"Ми виявилися живучими!" Як матір із сином з найважчою формою інвалідності пережили окупацію

Перше, що робить мати, коли звучить сирена чи неподалік лунають вибухи – хапає своїх дітей і біжить у сховок. А вона – не може. Її старший син має інвалідність найскладнішої підгрупи А першої групи. Це люди, які фактично не здатні про себе подбати.

Антоніні Вакуленко – 50. Сину Дмитру – 30, хоч лікарі не давали хлопчику більше року. У нього дуже важка форма ДЦП, спастичний тетрапарез. Він не говорить, самостійно не їсть, лежить, має велику кількість супутніх діагнозів.

Молодшому сину Олександру – 28. Він здоровий. Якби не він, каже Антоніна, родина не пережила б вторгнення.

Вони все життя разом. Живуть у Великій Димерці, що за годину їзди від Києва. Під час наступу росіян на столицю тут було повністю знищено більше 200 будинків, ще понад 500 – пошкоджено. Коли окупанти зайшли в селище, людей позаганяли у підвали – по тих, хто зʼявлявся на вулиці, одразу відкривали вогонь.

Тоді не витримували, бувало, і найміцніші. Свою історію пані Антоніна розповіла спеціально для спецпроєкту "Прихисти своїх" на "УП. Життя".

Дмитро з матір'ю Антоніною до війни

Боюся зайвий раз його взяти, щоб кістки не зламалися

"Ночей я боялася найбільше, – згадує останні дні зими 2022 року Антоніна Вакуленко. – Спати лягала завжди одягнена, бо розуміла, що на себе потім не буде часу: треба зібрати сина "до купи", одягнути, витягнути. Це дуже важко".

Про те, щоб виїхати з Київщини, яку одразу атакував ворог, спершу не було й мови:

"Не планували категорично. Син – нетранспортабельний. Я боюся зайвий раз його взяти, щоб кістки не зламалися. Для мене в лікарню з ним зʼїздити – це великий подвиг був".

На початку повномасштабного вторгнення жінка вирішила запасатися продуктами і ліками, щоб їх вистачило синові на тривалий час. Також купила бензину для генератора.

З продуктів брала цукор, шоколад, сухофрукти – родзинки і курагу.

"Не просто тривалого зберігання, а щоб можна було йому пережувати. Така в мене дитина: йому треба блендер, а як світла нема, то треба виходити зі становища", – розповідає Антоніна.

Вона заправила газом балон. Намагалася прорахувати все, щоб потім нікуди не виходити. Підготувала погріб, хоча надії на нього особливо не плекала, бо він неглибокий. Пряме влучання – і нічого не врятує.

Молодший, Олександр, вмовляв виїхати.

"Але я чомусь вірила, що не треба. Боялася, що син не перенесе дорогу. Я не уявляла, як він помре в дорозі. Хай би тут, на місці. Але ми виявилися живучі", – каже жінка.

Менший син залишився з ними. Якби його не було, каже Антоніна, не знає, що б робила.

Дмитро під час окупації

"У мирному житті я просто брала його на руки і несла. А тут – сили кудись поділися"

З 6 березня вулицями Великої Димерки вже їздили російські танки. Почалися жахи окупації.

"Якщо хтось пересувався по вулиці, вони наїжджали на машину, розстрілювали сімʼї. Просто на вулиці стояли машини з розстріляними родинами, – здригається від спогадів Антоніна. – Ходили по хатах, забирали телефони".

14 березня обіцяли відкрити гуманітарний коридор для цивільних, які захочуть евакуюватися. Антоніна Вакуленко, зізнається, вже піддавалася на умовляння – виїхати хоча б до Броварів.

"Того дня ми наче вдруге народилися, – говорить жінка. – Ніч провели в бомбосховищі у сусідів на паралельній вулиці. О 7 ранку повернулися додому, приготувати щось Дімі в дорогу поїсти. Сашко підганяв, бо вже неподалік вибухало. А о 9:30 пішли "прольоти" просто туди, де ми – накрило і наш куток, і всю вулицю Покровську. Її знищили".

