"Книжковий хлопчик" і романтик. Пам'яті Ярослава Шапочки, журналіста, воїна-добровольця
Киянин Ярослав Шапочка був яскравим представником столичної інтелігенції – розумним, ерудованим, дотепним, добрим і щирим.
Водночас мав емоційний і запальний характер. Талановитий журналіст, фотограф і документаліст жив одним днем, цікавився всім і одразу, крім побутових речей, і ніколи не бачив себе військовим. Любив дружину, обожнював доньку, захоплювався історією та літературою, кіно та фотографією. Робив унікальні світлини, бо вмів бачити красу в буденному, і мріяв написати великий сценарій.
А ще Ярослав терпіти не міг несправедливості у всіх її проявах. Активний учасник двох Майданів пішов на війну добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. Солдат Ярослав Шапочка ("Бриль") загинув під Соледаром 21 березня 2023 року.
Його шлях – від архівів до окопів
Ярослав народився 8 липня 1974 року у Києві. Навчався у школі №117 на вулиці Лютеранській. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка (1991-1996 рр.). Працював репортером у газеті "Факти", відтак зайнявся документалістикою. Був експертом із роботи з архівними матеріалами.
25 лютого 2022 року долучився до 241-ї бригади ТрО ЗСУ. Був солдатом 2 стрілецької роти 207 батальйону. Захищав столицю та Київщину, потім воював на східному фронті.
Церемонія прощання з Героєм, який "не був створений для війни", але став справжнім воїном, відбулась на столичному Майдані Незалежності 26 лютого 2025 року. Ярослава поховали на Алеї Героїв на Лісовому кладовищі в Києві.
Саме на цьому цвинтарі спочивають його бабуся та дідусь – ветеран-підводник Другої світової війни, журналіст і публіцист Федір Шапочка; а також мама Ольга, яка працювала біологом-генетиком у Національному ботсаду імені Миколи Гришка. Так склалося, що Ольга Федорівна виховувала Ярослава сама.
Вона передчасно пішла у засвіти. Померла на руках сина від раку. Крім тітки і двоюрідного брата Олексія, з яким він пізніше разом піде на війну, у Ярослава не залишилося нікого. Справжньою опорою та натхненням для нього стала Анна, з якою він одружився у 2009 році.
"Ерудований і панкуватий красень"
Коли молодята стали на весільний рушник, їй було 27 років, а Ярославу – 36. Але познайомилися вони задовго до весілля. Ярослав тоді, у 2000-х роках, працював у газеті "Факти", писав репортажі про карпатських мольфарів, уманських хасидів і проводив власні розслідування щодо наркотрафіку в Україні, а також вбивства Ґонґадзе.
Крім того, захоплювався фотографією і був у цьому справжнім майстром. Робив унікальні світлини, бо вмів бачити красу в буденному. А його фоторепортаж з Індії "розійшовся" навіть у закордонних медіа.
"З Ясіком нас познайомив наш спільний друг, скульптор Михайло Левченко. Ми сиділи компанією в його майстерні, говорили про мистецтво та пили коньяк. Я тоді була студенткою Київського університету будівництва і архітектури. Коли коньяк закінчився, Михайло запропонував піти до його друга Ярослава та продовжити свято.
Ми зустріли його у нині закритому барі "Бліндаж" на Малій Житомирській. Мій майбутній чоловік жадібно поглинав яєшню та вже встиг замурзати нею светра. Дивлюся на нього й думаю: який дивний, неакуратний і неприємний хлопець", – згадує Аня.
Через три роки після невдалого знайомства доля знову звела їх разом. Вони випадково зустрілися у парку Слави в день народження Тараса Шевченка – 9 березня. До самого ранку гуляли разом із друзями, а наступного дня Ярослав зателефонував Ані з пропозицією прогулятися тільки вдвох.
"Під час цього побачення він несподівано мені дуже сподобався. Цікавий, неординарний, ерудований і панкуватий красень, за напускним цинізмом якого приховувався щирий, добрий і ніжний романтик. Мій ліричний герой! І поки ми гуляли та спілкувались, я закохалася в нього до нестями", – згадує Аня.
Вони почали жити разом. Через рік Ярослав запропонував: "Аню, давай одружимося!". Жінка не заперечувала, й молодята відгуляли весілля.
"Ясік був розумним, дотепним, життєрадісним, добрим і щирим, мов дитина. Старший від мене на 9 років, але я ніколи не відчувала цієї різниці у віці. Навпаки: мені здавалося, що це він молодший за мене. Я більш приземлена та прагматична, а він жив одним днем, цікавився всім і одразу, крім побутових речей.
Пояснювала йому, як, скільки і де треба платити за квартиру. До речі, гроші у нього ніколи не трималися. Втім, ми чудово доповнювали одне одного. Бувало, чоловік мені дорікав, що я мало книжок читаю, тоді я відповідала: "Ясік, у сім'ї має бути хтось красивий, а хтось розумний. Ти будеш розумним, а я буду красива"", – розповідає Аня.
