"Навіть у війську не перестав бути редактором". Пам’яті журналіста та військового Олександра Назаренка
Олександр Назаренко понад 20 років очолював Менську районну газету "Наше слово". Хоча починав із журналістської роботи, з часом редакторська справа стала йому ближчою, ніж праця в "полях".
Він прийшов у журналістику одразу після школи й залишився в цій професії на все життя. Любив свою справу, шукав нові формати й можливості. Завжди мав безліч проєктів, умів об'єднувати колег, підтримувати їхні ідеї й мотивувати до змін.
Багато часу приділяв розвитку саме регіональної журналістики: очолював Чернігівську обласну організацію Національної спілки журналістів України та громадську організацію "Асоціація регіональних засобів масової інформації". За свою роботу Олександр отримав звання Заслуженого журналіста України.
Дитинство
Олександр Назаренко народився 1 січня 1970 року в селі Білошицька Слобода Чернігівської області. Батьки жили скромно, працювали в колгоспі – це робота зранку до ночі, тож здебільшого хлопцем опікувалася бабуся. Як чоловік розповідав близьким, саме вона багато в чому вплинула на його становлення.
У чотири рочки навчився читати, змалку цікавився всім навколо й не уявляв свого життя без книжок. Батько, як і багато людей того часу, був не в захваті від такого захоплення сина, адже вважав, що хлопцеві, мовляв, передусім треба вміти працювати руками.
Ще школярем Олександр надіслав перший свій текст до районної газети "Маяк" у Корюківці. Редакторку видання Зою Шматко він згодом назве своєю "хрещеною мамою" в журналістиці.
Одразу після закінчення школи Олександр влаштувався на роботу до редакції Семенівської районної газети "Красноє знамя" (пізніше перейменовану на "Життя Семенівщини"). Тут починався його шлях у журналістиці – з перших матеріалів, знайомства з редакційною роботою та поступового пізнання професії.
На певний час роботу в газеті перервала строкова служба в армії. Та щойно повернувся до цивільного життя, Олександр знову переступив поріг редакції. Журналістика ставала чимось більшим, ніж просто роботою, поступово перетворювалася на справу життя.
Олександр хотів розвиватися у професії, тому поєднував роботу з навчанням. Заочно здобував фах журналіста на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, поглиблюючи знання, які щодня міг перевіряти на практиці.
Журналістика як ритм життя
"Він жив роботою 24/7, а чим вище ставала посада, тим більше віддавався професії. Саша сам себе створив – постійно зростав, розвивався, водночас йому вдавалося підтримувати інших", – згадує дружина Поліна.
У вересні 2002 року Олександру Назаренку запропонували посаду заступника редактора Менської районної газети "Наше слово" на Чернігівщині. Буквально через кілька місяців він став її головним редактором. Саме в цій газеті чоловік пропрацював до мобілізації у жовтні 2025 року.
Із часом авторські тексти відійшли на другий план, натомість побільшало організаційної й адміністративної роботи. Він міг прийти до редакції в суботу, затриматися до вечора, а потім продовжити працювати вдома.
Дружина Поліна певний час працювала з ним, тож добре знала цей ритм. Робота чоловіка була не лише його особистою справою – вона неминуче ставала частиною сімейного життя.
"Я те його "пиши-скорочуй" на все життя запам'ятала", – розповідає Поліна про вимогливість Олександра Назаренка.
Він не вмів робити щось наполовину. За словами дружини, якщо Олександр брався за справу, то завжди прагнув довести її до ладу.
У ті роки районні газети значною мірою фінансувалися з місцевого чи державного бюджетів. Це нерідко означало й залежність від тих, хто розпоряджався коштами та прагнув впливати на редакційну політику. Олександр болісно сприймав обмеження, які стримували розвиток місцевої журналістики.
Коли з'явилася можливість роздержавлення медіа (у січні 2016 року в Україні набув чинності закону, який передбачав вихід органів влади зі складу засновників видань для забезпечення їхньої редакційної незалежності – ред.), він одним із перших скористався нею. Але на цьому не зупинився: допомагав іншим редакціям проходити той самий шлях, ділився досвідом, пояснював, підказував, підтримував колег, які лише починали розбиратися в нових умовах роботи.
"У нього було стільки знайомих, але він ніколи ними не користувався задля того, аби розв'язати якісь особисті питання", – ділиться дружина.
Рідні й колеги згадують Олександра як людину, якій постійно "було ніколи". Він щось планував, організовував, придумував, реалізовував. Часто заради професійних справ відкладав особисті плани, час із сім'єю і навіть власне здоров'я.
Вимогливий редактор
Олександр був товариським і відкритим до людей, але в роботі мав високі вимоги. Похвалу від нього ще потрібно було заслужити.
На редакційних нарадах він чекав не формальних пропозицій, а продуманих ідей, які можна було обґрунтувати. Якщо працівники приходили непідготовленими, міг завершити зустріч і попросити повернутися за кілька годин – уже з конкретними пропозиціями. Для нього було важливо, щоб кожен розумів, навіщо робить свою роботу та як вона впливає на спільний результат.
"У нього така легка виходила газета – читабельна, добре зверстана. Це була, я би сказала, найкраща з районних газет. Це була завжди найкраща газета", – каже Ірина Гайова, редакторка корюківської газети "Маяк", колежанка й подруга Олександра.
