Сміх у нього був заразний і гучний. Пам'яті сценариста, коміка і розвідника Артура Петрова

Артур Петров – український сценарист, стендап-комік і військовослужбовець. Понад десять років працював на телебаченні, був одним із авторів програм "Кохана, ми вбиваємо дітей", "Я соромлюсь свого тіла" та інших проєктів СТБ.

У 2025 році мобілізувався до війська, отримав спеціалізацію військового розвідника й очолив розвідувальний взвод 43-ї окремої механізованої бригади.

Позивний "Кельт" обрав на честь кельтів і вікінгів, історією яких захоплювався з дитинства. Загинув під час евакуації важкопоранених у Куп'янську-Вузловому в 2026 році.

"Штани за 40 гривень"

Кар'єру сценариста Артур почав ще студентом – пройшов навчання в Інтершколі каналу "Інтер", весь п'ятий курс прожив на два міста – Дніпро та Київ.

Уже у 2013 році він працював сценаристом на проєкті "Кохана, ми вбиваємо дітей" – українському соціальному реаліті-шоу (адаптація британського формату Honey, we're killing the kids), яке виходило на телеканалі СТБ.

Там його вперше побачила колега Дар'я Майборода, тоді головна сценаристка проєкту.

"Все, що я про нього знала: що він прикольний тип, що в нього хороше почуття гумору, що він робить класні програми", – говорить Дар'я.

На "Коханій" Артур жив із родинами героїв, їздив із ними по різних локаціях, ночував у них удома. Одним із героїв був підліток на ім'я Саша, чия фраза про "штани за 40 гривень" згодом розійшлась як народний інтернет-мем.

В одному з епізодів Саша розливає олію на свої штани й емоційно вигукує: "Й** твою мать, штани за 40 гривень, б**дь!"

Саме ця реакція стала вірусною. Тепер цю фразу використовують, коли шкода зіпсувати або втратити щось недороге, але улюблене чи практичне.

Артур взявся турбуватись про специфічного підлітка. Хлопець, здавалося, не мав жодних власних інтересів, агресивно поводився з батьками.

Понад місяць сценарист щодня спілкувався з Сашею, навіть їздив із ним у Карпати, і зрештою домігся того, що хлопець повірив: життя може бути іншим.

Коли "Кохана" закінчилась, команду Артура перевели на новий проєкт – франшизу "Я соромлюсь свого тіла", яку до того ніхто на каналі не хотів брати в роботу.

"Ми тоді вважали, зважаючи на іноземні адаптації, що це треш зі статевими органами на весь екран", – стинає плечима Дар'я.

"Я соромлюсь свого тіла" – український медичний документальний проєкт телеканалу СТБ, створений за британським форматом Embarrassing Bodies. Його ідея полягала в тому, щоб говорити про хвороби, про які люди зазвичай мовчать через сором, страх або стигму.

Програма не обмежувалась історіями окремих пацієнтів. У кожному випуску були великі просвітницькі блоки. Лікарі пояснювали, як працює організм, показували симптоми поширених захворювань, розповідали, коли потрібно звертатися до спеціаліста і як проводити самообстеження. Частину цих знань подавали через експерименти на вулицях, у торговельних центрах чи громадських місцях, де ведучі взаємодіяли з перехожими.

І саме такий фокус допоміг знайти Артур Петров.

"Я соромлюсь свого тіла"

Коли команда змонтувала перші історії для "Я соромлюсь свого тіла", стало зрозуміло, що програма не "працює". Вона була правильною, співчутливою, але надто важкою. Майже весь випуск складався з драматичних історій пацієнтів.

Дар'я Майборода згадує: "Хотілось поплакати, але це неможливо робити 90 хвилин підряд".

Вона звернулася до Артура із проханням придумати щось, що допоможе глядачеві перепочити між складними сюжетами.

