"Людина волі": пам'яті рекламіста, режисера і воїна ССО Василя Хомка
Василь Хомко – український рекламіст, копірайтер і креативний директор, режисер тревел-шоу "Орел і Решка" та автор шоу "The Nevertravelled", військовий. Доброволець від березня 2022 року: понад два роки служив в артилерійській розвідці 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, згодом – у Силах спеціальних операцій. Молодший сержант. Позивний – "Бейрут". Загинув у бою на Сумщині. Похований на Національному військовому меморіальному кладовищі.
Василь народився 2 червня 1980 року в Києві. Його дід пройшов Другу світову та був для онука дуже близькою людиною, прадід – воював у Першій, а батько мав офіцерське звання й часто на цьому наголошував.
Літо Василь проводив у бабусі й дідуся на Одещині. Там, років у 10-11, сам вирішив охреститися. Займався дзюдо й тхеквондо. Змалку мріяв про подорожі: малював карти островів, збирав значки та марки.
У 16 років за американською програмою обміну в межах Freedom Support Act рік прожив у Каліфорнії, закінчив американську школу з дипломом і повернувся в Україну.
Змалку Василевою пристрастю були книжки, він збирав їх усе життя. Його бібліотека напрочуд розмаїта: від фентезі до історії, філософії, релігієзнавства, науково-популярних книжок, історії моди і кулінарії. Багато читав англійською. З "Книжкового Арсеналу" приносив стоси книжок, стежив за українськими новинками, міг купити книжку за красиву обкладинку, збирав раритетні видання – зокрема десятитомник "Тисячі й однієї ночі". Дружині Галині дарував книжки й парфуми, яким вона досі не може знайти заміни.
У 2005 році він захопився фотографією: купив фотоапарат і спеціальну літературу, знайшов гурток, з яким щосуботи чи щонеділі влаштовували фотоквести містом. Згодом перейшов на зйомку айфоном – той був завжди під рукою.
Рекламіст
Восени 2004 року в київську агенцію ADELL Saatchi & Saatchi дизайнеркою прийшла Галина Співак. Василь уже близько року працював там копірайтером. Незабаром почалася Помаранчева революція. Десь за пів року пара почала зустрічатися, коли обом було по 24.
"Я б не сказала, що це кохання з першого погляду. Але це такі емоції, які ти не переплутаєш з якоюсь випадковістю. Мені дуже подобалося, що поруч із ним усе перетворювалось на якесь свято", – згадує Галина.
Тоді Василь носив довшу за звичну стрижку, згодом відпустив дуже довге волосся й відрощував його років 10. Його стиль – вільні джинси, светри, нічого офісного. Дуже часто курив і пив багато кави.
"Це такий був образ, як у Джармуша, "Кава і сигарети". Це теж був один із його улюблених фільмів. Він був дуже начитаний і дуже дотепний – людина, яка завжди влучно може підібрати якусь відповідь чи метафору", – каже Галина.
У роботі, розповідає вона, Василь був безкомпромісним: мав власні погляди на те, якою має бути реклама, і виборював свої концепти до останнього. Дуже любив особисто презентувати ідеї клієнтам – "це завжди було маленьке шоу". Щоразу глибоко розбирався в темі й у тому, що саме продавав клієнт. Реклама, за його переконанням, мала будуватися "на реальних інсайтах, на правді".
За рекламну кар'єру Василь отримав близько 40 нагород українських і міжнародних фестивалів. Мріяв про "Каннського лева" – не склалося, бо згодом перейшов у режисуру й на телебачення.
"На думку Васі, нагорода як така має бути не просто медалькою чи статуеткою, а засвідчити, що він роботу свою зробив максимально якісно. Так було й надалі, й у війську теж", – пояснює Галина.
У Росії Василь не хотів працювати принципово.
