Міріам зостається в пустині сама. Пам’яті Рути Пушкарчук

Алла "Рута" Пушкарчук – українська журналістка, редакторка, театрознавиця, військова.
Рута вдягала українські традиційні намиста під військову форму; вивчала зоряне небо, розраховуючи кути артилерійської бусолі; відрізняла камікадзе-зорю Бетельгейзе від сузір’я Пса; привозила на фронт ящики з книжками і шукала цілі книги у розбомблених бібліотеках; рятувала тварин і мріяла відкрити власну книгарню.
Рута була журналісткою "Українського тижня", "Читомо" та координаторкою одного з проєктів Українського ПЕН. А ще театрознавицею, фотографкою, дружиною і донькою.
Сіріус. 2024
Чорно-білий доміношний собака Сіріус з’явився в житті Рути в той же день, коли вона вперше побачила найяскравішу зірку нічного неба.
Алла досліджує зорі – це потрібно для того, щоб правильно орієнтувати артилерійську бусоль. Все, що Рута робить, вона робить якнайкраще – щиро не розуміючи, як можна не хотіти досконало володіти своєю справою.
Зоря Бетельгейзе, загибелі якої очікує увесь світ. Вона різниться від інших своїм яскравим бурштиновим кольором. За останніми даними, до цієї зірки приблизно 550 світлових років, тож дивитися на Бетельгейзе означає дивитися на пів тисячоліття в минуле – час, коли народився Альбрехт Дюрер, автор першої друкованої мапи зоряного неба, серед іншого.З Аллиного Instagram
Близько третьої на світанку над зруйнованими дахами виринає Оріон; згодом – блискуча Беллатрикс – "жінка-войовниця" або ж "амозонка". На її честь Рута називає кошеня однієї зі своїх врятованих підопічних, а якби знала про переклад раніше – обрала би собі за позивний.
Сукупності пилу і газу, причіплені вогняними хвостами за небо тисячі кілометрів від Землі – невгасимо красиві. Алла мріє колись потрапити в гори з телескопом за плечима, щоб роздивитись їх краще. Без свисту артилерії за спиною.
Якось в один з таких вечорів до Алли і прийшов Сіріус – чийсь/нічийний собака. Понюхав камеру, а потім згорнувся калачиком біля неї і заснув.
Спочатку Сіріус був боязким, зовсім неохочим спілкуватися, і дуже голодним. З його тіла пили кров десятки кліщів одночасно, а мʼякенькі кучері, здавалося, назавжди позаплутувались у численні репʼяхи… Згодом пес наважився відкрити мені своє ніжне серце – за декілька бойових чергувань ми подружилися. Він хвостиком бігав за мною усюди, куди можна: до міномета, на кухню, на пост, до воріт, до яблуні; лунко гавкотів у відповідь на ворожі вибухи, коли ж ті ставали дедалі ближчими – жалібно скавчав та губився. Коли стріляли наші – Сіріус мовчав. Жодного разу він не покинув позицію.З Instagram Рути
Рута прив’язалася до нього з ніжністю мами. Його довелося віддати на перетримку у Харків, проте Алла точно знала, що згодом забере свою чорно-білу зорю назад.

Рута: "Цей пес зʼявився в моєму житті того ж дня, коли я вперше цьогоріч побачила найяскравішу зірку нічного неба. Тому його звати Сіріус. Ми зустрілися на фронті в Петропавлівці декілька місяців тому"
Мозги і мумітролі
Носити за собою сум – тяжка ноша. Алла складає його у мішки під очима і старанно наводить кути артилерійської бусолі.
Риски втоми під сіро-блакитними очима підкреслюють питання, яке вона ставить собі і підписникам в Instagram: "Чи може цей погляд ще колись бути радісним..?"
"Це ж не кулемет, не автомат, що ти дивишся прямо і бачиш свою ціль. Все це математика, вичитування. Ну, то єсть, мозги. Розумна була дівчина. Шо там балакать", – розповів побратим Рути, який попросив не називати свого імені.
