоном тренера та спортсмена з боксу Олексія Джунківського. Історія його жорстокого вбивства російськими терористами облетіла світові ЗМІ: у березні минулого року його розстріляли просто у боксерському залі, де він виховував майбутніх чемпіонів.

Про щасливі роки разом з Олексієм та про життя після його загибелі Анастасія Джунківська розповіла для спецпроєкту "Прихисти своїх" від "Української правди. Життя".

А завтра була війна…

23 лютого 2022 року їхній доньці Анжеліці виповнилося 15. Квіти і подарунок вручили, а відсвяткувати планували завтра, бо тієї середи в Олексія було аж 7 тренувань.

Але завтра – прийшла війна.

"Чоловік одразу сказав нам виїжджати з Ірпеня, але ми не були готові, – пригадує Анастасія. – В небі вже шугали літаки, а ми не могли заправитися… Близько шостої вечора в Гостомелі пролунав перший потужний вибух, у нас задрижали стіни. В цей момент остаточно усвідомили, наскільки все серйозно. Ми бігли у підвал – і я плакала".

Олексій одразу сказав рідним, що залишиться боронити Ірпінь і допомагати місцевим.

"Говорив, що буде до останнього там і не відступить ні на крок. Що будуть з хлопцями гнати орків через Донбас на Москву. Він навіть у підвал не спускався, поклав руку на серце і каже: "Я нічого не боюся, тільки за вас з Анжелікою. А все інше мене не хвилює". Так і пішов від мене з рукою на серці", – переповідає жінка.

Анастасія з донькою, сестрою Жанною і її сином, провівши ніч у підвалі під безперервну канонаду і вибухи, вирушили у важку дорогу.

"Від обстрілів у Гостомелі у нас дрижала земля, – розповідає вона. – Не знаю, як нас Бог вивіз звідти. Куди їхати 10 хвилини – навігатор показував годину. Машина заглохла просто на заправці. Величезна черга. Дивом нам залили повний бак, хоча іншим давали тільки по 10 літрів. І ми поїхали до Черкаської області до подруги".

Анастасія з донькою Анжелікою

Розстріляли впритул, 6 куль: скроня, груди, живіт

Олексій Джунківський став волонтером. Допомагав своїм вихованцям, їхнім родинам та іншим ірпінцям з продуктами та евакуацією. Взяв у товариша бус і розвозив їжу з водою цивільним та на блокпости.

"У місті не було ні світла, ні газу, ні води. За місяць він буквально один раз ноги помив і поправ речі", – говорить дружина.

Вони намагалися постійно зідзвонюватися – щойно Олексій знаходив звʼязок. 22 березня він подзвонив Насті і пообіцяв завтра приїхати, бо ж дуже скучив за родиною. Жінка забронювала для коханого номер в готелі…

"А потім мені хтось подзвонив і сказав, що мого чоловіка убили. Я не повірила, заблокувала номер. Подзвонила друзям. Всі казали, що зараз будуть зʼясовувати. Придумали історію, що він під завалами, що відправили волонтерів, і обіцяли його відкопати. Ніхто не міг наважитися на правду", – згадує вдова.

Вона готова була віддати всі гроші на світі, лиш би його врятували. і не могла зрозуміти, як його могли залишити під завалами на ніч.

А потім – прочитала статтю в інтернеті: Олексія Джунківського, боксера, тренера чемпіонів, вбито. Та відмовлялася в це вірити, адже не було жодних доказів. Написала листа в редакцію, вимагаючи зняти публікацію.

Навіть коли 29 березня їй подзвонив товариш чоловіка з поліції і підтвердив інформацію, вона відмовлялася в це вірити:

"Мені скинули фото на впізнання. Я не могла не нього дивитися – попросила подругу і та впізнала його. Я й досі не можу подивитися на ту фотографію".

За словами свідків, росіяни вдерлися до Олексія в зал. Тоді в Ірпінь вже заходили ЗСУ. Окупанти хотіли заховатися в його залі, але він їх не пустив. Навіть намагався битися з ворогами голіруч. Та вони розстріляли його впритул: 6 куль – скроня, груди і живіт.

Убивці жили в залі ще три дні. А тіло – кинули під паркан, де воно лежало і де його потім знайшли, за 20 метрів від залу. Туди й сьогодні люди приносять йому каву, шоколадки, живі квіти.

"Діти його просто обожнювали, – каже Настя. – Один учень навіть зробив собі тату з емблемою клубу. До речі, найменші його вихованці так і не знають, що його вже немає. Батьки їм кажуть, що поїхав за кордон".

Загиблий тренер та спортсмен з боксу Олексій Джунківський

"Якщо він бачить мене з неба, то страждає, що я без кінця реву"

Історія їхнього кохання почалася, як у казці, у новорічну ніч. Вони познайомилися на святкуванні – і з того часу більше не розлучалися.

"Він дуже красиво до мене залицявся. Вже наступного ранку приїхав з квітами. Був упевненим в собі на 1000%: зайшов у квартиру і сказав, що я буду його дружиною. У нього було нереальне почуття гумору. Я можу без кінця згадувати його жарти. З ним було так легко!" – посміхається Настя.

Через три місяці зіграли традиційне українське весілля. В коханні народилася донечка – білявка з блакитними очима.

"Це його повна копія, наче ксерокс. Він вперше взяв Анжеліку на руки – і в них одразу стався контакт. Це важко описати словами. Він щоранку приходив до пологового будинку і сповивав її. Вранці йшов на тренування, ввечері повертався і завжди купав її. Тільки брав її на ручки – і вона в секунду переставала плакати", – каже жінка.