"Ще від 2006 року Васю постійно запрошували в Москву. Це був традиційний шлях рекламника – вийти на певний рівень тут, у Києві, поїхати на кілька років до Москви, на величезні (напевно, втричі більші за Київ) гроші, і далі перед тобою відкривається цілий світ. Але навіть у ті "травоїдні" часи стосунків між нашими державами, коли ми спокійно їздили туди на виставки та навчання й це було ну зовсім ОК, Вася казав, що ніколи не працюватиме в Росії", – розповідає Галина.
Однак багато колег поїхали: дехто лишався там до 2017-2021 років, дехто – досі там. Васі пропонували проєкти й постійну роботу в Москві аж до повномасштабного вторгнення.
"Взагалі не переймалися тим, чий Крим – нас це шокувало й викликало огиду", – каже Галина про тих, хто робив ці пропозиції.
Казахстан і Бейрут
Коли Василеві запропонували роботу в Казахстані, він зважив, що надовго їхати туди без Галини не хоче, – і зробив пропозицію. До Алмати вони вирушили нареченими. Одружилися в квітні 2008 року, прилетівши заради весілля до Києва.
Алмати, каже Галина, виявилося дуже схожим на Київ. Казахський рекламний ринок тоді відставав від українського, і агенції запрошували експатів з України, Білорусі та Росії. Кожну рекламу переглядав регулятор, а в зйомках обов'язково мали бути представлені й люди слов'янської зовнішності, й етнічні казахи.
Подруга сім'ї Катерина разом із чоловіком Антоном приїхала працювати в той самий холдинг. Із Васею познайомилися в коридорі: сиділи на одному поверсі, хоч і в різних агенціях.
"Він для свого креативного відділу був як батько, і його реально всі любили. Одразу занурився в культуру, в традиції. Знайшов спільну мову з людьми. Це не всім дано. У нас із чоловіком не вийшло побудувати якихось дружніх стосунків з місцевими – ми були тоді дуже молоді й наївні. Вася теж був молодий, але він вже це вмів", – згадує Катерина.
Василь показував їм місто, водив куштувати місцеву кухню, щиро хотів, щоб вони полюбили Алмати.
"У нього був апетит до всього. Він працював з апетитом, їв, готував. Йому все смакувало навколо. І це передавалося людям. Вася був дуже красивим, мав неймовірну усмішку, яку неможливо забути", – каже Катерина.
У кожній новій країні, розповідає Галина, Василь найперше вивчав, як сказати місцевою мовою "добрий день", "дякую" і "будь ласка".
"Коли іноземець звертається твоєю рідною мовою в твоїй країні, це завжди сприймається дуже позитивно. Це формує довіру й тепло", – пояснює Галина.
Вони їздили до Узбекистану й Киргизстану. Пропрацювавши два роки, повернулися до Києва: Галина, вже вагітна, вирішила народжувати вдома. Катерина з Антоном застали лише останні місяці подружжя в Алмати.
"Але це був один з найкращих часів нашого перебування в Казахстані", – каже Катерина.
Вже в Києві народилася донька Яна.
На зйомках у Казахстані Вася познайомився з режисером родом із Бейрута, і той запропонував йому вакансію в M&C Saatchi в Бейруті. Чоловік злітав на співбесіду – його взяли. Галина з немовлям поїхала з ним.
"Там якраз був геть інший світ. Усе не так, як я звикла. Усе незрозуміле. А Вася дуже швидко адаптувався", – розповідає Галина.
Майже одразу вони пішли до історичного музею, розпитували в місцевих про ліцей навпроти дому, заходили на кладовища, дізналися про християн-маронітів, оглядали храми, трохи – попри застереження – мусульманські квартали. Водій, який возив подружжя, бо прав у них тоді не було, був ветераном ліванської громадянської війни й багато про неї розповідав.