Артур одразу запропонував експеримент. Він вирішив використати ведучого програми як учасника жарту, який водночас буде виконувати освітню функцію. За його задумом, ведучому одягнули силіконові груди, після чого він пішов у торгівельний центр і пропонував жінкам навчитися правильно проводити самообстеження молочних залоз.

Дар'я спочатку поставилася до цієї ідеї скептично. Проте після зйомок команда побачила, що експеримент працює зовсім не як комедійний номер. Люди сміялися, але водночас уважно слухали лікарів і запам'ятовували, як правильно проводити самообстеження. Гумор не відволікав від теми, а допомагав говорити про неї без сорому.

Дар'я згадує: "За рахунок того, як це було знято, які питання вони ставили, які жарти вони робили, це вийшло прям супер смішно, супер корисно і супер легко. Коли це змонтували вже в готову програму, виявилося, що "отут поплакали, а отут поржали, – це ідеальний баланс, так і має бути".

Компроміс між сльозами та сміхом тримав проєкт усі випуски – навіть після того, як сам Артур за п'ять років перестав над ним працювати. У першому сезоні він написав увесь закадровий текст і задав тональність, під яку потім писали всі інші сценаристи.

"Саме Артур придумав, як спілкуватися з аудиторією, як будувати всередині мову шоу – і потім усі вже працювали під Артура Петрова", – пояснює Володимир Бородянський, ексочільник Starlight Media.

Артур прочитав багато медичної літератури, щоб розуміти теми зсередини – "спокійно міг би здати іспити в медичному", каже Бородянський.

У процесі монтажу він вирізнявся вмінням із тридцяти секунд спостереження за героєм зібрати цілісний тизер, який передавав суть епізоду й одразу викликав емоцію.

Артур лише раз заплакав на майданчику – коли на зйомках у Запоріжжі дівчина, що втратила зір, розповіла, що вже не пам'ятає облич власних батьків.

Дитинство і юність

Артур народився і виріс у Дніпрі. Хлопець ніколи не мав теплих почуттів до фізики чи математики, чого не можна було сказати про історію та літературу.

Він захоплювався історією скандинавських вікінгів та цілком собі українських козаків. Пізніше, вже у дорослому віці, ці інтереси навіть трішки відіб'ються на його військовій кар'єрі – Артур обере собі позивний "Кельт".

Артур Бломнік, друг і однокласник Петрова, згадує: коли в класі щось ламали чи псували, серед підозрюваних завжди називали Петрова. Не тому, що той якось особливо бешкетував, а тому, що був у центрі уваги й вирізнявся гарним почуттям гумору.

"Чого зразу Петров? Я взагалі ще нічого не зробив", – стинав плечима хлопець.

Була й своя маленька історія непокори. На уроці математики, в учительки, яку боявся весь клас, до дошки викликали тих, хто явно не готовий, – щоб тріумфально поставити двійку. Тишу зазвичай можна було різати ножем.

Тільки Артур якось спокійно зважився відмовитись виходити і проходити "ритуал приниження", у якому абсолютно не бачив сенсу.

Літні канікули Артур проводив у бабусі й дідуся в селі. Звідти хлопець привозив перші сюжети для стендапів – про протистояння міських і сільських дітей або сільських і міських котів, у якому сам завжди лишався своїм і для одних, і для інших, перетворюючи конфлікт на анекдот.

З майбутньою дружиною Катериною Яблінською він познайомився в день, коли вступники дивилися результати іспитів у Дніпровському національному університеті. Підійшов, обійняв, поцілував – і сказав, що знає її, бо бачив у "Веснянці", дніпровському клубі творчої молоді.

"Я, якщо чесно, вперше його бачила, подумала, що якийсь нарваний", – розповідає Катерина.

П'ять років вони навчались на одному факультеті, в одній групі; обоє росли без батька і мусили працювати після пар, щоб забезпечити себе фінансово. Після третього курсу були виховниками в таборі "Аврора" у Скадовську – і повернулись уже парою.

