"Для нас "після перемоги" – не настало". Історія жінки, яка втратила на війні чоловіка і пішла на передову

Авдіївка – місто-рана на тілі України. Ворог заподіяв нам її ще у 2014 році, і з того часу – постійно колупає, тисне на нас, намагаючись заподіяти ще більше болю. Сьогодні міста фактично не існує. Тут більше немає цивільних. Лише військові, які утримують те, що залишилось.

Авдіївка розташована за 13 кілометрів на північ від Донецька. Місцеві говорять, що Донецьк з Авдіївкою – як Ірпінь з Києвом. До вторгнення Росії тут мешкало більше 30 тисяч жителів. Війна позбавила дому їх усіх, розкидавши по Україні і світу – кого куди.

Одна з тих, хто втратив тут свій дім – Євгенія Колесніченко: двічі переселенка, мама трьох дітей, вдова загиблого військового, парамедикиня-госпітальєрка.

Свою історію вона розповіла спеціально для "Української правди. Життя".

На згадку про красиве місто

"Авдіївка до війни була дуже красивою, дуже зеленою – парк, бульвар Шевченка, дитячі майданчики, – пригадує Євгенія життя в місті, якого більше немає. – Там завжди була велика культурна складова життя, постійно проходили фестивалі, концерти. Постійно на площі були якісь видовища і події. Це все влаштовував коксохімічний завод, при якому був великий палац культури".

Життя невеликого міста повністю крутилося навколо цього заводу. Велика частина людей або працювала на ньому, або обслуговувала працівників. Як і в багатьох донбаських містечках, які виросли навколо підприємств, весь ритм життя Авдіївки залежав від того, як працюють зміни заводу – починаючи від графіку руху громадського транспорту.

У 2014 році, після вторгнення Росії на Донбас, Євгенія стала переселенкою – разом з коханим і трьома маленькими дітками вони перебралися до Києва.

Госпітальєри. "Тільки не вмирай"

Минуло 8 років. Її чоловік Євген – загинув на війні. Діти – живуть і навчаються у Польщі. А вона сама – служить в добровольчому медичному батальйоні Госпітальєри.

Пішла допомагати воїнам на передовій після загибелі чоловіка. Від дітей, каже, не приховує:

"Пишуть мені, ми періодично виходимо на зв’язок. Звісно, вони переживають, що я на війні. Дуже важко отримувати на День народження чи на якесь свято смс від них – "тільки ти не вмирай". Це важко і для них, і для мене. Якби я зараз сиділа десь в безпечній Польщі, то психологічно не витримала б. Тут я знаю, що перехопила справу чоловіка і намагаюся наближати перемогу. Так, не в окопі, але за силами. Для дітей це не дуже нормальна ситуація, але краще так, ніж мама, умовно, зійде з розуму".

Госпітальєри для жінки це і спосіб психологічно пережити смерть чоловіка.

Госпітальєри – це добровольчий медичний батальйон. Утримується повністю за рахунок волонтерських донатів. Він не належить до ЗСУ, але служить по всій лінії фронту, допомагає з евакуацією на різних етапах.

"Заповнила форму – і потрапила в батальйон, – розповідає жінка. – Пройшла обовʼязковий вишкіл. Це тиждень на закритій території, де нам не просто розказали, як кровотечу прикрити. Це симуляції реальних бойових умов: від надання медичної допомоги до того, як евакуювати, як витягати з машини, щоб ми адекватно могли в будь-яких умовах допомогти".

Кожна евакуація на війні, за словами Євгенії, особлива по-своєму. Все залежить від умов. Будь-яке легке поранення може створити складну евакуацію. Наприклад, вночі на окремих ділянках дороги не можна їхати з фарами. Потрібно цілковито довіритися водію. В салоні не видно нічогісіньки, а навколо їздить важка техніка. Небезпека не тільки обстрілів, а й від ДТП, умовно, з танком.

У батальйоні близько 500 людей. Екіпаж кожної рятувальної бригади – це водій і два парамедика. Вони не отримують зарплат. Авто, формою, амуніцією, їжею та ліками забезпечують донати. Загалом це – історія про цінності.

