"Людина, яка не боялася мати власну думку і могла її відстояти". Пам'яті наставниці юних медійників Лілії Гумянової
Лілія Гумянова вміла запалювати інших власним прикладом. Завідувачка художнього відділення Лівобережного районного будинку дитячої та юнацької творчості у Маріуполі, засновниця гуртка юних медійників "Мрійники" і газети "Чарівний Дім". Упродовж багатьох років вона навчала своїх учнів мислити критично, не піддаватися пропаганді й любити рідне місто.
Лілія підготувала не одне покоління медійників, багато з яких згодом стали журналістами, викладачами та фахівцями у сфері комунікацій.
Педантична, вимоглива до себе й інших, але водночас щира та уважна до дітей, Гумянова вміла бачити в кожному учневі його сильні сторони й допомагала їм розкритися.
Лілія була дружиною, мамою двох дітей і бабусею, яка так і не дочекалася народження другого онука.
19 березня 2022 року жінка загинула під час обстрілу в окупованому Маріуполі. Їй було 56 років.
Дівчина з магічним голосом
Лілія Гумянова народилася 25 квітня 1965 року в Маріуполі. Її батьки все життя пропрацювали на "Азовсталі". Стосунки з ними були по-справжньому дружніми – теплими, природними, без жодної дистанції. Будні минали в робочих клопотах, а у вільний час родина відпочивала разом на узбережжі Азовського моря.
Молодший брат Лілії Андрій Дейнега народився через 11 років. Вони були дуже близькими. Лілія допомагала батькам піклуватися про брата. Саме на ньому, як жартували у сім'ї, вона "набила руку" й навіть навчилася варити манну кашу, яку насправді зовсім не любила.
Із дитинства Лілія мала потяг до мистецтва, після школи відвідувала Лівобережний будинок дитячої та юнацької творчості, який місцеві називали "Доміком". Саме цей заклад згодом відіграв важливу роль в її особистому й професійному житті. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком Олегом, коли обоє були ще дітьми, та пропрацювала усе своє життя.
Донька Лілії та Олега – кадрова військова, яка постійно виконує завдання на лінії бойового зіткнення, Єсенія Гумянова розповіла, що батько закохався в матір одразу, але спочатку вона його майже не помічала.
"Він був маленький, товстенький. А потім одного літа витягнувся, схуд, і в якійсь поїздці вони розговорилися в потязі, й так у 16 років років почали зустрічатися", – розповідає Єсенія.
Після закінчення школи Лілія Гумянова вступила до Харківського державного інституту культури. Її одногрупниця Алла Скляренко в спецвипуску газети будинку дитячої творчості, присвяченому пам'яті Гумяної, писала, що Лілія ще на першому курсі справила на неї незабутнє враження:
"Висока, красива дівчина з благородною осанкою, довгим розкішним волоссям і дивовижним м'яким, магічним голосом, ніби спеціально підготовленим виголошувати розумні й важливі думки".
Ще одна одногрупниця Наталія Пашкевич розповіла, що Лілія – людина, яка не боялася мати власну думку і могла її відстояти. Наприклад, у дискусіях із викладачами, а пізніше в соцмережах, відверто називала росіян ворогами. Була відкритою, щирою, патріоткою свого рідного міста, землі.
У 1985 році Лілія та Олег Гумянови одружилися, коли обом було по двадцять, і з того часу йшли в житті разом пліч-о-пліч. Складати випускні іспити в університеті 1987 року Лілія приїхала вагітна своєю донечкою-первісткою Єсенією, й успішно захистила диплом. А через два роки в родині Гумянових народився син Герман.
Три покоління жінок
Гумянови оселилися в Маріуполі, де й жили з народження. Як і більшість молодих людей, долали побутові труднощі.
Чоловік Лілії Олег понад 10 років пропрацював на "Азовсталі", а також паралельно здобував освіту моряка. Гумянова у всьому підтримувала чоловіка, – зокрема й тоді, коли він покинув завод і вийшов у море. Спочатку – як матрос, а через деякий час став помічником капітана.
Ситуація з грошима налагодилася: вдалося вибратися з боргів, зробити ремонт в квартирі, оновити техніку тощо. Жінка постійно планувала бюджет і сімейні витрати. За словами Єсенії, у батьків була справжня "командна гра" – вони органічно доповнювали й урівноважували одне одного в усіх життєвих ситуаціях.