"Мозгів" Аллі вистачає з головою. Абсолютна відмінниця, золота медаль, ведуча усіх шкільних заходів в своєму селі Соколі на Волині. Рута вислизає зі всіх святкувань і весіль, не ходить ні на які сільські розваги – вдень читає, зариваючись пальцями в сіру шерстку кота Мумчика, якого назвала за героями улюбленої книги про Мумітролів. А ввечері йде гуляти з велосипедом – до полів і лісу. На волю.
Мамина гордість, мамина втіха – обоє старших дітей пані Лесі загинули ще перед народженням Рути. Алла народилась рівно за рік після смерті старшої сестри.
Алла вступає в Київ на державну форму навчання, на факультет видавничої справи і редагування в КНУКІМ. Встигла попрацювати в команді літературного фестивалю NON-Stop, який об’єднав студентів творчих сфер – журналістів-початківців, спеціалістів з видавничої справи та редагування. Але провчилась лише півтора року. Бо далі сталась війна.
Спершу Рута каже мамі, що робить бутерброди хлопцям на Майдані – мама і спершу не дуже вірить. А коли після закінчення Революції Гідності Алла подається прямо у "Правий сектор", який уже став добровольчим корпусом, стає зрозуміло – позивний "Рута", який їй дадуть у добробаті, проріс в Аллі дуже міцно. Міцніше, ніж криця; ніжніше, ніж пелюстка квітки.
Правий сектор2019 рік
"Мем, мені здається, що я щаслива".
"Викинь слово "здається", – безапеляційно заявляє Мем. Мем – 75-річна професорка з Києва і людина-легенда у волонтерській та військовій спільноті.
Мем придбала перший реанімобіль "Госпітальєрам"; віддала своє особисте авто "Правому сектору"; передала бійцям безліч тепловізорів, біноклів, приладів нічного бачення, медикаментів.
Мем влаштовує дітей бійців в табори, допомагає з лікуванням та реабілітацією, одягає, веде збір та передачу інформації з окупованих територій, бере участь в обміні полоненими – Мем легендарна і всеохопна. І відповідає по ночах воїнам на дзвінки, бо двері її дому і телефонна книга відкриті для військових.
І, зокрема, для Рути. Тієї ночі Алла розповість Мем, що зустріла свого майбутнього чоловіка.
Сама ж Мем зустрічає Аллу в Пісках, у 2015, коли та працює в "Правому секторі" фотографкою і пресофіцеркою.
"Протягом чотирьох років в добровольчому русі я боролася за право працювати на передовій. Це вдавалося складно, часто – зі сльозами та зневірою. Мені безліч разів доводилося слухати, що, мовляв, фотографія та тексти не варті цих ризиків, що там на мене чигають страшні небезпеки, що я – лише зайвий тягар для військових. Це було дуже складно для моєї тоді ще не сформованої особистості, тому загалом нічого особливо видатного в добровольчому батальйоні не вдалося зробити. Вийшло кілька текстів та фото. Водночас цей період був справжньою школою життя: тоді я зрозуміла, якими різними можуть бути слова та вчинки людей, початково об’єднаних спільною метою".
Згадки Рути про цей період в інтерв’ю Читомо
Але зараз, у 2015-му, Рута планує стати журналісткою і фотокореспонденткою. Мріє працювати в міжнародних журналістських агентствах, подорожувати, робити все, що вона тільки може – для війська, для країни і для себе.
Мем дивиться на зовсім юну, сумно-серйозну Руту здивовано. Її фотографії з Пісків занадто насичені і емоційні для двадцятирічної – забагато у них глибини.
"Одне з її фото – свічка на вікні у пам’ять про мертвих – стало великим символом. Алла мріяла, що зібрані нею світлини стануть основою виставки про тих, хто захищає Україну. Я питала Аллу: "Рута, розкажи, як тобі вдається зробити так?" Вона відповідала: "Знаєте, я роблю десь сто знімків. А виходить тільки один", – загадує Мем.
