"Квітка" для "Едельвейсу". Пам’яті медійниці та військової Вікторії Бобрової

Вікторія Боброва – кастинг-директорка й продюсерка серіалів та документального кіно, співзасновниця благодійного фонду "Мистецький Український Рух". Із квітня 2024 року – офіцерка відділення комунікацій 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс".

Загинула 2026 року під час виконання службового обов'язку, їй було лише 32 роки.

Вікторії вдавалося створити затишок у кожній зі своїх домівок – але ніколи не встигала пожити достатньо довго в жодній із них. У цивільному житті вміло обирала для акторів ролі, в яких їх до того ніхто не бачив, професійно займалося вокалом. Але після початку повномасштабного вторгнення замість вокалу та кіно обрала військову форму. Пишалася нею, хоч і дуже сумувала за легкими дівочими сукнями.

Її "цивільне" ім'я означало "перемога", а для війська Вікторія обрала собі позивний "Квітка". Як офіцерка комунікацій, встигала робити для свого підрозділу максимум можливого, проте про себе думала в останню чергу.

Уже під час служби писала сценарії до стрічок, які нікому не встигла показати.

Співачка

Маленька Віка зростала дуже допитливою. Прибігала до мами з вулиці з широко розплющеними очима й безліччю запитань про все на світі. У родині від самого початку діяла негласна угода: що б Віка не почула надворі, навіть найгірше, вона несе це додому. А мама вже скаже, так це чи ні. Ця звичка – запитувати в людей все напряму – залишиться з нею на все життя.

Молодший на два з половиною роки брат Олександр змалку пам'ятає Вікторію як захисницю – гралися разом на вулиці в бабусиному селі, і якщо когось ображали однолітки, вони горою ставали одне за одного.

"Були випадки, коли я з хлопцями міг побитися чи поштовхатися – і вона приходила як старша сестра "на розбірки". Я весь червонів і потім їй казав: "Я сам можу захиститись", – згадує Олександр.

Тепер розуміє: право дражнити його мала тільки сестра, й більше ніхто.

А ще Сашко добре пам'ятає, як хлопці "табунами" бігали за сестрою в підлітковому віці, а цукерки й шоколадки дарували також і йому – щоб сподобатися Віці.

Співати Віка почала раніше, ніж чітко говорити. Ще у віці, коли ходила до дитсадочку, влаштовувала концерти бабусям, які сиділи на лавках, – просто підходила й співала їм "на замовлення".

Місцева вчителька музики наполягала на тому, що дівчинці потрібна музична школа. Спершу родина возила її з села Кислиця двічі на тиждень, а тоді переїхала до Ізмаїла, щоб "не катати дитину туди-сюди".

У музичній школі Віка забирала всі призові місця. Пані Ольга згадує, що вчителька вокалу бачила в дівчинці величезний потенціал і щоразу вимагала більшого: "Ти можеш краще, краще, краще".

Після десятого класу Віка вступила на навчання в Одесу, в музичне училище. Але грошей катастрофічно бракувало, і вона з однокурсником-баяністом виходила заробляти на місцеву набережну. Хлопець грав, а Віка в народному костюмі підходила до людей на лавках: "Здрастуйте, можна вам заспівати?" Хтось відмахувався, а хтось лишав хай невеликі, зате її перші власні гроші.

Віка ніколи не скаржилася. Мама згадує, що коли ще в дитинстві на музичному занятті дочку привселюдно вичитували за невивчену партію (що бувало вкрай рідко), вона стояла й посміхалась. Вчителька тільки лютішала: "Чого ти мені тут нахабно смієшся?" А ввечері вдома зізнавалась матері: "Мам, так ніхто ж не бачить, що я виходжу в парк, сідаю та плачу".

Студія

Якось Віка гостювала в Ігоря Татаренка – композитора й продюсера, її односельця. Чоловік з дитинства був дівчині за старшого брата та добре знав про її музичний талант.

Тож коли дівчина заскочила до нього в студію й заспівала, то музиканти, які там працювали, аж завмерли від сили її голосу. Відтоді Ігор потроху залучав Віку то на бек-вокал, то на демо-записи. Дівчина могла працювати в студії до другої-третьої ночі.

"Казала: "Увімкни мені мікрофон". І все, ніколи не втомлювалась", – розповідає Ігор.