Вона досі не може згадувати той день, коли їх накривали градами. Не знає, як вдалося вижити, перебігаючи з будинку в будинок.

"Я не могла Дімку тягнути, – плаче мама. – В мирному житті я просто брала його на руки і несла. У нас не було візка. А тут – сили просто кудись зникли. На автоматі тільки думала, куди пересунути дитину, чим накрити, щоб хоч трішки відгородити від цього. Ми поклади Дімку між диванами і зробили йому захист".

Коли обстріли стихли, молодший син з іще двома хлопцями пішли забрати його: поклали на ковдру, яку тримали за кути:

"Треба було перебігти кілька дворів. Але з-за паркану майже одразу пролунала кулеметна черга, хлопцям по головах. Моє серце зупинилося, бо одна хвора дитина поклала трьох здорових. Вони впали на землю і не дихали. Але, на щастя, вони вчасно впали, їх не зачепило, вони поповзли до укриття. А російські солдати показали, що не можна пересуватися, бо всі під прицілом".

В їхній двір прилетіло через 30 хвилин після того, як вони вийшли. Будинок пошкодило, загорівся сарай. У сусідського будинку повністю зірвало дах – було пряме влучання. Люди ледве встигли заскочити у підвал.

Наступні 8 днів вони безвилазно просиділи в тому підвалі. Загалом близько 30 людей. Були діти, люди після інсульту.

"Ці дні здавалися вічністю, – розказує Антоніна Вакуленко. – Дімка… Ще б трішки – і він би не вижив. В нього одна легеня зовсім не дихає, нам постійно потрібен інгалятор. Для нього підвал – це плачевна ситуація. Було холодно, хоч я, звісно, намагалася його вкривати".

Cпали сидячи або чергувалися по 2-3 години. Намагалися більш-менш зручно розмістити дітей, а дорослі вкладалися на сумках, на підлозі, хто як прилаштувався. Було дуже холодно – 10 градусів морозу:

"Я памʼятаю, як прокинулася 17 березня – у мене навіть зуби мерзли, так холодно було. Мокро і холодно. І страшно. Нічого не рятувало. Якби ми сиділи там ще довше, я втратила б сина – він би просто не витримав".

Зруйноване житло сім'ї

"Дімку поклали в багажнику, щоб більше людей виїхали з того пекла"

21 березня евакуаційний коридор таки відкрили. За словами нашої героїні, колоні не було видно кінця: тікали всі, хоч до того мали надію "пересидіти".

Вони виїжджали на машині сусіда, яка дивом вціліла в гаражі, хоча будинок поруч – був розбитий.

Діму – поклали в багажнику:

"Якби я сіла на заднє сидіння і взяла його на руки, то більше ніхто б не помістився. А так у машині їхало 9 людей. Не знаю, як я примостилися, але то було не важливо – головне, щоб якомога більше людей виїхало з того пекла".

Спершу вони зупинилися в Броварах. А вже за кілька днів в пошуках прихистку вирушили на Волинь, до реабілітаційного центру в селі Боратин.

На потязі везти Дмитра не можна було, тому їхали на бусі, в якому ззаду облаштували імпровізоване ліжко з матрасів.

"Про наше перебування на Волині я не можу говорити без сліз! – каже Антоніна. – Робилося все, я ні про що не переймалася. Нас чекали, дали окрему кімнату зі спеціальними ліжками. Дали для Діми візок. Ліфт був, все обладнано для людей з тяжкою інвалідністю".

Там жили майже 4 тижні. Їх прийняли максимально людяно:

"Керівник реабілітаційного центру Ганна Миколаївна, голова сільради Алла Борисівна буквально нас врятували. Люди з великої літери, які перейнялися нами. У нас зовсім не було грошей. Я все витратила в перші дні війни, бо думала, що магазини працювати не будуть і гроші просто ніде буде витрачати. Не було великих сумок чи чемоданів – лише власне життя. Не було зимової куртки для Дімки, візка інвалідного. А поверталися звіти ми вже "красивими".

"Дякую за кожен день, який можу прожити з ним!"

Багато років тому один лікар сказав їй: "Ви не попрете проти природи. Вилікувати нереально, реально – надати належний догляд".