У вільний час Алла вчиться стріляти зі снайперської гвинтівки. Коли покидає добровольчий рух, то йде звідти, керуючись рядками Жадана: "Ще не скінчилось те, що почалося, ще може статись все, про що просив".
Рута знала – вона ще повернеться на війну. Не знала тільки, що так скоро.

Рута: "Ой на Івана, та й на Купала там дівчинонька квіти збирала. Квіти збирала, в пучечки клала. Бусоль виставляла, а потім стріляла"
Невелика розповідь про найгіршу в світі роботу
Артистка (Маруся) Чуприненко і Рута Пушкарчук швидко знаходять спільну мову. Мову дивачок.
Що обговорюють дивачки? Важливість квітів, фотографій, мистецьких подій і грильяжного торта на день народження.
Алла з Марусею знайомляться на магістратурі в університеті Карпенка-Карого, на театрознавстві. До того Рута навчалася на заочному, тому що була в зоні бойових дій.
На курсі всього четверо людей, тож спілкуються близько. Алла починає працювати журналісткою та буває на культурних фестивалях; розповідає Марусі про книжки, вистави і фільми – Чуприненко слухає, бо Руту цікаво слухати. Чуприненко все ще думає, ким вона взагалі хоче бути.
Якось Рута з Аллою разом йдуть з пар до гуртожитку, і Маруся питає у ветеранки – яка найгірша робота в світі? В її уяві – це офісна з фільмів. З великими сірими приміщеннями, тьмяним світлом, втомленими людьми за комп’ютерами і маленькими перегородками.
Рута розвертається і спокійно, легко промовляє – "Вбивати людей".
У рожевому студентському світі Марусі такої опції тоді навіть не існувало. А Рута її уже прожила.
Водночас з Аллою дуже легко говорилось про перші закоханості, смачно їлись мандарини і дзвінко, лунко сміялось в гуртожитських кімнатах.
Підвіконня у Рутиній кімнаті було тісно заставлено книгами, які займали добру половина вікна і поступово переїжджали в стосиках на підлогу. Алла дарує Марусі видання Патті Сміт "Просто діти" і говорить, що книжка – це не завжди щось серйозне і складне. Інколи це друг, якого можна покласти в сумку і носити з собою.
Рута показує дуже важливі для неї книжки так, як люди показують сімейні фотографії, зберігаючи там підписи важливих для неї авторів.
Коли рідну для Чуприненко Херсонщину окупували росіяни, Алла першою пропонує Марусиній родині прихисток у своєї мами на Волині.
Алла – листопадно-осіння, чітко-зелена і темно-червона. Насичена, не розбавлена, не молочна.
Журналістка
Втому війни Алла забере з собою у коротке журналістське цивільне життя. Принесе її зі стосом книжок у київський офіс "Українського тижня".
Дмитру Крапивенку, колишньому головному редактору "Українського тижня", Аллу рекомендувала ветерансько-волонтерська пошта. Дівчина воювала у "Правому секторі", має журналістський досвід, візьмеш на роботу?
Вакансій не було, тож Дмитро пропонує Аллі фриланс. Сумна і втомлена, дівчина ніби збирає себе до купи – але свою роботу робить сумлінно і добре. Алла пише нариси для рубрики "Людський вимір", розповідає історії людей, пов'язаних переважно з війною та волонтерством.
Коли з’являється вакансія новинарки, Дмитро обережно пропонує Аллі фултайм позицію в офісі, бажаючи для дівчини більшої соціалізації – і та погоджується.
Час від часу від робочого місця Рути Крапивенко став чути сміх – ніби крига потихеньку скресала. У гардеробі Алли з’являється більше кольорів, а у її колег – довгий список рекомендацій театральних вистав, які варто переглянути, та книг, які варто прочитати.
Колега Алли Іра Рябоштан не дуже довіряє чужим рекомендаціям. Проте коли вони з Рутою сміються разом над мемами і час від часу ходять на обіди і вечері, ветеранка розповідає їй про театр – не слухати дуже важко. В Аллі дуже багато любові до того, про що вона розповідає.
