"Зі смертю треба говорити, її не треба боятися". Пам'яті військового та журналіста Костянтина Штифурака
Костянтин Штифурак до повномасштабної війни встиг пройти шлях у журналістиці, бізнесі та волонтерстві. Однак його любов до справедливості завжди була внутрішнім компасом, що визначав рішення та вчинки впродовж усього життя.
У 2022-му Костянтин долучився до "Пекельних шершнів" – 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи – на Донецькому напрямку. На жаль, 13 грудня 2025 року він отримав важке поранення, а наступного дня помер у лікарні в Дніпрі.
Любов до справедливості довжиною в життя
Костянтин Штифурак народився 8 березня 1985 року у Вінниці. Навчався у загальноосвітній школі №8 та ліцеї №7. З дитинства у Костянтина проявлялася любов до справедливості.
"Мама розповідала багато історій з дитинства, але найяскравіша – це коли Костева бабуся у магазині купила пачку масла, принесла додому, і аж там виявилося, що термін придатності продукту давно минув. П'ятирічний Костик був дуже неприємно вражений і, нікому не сказавши, поніс ту пачку масла назад у магазин.
Там було достатньо людей, які розповіли рідним, що відбулося. Він зайшов, підійшов до прилавка й поклав пачку масла зі словами: "Як вам не соромно таке продавати й обманювати людей, як ви дивитесь їм в очі?" – розповідає дружина Інна Штифурак.
Після школи Костянтин навчався на історичному факультеті Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, а на останніх курсах вирішив вступати на відділення режисури Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Саме тоді він познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
"Я звернула увагу на цього височенного красеня за дуже цікавих обставин. Він зі своїм одногрупником стояв у магазинчику прокату дисків із фільмами. Я проходила повз них і сказала, що тут немає нічого хорошого, бо я шукаю один фільм місяць і ніде не можу знайти.
Костя мовчки відкрив свій пакет, дістав диск із фільмами цього режисера і дав мені. Я подумала, що він дуже цікавий і розумний хлопець", – пригадує Інна Штифурак.
Невдовзі Костянтин запропонував Інні поїхати в Умань погуляти у Софіївському парку.
"Ми цілий день розмовляли про кіно, літературу і творчість. Костя тоді зняв маленький фільм, це було завдання з університету. Так закрутилася наша любов.
У 2009 році він запропонував мені одружитись, і ми відсвяткували цю подію саме в Умані у Софіївському парку. Я і він. У день весілля ми катались на бричці по парку, і кінь загубив підкову, а я зупинила їздового й підібрала її. Це був гарний знак. Ми мали прожити гарне, довге життя", – ділиться дружина.
"Не біда, якщо не вийде. Головне, що не стоїмо на місці"
Костянтин працював журналістом на багатьох українських каналах, редактором на "Новому каналі", оператором на "5 каналі" та "24 каналі".
"Із Костиком ми познайомилися десь у 2010 чи 2011 році; він був кореспондентом "ІА РБК-Україна", я – "Інтерфакс-Україна". Обидвоє писали про пальне, газ, електроенергетику. Ми часто перетиналися на подіях, де й спілкувалися.
У журналістів, які висвітлюють однакові ринки – це норма, коли органічно створюється спільна нішева тусовка. Так я у розмовах дізнався, що хоч він і працює кором (кореспондентом, – ред.), але має телережисерську освіту", – розповідає друг, співзасновник та керуючий партнер продакшну "Bobina" (2014–2024) Леонід Шпаківський.
Тож коли в Леоніда виник задум започаткувати власну справу, пов'язану з відеовиробництвом, він миттєво зрозумів, що це варто робити саме з Костянтином.
"Із людиною, якій довіряю, поважаю в професії. По-людськи він був спокійний та дуже доброзичливий. Як на мене – це важливо. Бо будь-який бізнес – це люди, вплив яких важко переоцінити не лише на якість того, що створюєш, а й на атмосферу", – додає він.
На цю пропозицію Костянтин відреагував дуже охоче, бо й сам обмірковував власну справу.
"Так на зламі 2013 і 2014 років виник наш продакшн "Bobina" (назву вигадав Костя), статутний фонд якого складався ледве з пари ноутбуків та умовної пляшки шипучки. Це ще був і складний час, закінчення Революції Гідності та початок російсько-української війни. Однак Костю це не злякало і не зупинило.
Коли продакшн тільки спинався на ноги, ми на власному ентузіазмі робили проєкт на YouTube – інтерв'ю з людьми, які вже тоді активно протидіяли агресії Росії. Хтось – прямим вступом до армії, хтось – волонтерством", – розповідає Леонід Шпаківський.
Всі інтерв'ю проводив Костянтин. З цього проєкту виросли й інші творчі задуми. Наприклад, Костянтин цікавився автівками, тож це стало основою для запуску YouTube-каналу "Zavodila".
"У житті та роботі Костя карбується у моїй пам'яті як максимально спокійна людина. Не пригадаю, щоби він на когось кричав. Ніколи не скажу, що ми хоч раз із ним посварилися. І це за десять років роботи саме у спільній справі.