"На відміну від армії, у нас вільні ротації. Я сама можу планувати, коли я хочу виїхати і на який термін. Хто як влаштований – можна брати відпустку на роботі чи за свій рахунок і їхати в Батальйон. В мене онлайн-робота, я вожу з собою ноутбук. Це дає можливість і працювати, і на добровільній основі рятувати людей. Я в Госпітальєрах з грудня, двічі брала ротацію по 2 тижні. Тобто 5 місяців на лінії фронту", – розказує парамедикиня.

Її завдання на виїзді – стабілізувати і відвезти до найближчого шпиталю. Стабілізація відбувається за алгоритмом MARCH. Це покроковий протокол дій, розроблений для військових парамедиків – зупинка і контроль кровотеч, перевірка і відновлення дихання, якщо треба, підтримка температури тіла, перевірка травм голови. Коли травми легкі, переломи – накладають шини. Лікуванням – не займаються. Головне – живим доставити пораненого до лікарів.

"Буває, когось рятуєш, хлопці одужують, а потім записують відео, як з дрону підбивають танк. Думаєш тоді: "о, клас, я теж трошки доклалася", – каже парамедикиня.

Точної статистики немає, але дівчат в Госпітальєрах дуже багато.

"Мені пощастило з моїм екіпажем та батальйоном ЗСУ, з яким ми працюємо – немає сексизму, жартиків. Хлопці всі з повагою ставляться, – каже Женя. – Але я не граюся в дівчинку-квіточку, яку треба десь кружити. Ми всі в однакових умовах. Тобто я маю робити те ж, що і хлопці: де треба, тягати ноші, де треба, повзти. І тому ми цілком на рівних. Хоча, на жаль, це не скрізь так. Я знаю багато історій, коли жінкам психологічно важко з чоловіками на війні".

Вона навчилася не звертати уваги на обстріли, прикрутила інстинкт самозбереження "в мінус". Інакше працювати тут неможливо. Важливо бути психологічно готовим до обстрілів 24/7, постійної напруги. Вчитися "відпускати ситуацію".

Війна забрала чоловіка

Її родина займалася волонтерством ще з 2014 року: чоловік постійно возив допомогу військовим, підтримували медиків.

Повномасштабний напад Росії не став для них сюрпризом. Євген Колесніченко ще на початку лютого 2022 року пішов до військкомату і оформив усі папери. На момент 24 лютого у нього був припис: в разі чого зʼявитися у військкоматі упродовж 2 годин. Тому прокинувшись після дзвінка друзів, чоловік допоміг дружині зібрати дітей, пробігся районом – перевірити, де відкриті бомбосховища – і пішов.

"Наш район – це старі двоповерхові будинки, тому сховище було у метро. Ми періодично ходили туди, верталися, не розуміли, що відбувається, – пригадує жінка перший день великої війни. – Ходили-ходили, троє дітей, собака, купа речей. І ми вирішили, що ніч ми проводимо вдома, не було ні фізичних, ні моральних сил. А 25-го виїхали до друзів в Київську область в сторону Обухова, посиділи там кілька тижнів, і вже 8 березня – пішки перетнули кордон з Польщею. Знайшли тимчасовий прихисток в Жешуві".

Пізніше їм допомогли знайти постійне житло в Щецині – місті неподалік кордону з Німеччиною. Там мама з трьома дітьми оселилися разом з подругою, в якої теж двоє малих. 9 місяців прожили так разом – поки не загинув Женін чоловік.

Євген Колесніченко родом з Донецька. В цивільному житті – майстер спорту з гандболу, триразовий чемпіон України у складі донецького "Шахтаря", гравець збірної України з гандболу.

Хотів долучатися до звільнення Донбасу ще в 2014 році, але їхнім двійнятам щойно виповнився рік. Залишити дружину без роботи з трьома маленькими дітьми в незнайомому місті – не наважився. Тож у 2022-му в родині навіть розмов не було – один мав піти воювати, інший – залишатися з дітьми.

Служив у 58 бригаді, був снайпером у штурмовій роті. Загинув під час виконання бойового завдання 11 листопада 2022 року. Тоді вбили їхнього командира і Євген взяв командування на себе. Завдання виконали і група вже поверталася, коли бійці побачили розтяжку. Чоловік спробував її зняти, але розтяжка була з пасткою – і він підірвався.

