Повернутися, щоб відбудувати. Розповідь чемпіона світу з пауерліфтингу про знищене росіянами рідне Рубіжне

Тіла під завалами у Рубіжному лежать уже більше року. Місцевих жителів росіяни вбивали просто у їхніх будинках, стираючи місто з лиця Землі. А захопивши те, що залишилося, навіть не думають про відновлення.

Наприкінці травня 2022 року кореспондент ВВС Квентін Соммервіль показав жахливе відео з дрону: суцільна руїна замість міста, розруха і смерть. Тодішній керівник Луганської ОДА Сергій Гайдай заявив, що після деокупації місто доведеться фактично будувати заново.

Бої за Рубіжне, що розташоване поруч із Лисичанськом і Сєвєродонецьком, почалися в перші ж дні повномасштабного вторгнення і тривали більше двох місяців, до 12 травня 2022 року, коли місто опинилося в окупації.

Скільки мирних людей вбили за цей час – досі невідомо. Але навесні минулого року Рубіжне за співвідношенням втрат серед цивільних порівнювали з Маріуполем.

За оцінками військової адміністрації, із 60 тисяч зараз в Рубіжному мешкає лише близько 10 тисяч жителів. Вони не живуть, швидше – виживають. Без води, світла, медичної допомоги і ліків, посеред руїн, як у Темні віки.

Інші – загинули, були депортовані до Росії, або ж зуміли евакуюватися на підконтрольну Україні територію. Один з тих, кому пощастило виїхати, отримати підтримку від друзів і колег, знайти прихисток – Микола Бараннік, дворазовий чемпіон і рекордсмен світу з пауерліфтингу, заслужений майстер спорту України, почесний громадянин Рубіжного.

Спеціально для спецпроекту "Прихисти своїх" на "Українській правді. Життя" він розповів про руйнування Рубіжного, про те, як живуть там люди зараз і як це – бути ВПО.

Життя в окупації: без світла і води, з однією "швидкою", яку неможливо викликати

Рубіжне – тихеньке, маленьке, рідне містечко, – описує Микола. Фронт був поруч ще з 2014 року, але люди намагалися жити своїм життям. Місто розвивалося: працювали підприємства, будувались дороги, хто хотів заробляти – відкривав власну справу.

Сюди переїхало багато людей з окупованих на той час територій Луганщини, перевезли свій бізнес.

"Останні два роки перед повномасштабним вторгненням бувало таке, що я не міг знайти місця поставити машину, – каже чоловік. – Орки коли прийшли, були в шоці, які машини у нас по вулицях їздили – вони таких ніколи не бачили. Пропоганда їм розповідала, що у нас наркомани та алкоголіки, а виявилося, що не так".

Вибухи в ті роки вони чули дуже рідко:

"Як там розповідають, що 8 років "дамбілі Бамбас", то такого не було і близько. Подивіться на Донецьк і на Луганськ – що там зруйновано, скільки людей загинуло".

Що на Рубіжне не чекає нічого хорошого, люди усвідомили вже в перші дні великої війни.

"Мер наш зник 24 лютого. Місто фактично поділилося навпіл, почалися бої і поруч з Рубіжним і в самому місті. І тут – зʼявився наш мер і почав співпрацювати з окупантами", – розповідає Микола.

Росіяни тоді просто стирали місто:

"Був у нас район Южний – там розташовані підприємства, спеціально зводилася інфраструктура, щоб поруч могли жити робітники. А тепер там зовсім нічого немає – ні води, ні світла, ні життя. Мої Батьки живуть неподалік вокзалу, то там приватний сектор знищений повністю. Це все розбомбили рашисти. А там, де стояли вони, ситуація значно краща. Це ще раз показує, як воюють вони, а як наші хлопці".

Микола з дружиною і трьома дітьми зуміли виїхати з міста, як і більшість його знайомих. А ось батьки-пенсіонери так і залишаються в Рубіжному – їм, за словами Миколи, немає куди і за що їхати.

"Вони доглядають за нашим будинком, – каже він. – Прямого влучання в нього не було, але був приліт у гараж – посікло вікна, дах. Довелося трохи підремонтувати, щоб не текло. Та й мародерів дуже багато".

Цілий рік вони прожили без світла. Свердловину підʼєднували до генератора, щоб накачати хоч трохи води. Щоб набрати газ в балони, їздили на автозаправки, задували. Топили дровами. Майже у кожному будинку, де залишилися люди, є печі, які переобладнали, щоб готувати їжу.

Лише 4-5 місяців тому в місті частково відновили водопостачання, електроенергію, газ. Але далеко не у всіх.

"Магазини повідкривали, але навіть ті, хто чекав "руський мир", жаліються: бо в тому ж Луганську продукти і все інше в 3-4 рази дешевше, ніж в Рубіжному, – розказує Микола. – Спекулюють, заробляють один на одному. Хто хоче гривні поміняти на рублі, які ходять по місту, то курс дуже невигідний".

