Велика людина з великим серцем. Пам’яті оператора та військовослужбовця Євгенія Солов’я
Оператора Євгенія Солов'я друзі часто називали птахом – і через прізвище, й через легку вдачу.
Прізвище й визначило його подальший шлях у війську. "Я – Соловей, я – птах, я буду літати", – саме так, за спогадами матері, сказав він у військкоматі.
Він був кремезним та, на перший погляд, суворим чоловіком із грубим голосом. Але усі, хто пізнавав Євгенія ближче, одразу розуміли, що насправді це дуже чуйна і щира людина.
Медійник працював на суспільному мовнику УТ-1, згодом на "Інтері" та "1+1" оператором – із цілковитою віддачею. Він ні секунди не вагався, коли випала нагода разом із колегами-воєнкорами з ТСН поїхати до зони АТО, щоб фіксувати усе, що відбувається там.
Ще тоді Євгеній говорив колегам, що звірство росіян, побачене у прифронтових містах, викликає у нього лише бажання полишити камеру і взяти до рук зброю, щоб захищати рідну країну. Зрештою, так і сталося.
Дитинство з фотоапаратом
Євгеній народився 6 липня 1984 року в Києві й усе життя прожив у столиці.
"Ще підлітком він бігав із фотоапаратом і знімав усе довкола. Це було його найулюбленіше захоплення… Дуже любив фотографувати природу", – розповідає матір Євгенія, пані Любов.
За її словами, син цікавився технікою, тож після школи вступив до училища, обравши професію автослюсаря. Там, як і всюди до цього, він став душею компанії – був старостою та добре ладнав з усіма.
Але згодом Євгеній все ж пішов професійним шляхом батька – пана Олексія, який працював телеоператором. Пані Любов розповідає, що з чоловіком вони розійшлися, коли синові було 11 років. Однак він залишився гарним батьком Євгенові – постійно підтримував його захоплення та часто спілкувався із сином. На жаль, чоловік помер, коли Євгенію було 35 років. Здоров'я пана Олексія значно погіршилося після того, як його збило авто.
Саме за батькового сприяння Євгеній улаштуватися на першу роботу – телеоператором на УТ-1.
"Батько йому багато допоміг. Спершу Женя ремонтував авто, та йому було важко через високий зріст – 1,93 м. Водночас він і далі займався фотографією. Тож ми з батьком поговорили й вирішили, що пропадає оператор. І так вдало він увійшов у цю професію. Я бачила, як йому подобається. Це вже було його", – згадує пані Любов.
Уже в часи роботи телеоператором Євгеній одружився, у пари народився син Максим, однак згодом подружжя розлучилося. Зараз Максиму 19 років, хлопець навчається у Словаччині на архітектора. Відстань між країнами бабуся з онуком намагаються скоротити щоденними теплими розмовами. За словами пані Любові, Максим дуже схожий на батька і зовні, й характером.
Велика людина з великим серцем
"Женя, якщо його не знати й побачити вперше, справляє враження кремезного та суворого чоловіка. Він ще мав такий голос, що аж ух-х-х… Можна було злякатися й подумати, що він зараз тебе з'їсть.
Але якщо з ним зблизитися, то одразу буде зрозуміло, що це дуже добра, чуйна, по-дитячому щира людина. Велика людина з великим серцем", – згадує друг Євгенія, колега-оператор Олексій Осавчук.
Водночас він наголошує, що Євгеній був добрим до всіх, окрім ворогів. За словами Олексія, заряджав усіх своїм позитивом, навіть коли самому було складно чи сумно.
"Він був ніби справжня запальничка. У будь-якій компанії – на позитиві та завжди запалював усіх. А ще мав фішку – якщо бачив десь кумедну річ, наприклад, смішний капелюх чи ще щось, то неодмінно чіпляв на себе й фотографувався. Якщо передивитися його світлини, то вони всі смішні, бо він таке любив", – ділиться спогадами Олексій.
Він розповідає, що з Євгенієм спілкувалися не лише на роботі, а й дружили поза нею: обмінювалися кумедними відео та картинками й постійно були на зв'язку, навіть після його мобілізації.
Спогадами про Євгенія поділився й колега-оператор Михайло Путята. Він також розповідає про те, що робота для Євгенія багато важила – він робив усе із захопленням.