Водночас він не прагнув зосередити всі рішення у власних руках, а створював команду, яка могла працювати самостійно. За словами Ірини, Олександр вчив людей думати, розвиватися й брати відповідальність за власну роботу.
Він сам постійно навчався, відвідував професійні тренінги, а згодом почав проводити навчання для інших. Організовував школи молодого журналіста, шукав грантові програми для медійників, реалізовував різнопланові проєкти, виступав тренером і ділився досвідом із тими, хто лише починав працювати в медіа.
У 2018 році редакції менського "Нашого слова" та корюківського "Маяка" об'єднали зусилля й започаткували спільний цифровий проєкт "Сусіди.City" – спільний вебсайт для новин з Менської та Корюківської громад Чернігівщини. Це був експеримент із гіперлокальною журналістикою: дві районні редакції об'єднали ресурси, щоб створити спільне онлайн-медіа, водночас продовжуючи випускати паперові газети.
"Олександр – трудоголік. Розумний і талановитий. Товариський. Багатьом допомагав, зокрема й молодим журналістам, ділився досвідом. Робота в нього завжди була на першому місці. Мені взагалі здавалося, що він переріс районну газету, треба було їхати в Київ, рухатися далі", – ділиться Ірина Гайова.
Олександр умів відстоювати свою думку, але не вважав її єдино правильною. Якщо колега переконував його аргументами, міг погодитися й змінити рішення.
"У нього не було такого, що "я начальник і все". Саме цим, мабуть, він викликав неабияку повагу колег. Був альтруїстом, дуже людяним. Міг навіть собі на шкоду щось зробити, аби допомогти іншим", – згадує Віталій Сергійко, який. пропрацював з Олександром Назаренком у "Нашому слові" близько п'яти років.
Із початком великої війни перемістив редакцію додому
24 лютого 2022 року звичне життя змінилося. Мена розташована неподалік російського кордону й уже незабаром після початку вторгнення в Україні військові колони росіян проходили містом.
Друк газети "Нашого слова" довелося призупинити, проте мініредакцію Олександр Назаренко організував вдома. Новини ставили на сайт "Сусіди.City". Ірина Гайова шукала місця, де ловить зв'язок і телефоном надиктовувала йому матеріали з Корюківщини, а Олександр їх редагував і публікував.
"Я бачив, що робота в нього не припинялася й удома. Пообідаємо чи повечеряємо, а він знову щось вирішує: то гранти, то адміністративні питання", – розповідає Віталій.
Навесні 2022 року, після вигнання з Чернігівщини російських загарбників, Олександр запропонував об'єднати зусилля трьох районних редакцій – менської, корюківської та городнянської. У травні 2022 року вони почали випускати спільне друковане видання з трьох газет: "Наше слово", "Маяк" і "Новини Городнянщини". Це допомогло редакціям продовжувати роботу в складних умовах, обмінюватися матеріалами й інформувати читачів, коли ресурсів бракувало.
Згодом читачі почали просити більше місцевих новин, тож редакції повернулися до окремих видань.
Умів співати, в'язати светри й готувати борщ
Олександр завжди був душею будь-якої компанії.
"Саша вмів гарно співати і кожне якесь святкування закінчувалось співами. А коли з'явилося вдома караоке, то вже й гості могли піти, а він співав", – розповідає дружина Поліна.
Олександр також любив і добре вмів плавати, тож влітку як сім'єю, так і редакційним колективом обов'язково вибирались хоча б пару разів на Десну.
"І любив збирати гриби. За сезон раз чи два організовував колективу редакції такий відпочинок", – додає пані Поліна.
А ще Олександр мав незвичне хобі – в'язання. Дуже гарні в нього виходили светри.
На вихідних міг приготував борщ чи спекти піцу для сім'ї.
"Був добрим. Нікому не завдавав шкоди. За все життя навіть курки не зарубав... Не був хитрим, підлим, корисливим", – саме таким чоловіком Олександр лишився в пам'яті дружини.
Особливо він радів приїздові дітей – Богдана й Ані. Готувався заздалегідь, купував продукти, міг провести чимало часу на кухні, аби потішити їх чимось смачним.
Віталій Сергійко теж пам'ятає, як змінювався Олександр, коли чекав на дітей. Попри безліч робочих справ, знаходив для них час і хотів зробити їхні відвідини особливими.
Служба у війську
У жовтні 2025 року Олександра мобілізували. Він служив у 119-ій окремій бригаді територіальної оборони на посаді начальника групи забезпечення заходів цивільно-військового співробітництва взводу матеріально-технічного забезпечення. Мав військове звання головного сержанта.
Навіть у війську Олександр не перестав бути редактором. Коли випадала нагода, вичитував газетні шпальти, стежив за роботою редакції, допомагав колегам порадами.
26 серпня 2026 року, перебуваючи на позиціях поблизу села Новодмитрівка Краснопільської громади на Сумщині, він раптово відчув погіршення самопочуття. Побратими намагалися надати йому допомогу й евакуювати, однак урятувати життя не вдалося. Дружина пов'язує погіршення стану здоров'я з травмою, якої він зазнав узимку, послизнувшись на ожеледиці й зламавши ребра. Тоді після лікування та реабілітації Олександр повернувся на службу.
2 вересня 2026 року Олександра Назаренка поховали на центральному кладовищі Мени – міста на рідній Чернігівщині, де минули останні десятиліття його життя.
В Олександра Назаренка лишилася дружина, донька, син, друзі, колеги. І нездійснена мрія: дочекатися й набавитися з онуками.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