Навпаки, якщо він бачив, що якась не його задумка для клієнтського проєкту краща, ніж власна – підтримував і допомагав розвинути й покращувати її. Та й, власне, коли Костя чув про черговий задум створити наш власний проєкт, то він завжди говорив: "Спробуймо. Не біда, якщо не вийде. Головне, що не стоїмо на місці", – пригадує Леонід Шпаківський.
"Ейнштейн нашого покоління"
У 2014-му, коли Росія вторглася у Крим та Донбас, Костянтин із другом стояв у черзі у військкомат, однак дружина тоді відговорила його йти на війну.
"Він був абсолютно не військовим. Він був творчим, у нас був маленький син, якого він дуже любив. Костя був кориснішим у Києві як волонтер, бо він навіть зброї ніколи не тримав у руках.
Ми багато волонтерили у київському госпіталі й допомагали як могли військовим довгий час. І під час роботи особливу увагу він завжди приділяв рекламним соціальним роликам. Антипаління, здорове харчування, вакцинація людей його дуже турбували", – розповідає Інна Штифурак.
Перед початком повномасштабної війни Костянтин опанував зйомку з квадрокоптера.
"Ми у той час займалися активним висвітленням нелегальної нафтопереробки, так званих міні-НПЗ. Всі вони містилися подалі від людських очей, на периферії та добре охоронялись. Щось відзняти було можливо тільки з неба. І тоді навички Кості стали у пригоді, бо такий досвід мали одиниці", – розповідає друг Сергій Куюн, директор "Консалтингової групи А-95".
У 2022 році ні в кого не було сумнівів, що тепер Костянтин точно піде воювати.
"Коли почалось повномасштабне вторгнення я одразу зрозуміла, що він може піти в армію, але він мені нічого не говорив. Коли росіяни відступили від Чернігова, він зібрав кілька бусів і найперше повіз гуманітарну допомогу в будинки пристарілих – їжу, підгузки, медикаменти, яких так потребували люди.
Потім Костя вмовив мене з сином виїхати за кордон, щоб одинадцятирічний хлопчик трохи прийшов до тями, бо морально був роздавлений", – пригадує дружина.
Коли сім'я погодилась і вже купила квитки до Польщі, Костянтин повідомив, що про все домовився і його вже чекають у "Пекельних шершнях" 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи на Донецькому напрямку.
Бувши далеко одне від одного, тато із сином спілкували по відеозв'язку. "Син казав про тата, що він "Ейнштейн нашого покоління". Бо у дитини завжди є багато запитань, і Костя старався дати на всі вичерпні відповіді", – ділиться Інна Штифурак.
"Попри всю важкість служби, як людина з гарним почуттям гумору, він любив повторювати: "До війни знімав для вас нафтопереробні заводи, а на війні тепер постійно дивлюсь на один із них".
Справа в тому, що підрозділ Кості протягом двох років і майже до його смерті стояв неподалік Лисичанського НПЗ. І Костеві "пташки", – а в армії він займався безпілотниками, – нерідко залітали на завод і знаходили там схованки московитів та їхньої техніки", – розповідає Сергій Куюн.
Костянтин постійно влаштовував збори для свого підрозділу, переживав не за себе, а за побратимів.
"Як людині небайдужій, служба давалась йому складно. До останнього він не міг змиритися з військовою несправедливістю", – каже Сергій Куюн.
Костянтин був сержантом, командиром розвідувальної роти БпЛА. Мав позивний "Режисер".
"Зі смертю треба говорити, її не треба боятися. Це те, що станеться з усіма. Питання у тому, як ти до цього ставишся. Зрозумів, що смерть поруч, коли ми літали під Мар'їнкою. На нас поїхали танки, почався обстріл. Мене присипало снарядом (землею, – ред.), хлопці, мабуть, подумали, що мене вже немає. І заклало вуха. Я кричав "я тут", але сам себе не чув.
Така контузія була, що кілька секунд узагалі нічого не чув. Тобто я в бліндажі, його записало, обстріл продовжується. Мене не змогли відразу забрати, я сам трохи викопався. Як зараз пам'ятаю – у мене пульт у руках, дрон у небі. І перше, що мені було цікаво, чи я дрон не втратив", – розповідав Костянтин у лютому 2025 року.
Паралельно зі службою він за можливості намагався сприяти роботі продакшну. "Бо йому завжди було не байдуже на людей поряд. За це я йому і дякую", – каже Леонід Шпаківський.
13 грудня 2025 року Костянтин отримав важке поранення і наступного дня помер у Військово-медичному клінічному центрі Східного регіону у Дніпрі. Поховали його на Алеї Слави Сабарівського кладовища у Вінниці.
За особливі заслуги перед Батьківщиною Костянтин нагороджений почесними нагрудними знаками "Золотий хрест" і "Залізний хрест", медалями "За військову службу Україні", "За сумлінну службу" та "За зразкову службу".
"Костя був про цінності – не на словах, а в житті. У нього було дуже чітке відчуття, що правильно, і він цим жив. Він дуже хотів, щоб ми жили в Україні – де є відповідальність, чесність і повага один до одного.
Зараз особливо відчувається, наскільки це було для нього важливо. І, мабуть, найменше, що ми можемо зробити – це не втратити ці сенси і пам'ятати, за що він боровся", – ділиться подруга та кума Наталія Пінчук.
Текст створений у межах проєкту Recвієм – платформи пам'яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України. Проєкт створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED) та Sushko Foundation.