За словами Галини, Вася не був релігійним у звичному сенсі: посту не тримав, на служби не ходив, проте в кожній поїздці заходив до храмів – "як у місце сили", постояти в тиші. Цікавився ісламом, згодом і скандинавськими віруваннями – скоріше культурологічно. Охрестився років у 12, уже більш свідомо – православною християнкою була бабуся.
Бейрутський період завершився достроково, коли в сусідній Сирії почалася війна.
"Орел і Решка"
У 2012 році Катерина й Антон, з якими Вася потоваришував в Алмати, знімали тревел-шоу "Орел і Решка". Команді терміново був потрібен режисер.
"Коли в нас виникла потреба в режисері, Вася був перший, про кого я згадала, оскільки він був креативний. У нього було чудове почуття гумору, і він рекламіст", – каже подруга Катерина.
Співбесіда була короткою. Перший пул – Англія та Шотландія: ведучий шукатиме Лох-Несське чудовисько, яке, ясна річ, не з'явиться.
Подорож далася нелегко: в проєкті вже були зірковий ведучий Андрій Бєдняков і досвідчені професіонали, а Вася – новий. Доводилося себе проявляти, виникали непорозуміння.
"Але це дуже швидко минуло. Він зміг як поставити себе, так і поставити процес, як потрібно. І вже під час третьої, четвертої подорожей всі були залюблені у Васю", – каже Катерина.
На Венеційському карнавалі продюсерка заледве "вибила" запрошення на елітний бал. Бєдняков вибрав красивий костюм, а Вася сказав: будеш у масці віслюка. "Пафосно і красиво – це нецікаво". Андрій у масці віслюка вистрибував з кущів і танцював. Сюжет вийшов дуже смішним.
За кадром Вася з ведучими грали у "Шо б ти зробив за сто доларів". Тільки Вася, каже Катерина, міг змусити Колю Сєргу проповзти на животі через лобі п'ятизіркового готелю.
"Вася така людина, що він покличе за собою стрибати до крокодилів – і всі стрибають з посмішкою, бо вони роблять це разом", – каже Катерина.
На Тенеріфе останній день зйомок збігся з днем народження Лесі Нікітюк. Цю історію Катерина описала так:
"На груповій нараді між операторами й режисерами я запропонувала подарувати їй парфуми. Вася пирхнув і сказав: "Ми ж в Іспанії, подаруймо хамон". Нарізку? – перепитала я. – Ногу! – відповів Вася. Більше того, він запропонував усе це зняти на фінальній зустрічі ведучих. У кадрі Лесі, яка, звісно, цього не очікувала, подарували здоровенний хамон, який вона ще пів року під'їдала в Києві", – розповідає Катерина.
"У цьому весь Вася. Веселий і безстрашний. Світла голова Васі була невичерпним джерелом ідей. Він не критикував чужі ідеї – а вдосконалював при потребі. Не був злим і втомленим, коли всі інші були злі та втомлені. Надихав. Вася був за будь-який кіпіш", – каже Катерина.
Спеціальної освіти режисера у Хомка не було.
"Вася був візіонером. У нього в голові чітко вимальовувався результат, який хоче бачити. Він його тримав, і команду вів до цього результату", – каже дружина Галина.
Режим був приблизно такий: 20 днів у поїздці, 10 – удома, і частина з них – на монтажі. Повертаючись, Вася збирав родину й показував сирий матеріал.
"Ми були першими глядачами. І я завжди казала: Васю, такі історії треба записувати. Це як скарб, просто скарб. Він відмахувався: та що там, потім якось…. Воно просто все втрачено", – зітхає Галина.
Лишилося багато сувенірів і колекція магнітів з усіх країн, де чоловік побував.
У подорожах Василь складав "локальні" плейлисти, щоб потім згадувати кожну поїздку. У його плейлистах, каже Галина, були пісні всіма мовами світу. Найкращим релаксом для нього була дорога за кермом з улюбленою музикою.