Вже 30 років вона щодня поруч з сином – і коли йому зовсім важко, і коли стає трішечки легше.

"Ти не розумієш, коли його що вдарить, – каже мати. – У швидкій завжди знали нашу адресу, але я розуміла, що не навикликаюся лікарів – вчилася сама. Багато чого могла зробити до приїзду швидкої, дзвонила, консультувалася, брала на свій страх і ризик".

Спастичний тетрапарез – найважча форма ДЦП. Через підвищений тонус мʼязи постійно у стані скорочення, починають атрофовуватись. Через це – зовсім інакше ростуть кістки, суглоби "стискаються", викручує руки та ноги:

"Йде сколіоз страшної форми, його скручує, зміщуються органи, серце, збільшується печінка. У Діми одна легеня закрита, інша працює на 50%. Постійні набряки – потрібні масажі. Регулярно бувають приступи – дітей таких перекручує, це може тривати довго, може швидко. Він важкий, але ми навчилися з цим жити".

Важкі періоди змінюються ремісіями. І так – усі 30 років.

"У нас завжди все йшло на лікування. Я свято вірила, що зможу його підняти. Ми міняли тазостегнові суглоби, підрізали мʼязи, ніжки розкривали. На ноги ставили. Але – центральна нервова система вражена дуже сильно. – говорить Антоніна. – Потім дійшло і до головного мозку. Лікарі сказали, що шанси – 50%: зараз він, мовляв, контактний, мене розуміє, а може бути, що розуміти перестане".

Вона давно усвідомила, що не має права зламатися. Навіть коли все дуже погано:

"Обколюємо його, а на наступний день він приходить в себе і усміхається. Як я можу здатися? І я усміхаюся. Я дякую за кожен день, який можу прожити з ним!".

Своя та синова пенсія – весь дохід Антоніни Вакуленко. Це близько 9 тисяч. Звісно, з усіх сил допомагає молодший син, якого мама називає справжнім рятівником.

При цьому витрати на ліки і догляд за Дмитром – колосальні:

"Ми пʼємо молочні суміші з вітамінами. Він не засвоює мікроелементи зі звичайної їжі. Є спеціальне харчування для таких людей, але воно і до війни коштувало 900 грн. Ліки не всі ми отримували безкоштовно, треба було постійно шукати гроші – 2-3 тисячі на місяць. Вперше я отримала памперси, коли йому було 28 років, до того купувала їх з пелюшками самостійно".

Жити і не здаватися – її девіз. І бути вдячною людям.

"Зараз, – каже, – найважче бачити, як здорові діти втрачають здоровʼя через війну. Це не нормально! Майно, матеріальне – це не має значення. Життя показує, що можна скласти в сумку найцінніше – фотографії – і тікати. Все руйнується. Лишаються тільки спогади. І діти".

Самотужки – не впораються

Вони повернулися у своє селище 19 квітня. Зупинилися у рідні, яка на той час виїхала. Адже їхній будинок після бомбардування для життя був непридатний.

Його будували ще батьки Антоніни. Жінка говорить, добре, що вони цього не застали – як "на порятунок" прийшов "руський мір".

"Коли нас розбомбили, – згадує вона, – горіла літня кухня, сарай. Але у двір заскочила сусідка, ридає і каже: "Я все життя будувалася, кожну копійчину вкладала в будинок, а він повністю рознесений". І я перестала плакати".

Одного дня вона посадила сина в інвалідний візок, привезений з Волині, і повезла показати, що сталося з будинком. Там вони випадково зустріли Аліну Шатернікову, ексчемпіонку світу з боксу. Вона та вся боксерська родина взяли свого роду шефство над Вакуленками – і відновили будинок.

Але таких "янголів-охоронців" знайшли далеко не всі. Людям все ще потрібна наша допомога. Згідно з офіційними даними, без урахування тимчасово окупованих територій, у більш як двох з половиною мільйонів українців житло – зруйноване або пошкоджене. І самотужки зі своєю бідою більшість із них – не впорається.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"

Реклама:

Головне сьогодні