Єсенія згадує, що її мати вирізнялася природженою інтелігентністю, яка поєднувалася з педантичністю та надзвичайною працьовитістю.
"Вона дуже уважно ставилася до мови – однаково вимогливо до української та російської, особливо до правильної, чіткої вимови", – додає донька.
Ще з дитинства мати допомагала Єсенії працювати над дикцією. Вона виправляла кожне слово, кожен наголос, домагалася чіткої артикуляції. Була вимогливою не лише до інших, а передовсім до себе.
"Я жодного слова з ненормативної лексики не чула в родині до 18 років. І трохи шокувало, коли вперше почула його з коментарем "фух, уже можна". То була чітка заборона мами, і її дотримувались", – каже Єсенія.
Попри проблеми з хребтом, Лілія стежила за власною поставою, була акуратною, завжди зі свіжою зачіскою, макіяжем, на підборах. На думку доньки, така внутрішня культура та гідність підкорювали серця людей, з якими її мати хоча б раз перетиналася.
Гумянови багато подорожували Україною, відпочивали за кордоном. Утім, Лілія просто обожнювала променади рідним Морським бульваром, де з одного боку стояли будинки, а з іншого – відкривався вид на море. Достатньо було пройти пішки 10 хвилин, щоб опинитися на пляжі біля води.
"Вона так любила цей бульвар, так зжилася з ним, що навіть замислюючись про переїзд, не могла уявити собі іншого місця для себе", – розповідає донька.
На свята навідували бабусю Людмилу, яка також жила в Маріуполі. У пам'яті Єсенії особливо закарбувались моменти, коли під одним дахом збиралися три покоління жінок однієї родини: бабуся, мама і онука.
"Ми були всі різні, але між нами панувала особливо тепла атмосфера, сповнена жартів і щирого сміху, іноді аж до болю в животах. Говорили про все на світі, починаючи від того, що по телевізору показують, і закінчуючи роботою. Просто живі анекдоти виникали", – пригадує Єсенія.
Гурток юних кореспондентів "Мрійники" та "Чарівний Дім"
Після закінчення університету Лілія отримала направлення на свою першу роботу в той самий будинок дитячої та юнацької творчості в Маріуполі, який відвідувала з дитинства.
Саме він став для жінки другим домом.
Спочатку Гумянова працювала методисткою, а через деякий час обійняла посаду завідувачки художнього відділення. Жінка цуралася формального підходу до справи, постійно працювала над собою, намагалася йти у ногу з часом. Заснувала школу раннього розвитку для дошкільнят, вихованці якої згодом продовжували навчання в гуртках хореографії, образотворчого й театрального мистецтва тощо.
У 90-х роках на базі місцевих шкіл Лілія запровадила заняття з етикету. Спершу це сприймалося дивно, але згодом почало викликати щиру зацікавленість.
Лілія Миколаївна була талановитою педагогинею: їй вдавалося залучати до занять у різних гуртках і відмінників, і завзятих розбишак. Вона вміла бачити за проблемною поведінкою дитини саму дитину. Головне було знайти те, що могло захопити учня, дати йому цікаве заняття, відчуття власної цінності й мету.
Водночас вона багато уваги приділяла власним дітям. Єсенія з дитинства думала швидше, ніж встигала записувати: її шкільні твори перетворювалися на уривки фраз і хаотичні абзаци:
"Мати навчила мене писати твори, – каже донька. – Вона навчила мене узгоджувати думки з рукою, письмом – перетворювати те, що відбувається в голові, на послідовний текст".
Результат був майже миттєвим: оцінки зросли із "сімок" чи "вісімок" до "десяток". А згодом Єсенія закінчила гімназію із золотою медаллю.
За словами Єсенії, мама була талановитою буквально в усьому: скрупульозно редагувала статті, писала сценарії для концертів, роками була ведучою найрізноманітніших міських заходів.
Гумянову знали дуже багато людей у місті. Вона цілком змогла б побудувати успішну кар'єру в бізнесі й заробляти чималі гроші на сценаріях чи редакторській роботі. Але Лілія свідомо обрала інший шлях – підготовку майбутнього покоління.