До 2014 року Хомко постійно їздив у відрядження з шоу. Після початку російського вторгнення проєкт на пів року став на паузу. Далі Вася їздив на окремі зйомки до 2016-2017 року. Галина наголошує:
"Щодо "Орла і Решки", то мені б хотілося, щоб цей епізод життя не вважали найбільшим досягненням, бо це не так. Це важлива частина життя, але після неї відбувалися й більш важливі речі, зокрема шлях Василя як воїна", – говорить Галина.
Власне тревел-шоу Вася зняв уже після "Орла і Решки". У 2019 році, за словами Галини, він придумав для казахстанського ринку "The Nevertravelled" – "Ті, хто не наподорожувався": про казахських бабусь за сімдесят, які вперше в житті вирушили за межі країни, а деякі – вперше за межі свого аулу. Знято один сезон із чотирма героїнями.
Родина
Василь із Галиною прожили разом 18 років. Галина каже, що їй завжди "було мало" чоловіка: він обирав роботу, яка вимагала понаднормової праці або поїздок. Зате вмів "концентровано" проводити час із родиною: спільні відпустки, поїздки Україною на вихідні.
Доньку Яну, за словами Галини, він любив "найбільше за всіх". Від самого початку ставився до неї як до повноцінної особистості: давав обирати одяг, їжу, покупки, розлого відповідав на кожне питання і радив книжки. Вважав, що авторитет, зокрема батьківський, треба заслужити. Подорожі обирав під неї: якщо Єгипет, то Червоне море та музей у Каїрі. Водив на серйозне доросле кіно, щоб потім обговорити.
"Він відкрив їй, що немає обмежень у людини, якщо вона чогось прагне. Немає такого, що ти не зможеш, в тебе не вистачить сил чи знань", – пригадує Галина.
Нині 16-річна Яна, каже мама, завдяки татові дуже добре знає англійську та роздумує про навчання за кордоном.
Удома Вася готував "не повсякденне": пік хліб, варив "ф'южн"-борщі, на дачі – казан плову. Але головне правило було просте – якщо вдома є яйця і молоко, людина не буде голодною.
"Якщо не знаєш, що їсти, то відкриваєш холодильник і смажиш собі яйце. Все. Якщо вдома є яйця, ти не можеш бути голодним. Це було таке правило", – сміється Галина.
На початку ковіду проєкт Василя зупинився, і за перші два місяці карантину він стільки готував, що, за словами Галини, "всі в родині погладшали".
Кілька разів подружжя працювало разом. Два проєкти вдалися, але Вася-перфекціоніст міг не спати й не їсти заради результату, і від дружини вимагав більше, ніж від колеги. Вони вирішили більше разом не працювати.
"Ми побачили кордони одне одного, змогли зупинитися і рухатись далі без спільних проєктів. І це був один із переломних моментів нашого спільного життя, який додав нашим стосункам глибини, взаємної поваги", – каже Галина.
До певного часу, розповідає вона, Вася був нетерпимим до втоми чи смутку, вважав, що на світ треба дивитися позитивно, хоча на війні став значно чуйнішим. Але завжди був безкомпромісним, і співіснувати з цим бувало важко.
"Якби прибрати його безкомпромісність, то він не зміг би досягати тих результатів, від яких всі були в захваті. Тому недолік – це дуже умовна штука", – каже Галина.
Катерина згадує їхнє новосілля, на яке пара принесла подушку, вишиту Галею власноруч. Жінка досі її зберігає.
"Здавалося збоку, що Вася – м'який, веселий, добрий, а Галя – більш строга. А потім ставало зрозуміло, що це дві сильні особистості, які дуже гармонійно одна одну доповнюють. Коли вони разом, то навіть крутіші, ніж окремо. З ними було безпечно", – каже Катерина.
Передчуття війни
Після 2014 року Василь осмислював те, що відбувається, і був переконаний, що буде велика війна. Років за 3-4 до повномасштабного вторгнення він, нікому не кажучи, вирішив, що піде воювати, й почав готуватися: рано вставав, усерйоз зайнявся спортом, стежив за харчуванням.