Одразу після отримання дипломів закохані переїхали до Києва, де Артуру запропонували першу роботу.

Робочі ритуали

У команді СТБ Артур був відомий власним ритуалом боротьби зі стресом від дедлайнів: перед тим, як здавати програму керівництву, читав уголос гороскоп – спочатку собі, а якщо виходило погано, шукав, кому з команди зірки напророчать кращий день. У прогнози він не вірив, знав, як вони пишуться, але сміявся й заспокоювався.

"Я ніколи не бачила, щоб він прямо бігав і панікував. Він міг обурюватись абсурдністю, але завжди з позиції – ми все одно це зробимо", – розповідає Ольга Астахова, сценаристка і колега Артура.

Сміх у нього був заразний і гучний. Ольга Астахова розповідає, як навіть у напружені моменти перед здачею епізоду Артур міг дивитись щось на телефоні й реготати на весь кабінет – і це знімало напругу всій команді.

Якось команда перевіряла рекламні обіцянки виробника смузі-детоксів: кілька тижнів усі пили зелені смузі, і Артур, великий любитель тортів, теж стійко пив цю "зелену гидоту", з гримасами й жартами. Після виходу сюжету на команду мало не написали скаргу за антирекламу.

Артур став першою людиною, якій Дар'я Майборода розповіла про свою вагітність – навіть раніше, ніж найкращій подрузі.

Ще лишилась історія про корпоратив під Чорнобилем, де Артур з колегами ловив рибу. Трьох дрібних карасиків назвали іменами ведучих проєкту.

Пізніше того вечора всі почули, як Артур кричить: "Я вбив Валеру!" – він у темряві переплутав келих із коньяком зі стаканом, де плавав карасик на ім'я Валера, і випадково його випив.

Стендап

Перший відкритий мікрофон Артур готував із острахом. Матеріалом стала історія про голуба, який залетів у вентиляцію та своїм борсанням змусив шпалери "дихати". Колеги по СТБ прийшли підтримати – вісім людей у барі "Банка" на Лук'янівці.

"А люди, бляха, не сміялись. І мені було незрозуміло, ну як же так – це ж так смішно", – пригадує Дар'я Майборода.

Незабаром Артур перестав кликати колег на виступи – вони реготали так голосно і невлад, що це заважало залу. Він почав ходити сам, невдовзі виграв свою першу "Банку". Так почалась кар'єра, яка привела його спершу в The Stand-Up, а після розпаду клубу – в "Підпільний стендап", де Артур залишався резидентом.

Комік і продюсер Антон Житлов, якого Артур свого часу порадив узяти концертним директором, називає його "архетипом старшого брата цеху" – тим, хто йшов виступати майже у всі перші виступи новачків, щоб допомогти. І ніколи ні про кого не говорив погано.

"У нього був тренерський хист. Багато працював із молодими коміками, дуже багато кому допоміг себе розкрити", – розповідає Антон.

Якось Артур мав виступати в іншому місті. На дві хвилини запізнився на потяг – провів його очима. Довелось викликати таксі за суму, що дорівнювала майже всьому гонорару за виступ, 8 тисяч гривень. Але Артур поїхав. Бо пообіцяв.

Свій матеріал тримав у ноутбуці, розкладеним по папках: що дороблено, що ще ні, де і коли яку історію вже розповідав, щоб не повторюватись у тих самих закладах. Писав багато, не чекаючи натхнення.

На першому сольному концерті в клубі, резидентом якого був Петров, він дивувався, звідки взялись глядачі. А зал був заповнений.

"Дуже жалкую, що він не пожив тим життям стендап-коміка. Якби він міг, він би займався тільки стендапом", – розповідає Антон Житлов.

Матеріал у нього був сімейний, без "чорнухи" і майже без мату – рідкість для цеху.

