Братські могили Бахмута, про які ми ще дізнаємося. Розповідь "Білого Янгола" про те, як зникало місто

Братські могили у Бахмуті точно є. Але скільки їх і які масштаби, поки невідомо.

"Один місцевий чоловік сказав нам, що займався похованням сусідів – просто там, де прилетіло, де вбило. Він намагався якось приховати тіла, прикидати землею, щоб собаки не розтягнули", – розповідає 39-річний поліцейський Павло Дяченко, член загону "Білі Янголи".

75-тисячний Бахмут стирали з лиця землі буквально на його очах. Подробиці з самого пекла, влаштованого росіянами для мирного українського міста, він розповів спеціально для спецпроєкту "Прихисти своїх" на "Українській правді. Життя".

Бахмут просто стирали, район за районом

Павло народився у Костянтинівці, яка теж нині потерпає від ворожої авіації і ракетних ударів. В системі МВС він з 2001-го, а останні 7 років працює в поліції Бахмута. За цей час місто стало для нього неначе рідним.

З 2014 року Бахмут був прифронтовим містом, як тоді називалося – "на лінії розмежування". Але при цьому тут намагалися жити мирним життям, працювати, розвиватися.

"Коли гортаю соціальні мережі, бачу багато фотоспогадів від бахмутян, які виїхали під час повномасштабного вторгнення, – розказує чоловік. – Навіть у воєнний час місто було суперове, квітуче. І просто боляче на нього дивитися зараз. Бо те, що зробили з ним росіяни, не описати і не передати словами. Місто руйнували на наших очах, на очах поліцейських, військових. Воно просто стиралося, район за районом".

Поліцейський Павло Дяченко, член загону "Білі Янголи"

Бахмут був центром соляної промисловості України. Тут працювали десятки заводів важкої, легкої, харчової промисловості. Для містян були відкриті музеї, бібліотеки, кінотеатри, клуби. Вже під час вторгнення Росії на Донбас реконструювали набережну, сквер на бульварі Металургів, Алею троянд.

Нині все це – знищено. Росія робила свою чорну справу на очах усього цивілізованого світу, адже в Бахмуті, доки ще було можна, працювало багато журналістів міжнародних ЗМІ. Вони фільмували і висвітлювали, як окупанти знищують людей, будинки, і зрештою – ціле місто.

"Кожен зруйнований дім, кожен приватний будиночок – це для нас великий удар і визначне місце, – каже Павло Дяченко. – Сьогодні будинок ще є, а завтра проїжджаєш – він знищений або напівзруйнований. Якось заїжджаємо в місто, бачимо – щось палає в самісінькому центрі. А це Палац культури імені Мартинова. І люди, які там працювали, намагаються врятувати речі, винести їх із вогню. Це просто жах".

Павло фільмував все це, висвітлював багато ударів в соцмережах.

"У фейсбуці Головного управління Донецької області є відео: я заходжу в будівлю, дах падає, все горить, – згадує Павло. – Можливо, після перемоги з цього великого архіву ми зробимо документалку. І там буде не тільки Бахмут, а й Торецьк, Сіверськ, де так само страждають люди, куди бʼють ракетами і скидають авіабомби".

Хто там не був, не зможе навіть уявити, що відбувалося

"Білі янголи" – це загін поліції, який займається евакуацією і гуманітарною допомогою для населення. Працює у найбільш гарячих точках Донеччини.

Назву загону "подарував" народ.

"Хлопці виїжджали на машині "швидкої допомоги" білого кольору, – розказує Павло. – Зараз уже не згадаю – чи то бабуся, чи дитина якось сказала: "Подивіться, вони приїхали рятувати, як білі янголи". І з того часу ми називаємося "Білими Янголами". З 1 грудня минулого року – офіційно за наказом очільника ГУ Національної поліції в Донецькій області".

Працюють в невеликих екіпажах. "Білі янголи" зʼявляються там, де найскладніше, де вони найбільше потрібні людям, на різних напрямках – Бахмутському, Лиманському, Волноваському.

Скільком людям вже допомогли – ніколи не рахували:

"Це не якийсь кількісний показник. Кожна евакуація – дуже важлива, хоч це одна людина, хоч родина. Коли вдається – супер. Це часто відбувається хаотично, швидко, немає часу під обстрілами переписувати дані. Люди, які там не були, не можуть уявити, що відбувається. Це ризик, великий ризик".

Серед сотень інших, складних і відповідальних, окреме місце посідають евакуації дітей. Тут "янголи" беруть на себе ще більшу відповідальність, адже часто доводиться вмовляти батьків на евакуацію, щоб вони зрозуміли необхідність виїзду.