"Був дуже відповідальний. Якщо виникала потреба, то від нього не варто було нічого вимагати – одразу казав: "Добре, зробимо". І одразу робив", – каже колега.
За словами Михайла, із Євгенієм вони були знайомі понад 15 років – товаришували, разом працювали, їздили з сім'ями на відпочинок, а згодом перетиналися вже у відрядженнях на фронт та спілкувалися онлайн, хвилюючись за долі один одного.
Михайло розповідає, що Євгеній також любив відпочивати на природі, рибалити, смажити шашлики з друзями та рідними, а ще – смачну їжу, й сам умів дуже смачно готувати.
"Анекдоти, веселі історії – це його фішка. Він сміявся майже завжди. Я б сказав, що серце у нього, мабуть, було більше, ніж він сам. Усім він завжди був готовий допомогти й віддати останнє. З ним неможливо було посваритися, ніколи такого не було. Євгеній був чудовою людиною…" – розповідає колега.
Не міг учинити інакше
Пані Любов розповідає, що рішення сина стати на захист України на початку повномасштабного вторгнення для неї не стало несподіванкою. Адже він роками до цього їздив у зону АТО як воєнний оператор та дуже багато часу проводив там. А в лютому 2022 року лише сказав матері, що не може вчинити інакше.
У військомматі Євгенію запропонували бути танкістом. На це, за словами матері, він відповів жартом у своєму стилі: "Подивіться на мене. Поки я в танк залізу, то війна закінчиться. Я – Соловей. Я – птах, я буду літати".
Потім Євгеній місяць навчався у Великій Британії, здобував професію оператора БПЛА.
"Який він був задоволений, це йому дуже подобалося. Казав, що йому дуже цікаво. Після приїзду додому я дивилася на його зошити з конспектами і не розуміла, як там щось можна розібрати. А він усе склав на відмінно, розумівся на цьому", – каже пані Любов.
У цей період Євгеній і отримав своє псевдо – "Лєший". Про його походження розповів колега Олексій Осавчук. За його словами, такий позивний дали Євгенієві через те, що усе життя прожив на Лісовому масиві у столиці.
"Лєший" з Лісового… Ми ще іноді називали його "Птахом" – за прізвище", – додає він.
Після завершення навчання Євгеній брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. У 2024 році він отримав поранення, через що, за словами матері, мав проблеми із зором, але згодом все одно повернувся на фронт.
Колега Михайло Путята розповідає, що, попри велике бажання, так і не зміг зустрітися з Євгенієм під час його служби. Коли Михайло приїздив до бригади Євгенія на фронт знімати сюжети, друг був або на бойовому завданні, або ж у відпустці.
За 10 днів до загибелі Євгеній приїхав у чергову відпустку додому. За словами пані Любові, відразу після повернення він завжди їхав у госпіталь до своїх побратимів. Якщо лікарі дозволяли, то привозив їх додому та зі звичним почуттям гумору прохав матір: "Викупати, випрати, нагодувати".
Пані Любов розповідає, що її дуже тішили такі моменти, адже вона розуміла, що її син – справжній вірний друг.
Водночас матір згадує, що під час своєї останньої відпустки, перед від'їздом на фронт, Євгеній був не схожим на себе – мовчки лежав і дивився в стелю. Коли матір зайшла до кімнати й поцікавилася, чи все добре, син сказав: "Мамуль, ти знаєш, що я тебе люблю?".
"У мене так серце йокнуло. Я запереживала, чи не збирається щось накоїти. То прямо й спитала про СЗЧ (самовільне залишення частини – ред.). А він відповів, що йому совість такого не дозволить, бо там його хлопці, які чекають на нього… І от 17 березня він поїхав, а 27 його вже не стало", – ділитися спогадами пані Любов.
Поведінку сина вона вважає невипадковою та підозрює: він відчував, що щось має статися. Водночас матір Євгенія наголошує, що він ніколи не жалкував про те, що став до лав ЗСУ. За її словами, навіть там намагався допомогти колегам з медіа із сюжетами, пошуком героїв та зйомками на позиціях.
Пані Любов зауважує, що після загибелі сина багато його друзів стали їй за рідних. Вони часто телефонують жінці та підтримують із нею зв'язок.