Наприкінці 90-х Гумянова, крім основної роботи, заснувала при Лівобережному будинку дитячої та юнацької творчості гурток юних кореспондентів "Мрійники". Спочатку до гуртка приходили здебільшого старшокласники, а згодом Лілія почала залучати й учнів сьомих-восьмих класів, адже з досвіду власних дітей помітила: що раніше почати, то кращим відтак буває результат.
"Вона вчила дітей мислити критично й не піддаватися зовнішнім впливам; її учнів особливо цікавили теми про те, як насправді працює пропаганда чи реклама", – каже Єсенія.
Головним проєктом гуртка стала газета "Чарівний Дім". Лілія постійно розвивала цей проєкт з учнями, виводячи його на дедалі новий рівень. Зокрема, учасники гуртка щороку брали участь у Міжнародному конкурсі шкільних медіа, який організовували Національна спілка журналістів України, Національна академія педагогічних наук України, Асоціація молодіжної преси України та Коледж преси та телебачення.
У 2021 році "Чарівний Дім" став найкращим медіа XXIV Міжнародного конкурсу шкільних медіа, що проходив у Миколаєві. Це було визнання, яким Лілія Миколаївна дуже пишалася.
"Вони постійно займали в своїй категорії призові місця. Отримували такі подарунки, як екскурсія лімузином по місту, новенький принтер чи щось інше. Дітей це дуже надихало, і для мами це було чималим досягненням", – пригадала донька.
Крім того, юні журналісти під керівництвом Гумянової регулярно друкувалися й в інших виданнях, їм постійно була потрібна фахова допомога в підготовці статей і заміток.
Лілія самотужки опанувала програми для верстки газети. І це попри те, що, як із усмішкою згадує Єсенія, мама могла часом запитати доньку, як написати SMS або скористатися пультом. Втім, коли йшлося про роботу, вона намагалася розібратися в усьому сама, без підказок і сторонньої допомоги.
Такою ж вимогливою жінка була до текстів. Наприклад, після написання сценарію вмикала таймер і кілька разів читала його вголос – перевіряла, чи органічно звучить кожна репліка, чи не перевантажує вона слухача.
З часом Лілія виробила власну систему підготовки текстів і вичитувала їх буквально до останньої коми. Для неї було недостатньо просто добре написати. Текст мав бути точним, вивіреним і бездоганно оформленим.
Лілія щиро любила свою роботу й ніколи не ставилася до неї як до чогось тимчасового чи такого, що хотілося б змінити. Діти це відчували й мимоволі переймали її ставлення. Мабуть, саме тому багато хто з її вихованців згодом обрав журналістику чи викладання журналістики в Україні та за кордоном.
"Лілія Миколаївна була і є завжди взірцем високоморального вчителя, вона давала правильні приклади життя та високі ідеали… Я пишалася, що моя вчителька і подруга є такою борчинею за майбутнє звичайних дітей індустріального району… Коли я намагалася осягнути великі обсяги вашої роботи і сперечалася, ви відразу відрізали: "А хто, як не я?". І я замовкала", – згадує її учениця, нині викладачка комунікацій Олена Мельникова-Курганова.
Навіть у критичній ситуації Лілія не зраджувала собі
Близько третьої-четвертої години ранку 24 лютого 2022 року Гумянових розбудили вибухи в Маріуполі. З 2014-го вони звикли до звуків війни, але цього разу все було інакше: значно потужніші вибухи лунали з різних районів міста.
Із соцмереж дізналися, що Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Місто охопила метушня: черги біля банкоматів, ажіотаж ув продуктових магазинах і виїзд з міста тих, хто мав власне авто. У цей час росіяни масовано обстрілювали цивільну інфраструктуру.
Із великої родини Гумянових у Маріуполі залишалися Лілія, її батьки, невістка Юлія з онуком. Чоловік Олег і син Герман перебували в рейсі, а донька Єсенія – в лавах ЗСУ.
Обстріли ставали все інтенсивнішими, зникли вода й електрика, тож Юлія з онуком і своєю мамою наприкінці лютого перебралися до Лілії Миколаївни.
У ніч із 1 на 2 березня Лілія переговорила зі своєю однокурсницею Вірою Бочкай, яка намагалася її підтримати й підбадьорити. Лілія сказала їй, що після закінчення війни попросить Олега купити хатинку на заході України, щоб доживати в цілковитій гармоній з природою – гуляти лісом, дихати чистим повітрям, висаджувати квіти біля будинку.