"Памʼятаю, як ми із селища Нью-Йорк (це біля Торецька) вивозили родину: 6 діточок і мама. Пройшло тихо, все нормально. За допомогою волонтерів знайшли дуже хороший прихисток для них… А через тиждень в Торецьку місцеві поліцейські розповідають: "Днями снаряд влучив просто в їхній будинок!". Що б було, якби ми не вивезли сімʼю, – не дай Боже. Там четверо маленьких діточок і дві старші дівчинки", – говорить Павло.

Що може бути страшніше за Бахмут?

Ще одне завдання "Білих Янголів" – забирати тіла і доправляти їх до моргу. До осені 2022 року поліцейські ще мали можливість обʼїжджати місто після обстрілів в пошуках загиблих городян. Коли знаходили тіло, слідчо-оперативна група все документувала, проводила відповідні дії. Але, за словами Павла Дяченка, з кожним днем працювати ставало складніше:

"Якось ми отримали інформацію, що загинули дві жінки. Вони сходили в один з пунктів допомоги, а дорогою додому потрапили під обстріл. Тоді бомбили без упину цілу добу – і ми не могли поїхати забрати тіла. Вони просто лежали на землі".

Якщо влітку і восени у Бахмуті було пекло, то взимку стало іще гірше. Зникла можливість відновлювати електропостачання, не було води, опалення, нічого не працювало. І хоч військова адміністрація, волонтери працювали з усіх сил, розвозили дрова, брикети, буржуйки – умови остаточно перестали бути придатними для життя.

"В людей, які залишалися в Бахмуті, не було фізичної можливості вийти на вулицю. Вони хіба що пересувалися короткими перебіжками до гуманітарних штабів і назад", – пригадує Павло.

Можливості рятувальних загонів теж ставали усе обмеженішими:

"Якось дівчина телефонує, просить – у мене нема звʼязку з батьками вже 3 місяці, зʼїздіть, гляньте, чи живі. Називає адресу, а туди вже два місяці немає доступу, немає жодної можливості потрапити".

Коли мобільний звʼязок у місті зник остаточно, інформацію про загиблих поліцейські отримували від людей, які діставалися до Пункту Незламності.

При цьому всьому, якщо був бодай найменший шанс прорватися, вони завжди вирушали на допомогу й евакуацію.

"Часто доводилося буквально прориватися – дороги, колись асфальтовані, перетворилися на справжнє місиво. Кожної миті можна застрягнути чи перекинутися. Їздили в райони, куди вже ніхто не виїжджав, лише ЗСУ там перебували, – розказує поліцейський. – Ми забирали чоловіка, який не міг самостійно пересуватися, і його дружину. Чоловіка перенесли на мʼяких ношах, бачу – кіт бігає. Кажу: а що, кота не забираєте? А вона мені – "А що, можна?". І щаслива підхопила його на руки".

Одну з останніх евакуацій з Бахмута проводили вночі спільно з військовими. Фізичної можливості заїхати в місто не було. Військові важкою технікою вивозили людей на локацію, а "Білі Янголи" вже там перехоплювали.

Їхня мотивація – це безпека людей:

"Ми бачили врятованих нами потім у шелтерах, вони підходять, дякують, що вивезли. З часом у людей приходить розуміння, що їх справді могли убити".

Попри все, є багато випадків, коли люди відмовляються виїжджати, не погоджуються на евакуацію вчасно.

"У кожного своє. Літні кажуть, що це їхнє місто, вони тут народилися – тут і помруть. Лише коли будинок знищено, кажуть – евакуюйте, будь ласка, ми вже надумали, готові виїхати, – розповідає Павло. – А ти розумієш, що допомогти вже не можеш.

Ми, бувало, просто фізично не могли потрапити в той чи інший район, бо там уже велися активні бойові дії – все горить-палає, руйнується… Інші казали: "Наче й не страшно, може, якщо буде ще страшніше". Хоча не уявляю, що може бути страшніше за Бахмут".

Евакуація з Бахмута

Хочеться, щоб життя повернулося!

За оцінками влади, у Бахмуті із понад 70 тисяч жителів на початку літа залишалося близько 500. Більшість бахмутян виїхали до інших регіонів України чи за кордон.

"Нам усім, – говорить Павло Дяченко, – дуже боляче бачити, на що окупанти перетворили наше місто. Містяни болісно переживали кожен зруйнований будинок, кожне знищене місце – палац культури, наш літак, де раніше всі любили фотографуватися, дуже круті мурали з зображенням щасливої родини.

Подивіться у соцмережах: люди з Бахмута і зараз продовжують виставляти світлини з різних потужних заходів, концертів, спортивних змагань, які відбувалися в місті. Щоб світ цього не забув".

У нього є мрія: після нашої перемоги фільмувати відновлення зруйнованих міст:

"Хочеться, щоб люди повернулися у свої міста, щоб щасливі діти бігали по парках, скверах, щоб життя повернулося. Щоб у людей була робота і вони мали сенс життя!".

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"