Втратив доньку, онука, рідний дім. Як переселенець з Токмака чекає на деокупацію свого міста

До контрнаступу ЗСУ на південному напрямку прикута увага світу. Особливо пильно стежать за ним люди, які вже майже півтора року не бачили рідного дому і лише зрідка отримували звідти новини. Переважно – невтішні.

Олексій Ігнатенко – один з тих, хто не захотів жити в окупації і зумів виїхати з рідного Токмака Запорізької області на підконтрольну Україні територію навесні минулого року.

З того часу його життя кардинально змінилося. Чоловік – один із 150 тисяч вимушено переміщених осіб, яких прихистили у Дніпрі. Його дружина і неповнолітній син – у Польщі, а старшу доньку й онука – вбила російська ракета.

Про пережите горе Олексій розповів для спецпроєкту "Прихисти своїх" на "УП. Життя".

Олексій Ігнатенко із загиблим онуком

Порожні будинки в Токмаку заселили "приїжджими"

Олексій Ігнатенко вірить: вже скоро Токмак звільнять, він знову повернеться під синьо-жовтий прапор. Однак не впевнений, що зможе повернутися в місто, в якому виріс.

"У моєму будинку живе "приїжджа" родина. В бабусин будинок теж заселили "гостей". Помешкання родичів взагалі перетворили на справжній бордель. Усі мої знайомі, з ким я спілкуюся, вже не мають свого помешкання – або там хтось живе, або розікрали все до голих стін. Навіть не знаю, чи зможу повернутися в будинок, де жили якісь люди, окупанти. Гидко. Поки що таке відчуття", – зізнається чоловік.

Токмак окупували на другий день великої війни. В самому місті боїв, за словами Олексія, фактично й не було:

"Зайшла велика ворожа колона, може, 100 одиниць техніки, може, більше – ніхто не рахував. Біля мосту, через річку, стояли наші хлопчики. Не минуло і 20 хвилин – як їх усіх з однієї гармати розстріляли. Ото і вся війна, яку тоді бачило місто".

До повномасштабного вторгнення у Токмаку мешкало близько 30 тисяч людей. Ще у 2017 році місто "прославилось" на всю країну, коли першим серед усіх отримало від уряду Гройсмана статус "депресивної території".

Відповідно до закону "Про стимулювання розвитку регіонів", його давали містам, де рівень безробіття значно вищий, а середня зарплата – значно нижча, ніж на інших "територіях групи". Програма передбачала додаткове фінансове стимулювання міста коштом держави і області.

"Перед самою окупацією це вже було дуже-дуже гарне місто, – розповідає Олексій. – Центральні вулиці вимощені, квіти, дерева. Центральні сквери чисті, місто стало виглядати по-європейськи. Хоча визначних місць не так багато: танк і центральна площа. Більше нічого немає".

Олексій прожив у Токмаку усе життя. 17 років працював в пожежній охороні. Лише коли у 2016-му закінчився контракт і вдвічі впала зарплата, чоловік їздив на заробітки до Польщі. Свою дружину Ольгу теж зустрів у Токмаку. Вона була конструктором в газовій галузі, газифікувала місто. Діти – донька і син – ходили до тієї ж школи, яку закінчив батько.

"В окупації місто знову стало депресивним, – каже він. – Вже в перші дні важка техніка пройшла, розвалила центральну частину. Сьогодні Токмак виживає, вода і світло не всюди є. Хоча ті, хто там залишилися, не дуже розповідають. Вони на російських мобільних операторах, спілкуємось зрідка через інтернет, коли він у них є. Що там зараз, я достеменно не знаю, але коли говорив востаннє – то казали, що дуже важко".

Втеча з окупації

Олексій із сімʼєю та усі їхні родичі зуміли виїхати з окупації. Переважна більшість відправилася за кордон, дехто – в Запоріжжя, хтось – у Дніпро.

Першою в березні 2022 року з України поїхала донька Анастасія з онуком Макаром, якому тоді було лише пів року. Вони жили у Дніпрі. Завдяки волонтерам Настя знайшла прихисток у Польщі.

Згодом Олексієві вдалося відправити з Токмака до Польщі дружину з сином Микитою – через евакуаційні автобуси з Маріуполя. Там вони живуть за спеціальною програмою для українських біженців.

Сам виїжджав пізніше, разом з тещею і племінниками – 5-річним Сашком і 13-річним Кирилом:

"Без усяких колон, просто сів і поїхав. 160 кілометрів їхав 12 годин: з 8 ранку до 8 вечора, коли прибув до Запоріжжя. Ми пройшли 13 ворожих блокпостів, на кожному з них – ретельний огляд і обшук".

Далі він вирушив до Дніпра, до зятя. Якийсь час разом жили в однокімнатній квартирі. Влітку до них приїхала Настя.