"Я дізналася пізно ввечері. Коли побачила дзвінок, то відразу зрозуміла, що щось сталося, бо дзвонив не чоловік особисто, а його побратими. Я вийшла на вулицю і зайти додому не змогла – приховати від дітей було неможливо. Вони дізналися правду і почали збиратися терміново на поховання до Києва", – розповіла Євгенія

В останню путь Євгена провели в Михайлівському Золотоверхому. Його прах поховано на Лук‘янівському кладовищі на Алеї Героїв.

Психотерапевт – рятує

"Маю пораду для жінок – не боятися звернутися за допомогою, – ділиться гірким досвідом вдова. – Ти не можеш адекватно думати. Прощання, поховання, всі ці паперові справи – лягають на дружину чи мати. А ми не можемо фізично витягнути. Мені особисто дуже допомогли друзі. Військкомат повністю взяв на себе організацію похорон. Але важливо знати: психотерапевт – рятує".

Вона відразу звернулася до психотерапевта, який спеціалізується на втратах. Діти почали займатися з дитячим психологом:

"І це допомогло швидше пройти всі стадії горювання. Тобто зрозуміти всі свої емоції, перестати звинувачувати себе і багато такого, що треба пропрацювати з фахівцем. Зараз багато фондів, які надають безкоштовну психологічну допомогу. Мені б хотілося, щоб були державні програми в цьому напрямку. Але це має бути якісно, адже тема дуже тонка. Зазвичай державні програми – це психотерапевти-початківці. Зараз багато й таких, хто просто закінчив незрозумілі курси і вже називається психологом. І може наробити людям великої шкоди".

Далеко від мами

Дітки нині – далеко від мами. Донечці Ані зараз 13 років, двійнятам Андрію і Матвію – по 10.

У Польщі вони пішли до школи. Так співпало, що школа, яка їх прийняла, виявилася зі спортивним ухилом та ще й з гандбольною спеціалізацією.

"Чоловіка це дуже тішило. Він постійно їм дзвонив, вони балакали про спорт, про те, хто на якій позиції грає. Євген давав їм поради, – говорить мама. – Коли він загинув, зі мною звʼязався Андрій Мельник, спортсмен та президент Федерації гандболу України, який колись грав з моїм чоловіком, обіцяв знайти для дітей гарного тренера в Україні. Поки ж виступають за польську школу, їздили на змагання серед воєводств".

Донька вже рік паралельно навчається в українській приватній онлайн-школі. Тому що, каже Євгенія, державна не забезпечила адекватних умов для дітей, які вчаться за кордоном. Мова про 5-11 класи, де багато предметів і вчителів. А ось хлопці зараз в 4 класі і продовжують вчитися онлайн у своїй рідній школі: вчителька добре спланувала програму для тих, хто паралельно вчиться в іноземних школах.

Влітку, коли у польських школах закінчиться навчальний рік, родина планує повертатися до життя в Україні:

"Дітям дуже хочеться повернутися. Вони і не встигли проститися з батьком. Ніколи не були на кладовищі. Їм хочеться до мене, хоч трошки, хоча я планую продовжити службу. Бачитись з ними я буду, але не дуже часто. Мені допомагатимуть друзі, бо в мене немає родичів ні в Києві, ні десь в Україні".

Батьки Євгенії живі, але… виїхали жити до Росії.

"Я цього не приховую, – каже вона. – Це їхній шлях. Я не можу відповідати за інших дорослих людей. З дітьми вони намагаються підтримувати зв’язок, але діти не дуже хочуть спілкуватися: вони вже досить дорослі, розуміють, від чого загинув батько, розуміють де я, де вони. Ми ніколи від них нічого не приховували: вони розуміли, чому ми переїхали в Київ. В них є вже своя позиція".

"Для нас з чоловіком "після перемоги" – не настало"

До великої війни Женя мала невеличку інтернет-крамничку: разом з подругою розробляли і створювали схеми для вишивки хрестиком. Працювали дизайнерками, продавали набори, комплектуючи їх нитками, тканиною і всім необхідним. Зараз крамничка працює силами подруги – тієї, що живе з Женіними дітьми у Польщі.

Коли повернуться діти, сімʼя намагатиметься жити своїм життям. Але що буде далі, Євгенія не загадує:

"Я для себе забула фразу "після перемоги". У нас з чоловіком було дуже багато планів "після перемоги": ми відкладали все на "після", але саме для нас двох це "після" – не настало. Перемога обовʼязково буде, але коли і як – нам невідомо".

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"