Товариш Ігоря, продюсер Андрій Тимощик запропонував записати для неї сольний матеріал. Мав вийти альбом. Не вийшов – Віка була сором'язливою у своїй творчості. Публічність її лякала так, як не лякало нічого в житті.

"Віка була дуже невпевненою в собі... хоча загалом смілива, але в цьому якраз сміливості в неї не було", – каже Ігор.

Замість сольної кар'єри Віка покинула музучилище в Одесі і вступила до університету Карпенка-Карого – на продюсування. Тепер обрала факультет свідомо: ще з дитинства мріяла збирати матеріал для документального кіно.

Кастинг і продюсування

На знімальному майданчику серіалу "Лікар Ковальчук" (2016-2017) Віка працювала асистенткою з підбору акторів. Там вона познайомилась з режисеркою Наталкою Гордій-Кухарською та акторкою Мариною Кошкіною.

"Ми сподобались одна одній спершу завдяки ставленню до роботи, до акторів... Коли я побачила Віку на майданчику, мене вразило, наскільки вона відповідальна", – каже Наталка.

Віка відповідала за акторів у кадрі – стежила, щоб вони були правильно одягнені й реквізитовані, в робочому настрої, приходили в потрібну мить і не запізнювалися.

Марину Кошкіну, за її словами, на той момент мало хто сприймав усерйоз як майбутню кіноакторку – сумніви, страхи, другий курс університету. Віка була однією з небагатьох, хто повірив у Марину одразу.

"Вона бачила те, чого інші не бачили... Навіть те, чого я не говорила чи не могла б цим із кимось поділитися, – а вона все це відчувала", – каже Марина.

Даром Вікторії на кастингах було бачити акторів під незвичним кутом. Чоловіка Наталки, актора Василя Кухарського вона запрошувала на ролі, на які його ніхто інший не кликав, – бо бачила в ньому риси, які не помічали інші продюсери чи режисери.

"Хороший, якісний кастинг – якраз тоді, коли ти бачиш людей не в типовій для них ролі, й вони чудово дають із цим раду. Тоді розкривають актора як багатогранну людину, багатогранного професіонала", – формулює Наталка принцип, за яким працювала Вікторія.

За кар'єру Віка попрацювала кастинг-директоркою серіалів "Одна родина. Весілля", "Окуповані", "Друзі", "Холод" та інших, продюсеркою документальних стрічок "Як я провів літні канікули" Антоніо Лукіча й "Подвійний іммельман" Віри Яковенко.

Мовчати поруч

Василь Кухарський – актор і військовий, чоловік Наталки Гордій-Кухарської – загинув на війні. На похороні, коли всі щось говорили жінці й довкола був хаос, Віка не сказала жодного слова. Просто взяла подругу за руку.

"Це був такий жест – я тебе розумію, я тебе відчуваю. Вона могла витримувати чужий біль... а так може далеко не кожен", – розповідає Наталка.

Далі Вікторія просто приходила допомогти. Мовчки прибирала, готувала їсти, сиділа з сином Наталки Тимошем.

"Вона намагалася людину не "зламати" під себе, а відчути. Відчути, що саме тобі потрібно в цей момент. Не переконувати, не якусь свою лінію гнути", – розповідає Наталка.

"Мистецький Український Рух"

Із Мариною Кошкіною Віка зблизилася не на майданчику, а в перші дні повномасштабного вторгнення. Марина з родиною виїхала до Львова, Віка – без речей, кудись у село. Написала першою: "Як твої справи? Де ти є? Тобі треба допомога?"

"Ти реально єдина людина, яка взагалі поцікавилася", – відповіла тоді Марина.

Виїхати з країни – це Віка не розглядала жодного разу, надто любила землю, на якій виросла.

Коли Марина повернулася до Києва, вони разом з Вікою заснували благодійний фонд "Мистецький Український Рух". Офіційно посаду ніхто не оформлював, але фактично Вікторія була його директоркою.

Їздили в села Київської області та до внутрішньо переміщених осіб із культурною програмою. За два роки здійснили близько 200-300 дитячих мрій: комусь – одяг, комусь – музичний інструмент замість того, що залишився на окупованій території.

Однією з ідей Віки було відтворити з дітьми в Димері, селищі на Київщині, сцену з "Гаррі Поттера" – з кастингом юних акторів, гримом, костюмами, справжнім оператором. Долучилися колеги-актори з майстер-класами. Зняли сцену за день, а того ж вечора змонтований результат подивились разом із дітьми.