В Рубіжному була хороша, сучасна лікарня, обладнана новою технікою. Її всю вивезли в сторону Луганська і далі – за кордон України:

"У місті є одна "швидка", але викликати її неможливо – не додзвонишся, бо немає ані звʼязку, ані інтернету. "Смішна" в лапках історія: було заявлено, що шефство на відновлення Рубіжного взяв рашистський Татарстан. Приїхали від них якісь лікарі начебто. Але люди дізналися про це, тільки коли ці лікарі вже поїхали".

У місті, говорить Микола, є й маленькі діти, хоча він геть не розуміє, як вони там живуть і навіщо.

"На полицях аптек немає ліків, – продовжує сумну картину він. – У кого є можливість, їдуть в Луганськ, щоб щось дістати".

На диво, в Рубіжному вціліла ДЮСШ. Тільки окрім "коробки", зараз там нічого немає:

"У нас була дуже хороша школа. Нам закупили класне обладнання для присіду і жиму лежачи, штанги, диски. Але я знаю, що винесли все під нуль, навіть гумове покриття. Все кудись поїхало. В Рубіжне приїжджають фури нібито з гуманітаркою, а виїжджають з нашим майном.Спортивне, медичне, підприємницьке, промислове обладнання – все женуть".

Сумка збірної України в багажнику і ворожий блокпост

Троє його дітей – сини Олександр і Назар та донька Варвара – у перші кілька місяців після втечі дуже боялися голосних звуків: жахалися навіть коли стукали сильно у двері.

Вибухи в місті пролунали близько 5 ранку 24 лютого. Низько пролетів ворожий літак і скинув бомби на завод "Зоря", де виготовляли і сільгосп продукцію, і вибухівку.

"За 2-3 дні до того ми зібрали тривожну валізку. Коли почули вибухи, вдягнули дітей і спустилися до підвалу. Посиділи, обдзвонили рідних та близьких, – пригадує Микола. – Зрозуміли, що по всій країні таке відбувається".

Їхній будинок стоїть на околиці міста – і туди майже одразу почали діставати міномети. Родина перебралася до квартири в центрі, гадали, що там буде безпечніше. Та коли зрозуміли, що стає все гірше, вирішили виїжджати:

"8 березня вночі окупанти перебили основну лінію електропередач. Зникло світло, води, звісно, теж не було, насоси не працювали. Нашому меншому синочку Назару тоді ледве виповнився 1 рік. І кожен ранок у мене починався з того, що я їздив у пошуках харчування для нього. Поки було світло і зв’язок, дізнавався, в кого що є на продажу. Потім же об’їжджав усі маркети, аптеки, щоб знайти суміші. Але вони вже закінчилися. І ми зібралися в дорогу".

Тоді ще було кілька шляхів для виїзду. Але напередодні їхні сусіди, які теж евакуювалися з міста, на дорозі Лисичанськ-Бахмут потрапили під артилерійський обстріл, їх не пропускали, ночували в посадці. Тому поїхали іншою дорогою.

"Ми виїжджали під мінометний обстріл, дуже страшно було, всі в паніці. У нас в місті була Дорога Визволителів, вона простягається через все Рубіжне, від залізничного вокзалу до виїзду, – і вона прострілювалася повністю! – розповідає Микола. – Потім ще заїхали в село до родичів, відпочили трохи, віддали нашу німецьку вівчарку на перетримку – з собою не брали, бо не знали, куди їдемо і куди приїдемо. Я не зовсім розумів, що відбувається: бо по деяких селах були вже блокпости з орками, а на сільрадах майоріли синьо-жовті прапори".

Ніде не працювали банкомати, аптеки стояли напівпорожні. Купити суміші і памперси для маленького – нереально. І при цьому – вже купа ворожих блокпостів.

На одному з них, у селі Варварівка, що між Рубіжним і Старобільськом, вони могли й залишитися:

"Я не знав, що жінка взяла сумку збірної України, упакувала моїми речами зі збірної – і це все поклала в багажник. Я навіть не бачив. Їдемо, машина забита повністю, нас пʼятеро, теща з тестем і собака велика. Коли нас зустріли окупанти в лісі, я відкрив багажник і побачив її… Але – на диво, нічого не сказали. Далі більш-менш нормально, пильного контролю багажнику не було, мабуть, тому що були з дітьми".

Коли проїхали Лиман, видихнули – вибралися. Микола почав обдзвонювати друзів, знайомих, спортсменів з інших міст. Друзі зі збірної пропонували залишитись у Краматорську, але вирішили їхати далі і ночували вже у Павлограді.