Дочка гуляла лише з татом. Він возив її на збори, на змагання. До інших дітей так само був добрим, чуйним, щедрим:

"Збори, змагання, поїздки – все це дуже дорого. Але він не хотів брати гроші з батьків дітей, яких тренував, яких возив на змагання. Завжди знаходив шляхи вирішення, заробляв, щоб повезти вихованців на турнір. Приходить малий до нього на тренування у футболці, а він знімає з себе светр – і віддає дитині".

Настя довго не могла сказати доньці, що тата більше немає. Та й сама довго не могла в це повірити, весь час шукала його серед живих.

В останню путь Олексія Джунківського провели у Василькові, де вони вперше й зустрілися.

"Якби не друзі, – каже вдова, – я б не впоралася. Я тоді нічого не знала: як його забирали під час бойових дій, хто все організував. У мене тільки запитали, де поховати. Мене привезли, як мумію, і – як мумію, відвезли. Я відмовлялася їхати, бо не вірила, що він там".

Каже, втратила більшу частину себе. Переживає, що коли він зараз бачить її з неба, то страждає, що вона без кінця плаче. За все життя він не зробив їй жодної сльози. Хіба від сміху та щастя.

Анастасія із чоловіком Олексієм

Життя в Польщі з мрією про Україну

Після цього її життя ніби розбилося на друзки. Події після похорону жінка пригадує наче вирваними з глибин памʼяті шматками.

Спершу подруга вивезла Настю з донькою до Болгарії – каже, буквально, як овоч.

"Ми були там місяць, – розповідає вона. – Моя дитина за цей час жодного разу не вийшла з номеру – ні до моря подихати, ні на сніданки чи обіди. Нам треба було поїхати звідти, бо я не знаю, що б із нами було".

Вони повернулися в Україну, на Київщину. А вже в серпні вирішили поїхати до Польщі, де раніше знайшли прихисток її мама і сестра Жанна з сином. Племінник все ще чекає на Олексія – йому не сказали про його загибель.

Їх безкоштовно поселили в готелі. Спершу разом з сестрою, а згодом в окремому номері. Триразове харчування – так само безкоштовне. Повертатися не було куди, та й друзі відмовляли – через постійні обстріли й масштабні перебої з електрикою восени та взимку.

Але вони дуже хочуть додому. Хоча, за словами Насті, у Польщі створені усі потрібні умови: переселенцями опікуються, допомагають фінансово, забезпечують медичні послуги.

"Ситуація з медициною цікава, – розказує Анастасія. – Програма для українців передбачає багато всього безкоштовно. Але планового УЗД потрібно чекати рік. Хочеш одразу – маєш заплатити 2 тисячі гривень. Стоматолог так само: не важливо, гострий біль чи ні, подивиться і запише на прийом за місяць, така процедура. Усі ліки – винятково за рецептом".

Волонтерство допомагає не зʼїхати з глузду

Щоб не зʼїхати з глузду, українка знайшла себе у волонтерстві. Поляки відкрили культурно-освітній простір, де діти безоплатно вчать літературу, історію, географію, українську і польську мови, співають, танцюють, дають концерти, їздять на екскурсії. Анастасія допомагає їм готувати їжу, прибирати, коли концерти – випрати й попрасувати костюми.

Багато друзів Олексія зараз на фронті, тож Настя звернулася до організаторів простору по допомогу:

"Вони відгукнулися і разом з нами роблять дуже багато, можливе і неможливе. Пані Рената та пан Олександр, їхній син, постійно возять в Україну допомогу – машини, бронежилети. Ми збирали для наших хлопців на передову генератори, одяг, медикаменти. Робили окопні свічки – більше 2500 штук передали взимку. Якщо є запити, я стараюся їх закривати. І донька мене повністю підтримує у волонтерській діяльності".

Поки немає куди повернутися

16-річна Анжеліка зараз у випускному класі. Вона навчається онлайн, як і вся школа. Планує вступати в Київський коледж Міжнародного університету вивчати туризм. Мріє якнайшвидше повернутися в Україну:

"Вона рішуча і вперта, як тато. Щоб залишитися в Польщі – і слухати не хоче. Каже, що й без мене поїде, якщо буде потрібно. Але я теж хочу в Україну, до своєї землі".

Та повертатися їм поки що фактично нікуди. Незадовго до повномасштабного вторгнення Джунківські купили власний будинок у селі Стоянка Бучанського району, у 2022-му планували зробити ремонт і заселитися. Але… Зараз цей дім так і стоїть порожній, посічений снарядами, без вікон і дверей, як мовчазне і водночас промовисте нагадування, що навесні минулого року чинили окупанти на Київщині.

Будинок, в якому Олексій Джунківський орендував зал, взявся відновити чемпіон світу Олександр Усик.

"Я б хотіла, щоб діти безкоштовно навчалися в клубі Олексія Джунківського. Як і хотів мій чоловік. Знаю, що хлопці, його друзі, все зроблять, – говорить Анастасія Джунківська. – Я хочу зробити меморіальну дошку з його нагородами… А також відкрити Фонд його імені і допомагати сімʼям загиблих боксерів, яких дуже багато серед Янголів Спорту".

З речей Олексія у неї залишились лише срібні боксерські рукавички і годинник.

"Коли я нюхаю цей годинник, щоб відчути Його запах, мені хочеться померти. Я не навтішалася ним. І поки я не можу зрозуміти замисел Бога", – каже Анастасія.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"