"Я прагну фіксувати не оболонку людини, а її душу". Пам’яті військового фотографа, митця Арсена Федосенка
Арсен Федосенко – військовий фотограф, художник, винороб. Понад двадцять років знімав художні й документальні фотопроєкти. Навесні 2022 року приєднався до лав ЗСУ, спочатку фотографував у мобільних групах при Генеральному штабі, згодом був оперативним черговим штабу у 518 окремому батальйоні спеціального призначення "Дике Поле". На момент загибелі працював керівником групи розробки телерадіопродукції у Медіацентрі Управління стратегічних комунікацій ЗСУ.
Арсен був автором репортажів про українських захисників на передовій, фіксував воєнні злочини Росії. Був переконаний: фотографія не захищає від куль, але може вберегти від забуття, ставши безцінним документом.
Останній допис у мережі Facebook захисник зробив у режимі чернетки – уже після загибелі його опублікувала дружина Анна. Це був допис був про наслідки руйнування агросектору, зокрема виноградарства, після підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року.
Арсен Федосенко за роботою
"Люди бачитимуть світ таким, як бачили його ми": дитинство і юність
Арсен Федосенко народився 21 вересня 1977 року в Києві у родині мовознавців, де шанували українську мову, культуру, історію. Він був п'ятою дитиною з шести.
"Коли я був маленьким хлопчиком, батько співав мені на ніч думи й пісні про чумаків, Байду та султана, про Дорошенка й Сагайдачного та козацьку славу. Він знав їх від діда. Коли я став батьком, то співав їх своїм синам…" – напише згодом у своїх нотатках митець.
Із дитинства Арсен гарно малював, навчався у художній школі і мріяв стати художником. Був щирий, активний, відкритий до світу і людей.
"Підлітками ми вешталися по місту і вчилися. Ти навчив кататися на скейті, з яким не розлучався, загнав мене на турніки і навчив підтягуватись. Я вчив тебе плавати на Міністерці. Ми вперше гребли на байдарці, пили воду кружкою з Ворскли і вили пісні Deep Forest на всю річку, фальшиво, так як їх собі запам'ятали…
Неймовірно, але час не відображався ні на твоїй зовнішності, ні на твоїй прекрасній чистій душі. Ти міг інакше бачити речі й описати з такого ракурсу, з якого нібито ніколи не дивишся. Якщо ти чимось захоплювався, то міг так смачно і переконливо про це розказати, що я мимоволі розділяв твоє захоплення", – написав його друг дитинства Андрій Цимбал.
Друзі називали його Аріком і вважали "окремою сюжетною лінією з карколомними поворотами в спільному розділі книги під назвою життя".
"Наша дружба розпочалася зі старшої школи, з турніків, посиденьок із однокласниками на "бермудському трикутнику біля труби" (оболонський парк "Наталка" у 90-х роках – ред.), пісень під гітару, червоної "Масандри", прогулянок до пізньої ночі з довгими задушевними розмовами…
Арік був завжди відкритий для нової інформації, людей, постійно шукав себе. Доброта, людяність, чіпкий розум, високий рівень емпатії, привітна усмішка, на перший погляд певні м'якість та поступливість приховували людину з сильним характером і доволі сталими життєвими позиціями, особливо в питаннях сім'ї та національної самоідентичності", – написав ще один друг Євген Нецвєтаєв.
Ще під час навчання у художній школі Арсен Федосенко захопився фотографією. Першою улюбленою камерою був "Фед2", яку купив на барахолці. Пізніше у своїх нотатках він напише, що саме нею відзняв свої найкращі світлини, бо вони були зроблені з любов’ю. Арсен вважав, що за кожним якісним продуктом чи мистецьким твором завжди є Ідея і Автор.
"Ви маєте бути не виконавцями, а Авторами. Це принципова різниця. Авторська подача визначає спогади – формує майбутнє. Цінність автора – саме у цьому. Люди бачитимуть світ таким, як бачили його ми", – зазначав Арсен.