Виступи трималися на реальних побутових історіях: про сина, якого викликали в школу, бо той сказав виховательці "піськи і какашки"; про кота, який усідався так, ніби "взагалі-то бізнес мав, а це так, для душі таксую"; про сільську бабцю, яка дивиться на перехожого і питає "чий ти?".

Багато матеріалу давав родинний мопс – пес, куплений як "комочок щастя", з мільйоном хвороб і діабетом.

В одному з записаних виступів Артур розповідав про собаку: "Він завжди радісний. Так казала реклама, а насправді, коли пес радів, у нього піднімався цукор і він втрачав свідомість. Тому у нас удома не можна радіти".

Одного разу на збірному стендапі інший комік пожартував про "Я соромлюсь свого тіла", де "люди знімають голі сраки", і Дар'я Майборода з зали крикнула, що вона керівниця цього проєкту. Коли вийшов Артур, він на весь зал пошуткував: "Мене звільнили" – і дожартував історію до кінця.

В одному з турів колеги буквально забули Артура на заправці – перерахували в автобусі всіх, крім нього, і від'їхали. Він поставився до цього, як до чергової пригоди: вийшов із заправки з кавою в руках, побачив, що нікого нема, і спокійно чекав, поки за ним повернуться.

Батько і чоловік

"Артур був коміком на сцені, вдома він був просто Артуром", – каже його дружина Катерина Яблінська.

Попри публічність, він був "шаленим інтровертом": міг півдня мовчки ходити по кімнатах, обдумуючи текст, і лише під вечір помічав, що вдома хтось є.

Найважливішою рисою в ньому дружина називає чесність: Артур відкрито говорив, що йому не ок, не брав участі в проєктах, які суперечили його переконанням.

"Він щирий, порядний, чесний і дуже розумний. Більше за все на світі любив нас із дітьми – це знали і ми, і всі навколо", – розповідає Катерина.

Син Гордій народився першим, у 2011 році. Ім'я Артур вибрав сам і категорично. Прийшов із роботи, з порогу оголосив: "Я знайшов, у нас буде Гордій".

Донька Любов народилась у 2016-му. Її називав уже син Гордій – теж іще до її народження.

Артур був таким батьком, який одночасно обожнював дітей і побоювався їх – постійно хвилювався, що "провалиться" в цій ролі. Часто читав дітям книжки, а якщо в сюжеті хтось помирав чи когось убивали, переписував історію на ходу, щоб зберегти для дітей безпечний світ. Коли готових історій не хотілося, вигадував свої.

Коли в сина в школі виникли проблеми з учителькою, а шкільна психологиня почала пояснювати батькам, що дитина "недостатньо сприймає тата вожаком", Артур не змовчав: "Ми в джунглях, чи що? У нас тут леви бігають?".

Артур курив усе життя, іноді кидав вольовим рішенням – і завжди починав знову. Любив просту домашню їжу: коронними стравами були стейки й млинці, до яких нікого не підпускав.

Мріяв написати книгу та зняти фільм про українських козаків.

Служба

Артура мобілізували у квітні 2025 року. Він пройшов базову загальновійськову підготовку, після якої навчався у Військовій академії в Одесі.

Отримав звання молодшого лейтенанта, спеціалізацію – військова розвідка, і згодом прийняв посаду командира розвідувального взводу 43-ї окремої механізованої бригади, яка дислокується в Харківській області.

Позивний обрав – "Кельт", на честь кельтів і вікінгів, історію яких вивчав усе життя. У війську пробув 11 місяців і 3 дні.

Артур загинув під час евакуації важкопоранених у Куп'янську-Вузловому 18 березня 2026 року, за два дні до 10-річчя доньки. Родина, друзі та глядачі змогли попрощатись з ним лише за місяць після загибелі.

Прощання провели на Майдані Незалежності. Із військовими почестями захисника поховали на НВМК.

На честь Артура колеги по стендап-сцені провели вечір його пам'яті, а також знімають біографічний фільм.