Тому Іра йде на "Буну" – історію буковинської сім’ї, бабусі і онучки, розділених поколінням та еміграцією як спробою втечі. Алла говорить, що це вистава про українців для українців, не на експорт. Іра погоджується – щось у цій глибинній, деревній історії про коріння зачіпає її і лишається з нею.
Коли Руту запрошують працювати у видавництво "Комора", Крапивенку шкода з нею прощатись. Алла приносить йому на прощання в подарунок "Прекрасну ложу" Хвильового, бо знає – Дмитро любить Розстріляне Відродження. Алла підписує книгу: "Дякую за рік у "Тижні"! Він став для мене роком повернення віри у свої сили і в людей".
***
"Міріам зостається в пустині сама" – пульсують букви в описі Instagram Рути. Міріам – біблійна пророчиця, головна героїня п’єси Лесі Українки "Одержима".
І правда, й милосердя — все для світа,
а для Месії що? Чи тільки слава?
"Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землі і щастя в людях..."
А для Месії? — знову "слава в вишніх"?
І тільки слава? О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути!
Пророчиця Лесі Українки не прощає натовпу, який розпинає Христа, а потім радіє його Воскресінню, ніби нічого не сталось; Міріам не прощає апостолів, які поснули в Гетсиманському саду; не прощає їх біля хреста; не прощає, і за це непрощення її забивають камінням.

Втому війни Алла забере з собою у коротке журналістське цивільне життя. Принесе її зі стосом книжок у київський офіс "Українського тижня".
***
У видавництві Алла пропрацює недовго – муситиме повернутись на Волинь, щоб доглядати за хворим татом. Пізніше ще трохи попрацює на "Тиждень", дистанційно в часи ковіду.
Одного разу Дмитро і Алла опинились зовсім поруч на фронті, проте не зустрілися. Рута надіслала Крапивенку маршрут, як дістатися до Зайцевого, що біля Бахмута. Треба було знати, як оминати "дорогу смерті" – іншого шляху тоді вже просто не існувало. Дмитро досі вдячний їй за ці пунктирні лінії на Google Maps, які, по суті, врятували йому і побратимам життя.
Останній раз Рута з Дмитром говорили на початку 2024 року. Тоді домовилися написати одне одному, "коли будуть якісь хороші новини".
У Дмитра після цього було ще багато хороших новин. А нової переписки з Аллою уже не сталось.
Читомо і безкінечність
У 2021 році "Читомо", медіа, що пише про книги та літературний процес в Україні, оголошує вакансію новинаря/ки. Конкурс шалений – 143 людини хоче працювати у медіа, що пише про літературу.
Алла виграє у цьому змаганні – стає єдиною людиною з поміж інших сильних претендентів, яка ідеально виконує технічне завдання.
Оксана Хмельовська, головна редакторка "Читомо", відчуває дивне для себе – 26-річна Алла ніби доросліша за весь більш досвідчений колектив на багато років.
Попри те, що редакція їздить на прифронтові території, Рута має живий досвід пережиття війни – а з ним сум, який нічим не витравлюється.
Робота у "Читимо" Аллі вдається без зайвих зусиль – її вроджений хороший смак до літератури, стилю і культури допомагає їй працювати. Читацькі смаки Рути – мінливі і нічим не обмежені. Пізніше на фронті і кожен день цивільного життя – в її бібліотеці комфортно співіснували підручник з астрономії, путівник карпатською магією, книжки про театр, праці з компаративістики і посібники з артилерії.
Алла і книги – це любов, помножена на безкінечність. Рута любить австрійських письменників і обожнює Вірджинію Вульф; захоплюється Лесею Українкою, Соломією Павличко; любить Тараса Прохаська і Томаса Манна. Постійно шукає нові від Ольги Токарчук. В свій Instagram Рута пише короткі враження про прочитані книги – раніше писала у Facebook, але швидко втомилась від місцевих холіварів. Ще Аллу дратують люди, які після демобілізації зверхньо ставляться до цивільних, а фразу "я воював в АТО, а ти хто" несуть як життєве мотто. Згодом дівчина взагалі видалить Facebook-сторінку.