Попри неймовірний талант митець вважав, що у нього недостатньо навичок для вступу в Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури. Втім, мати творчу професію дуже хотів, тому вступив до Видавничо-поліграфічного інституту КПІ ім. Ігоря Сікорського, де закінчив у 2001 році факультет книжної графіки, і потім займався книжками, фотографував для себе, друзів, на замовлення.
"Мій шлюб був найкращим з усіх, які лише можуть бути": родина
З дружиною Анною Арсен познайомився на розкопках античного полісу Причорномор'я "Ольвія" у Миколаївській області. Арсен на той час захистив диплом, і спільні друзі майбутнього подружжя запросили їх обох на правий берег Бузького лиману попрацювати, а заодно відпочити. Вони зустрічалися майже рік, а у вересні 2002-го одружилися. Згодом народився старший син Денис Кирій-Федосенко.
Арсен завжди говорив українською, а Анна російською. Коли народився другий син і він почув, що старший звертається до молодшого "мой малєнькій братік", то наступного дня звільнився з роботи і сказав, що буде тепер з дітьми. Бо його діти мають говорити українською, а не "язиком матєрі".
"Мій шлюб був найкращим з усіх, які лише можуть бути. Це про те, як уміти побудувати стосунки на шляху життя. Звісно, це був звивистий шлях. З усіма труднощами, які переживають пари. Але це був приклад, як можна вибудувати за двадцять років реальні партнерські й теплі дорослі стосунки, коли ви довіряєте одне одному максимально.
У моєму житті не було ближчої людини, яка розуміє, цінує і може зробити для тебе максимум. Це коли все перевірено, все побачено, і єдине про що ти мрієш, це бачити, як ви разом старієте, доглядаєте онуків і робите все на максимум у творчій кар'єрі. Арсен знав усе, про що я мріяла, і допомагав мені в кожному кроці. Я знала про його мрії після закінчення війни. Сподіваюсь, у мене вистачить сил реалізувати задумане не тільки за себе, а й за нього", – розповіла дружина Анна Кирій.
Дружині Арсена зараз непросто переживати свята, особливо Новий рік, який вони завжди зустрічали разом. Двоє спільних синів, Денис і Тимофій, виросли, і в подружжя перед початком повномасштабної війни з'явилося більше часу одне для одного. Це був період справжнього щастя і насолоди дорослими стосунками.
Анна пригадує, що Арсен не йшов на жодні компроміси у важливому й ніколи не перекладав відповідальність за свій вибір та цінності на когось.
"Україна і українське були для нього найвищою цінністю. І ще – я. Бо так дбати про мене міг тільки він. Щодня він казав, що я дуже красива, цілісна і розумна. Говорив, як він мною захоплюється. Я завжди знала, що дуже сильна, а він завжди хотів мене берегти", – каже Анна.
Старший син Федосенка Денис навчається на кінорежисера й актора. Влітку 2022 року він повернувся з навчання у Великій Британії в Україну. Молодший син Тимофій мав змогу до повноліття виїхати під час війни за кордон, але не зробив цього.
"Колись я мріяв багато подорожувати і знімати за рахунок працедавця. Колись хотів, щоб українці повернули собі мову пращурів і власну ідентичність. Боявся навіть мріяти, щоб наша культура та мистецтво були в центрі світової уваги. Не міг уявити, що українці можуть збирати по триста мільйонів за день спільним коштом, і не раз.
Ніколи не знав, що як бачиш дитину, на очі навертаються сльози…Тепер усе це є. Але якою ціною…" – поділився своїми роздумами у Facebook Федосенко.
Також в Арсена залишилися мама, двоє братів і троє сестер.
Арсен Федосенко з дружиною Анно Кирій, Німеччина
Мистецтво, естетика, вино, любов і боротьба
Після закінчення КПІ Арсен Федосенко працював у рекламних агенціях дизайнером. Але відчував, що це не його. Тож звільнився і зосередився на фотографії. Він робив сімейні книжки, фото, архіви для людей. Йому подобалося фотографувати дітей, коли вони не бачать, чи їх не змушують усміхатися.