Через два роки у подружжя народилася донечка, яку назвали на честь мами Ярослава – Ольгою. Батько лагідно кликав її Льолею. Невдовзі Ярослав звільнився з "Фактів" і подався у вільне плавання. Перебивався тимчасовими заробітками, виконуючи різні творчі проєкти, а потім професійно зайнявся документалістикою. Був експертом із роботи з архівними матеріалами.
Разом із командою однодумців працював над документальним фільмом про учасників Революції Гідності "Звичайні люди". Брав участь у документальному проєкті про захоплення та звільнення Слов'янська у 2014-му. Працював консультантом під час створення сценарію біографічного фільму про життя композитора та співака Володимира Івасюка.
"Заспокоївся лише тоді, коли взяв до рук зброю"
"Після декретної відпустки я вийшла на роботу, працювала дизайнером інтер'єрів з ранку до вечора. Ярослав займався своїми проєктами за комп'ютером удома та дбав про Олю. Всі місцеві мами, які гуляли з дітьми в парку, дворі чи дитячому майданчику, знали не мене, а Ясіка. У нього з донькою був сильний емоційний зв'язок", – розповідає Аня.
24 лютого 2022 року подружжя прокинулося від гучних вибухів. Спочатку подумали про теракт у центрі міста, адже їхній будинок розташований недалеко від урядового кварталу. Коли вибухи повторилися, зрозуміли, що почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
"Донька ще спала, а я сіла біля неї й розплакалася. Ясік ходив туди-сюди по квартирі, дивився новини у смартфоні й курив на балконі цигарки одну за одною. Чоловіка нудило, йому було страшно, але не за себе, а за нас. 25 лютого Ясік заявив, що більше не витримує, мовляв, очікування небезпеки жахає більше, ніж сама небезпека.
Сказав, що треба бити російську наволоч, і він воюватиме до перемоги. Те, що він не служив в армії й ніколи не тримав зброї в руках, його не хвилювало. Подивилася йому в очі й зрозуміла, що не зможу відмовити. Тоді я тільки й змогла, що заплакати. А Ясік заспокоївся лише тоді, коли взяв до рук зброю й дізнався, що ми виїхали з Києва", – згадує Аня.
Ярослав пішов у військкомат Шевченківського району разом із двоюрідним братом Олексієм. Хлопці отримали автомати Калашникова 1974 року випуску. Ярослав жартував: "Нам їх за віком видавали? Він же мій ровесник".
Невдовзі він уже захищав Київ та область, а потім зводив укріплення на кордоні з Білоруссю під Чорнобилем. Хотів стати оператором БпЛА, навіть закінчив відповідні курси й купив дрон, щоб тренуватися. Але на початку березня 2023 року 207-й окремий батальйон 241 бригади ТрО перекинули у Слов'янськ, що на Донеччині.
Ярослав добре знав це місто і розповідав своєму побратиму Василю Панченку про події, які відбувалися там у квітні–липні 2014 року під час окупації російськими бойовиками.
Проскочили точку висадки й вилетіли просто на ворожі позиції
Невдовзі прийшов наказ на штурмові дії трасою на Бахмут в районі села Залізнянське. В атаку друзі вирушили разом 21 березня 2023 року. Ярослав зі своїм відділенням їхав на першій БМП, Василь – на другій. По дорозі вони махали один одному руками. Позаду двох БМП на пікапах рухався інший взвод. На жаль, через відсутність адекватного планування захисники проскочили точку висадки й вилетіли просто на ворожі позиції.
БМП наїхали на мінний шлагбаум і підірвалися. Водночас окупанти відкрили щільний вогонь з мінометів, підствольних гранатометів та автоматів. З того бою Ярослав не повернувся…
"Я розпитував хлопців, які їхали разом із Ярославом і вийшли живими, але ніхто його не бачив після початку бойових дій. Серед поранених Шапочки теж не було. Ледь жевріла надія, що він урятувався, можливо, в полоні…" – згадує старший солдат Василь Панченко, який отримав у тому бою важкі поранення та проповз майже кілометр, щоб дістатися своїх.
Аня довго надіялася, що її чоловік вижив і лежить десь поранений у госпіталі, переховується на окупованій території або потрапив у полон.
"Коли чоловік пропав на фронті, Оля дістала весь його одяг, який пах батьком, і одягла на себе. Навіть вбралася у таткові джинси Levis 501 (Ясік завжди купував собі тільки цю класичну модель), підвернула їх, затягнула поясом і не знімала. У неї був дуже важкий період. Я не знала, що мені з нею робити. Оля часто плакала, й заспокоїти її нічим не вдавалось. Вона відчувала, що батько вже ніколи не повернеться…" – розповідає крізь сльози дружина.