"Якщо Вася просто продовжить жити за тими звичками, то прийде війна – а вона прийде рано чи пізно, – і він буде слабкою ланкою. А він цього не міг допустити", – пояснює дружина.
За словами Галини, Вася з батьком планували, куди і як вивозитимуть жінок. Родина зібрала тривожні валізки й копії документів. Галина, каже вона, до останнього не вірила.
Військового досвіду у Василя не було. У 1998-1999 роках, коли чоловік за віком мав іти до армії, йому, студентові, дали відстрочку.
Доброволець
У січні 2022-го, нічого не кажучи дружині, Василь Хомко записався до тероборони. Медкомісію йому призначили на ранок 24 лютого.
"Він сказав: "У мене на сьому ранку медкомісія. Ви тут збирайте поки що речі. А я їду". І в той момент я дізналася, що в нього таке рішення", – згадує Галина.
Галина з Яною опинилися під Києвом – не в окупації, але заблоковані. Згодом їм вдалося виїхати потягом до Ужгорода, а далі – до Словаччини. А Вася, як і тисячі добровольців у ті дні, кілька тижнів штурмував військкомати – один, другий, третій: скрізь були черги, охочих було дуже багато.
У березні 2022-го чоловік склав присягу. У ніч проти 13 березня росія вдарила ракетами по Яворівському полігону.
"Він був там. Дивом зумів вийти неушкодженим, але бачив це все на власні очі. Людина, яка до цього не мала ніякого досвіду, побачила і вибухи, і розірвані тіла, і поранених", – розповідає Галина.
Вона з Яною тієї ночі їхали потягом до кордону і, отримавши вранці "зі мною все добре", не зрозуміли, що сталося. Потім було близько півтора місяця підготовки в лісах – березень, початок квітня, дуже важкі умови. Він схуд кілограмів на 15 і, побачивши себе в дзеркалі, "не впізнав".
Режисер у 128-й бригаді
Навесні 2022-го поповнення з навчального центру привезли в підрозділ 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, що стояв у Запорізькій області.
"Я, до речі, навіть не знав, хто це. Але ми якось познайомились, почали спілкуватися, і одразу я відчув, що цікава людина. Частина побратимів і командирів, можна сказати, фанатіли, фотографувалися з Васею. До речі, в підрозділі його більше називали Режисер", – згадує побратим Андрій.
Юрій пам'ятає групу з десяти новоприбулих.
"Усі такі були смішні в корейській формі. На той час був дефіцит із формою і видавали те, що було. Я пам'ятаю, як сьогодні: він приїхав у кітелі корейському, з довгим коміром, який закриває голову до лоба", – розповідає Юрій.
Василь служив в артилерійській розвідці коригувальником, робив розрахунки для артилерії. Юрій пише, що завдяки знанню англійської та математики Хомко швидко освоював засоби розвідки. Напрямки – Запорізький, Донецький, Херсонський, зокрема під час звільнення Херсона.
Андрій каже, що Вася прагнув бойової роботи й не хотів "сидіти в запасі". Поки чекали виїзду на позиції, він зібрав охочих – бігали, відпрацьовували піхотні маневри, хоч підрозділ належав до артилерії. Читав про установку, з якою вони працювали, щоб глибше її розуміти. На позиції запропонував малювати орієнтири вручну. Після навчання у Львівській області, в сильну спеку, перед виїздом командир звелів іще раз відпрацювати навички.
"Уся наша команда вже втомилася, а Вася: "Ні, треба ще раз, ще не ідеально". Ось такий він був – завжди намагався якомога більше, якомога краще зробити, щоб не підвести", – згадує побратим Андрій.
Коли по їхній станції прилетіло й одного хлопця поранило (великий уламок потрапив майже під плече), першу допомогу надавав Вася.