"Я прагну фіксувати не зображення людини – а її стан.
Не емоції – а почуття.
Не оболонку – а душу.
Саме це я вважаю фотографією.
У своїй творчості я хочу засвідчити найвищі прояви людського, через мимолітне розгледіти вічне. Як на обличчі музиканта, що виконує Баха, можна побачити переживання самого Баха…
Мене надихає Людина, яка створює.
У ній я бачу прояви справжнього, такого, що характеризує людську сутність поза межами часу та простору", – писав у Facebook Арсен.
Із 2010 року він працював фотографом з Національною філармонією України, українськими посольствами за кордоном, а ще в нього був великий проєкт із розкриття потенціалу українського виноробства. Він хотів присвятити цьому книжку.
Спочатку досліджував виноробство в Україні як фотограф, хотів показати галузь, яку знищила радянська влада, коли вирубали виноградні лози. Він вірив, що через виноробів, вино, лозу і соки цієї землі можна розказати нову, сучасну історію України.
"Арсен, напевно, єдиний фотограф, який побував на кожній виноробні України. Стільки фото українських виноробів, як у Арсена, не мав ніхто. Відкритий, чесний та прямолінійний. Мрійник, який жив заради того, що любить…" – написав засновник та автор Uwines Game Сергій Клімов.
Ще до повномасштабної війни Анна подарувала Арсену курси сомельє. Після завершення він заклав виноградник у селі Ясногородка на Київщині і власноруч робив вино. У нього викликали захват і повагу люди, які присвячували себе багаторічним процесам створення.
Федосенко не дивився на цю справу, як на бізнес, для нього це був "спосіб зав’язати стосунки із землею, можливість створити щось особливе, чим не соромно пригостити гостей".
У 2023 році Арсен вступив на факультет технології вина та туристичного бізнесу Одеського національного технологічного університету, суміщав навчання і службу в ЗСУ. Дружина жартувала, що вдома тепер троє студентів. Арсен хотів заглибитися в тему максимально, здобути освіту і бути виноробом.
Саме людям, які дбайливо, з трепетом, любов'ю вирощують лозу, Федосенко присвятив свій текст у Facebook:
"Ми мали б зараз святкувати, але замість вина в Україні проливається кров.
Ми мали б зараз доглядати виноградники, але ми далеко від наших домівок.
Ми мали б зараз коркувати попередній вінтаж, та замість цього заряджаємо набої...
Війна обов’язково закінчиться, а наші вина вже ніколи не будуть "ординарними", бо кожен клаптик нашої землі унікальний і дорожчий за золото.
Віднині імпорт уже не буде ціннішим за власне, скільки б не коштував.
Адже наше, українське – результат щоденної боротьби, страждань, важкої праці й перемоги над ворогом".
Федосенко мріяв створити книжку про виноробство, а для цього потрібно було відшукати виноробів по всій країні. Разом із Світланою Цибак та іншими виноробами створили громадську спілку "Асоціація крафтових виноробів України". Тут гуртували фахівців та просували інтереси галузі. Хоча на старті об’єднати виноробів було не так просто, зараз це спільнота, яка росте і розвивається.
Арсен був гурманом життя. Любив естетику в усьому, незважаючи на місце і час. Про це яскраво свідчить один із діалогів з побратимом Андрієм Андрушківим у березні 2023 року на Донеччині:
"– а давай ще візьмемо петрушки і кінзи обовʼязково
– Арсене, та ми йдемо кашу з тушонкою гріти на газовому примусі
– саме тому треба і петрушку і кінзу
– а давайте я карбонару зготую. Бо каша вже не лізе
– на похідному обладнанні? Ти шо опше?
– доведеться помахатися, але то буде суперкарбонара, я переконаний
(і карбонара була ОГО!!!)
– ти на Подолі?