На фонд Віка працювала переважно вночі, поєднуючи з основною роботою в продюсуванні.

"Віка не йшла відпочивати, доки не виконувала всього, що було заплановано на день", – каже Марина.

Уже пізніше, будучи у війську, Віка писала Марині, що хоче зробити особливий застосунок для фонду.

"Я хочу зробити додаток для фонду... я хочу, щоб інші люди допомагали втілювати мрії дітей", – писала дівчина, пояснюючи, що це додає сенсу її життю.

Військова

Про армію Віка заговорила з перших днів повномасштабного вторгнення – спершу просто як про можливість, а потім усе частіше й конкретніше – як про намір. Мама чула різницю в інтонації задовго до того, як Віка сама сформулювала рішення вголос: одна річ – просто цікавитись, інша – коли рішення визріває.

Доволі швидко "Мамо, я над цим думаю" переросло у "Мамо, я вирішила". Віка запитала у мами лише одне: "Ти мене підтримуєш?"

"Я знала, що навіть якщо скажу "ні", то це хіба змінить наші стосунки на гірше. Але не її рішення. Для неї було важливо, щоб її підтримали", – каже Ольга.

Насправді Віка дуже боялася вибухів. Але прийняла для себе рішення: не втікати від страху, а йти йому назустріч.

"Коли Віка щось вирішила, її ніщо не зупиняло. У неї завжди була власна думка", – розповідає брат Олександр.

Квітка едельвейс

Бригада, до якої Віка згодом пішла служити, – 10-та окрема гірсько-штурмова "Едельвейс". Для служби дівчині було потрібно обрати позивний.

"Її так називали – "Квітка", "Квітка". Ну, й едельвейс – квітка… Довго сумнівалася, а потім вирішила: хай так і буде", – згадує Марина.

На потяг до місця дислокації Віка майже спізнилася – забігла на платформу, коли потяг уже рушав. Провідники на ходу відчинили двері – дівчина застрибнула, а Олександр біг позаду й навздогін закидав її речі в тамбур.

Віка доєдналася до війська 22 квітня 2024 року.

У бригаду Віка прийшла на сержантську посаду фахівчині з комунікацій. Побратими згадують, що вона дуже швидко генерувала ідеї та знаходила ресурси для вирішення задач. За недовгий час доросла до офіцерки й мала очолити відділення комунікацій – проте не встигла.

"Вона фахівець в своїй справі. Будь-яку задачу виконувала за лічені хвилини", – розповів побратим Вікторії, який попросив не називати свого імені.

Військовий говорить що перед Вікою відкривались усі – навіть найбільш неговіркі воїни, яким важко давалися будь-які розмови про себе. Вона нічого з них не витягувала. Просто поруч із нею хотілося ділитись.

"З нею легко було говорити на такі теми... ти їй сам хотів щось розказати. Була душею компанії", – каже побратим.

Уперше у формі дівчина приїхала на Одеський кінофестиваль. Залишилася світлина: Марина Кошкіна у вишиванці, Віка – у формі.

"Вона так пишалася тим, що носить цю форму. За нею йшло багато людей, хлопців, які її теж поважали й прислухались до неї. Вона стала дуже серйозною пані, виросла у війську, набула більшої впевненості в собі. Була щасливою там, де працювала", – ділиться враженнями Марина.

Обов'язки у війську

До обов'язків Віки входило медійне висвітлення бригади: організація зйомок, координація візитів знімальних груп і журналістів, пошук ресурсів для проєктів. Двох-трьох днів Віці вистачало на те, щоб організувати для "Культурного десанту" програму, техніку, локацію на полігоні.

Якось відео до Нового року треба було зняти за лічені години. Віка блискавично знайшла "Хамер" і водія для зйомки й домовилася про решту.

"Комунікаційні посади в бригаді часто вважають тиловими – ніби той, хто не на передовій, менш вартісний. Це їй боліло", – розповідає Марина Кошкіна.

Насправді, пояснює Марина, що більше про бригаду знають у соцмережах, то більше людей і ресурсів до неї долучається.

Вікторія особисто писала українським акторам із проханням привітати бригаду з різними датами – і ті охоче відгукувалися: багато хто її знав особисто.