"Я пам'ятаю, що був трохи в ступорі, допомагав більше за командами Васі. Завдяки його допомозі вдалося врятувати хлопцеві руку", – каже Андрій.
Після цього у відрядженні до Києва Вася пройшов розширений триденний курс тактичної медицини.
Разом із побратимом Юрієм вони спершу командували двома однаковими групами, які потім об'єднали.
"Як командир групи він дуже гарно все організовував. І навіть коли потрапляли під обстріл, прилітала ракета, він діяв як справжній командир, як воїн. Починав надавати медичну допомогу, не губився. Таких людей мало", – каже Юрій.
І додає:
"Відповідальний, цілеспрямований, виважений, все гарно продумував, дуже гарно планував. Людина, на яку можна було покластися, людина слова. З ним було за честь служити".
Під час Херсонської операції для волонтерів треба було зняти відеоподяку за машину. Ідея ролика була Васина.
"Він нас мордував разів п'ять. Ти не так став, ти не так поклав руку. І поки ми відпрацювали цей маленький відеоролик, там всі насміялися, просто класний був настрій", – згадує Юрій.
Андрій пам'ятає Васину зачіску – "середню між ірокезом і оселедцем", яку повторили й кілька хлопців з його намету; і каву, яку Вася любив заварювати на всіх. Юрій, як і Вася, носив гейзер на всі завдання. У відрядженні в Києві Вася поселив у своєму помешканні побратима, а потім і Андрія, в якого відпав варіант із житлом, – "без питань".
Андрій згадує суперечку на навчанні, після якої інструктор підтвердив його правоту.
"І от Вася підійшов до мене і сказав, що ти все-таки був правий. Зараз така риса дуже рідкісна, щоб людина підійшла і прямо визнала", – каже чоловік.
Восени 2022-го, після Херсонської операції, Вася приїхав у відрядження до Києва – і Галина вперше від початку війни побачила його.
"У нього не було абсолютно ніякого сумніву в тому, що він правильно вчинив", – каже Галина.
Наприкінці літа 2023-го, на курсі гірсько-штурмової підготовки, вже здаючи нормативи, Василь зламав ногу. Галина з Яною на той час уже повернулися до Києва зі Словаччини. Юрій називає своїм найяскравішим спогадом дорогу до Києва, коли вони гнали техніку на ремонт, а Вася їхав на реабілітацію.
"Я їхав за кермом, він сидів збоку з гіпсом на нозі. Вася всю дорогу був за діджея, вмикав якусь музику цікаву. Музику він дуже любив. І це такий веселий момент: музика, цигарка, кава, гіпс", – згадує Юрій.
На початку літа 2024-го Юрій потрапив під обстріл.
"Василь проявив ініціативу: оперативно, не чекаючи команди, підняв мавік (у нього він був для інших завдань), і давай летіти до нас, щоб зрозуміти наслідки та втрати. Це дуже допомогло.
Він любив планувати завдання до деталей і дивувався, коли все йшло не по плану, а зазвичай так і виходило. Я заздрив його витримці й терпінню, яке, мабуть, було притаманне тільки йому, він ніколи не сварився, не дискутував на підвищених тонах, та користувався авторитетом серед побратимів", – розповідає Юрій.
А в грудні 2024-го вони облаштували в бліндажі кінозал і дивилися "Конотопську відьму" під звуки артилерії.
Подруга Катерина розповідає, що Васі кілька разів пропонували безпечніші посади, зважаючи на його медійне минуле, – зокрема, за її словами, "Культурний десант". Сама вона пропонувала йому стати пресофіцером в одній бригаді.
"Вася вперто лишався там, де він був, – на передовій. На мою пропозицію він віджартувався: "Дякую, що запропонувала, але мені таке нецікаво. Пресофіцер – то не моє. Та й я сержант, а не офіцер. А прессержант – це щось дуже страшне"", – пише Катерина.