– так
– приходь тут поруч дегустація і винороби, з якими я хочу тебе познайомити
– Арсене, та то вже пізно. Плюс ти ж знаєш, що мої ніс і рот не до дегустацій. Я не відрізняю вина.
– та вина то лиш привід. Тут люди такі зібралися. А смак на людей ти маєш. Приходь.
– буду за 20 хв".
"Арсен дуже любив життя в його проявах простої радості. Дуже любив людей. Він намагався бути непомітним, щоб не втрутитися вульгарно в простір своїх героїв (окоп, СПшку, КП), аж поки не запросять. Він знаходив сотні тем для розмов із продавчинями на базарах і майстрами на СТО, з мінометниками та бойовими медиками, з баристами кав’ярень третьої хвилі на Рейтарській і танкістами під Богоявленкою", – написав у Facebook Андрій Андрушків.
"Робити все, щоб ми знали героїв і не забули ворогів": війна і пам'ять
Коли почалася велика війна, Федосенко пішов у військкомат, однак місця служби для нього одразу не знайшлося, сказали чекати. Втім Арсен не чекав, а шукав, де ще міг би бути корисним. Так він став фотографом у мобільних групах при Генеральному штабі, а згодом захисника перевели у 518-й окремий батальйон спеціального призначення "Дике Поле". На момент загибелі працював військовим фотографом у Медіацентрі СтратКому ЗСУ.
Ще в перші місяці повномасштабного вторгнення Арсен передав Анні доступ до його диску з роботами, записами, нотатками. Він сказав, що все цінне у нього там.
Відтак на цьому диску з'явилися десятки тисяч фотографій із війни.
"Ми не говорили про те, що станеться у випадку його смерті. Говорили в основному про майбутнє, про те, що він хотів би зробити, про життя, про те, в якому будинку будемо жити, що робитимемо в старості", – каже Анна.
Про те, як війна впливає на нього чи що відбувається на фронті, захисник ніколи не розповідав. Восени після загибелі чоловіка Анні подзвонили його побратими і привітали з річницею Слобожанської наступальної операції, на що жінка дуже здивувалася і спитала: "Чому ви мене з цим вітаєте?", – а їй з іще більшим подивом відповіли: "Ну, як же, Арсен був з нами, коли звільняли Харківщину. Він був з нами разом, і ми вітаємо вас із цією подією, яка точно увійде в усі військові підручники".
Арсен не хотів, щоб рідні хвилювалися за нього. Вважав, що "ознака безповоротної зміни свідомості військового – у втраті відчуття дому", і ворог усе зробив для того, щоб лінія фронту торкнулася кожного українця. Але втратити дім і родину для нього було рівноцінним смерті.
Анна пригадала, що коли Арсен прийшов у 518-й окремий батальйон спеціального призначення "Дике Поле", командир не схвалював спілкування з дружиною, близькими, щоб не було емоційної прив'язки. Сказав, що на фронті ми всі одиниці. Втім він ніколи не скаржився й не нарікав, бо його дуже захоплювали історії про людей.
У батальйоні "Дике Поле" Федосенко зустрів спільноту відчайдухів-патріотів, котрі не бояться штурмувати лігво ворога, переважаючого силами в десятки разів.
"Тут я побачив геній планування військових операцій. Коли все виконується по нотах, як в оркестрі, де кожен має свій час та партію, а на фінальний акорд заховано "рояль в кущах". Війна жорстока та безжальна до людських доль, і тут на лінії зіткнення, військовим важливо відчути, що їх пам'ятають і шанують", – писав захисник.
Федосенко увесь час розказував дружині, друзям, що лише там справжні герої, тому важливо показувати їхні обличчя, записувати тексти про них, цитувати героїв.
"Більшість із нас не збиралася бути військовими. Кожен мав свої плани. Ми мріяли будувати, навчатися, подорожувати, ростити дітей, творити, писати, викладати, займатися улюбленою справою… Тепер ми живемо заради одного – врятувати Батьківщину. Маріуполь, Бахмут, Вугледар такі ж рідні для нас, як Київ, Одеса, чи Львів. Ми дуже багато за них віддаємо і ще віддамо, доки не звільнимо все.