Подруга пригадує, що Віка хотіла зовнішньої впізнаваності для бригади – білборди й рекламу за прикладом "Азова", щоб залучати нових людей. Шукала фахівців, дбала про житло для побратимів. На планшеті готувала ескізи кімнати для медіаштабу – проте не встигла добудувати його. Побратими доробили проєкт уже без неї.

Перехоплювач

Побратим Павло розповідає: у роботі "Квітка" була "як шило" – не могла всидіти на місці. Говорила швидко, думала ще швидше, часом важко було встигнути за її думкою. Коли розмова підходила до чогось надто особистого чи болючого, вміла миттю перехопити тему – сам побратим охрестив її "перехоплювачем".

Могла одночасно курити, говорити по телефону й про щось домовлятися.

"Віка проявила неймовірні здатності по комунікації... вона це все влаштовувала дуже професійно, як диригент, який диригує людьми, часом і ресурсами", – розповідає Павло.

Найважче їй давалася скрупульозна робота з документами – таке делегувала. А найбільше в роботі лякала не небезпека, а людські взаємини: чи спрацюється з новим командиром, чи зрозуміють її бачення роботи. На передову з репортерами їздила без вагань. Страх якщо й був, то ховала.

Любила ставити під сумнів усталений порядок – сміливо питала, пробувала те, чого до неї не пробував ніхто. Останньою її невтіленою ідеєю був мобільний скелелазний стенд для бригади – щоб возити його між точками, показувати людям щось особливе, промотувати "Едельвейс" так, як гірська бригада того заслуговує.

Де б вона не жила – з побратимами, з посестрами, чи сама, – намагалася зробити з тимчасового прихистку дім. Мріяла, що колись придбає власну домівку.

Побратим згадує: коли Віка жила в орендованому будинку в Ясногірці, по сусідству була самотня бабуся. Віка носила їй хліб, продукти, перейматися її станом стало звичкою. Познайомилася там із підлітком, місцевим хлопчиком, дитиною війни, – і йому теж намагалася допомагати, чим могла.

Одного разу полізла рятувати кота, який видряпався на високе дерево серед поля; доглядала за чужим собакою біля орендованого будинку, як за власним.

"Добряга така. З відкритим серцем... Для Віки було головним, щоб усі були задоволені. Про себе вона вона думала в останню чергу", – каже побратим.

У невеликий альбом Віка вклеювала рукописні записки від людей, які надсилали їй подарунки чи вітання, – згадує Марина.

У війську співала рідко, тільки на прохання – і завжди применшувала свій талант: "Та я там не дуже". Нечасто робила це на людях: частіше записувала себе саму на відео вночі – як співає або читає вірші; так само рідко ділилася цими записами.

Прощання

Віка встигла відслужити два роки з п'яти запланованих контрактом. Загинула під час виконання службового обов'язку наприкінці квітня 2026-го. 24 квітня мама підтвердила в соцмережах загибель дочки.

30 квітня в Києві з Вікторією прощалися рідні, побратими, актори, режисери, колеги з кіно. На церемонії вручення національної кінопремії "Золота дзиґа" Марина Кошкіна отримала нагороду за найкращу жіночу роль і присвятила її Віці.

Прощальний плейлист збирав брат Олександр – із пісень, які вона любила найдужче. Ще з того часу, коли разом їхали Хрещатиком, відчинивши вікна навстіж, і Віка співала на весь салон – просто тому, що кайфувала.

Останній плейлист: Latexfauna, Адам, гурт "Цвинтар", Дорофеєва, Марина Круть, українська народна музика. Також на похованні звучала пісня "Як хочеться до гори" у виконанні Вікторії – з першого вересня вона вийде на всіх музичних майданчиках.

Також Віка писала сценарії – про них знали лише Марина й Наталка, і не встигла показати їх нікому повністю. Один навіть подавала на пітчинг: психологічна драма про стосунки в родині. "Дам тобі пізніше", – обіцяла Наталці. Не встигла.

Після кремації рідні й близькі зібралися окремо – дивилися відео про Вікторію, слухали її музику, кожен розповідав свою історію. Потім кожен, хто хотів, написав на аркуші щось, що не встиг сказати Віці за життя, – анонімно. Записки прочитали вголос перед тим, як розвіяти частину праху над Дніпром, як вона просила.

Посмертно Президент відзначив Вікторію орденом "За заслуги" III ступеня.