Під час війни вони листувалися. Катерина тоді була у Франції.
"Я в тилу, в безпеці, але постійно в якихось панічних настроях, а Вася завжди жартував. Тобто не я його підтримувала, а він мене. І він був дуже вдячний за збори, які ми робили – за кожну, навіть маленьку штуку щиро вдячний", – каже Катерина.
Сили спеціальних операцій
Люди, які пішли добровольцями, розмірковує Галина, з часом діляться на тих, хто шукає спосіб демобілізуватися чи перевестися в тил, і тих, хто вважає, що робить замало. Вася був із других.
Ще до повномасштабного вторгнення він прочитав трилогію Павла Дерев'янка "Літопис Сірого Ордену". Галина прочитала її у 2023-му за його порадою.
"Я почала читати і так плакала, особливо в кінці. Розуміла, до чого все йде, і звісно, ці думки від себе відганяла. Це якась пророча книга для нас виявилася", – згадує Галина.
Під час однієї з відпусток Вася розповів Галині, що має прийняти важливе рішення.
"Він сказав: ти знаєш, я маю прийняти дуже важливе рішення. Не можу тобі нічого розповісти, але мені дуже важливо, щоб ти мене в цьому рішенні підтримала. Я кажу: як я можу тебе підтримати, якщо навіть не знаю, про що йдеться? Ну звісно, що я тебе підтримую", – розповідає Галина.
Приблизно за пів року він уже складав нормативи ССО, ледь відновившись після перелому ноги. За словами Галини, ССО тоді не проводили відкритого рекрутингу: до них треба було свідомо подаватися й проходити низку фізичних і психологічних випробувань – спершу щоб узяли, потім щоб допустили до бойових завдань. Переведення вдалося, за її словами, з четвертої спроби – через "Армію+". Юрій додає, що воно затягнулося ще й через літній обстріл 2024-го. Побратими відмовляли.
"Усі знали, на яку роботу він переводиться, і там набагато більше ризиків для життя. Але він хотів робити більше, він хотів бути більш корисним державі", – каже Юрій.
"Він був неймовірно щасливий. А ми раділи, що він досягнув того, чого хотів, але мені було дуже страшно", – згадує Галина.
Із рідних, каже жінка, він найбільше розповідав їй, але дозовано.
"У ньому з'явилося більше чуттєвості, й чутливості, й емоційності, більше розуміння, більше намагання зрозуміти мене і мої цивільні обставини", – каже Галина.
Донька в кожній розмові просила: "Тату, будь ласка, не ризикуй там, де можна не ризикувати. Ти для мене дуже важливий, ти маєш до мене повернутися".
Про смерть він говорити не хотів. Коли Галина спробувала запитати, що робити, якщо з ним щось станеться, він різко обірвав: "Будь ласка, не піднімай цю тему".
Галина запам'ятала його слова з родинної розмови, коли хтось сказав, що страшно йти на війну, бо ніхто не хоче помирати.
"А він відповідав: та ж не треба йти на війну, щоб помирати. Це нелогічно. На війну треба йти, щоб виживати, щоб перемагати", – згадує Галина.
Василь казав, що цивільні не мають відкладати життя до кінця війни.
"Він дуже чітко сказав: ви маєте жити, не чекати закінчення війни чи кращих часів. Ви тут маєте жити, тому що ми там за вас стоїмо, за те, щоб тут продовжувалося життя", – каже Галина.
Липень 2024, Одеса
Василь сидить босоніж на підвіконні в білій сорочці – "в такому дуже притаманному йому стані отримання насолоди від життя, від моменту", пише Галина. Тоді ж купив на барахолці кавову пару – біла порцеляна, золотий візерунок: "любив такі речі". На фронт він возив домашню мокко-кавоварку, "щоб мати якісну каву за будь-яких умов".