Багато з нас уже не повернеться, і це, на жаль, не останні втрати у цій війні. Але чи були б ми живі, якби ворог рік тому захопив нашу країну? І як би нам жилося тоді?
Отже, боротьба – єдиний шлях зберегти Україну, дім і майбутнє наших дітей. Ми маємо передати у спадок мирну й захищену країну – це найважливіша справа нашого життя. І ми ніколи не здамося, бо ми і є Україна", – писав Федосенко.
Арсен хотів, щоб люди знали імена тих людей, які воюють, – кожного персонально. Перед митцем завжди стояла етична дилема, чи можна публікувати їхні портрети, чи хочуть ці люди бути на виставці.
Серед його робіт:
- "Обличчя ЗСУ. 2024–2022 роки". На цих фото обличчя українських воїнів.
- "Фото філософа Ігоря Козловського. Київ. 2023 рік". Портрет філософа на фестивалі.
- "Автоцвинтар. Ірпінь. Квітень 2022 року". Звалище цивільних автомобілів, розстріляних російськими загарбниками. На цих авто люди намагалися виїхати з оточених міст і загинули цілими сім’ями.
- "Молитва. Село Долина. Травень 2022 року". Військовий капелан Микола Мединський читає молитву біля руїн місцевої церкви, знищеної росіянами.
- "Жінки в окупації. Село Кутузівка. Травень 2022 року". Мешканці села два місяці не виходили з підвалу дитячого садка, не бачили променів сонця.
Філософ Ігор Козловський
Автоцвинтар. Ірпінь.Квітень 2022 року
Одного разу Арсен опублікував на Facebook портрети військових, мама одного з них подзвонила і повідомила йому, що її син загинув. Жінка дуже просила, щоб їй передали фото, бо на них вона побачила, що син нарешті щасливий і знайшов себе…
8 червня 2024 року Арсен був на завданні у Харківській області. Місце, де вони записували сюжет і фотографували, обстріляли з КАБів. Важкопораненого воїна доставили в Харківський військовий шпиталь. Анна дісталася туди вночі. У шпиталі подружжя змогло провести ще якийсь час разом. 10 червня Федосенко помер. Поховали його на Байковому кладовищі у Києві.
Після загибелі Арсена дружина організувала вже кілька виставок: у Національному художньому музеї, у Київській філармонії, на виноробні Бейкуш, під двохсотрічним ясенем і Софією Київською на фестивалі Bouquet Kyiv Stage, а також за кордоном – на Кіпрі, у французькому Діжоні, Брюсселі, Берліні. Анна завжди відгукується на ініціативи з ушанування пам'яті чи творчості її чоловіка, допомагає перевіреним фондам, ЗСУ донатами.
"Я підтримую стосунки з виноробами, вони допомогли організувати декілька виставок, купують фотографії чоловіка за донати на фонд Архітектурної палати або ПЖ, і ми закуповуємо зброю, дрони. Так його фотографії навіть зараз допомагають наближати Перемогу.
Не на все у мене вистачає сил, звісно, я б хотіла, щоб на його честь перейменували вулицю чи присвоїли звання Героя, але це все вимагає ресурсу, якого я, на жаль, не маю. Тому роблю максимум з можливого для увічнення пам'яті мого чоловіка. І маю обов’язково зробити книгу про українське воноробство його авторства", – каже Анна.
Останній допис у соцмережі, який Арсен Федосенко встиг опублікувати власноруч, був зроблений 6.06.2024:
"Бути відкритим. Приймати й пропускати крізь себе чужий біль. Зберігати об’єктивність. Заслужити довіру співрозмовника. Пам’ятати кожного, з ким спілкувався востаннє, і його мрії. Робити все, щоб ми знали героїв і не забули ворогів".
Арсен був митцем, воїном, світлом.