Мріяли після закінчення війни поїхати до Таллінна
Дружини та матері воїнів, які також вважалися зниклими безвісти після того бою, створили у соцмережах групу й розпочали пошуки.
З важким серцем моніторили російські Z-пабліки, які розміщують відео з українськими полоненими та вбитими воїнами. Знайшли кадри того бою, зняті ворогом, на яких окупанти з усіх видів зброї розстрілюють, наче в тирі, колону української техніки. Зверталися по допомогу до всіх, до кого тільки можливо, оббивали пороги різних інстанцій.
Рідним казали, що немає змоги обстежити територію, "сіру зону", де, ймовірно, лежать тіла загиблих воїнів, що вважаються зниклими безвісти. Про виявлені останки кількох бійців, які полягли в тому бою разом з Ярославом, стало відомо лише навесні 2024 року.
Хоча родичі стверджують, що насправді тіла вдалося забрати ще у квітні 2023-го, коли на трасі між селами Залізнянське та Оріхово-Василівка Бахмутського району, де загинув Ярослав із побратимами, відбувся великодній обмін полоненими. З того часу останки декількох воїнів лежали у морзі в Дніпрі. ДНК-експертизу тіл, зокрема Ярослава, зробили лише на початку 2025 року.
Майже два роки Ярослав вважався зниклим безвісти. Рідні та друзі до останнього сподівалися, що він вижив і потрапив у полон. На жаль, дива не сталося. Експертиза ДНК підтвердила його загибель. Ярославу було 48 років.
"Ясік був унікальним. Я завжди переживала за нього, а він мене підбадьорював. Чоловік разом із друзями та колегами-кінематографістами зібрав гроші й придбав пікап для свого батальйону. Позашляховик назвали "Червона Рута". Ясік почав розробляти відповідний дизайн логотипа, щоб нанести його на авто, але не встиг цього зробити… Ми мріяли після закінчення війни всі разом поїхати до Таллінна. Він був там одного разу й закохався в це місто. Не можу повірити й змиритися з тим, що його вже немає", – плаче Аня.
"Був зачарований українським поетичним кіно"
Уродженка Києва, драматургиня та режисерка Саша Денисова, яка нині проживає за кордоном, написала трагікомічну п'єсу "Голем" про Ярослава, любов, втрату та силу жінок. Прем'єра вистави відбулася в Амстердамі 3 листопада 2025 року. Саша познайомилась із Ярославом іще в далекому 1991 році під час вступу до КНУ імені Тараса Шевченка. Потім вони разом працювали у газеті "Факти" та декілька років були парою.
"Уперше я побачила Шапочку на мітингу на підтримку незалежності України в серпні 1991 року. Він стояв у самому центрі подій на площі Жовтневої революції (нинішньому Майдані Незалежності). Уже потім познайомилася з ним в університеті, але під час навчання ми були з Яриком у контрах. Зблизилися, коли почали разом працювати у "Фактах".
Шапочка в юності займався айкідо, попри розрив меніска, любив гірські походи, обійшов увесь Крим. Описував у своїх зошитах красу гір і перевалів. Навіть грав колись у рок-гурті, хоча в нього зовсім не було слуху, а коли починав співати, всі благали його цього не робити. А ще у нього було густе довге волосся, якому заздрили всі дівчата", – згадує Саша.
Під час Помаранчевої революції вони разом з іншими журналістами видавали при штабі Віктора Ющенка газету, яку роздавали протестувальникам. А на другому Майдані Ярослав знімав документальний фільм, і уламок світло-шумової гранати травмував йому ногу.
Улітку 2022 року Ярослав написав своїй подрузі: "Стою на посту з філологом-германістом і футболістом".
"Найкращі, найрозумніші, талановиті – всі вони пішли битися з окупантами. "Книжковий хлопчик", романтик і, звісно, поет, він посеред війни фотографував тумани з окопів, лелек і покинуті хати. І завжди був зачарований українським поетичним кіно та захоплено працював для нього – днями стирчав в архівах", – каже Саша.
За її словами, голова Ярослава працювала як гігантська енциклопедія. Про що його не спитай – він мов діставав акуратну теку, де було все: роки, імена, факти.
"Я завжди дивувалася, яка в нього добра пам'ять, пам'ять вченого. Коли він пішов добровольцем, йому зовсім були нецікаві СМС-повідомлення. Пишу: "Шапочка, ти там бережи себе". Він неохоче відповідав, але якщо його запитати – слухай, я ось пишу про майбутню Гаагу для Путіна, згадай документальні фільми про трибунали, – то він негайно передзвонював і починав пристрасно розповідати та радити", – каже Саша.
Вона також розповідає, що хотіла, щоб Ярослав сам написав великий сценарій, про який мріяв. Він був скромним і занадто інтелігентним, щоб стати супервідомим. Але став Героєм.
За особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Ярослав Шапочка 9 квітня 2025 року був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
Олександр Галух, спеціально для УП. Життя