"3 липня у Польщі відсвяткували перший День народження онука, а після того вирішили повертатися в Україну, – розказує чоловік. – Хоч як її не відмовляли, казала – ні, синові потрібен батько поруч".

Донька, дружина, внук та син Олексія

Російська ракета забрала їх: донька згоріла, а тіло онука досі не знайшли

Вчотирьох жили там же, але ж, зрозуміло, було тісно. І 6 січня вони зняли в Дніпрі окрему квартиру… на вулиці Набережна Перемоги, 118. Саме в тому підʼїзді, куди вже через тиждень, 14 січня, о 15:30 влучила російська ракета і забрала їх усіх.

Тоді росіяни одним ударом забрали життя 46 людей, 79 – поранили. Ще 11 – і досі вважаються зниклими безвісти.

Серед них – і півторарічний Макарчик, який в той обідній час, як завжди, тихенько спав у ніжних маминих обіймах.

"Надії, що він живий – немає, хоч дитину досі не знайшли, – хитає головою вбитий горем дідусь. – Як мені пояснив слідчий, усі залишки тіл, які змогли там знайти, відвезли на окремий полігон. І там це все майже вручну "перебирають". Все відправляють на ДНК-тести. Поки нічого. Та я знаю їхній режим: у той час у малого був обідній сон, а донька завжди була разом з ним".

Тоді Олексій працював у таксі. Саме віз клієнтку, коли почув вибух. Каже, будо насправді гучно, але всі до такого вже звикли – тож особливої уваги не звернув. Лише коли пасажирці подзвонив син і назвав адресу – у нього всередині все упало.

Він буквально полетів на Набережну Перемоги. На поліцейському кордоні кинув автомобіль, побіг, побачив – і все зрозумів:

"Саме їхній підʼїзд, поверх… То було страшне! Їх знайшли не відразу, а лише наступного дня, у неділю. Упізнали спершу по особистих речах. А згодом я опізнав доньку за незвичною формою вуха. Вона згоріла. Від неї хіба четвертина лишилася… Навіть згадувати таке – надзвичайно важко".

Їй – навіки 27.

Вони дуже пишалися донькою. Змалечку вона весь вільний час проводила на спортивних майданчиках, на стадіоні. Зрештою стала майстром спорту України зі стрибків на акробатичній доріжці, багаторазовою чемпіонкою Запорізької області, призеркою чемпіонатів України. Працювала тренером, була суддею національної категорії зі спортивної акробатики.

"Ще зовсім маленькою вона дуже любила, коли її на руках піднімали просто під стелю, так радісно сміялася, – згадує батько. – В якийсь момент бабуся сказала: давайте спробуємо віддати її на спорт. І хоч за віком Настя ще не проходила, її взяли в ДЮСШ".

З того часу вона присвятила себе спорту:

"Тренування – то було щось святе. Не було більшого покарання для неї, ніж позбавити тренування. Ми так бувало її стимулювали – мовляв, якщо у школі щось не виходить, доведеться пропустити секцію, щоб підтягнути знання".

З 6 років вона займалася спортивною акробатикою. В 11 класі, ще навчаючись у школі, виконала норматив Майстра спорту України, потрапила в національну збірну. На усіх всеукраїнських змаганнях Анастасія Ігнатенко була у призерах.

Потім вступила в інститут фізкультури і спорту у Дніпрі. З третього курсу почала працювати тренером.

"Дітки її дуже цінували і любили, вважали її за члена родини. Вона теж цим жила. Коли повернулася з Польщі, одразу відкрила свій зал. Вона навіть тренувала хлопчик з синдромом Дауна, знайшла із ним спільну мову", – пригадує чоловік.

За півтори години до вибуху Настя саме вкладала Макара спати

Рахуючи кілометри до рідного Токмака

Дружина Олексія Ольга залишається в Польщі. Того дня, за півтори години до вибуху, вони востаннє поговорили телефоном з донькою – Настя саме вкладала Макара спати.

Їй, каже Олексій, просто нереально важко – адже не змогла вмовити Анастасію залишитися там, за кордоном:

"Насправді вмовляли всі. Але донька завжди була така: як сама вирішила, так і буде. Син Микита теж важко переживає втрату сестри. Вони були дуже близькими, Настя була для нього справжнім взірцем".

Микиті зараз 17. До повномасштабного вторгнення він планував вступати до Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, але війна внесла свої корективи. Хлопець в онлайн-форматі закінчив школу в Запоріжжі та подав документи на вступ до польського вишу на IT-спеціальність. Готується будувати своє життя за кордоном.

Але так само як і батько стежить за успіхами українських військових на фронті, рахуючи кілометри, що залишаються до рідного Токмака.

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"