Дні народження Вася, за словами Галини, не дуже любив – треба було вигадувати, які подарунки хочеш. Святкував вузьким колом, згодом – родиною на природі. Лише 2021 року захотів інакше: утрьох поїхали на кілька днів до Чернігова, вбрані в кігурумі різних кольорів, і випадково потрапили на концерт "Бумбоксу" в парку.
2 червня 2025, Ірпінь
Уперше за три роки війни він зміг приїхати на свій день народження – відпросився на два дні. Сорок п'ять. Зібрав усю родину – батьків, дружину, доньку, найближчих рідних. На фото він знімає всіх на ширококутник.
"Це не було щось таке, коли придумуєш якусь програму чи бронюєш ресторан. Це було щось дуже сімейне. І він точно в той день народження був дуже щасливий", – каже Галина.
Липень 2025, Мальта. Остання спільна відпустка: Вася і Яна на селфі.
24 серпня 2025, Київ. Останній день удома: вишиванка, букет соняшників і айстр. "Ось такий нарядний і святковий у свій останній день вдома, завжди з усмішкою", – розповідає Галина.
"Ребелія". Від першої вистави театру МУР "Ти Романтика" рідні були в захваті. Коли анонсували другу, "Ребелію", Вася купив квитки рідним у Києві, а собі з Галиною та Яною – у Хмельницькому, де мав бути на час вистави в тиловій частині. Але їх на півтора місяця раніше відправили в бойову ротацію. Галина з Яною все одно поїхали, до останнього сподіваючись, що він вирветься хоч на день.
"Не вийшло, але після вистави ми в повному захваті зідзвонилися та розповіли, який це кайф! І він тоді купив ще пару квитків у Києві, щоб піти з донькою ще раз, і ще три квитки – для батьків і для себе, якщо не вийде піти з донькою. В підсумку не вийшло піти жодного з цих разів. В останній куплений ним сеанс він вже пішов на завдання, з якого не повернувся. Я записувала йому кружечок із враженням від вистави вдруге, але він його вже не побачив. Він дуже хотів потрапити на цю виставу. Купив 10 квитків нам усім. А сам не зміг", – пише Галина.
Загибель
Василь Хомко загинув 2 жовтня 2025 року на Сумщині під час виконання бойового завдання.
"Було таке враження, що їхня підготовка дозволяє їм дуже класно це все робити. І так справді було, але в тому виході просто дуже погано склалися всі зорі. Кілька негативних факторів наклалися, і зрештою це призвело до таких наслідків", – каже Галина.
6 жовтня його визнали зниклим безвісти. Згодом рідні дізналися, що Василь загинув 2 жовтня.
"Усі три з половиною роки він пройшов неушкодженим. Своє перше поранення отримав у своєму останньому бою, в той день, коли й загинув".
Тіло, пише Галина, вдалося повернути майже через два місяці після загибелі.
Прощання
Телефон Василя передали Галині. Вона шукала нотатку чи лист – на випадок.
"Нічого я не знайшла, але в плейлистах була підбірка, де було написано "Goodbye, I love you". Він зібрав такий плейлист, який хотів би, щоб грав на прощанні з ним. І потім я подивилася, що він створив його ще в 23-му році. А мені нічого не казав. Залишив, можна сказати, такий музичний заповіт", – розповідає Галина.
5 грудня 2025 року з Василем прощалися в Михайлівському Золотоверхому соборі.
"Прийшли люди, про яких я навіть не знала, а вони підходили до мене і казали: ми з Васею за таких обставин були знайомі. Вони дізналися цю новину і прийшли для того, щоб його провести, вшанувати", – згадує Галина.
Рішення про поховання ухвалювали батьки. Василя поховали на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке тоді тільки почало працювати.
"Зараз там уже значно більше поховань і кожен приїзд я бачу нові, на жаль", – розповідає Галина.
Альона Мартинюк, спеціально для "УП. Життя"