У першій декаді березня стався сильний обстріл. Лілія саме постелила в кімнаті за ліжком матрац – подалі від вікна, щоб її онук міг там гратися. У цей момент пролунав вибух. Ударна хвиля вибила вікно й пошкодила газову трубу, квартиру почав заповнювати газ.
Лілія та жінки, які були поруч, швидко зібрали найнеобхідніші речі й залишки їжі з холодильника та вийшли в коридор на першому поверсі. Вони просто стояли в під'їзді, не знаючи, куди йти далі. Підвал будинку, де жила Лілія, був у дуже поганому стані, тож ховатися там було небезпечно.
Раптом із другого поверху вони почули страшні крики. Це була сусідка Лілії Миколаївни, чоловік якої загинув. До неї з сусіднього будинку прийшов родич, щоб допомогти. Лілія запитала його, де вони переховуються. Чоловік відповів, що в будинку навпроти старого хлібозаводу. Тоді всі разом попрямували туди.
У новому місці було сухо, чисто, а простір розділявся на окремі відділи. Жінка, яка була головою ОСББ в цьому будинку, заздалегідь підготувала підвальне приміщення. На початках великого браку продуктів не було, питну воду брали з двох криниць неподалік. Лілія готувала їжу для рідних, дуже піклувалася про невістку Юлію, яка в той момент була вагітна другою дитиною.
"Попри важкі умови, ми намагалися триматися. У підвалі переховувалися багато людей, сімей з дітьми, наймолодшому було 9 місяців. Мені запам'яталося, як вчителька української мови щовечора читала твори українських авторів", – пригадала Юлія.
Часом вдавалося зловити хвилю "Українського радіо" та зрозуміти, що взагалі відбувається. Зокрема, так вони дізналися про авіаудар 16 березня по Маріупольському театру.
Навіть опинившись у критичній ситуації, Лілія Миколаївна не зраджувала собі.
"Вона завжди розчісувала волосся, намагалася добре одягнутися, дуже підтримувала нас морально", – розповідає Юлія.
Як і в мирному житті, вона виділялася. Навіть невідомі люди в підвалі неодмінно знайомилися з нею, спілкувалися й дуже уважно слухали.
"Юлічка, ти мені вже нічим не допоможеш"
Із кожним днем ситуація в Маріуполі погіршувалася, зв'язку не було, харчі закінчувалися, а в місто поступово почали заходити російські військові. Порадившись, жінки вирішили вибиратися із блокадного міста.
18 березня, напередодні загибелі, Лілії приснився страшний сон: за нею бігала чорна смерть з косою, від якої вона намагалася втекти.
"Вона прокинулася блідою й тривожною, в неї тряслися руки. Була сама не своя", – пригадує Юлія.
Наступного дня жінка сказала невістці, що в її помешканні залишалися продукти й деякі речі, тому вона повернеться в квартиру, щоб забрати їх перед виїздом. Юлія пригадує, що це був єдиний раз, коли Лілія Миколаївна відмовилася взяти її з собою – досі вони завжди ходили разом.
"Вона так поглянула крізь мене й сказала: "Юлічка, ти мені вже нічим не допоможеш. Бережи себе та дітей". І пішла. Це був останній раз, коли я бачила її живою", – каже Юлія.
Коли свекруха довго не поверталася, Юлія побігла до її квартири. Третій під'їзд Лілії вже палав від влучання снаряду, двері в під'їзд і в квартиру були вибиті повністю. Від незнайомого чоловіка, вона дізналася, що Лілія загинула, а її тіло сусіди перенесли до підвалу.
"Спустившись до підвалу я побачили тіло Лілії Миколаївни. Голова була прикрита якоюсь курткою. На лице я боялася глянути, але впізнала її чоботи, штани та силует", – каже Юлія.
Наступного дня вона повернулася та спробувала похоронити Лілію. Але через постійні обстріли зробити це було абсолютно неможливо. На той момент сусіди винесли тіло та поклали навпроти поїзду на доріжці перед будинком, накривши килимом.
"Я знайшла баночку від її таблеток чи вітамінів, написала її ім'я, прізвище, по-батькові, дату народження й шнурочком прив'язала до ноги, щоб у подальшому її могли ідентифікувати", – каже Юлія.