Звідти – поїхали до Кропивницького, хоч там не було знайомих, лише друзі, які трохи раніше виїхали з Кремінної. Микола звернувся по допомогу до дружньої пауерліфтерської родини:

"Нам дали номер батька з сином Тютюшкіних, обидва Володимири. Син був абсолютними чемпіоном світу серед юніорів в жимі лежачи. Це зовсім незнайомі люди, ми ніколи не бачилися – і прихистили нас усіх п’ятьох. Ми жили в них тиждень, потім вони нам допомогли знайти житло. Ми досі спілкуємося, дружимо".

Як вимушений переселенець став чемпіоном світу

Вже півтора роки вони живуть життям переселенців, далеко від рідного дому. За цей час Микола Бараннік встиг виступити на головному старті у своїй спортивній карʼєрі – Всесвітніх іграх в американському місті Бірмінгем. Це найбільші змагання для представників неолімпійських видів спорту, що проводяться, як і Олімпіада, раз на чотири роки.

Цього, зрозуміло, могло й не бути:

"16 лютого я повернувся з чемпіонату України з Коломиї. Це був рік, коли ми мали готуватися на Всесвітні ігри. Нам президент федерації Сіражутдін Базаєв сказав: "Давайте не розслабляйтеся, треба тренуватися, щоб перемагати". Але почалася повномасштабна війна. Я не тренувався 2 місяці, схуд на 6 кілограмів.

Та мені допомогли, хто чим міг: хто бинти, хто трико. В кого що було. І я зрозумів, що шанс на змагання потрапити є. За 2 місяці я підготувався до головного старту в карʼєрі. Це завдяки нашій Федерації пауерліфтингу України. Нам відразу сказали, що ми проведемо збори, все буде нормально. Нас підтримали на 300% і зараз підтримують.Федерація показала себе".

Всесвітні ігри Микола порівнює із ковтком свіжого повітря: змагання у великому концертному залі, аншлаг, незабутні емоції.

"У мене суперник зі Штатів Паол Дуглас за обідом якось спитав: а де ти живеш, де тренуєшся, як готуєшся? У вас же війна!" – згадує наш спортсмен

У Бірмінгемі Микола Бараннік здобув срібну медаль. А вже восени 2022 переміг на чемпіонаті світу в Данії, встановивши і світовий рекорд у присіданні – 375,5 кг. За сумою трьох вправ він тоді підняв 933 кілограми!

Він – штатний працівник національної збірної України з пауерліфтингу. Зараз готується до чемпіонату світу, який в листопаді відбудеться у Литві. В Рубіжному працював в ДЮСШ, але нині спортивна школа розформована, тож Микола почав карєʼру викладача в Луганському інституті фізичного виховання, який переїхав і базується в Лубнах на Полтавщині. Заняття наразі – в онлайн-форматі.

Старший син Олександр пішов шляхом батька: також займається пауерліфтингом, у 2022 році став чемпіоном світу серед юнаків. Цього року дебютував у змаганнях юніорів і виборов срібло чемпіонату Європи. Йому зараз 17. Він закінчив школу у Кропивницькому і вступив до Луганського університету, котрий переїхав до Полтави.

Донечка Варвара у Кропивницькому пішла перший раз у перший клас. Дуже здружилася, каже тато, з дівчинкою з родини переселенців із Лисичанська, яка живе неподалік, разом ходять на гімнастику.

Повернутися в Рубіжне

Родина Баранніків твердо вирішила: після перемоги – тільки додому в Рубіжне:

"Ми з дружиною часто це обговорюємо. Все впирається в житло. Сьогодні економимо на всьому, і знімаємо квартиру за 9 тисяч. Зараз все тримається на моєму доході. Але спорт не вічний і здоровʼя теж. Дружина переживає, мовляв, поки все ще відновиться. Але я знаю, що все відбудуємо! Малий, правда, каже, що не повернеться – йому тут подобається, у нього дівчина тут є".

У Кропивницькому наш чемпіон тренується в тренажерному залі футбольного клубу "Зірка": штанга є, диск є, а більшого й не потрібно.

"І я дякую нашим хлопцям за цю можливість тренуватися, виступати, жити! – говорить Микола Бараннік. – Усі свої перемоги присвячуємо нашим хлопцям в ЗСУ. Може, це їх хоч якось підбадьорить, підтримає. Чекаємо повернення, щоб відбудувати. Не розслабляємося і донатимо!".

***

На сайті "Прихисток" небайдужі українці можуть запропонувати житло для переселенців, розмістивши відповідне оголошення. Тож ВПО можуть знайти тимчасовий прихисток у будь-якому регіоні України чи за кордоном, на кілька днів чи на довший період. Система фільтрів допоможе легко підібрати варіант, який відповідає вашим критеріям, і швидко зв’язатися з власником. Сайт працює 40 мовами.

Це повністю волонтерська ініціатива. Її у перший день повномасштабного вторгнення запустила народний депутат України Галина Янченко. Пізніше програма "Прихисток" отримала державну підтримку. Власники житла, які прихистили переселенців, отримують компенсацію від держави на сплату комунальних послуг.

Роксана Касумова, спеціально для "УП. Життя"