Сусіди розповіли Єсенії, що 19 березня, коли почався черговий обстріл, Гумянова вискочила з квартири й побігла до підвалу. Щойно відчинила двері, як пролунав вибух.
Згодом рідні дізналися, що в той самий день загинув і брат Лілії – Андрій Дейнега. У чоловіка поцілив російський снайпер, коли він їхав на велосипеді.
За словами Єсенії, їй вдалося дізнатися, що маму поховали сусіди поруч із 56-ю школою, біля якої в перші тижні облоги Маріуполя хоронили загиблих. Однак подальша доля цього поховання невідома. Після встановлення окупаційної влади частину могил почали ексгумувати. Куди вивозили останки й де вони опинилися після ексгумації – достеменно невідомо.
"Тіла людей, які померли або загинули в підвалах зруйнованих будинків, могли вивозити разом із будівельним сміттям та уламками", – каже Єсенія.
Окупанти створили картотеки з фотографіями тіл загиблих. Родичі Лілії їздили туди й переглядали ці фото в надії впізнати Лілію. Але її серед них не знайшли.
Щоб у майбутньому можна було ідентифікувати останки, Єсенія здала у 2023 році ДНК-зразки. Так і не дізнавшись, де тіло Лілії Гумянової, у Маріуполі через неналежну медичну допомогу померли і її батьки – з різницею в рік.
Єсенія каже, що після загибелі мама майже щоночі приходила до неї уві сні й мовчала. Тепер такі сни трапляються рідше. Найчастіше їй сниться Маріуполь і квартира, де вони жили.
"Мені не вистачає мами, бабусі, мені всіх не вистачає", – додає жінка.
Єсенія навчилася жити з цією втратою, але каже, що біль не зник – він змінився. Вона свідомо не дозволяє собі надовго занурюватися у спогади, вчиться бути раціональною й тримати дистанцію між собою та болем. Проте, за її словами, деякі втрати неможливо компенсувати чи "пережити" остаточно – з ними просто вчишся жити, зберігаючи пам'ять про тих, кого вже не повернути.
Вибравшись із пекла окупації, Юлія народила другого онука, якого так чекала Лілія Миколаївна.
"Я хочу, щоб усі знали, що Лілія Миколаївна до останнього подиху вірила, що все буде добре, і любила Україну", – додає жінка.
Зерна, які проросли в її учнях
Багатогранний внесок Лілії Миколаївни у виховання й розвиток маріупольських юних медійників важко описати лаконічно. Найкраще це вдалося зробити самим вихованцям, колегам і близьким людям у спеціальному випуску її дітища – газети "Чарівний Дім", присвяченому пам'яті Лілії Миколаївни.
Кожному вихованцю вона щедро й терпляче сіяла зерна критичного мислення, медіаграмотності та щирого патріотизму, і ці зерна проростали ще довго після того, як заняття в гуртку залишалися позаду.
"Лілія Миколаївна стала наставницею моєї юності, куратором мого розвитку в ті роки", – згадує Єлизавета Бастригіна, випускниця 2020 року.
Вона немовби передавала кожному вихованцю частинку самої себе, яка проростала і згодом давала плоди вже нової, самостійної особистості. У щоденному спілкуванні з нею кожна дитина поступово знаходила власні орієнтири – і професійні, і суто життєві.
Лілія Миколаївна не просто навчала, вона непомітно передавала свій педантичний підхід до професії й свою тверду, послідовну патріотичну позицію, роблячи це через щоденну спільну роботу над текстами, сценаріями та черговими випусками газети.
"Я сама не помітила, як, прийшовши до клубу зі словами "політика – це бруд, і мене це не цікавить", вийшла з нього із переконанням "я – громадянка своєї країни і хочу робити все на користь держави"", – зазналася Бастригіна.
Випускник 2004 року Олександр Мачай пригадує: "Вона створила неймовірну атмосферу, у якій кожна дитина, кожна людина розкривала себе і прагнула стати кращою".
Саме в цьому й був її найбільший педагогічний талант: Лілія не нав'язувала готових переконань, а дбайливо вирощувала їх у кожній дитині власним прикладом, щоденною відповідальністю, любов'ю до слова та щирою повагою до кожного, хто переступав поріг "Доміка".
Тому пам'ять про неї сьогодні живе не лише в архівних підшивках газети, а й у долях десятків людей, які завдяки їй виросли свідомими, критично мислячими громадянами своєї країни.