У деяких книгах Рути є пам’ятні підписи – Жаданів автограф на збірці віршів "Марадона", яку ветеранка у 2014 році забрала зі знищеної бібліотеки в Пісках. Підпис – трохи нижче місця, яке понівечило уламком міни.
Рута леліє ідею колись відкрити свою книгарню.
Один з репортажів, який вона пише для "Читомо", Алла робить з Нью-йоркського літературного фестивалю, заснованого Вікторією Амеліною.
Порослий чагарниками безіменний пагорб. Пахне полином, ковила лоскоче руки, дрібні реп’яшки чіпляються до одягу, дряпають шкіру. Звідси видно увесь Нью-Йорк, а за ним – окуповану Горлівку, закинуту шахту, терикони. Лише декілька кілометрів.
На Аллиних фото – письменники з книгами в руках; відомий український роман, який стане єдиним виданням, яке Алла захоче продати на OLX – загалом Рута вважала продаж книг на цій платформі читацьким гріхом, але лише з одним романом дівчина чомусь дивовижно не полагодила; віолончелісти, діти, письменники, оплески, терикони Донеччини – Рута занотовує словами і образами, ніби передчуваючи; тканину реальності, де всі ще живі, треба ловити такою, якою вона є.
Оксана Хмельовська із задоволенням бере Аллин репортаж – як і все, що уважна естетка з Волині приносить в редакцію. Є в ній дивна гармонія; сум і краса, переплетені немов нитки її силянок.
Максим
"За переказами, що досі існують в Карпатах, рута — жовта квітка, яка лише на кілька хвилин, в ніч на Івана Купала, стає червоною. Дівчина, яка її знайде і зірве, буде щаслива в коханні".(с) карпатська легенда
Алла – безперечна листопадна осінь; останнє тепло, дощі і дерева. Алла з Максимом одружуються восени; їздять в гори завжди восени – Рута з любов’ю коситься на вигадливу косівську кераміку.
"Наосліп дістаю з шухляди коробки з міцного картону, у кожній з яких зберігаються прикраси певного типу. Мені хотілося б коли-небудь придбати дубові скриньки з красивим гуцульським орнаментом, проте натомість коробки. У першій – силянки та гердани, у другій – дукачі та рясні хрестики, у третій – лемківська кривулька, у четвертій – гранатові та перлові намиста, у пʼятій – зґарди та перламутр, у шостій та сьомій – корали".Неопублікований Аллин текст з архіву родини
Максим з Аллою возитимуть скриньки з книгами та намистами за собою по лінії фронту – ніби шматочки дому, які можна забрати з собою.
Серед іншого їх поєднує Курт Воннегут. Хлопець дарує Аллі "Бойню номер 5". Вона любить, коли Максим читає їй вголос.

Рута: "Сьогодні 4 роки, як ми разом. Дякую, сонце"
З Максимом Рута знайомиться на шахті Бутовка у 2015 році, коли приїжджає робити репортаж. Потім вони дивуються, як це так – хлопець був на 80 відсотках фото, які Алла робила в той день. Спілкуватися пара почала у 2018-му – а у 2019-му зустрілися на Атлас Weekend. Годинами говорили впродовж місяців. Максим і сам не знає, коли і як закохався.
Під час ковіду Алла і Максим почали жити разом. Рута, гастрономічна расистка, не їсть білої їжі. Ні сметани тобі, ні рису, ні молока, ні плавлених сирочків. Зате вдома у мами, на Волині, далеко від Києва та кав’ярень третьої хвилі, дівчина радісно наминає котлети, кров’янку і просить трошки цибулі до борщу; тато робив домашню ковбасу на весілля, і вона дівчині теж чудово лягала на душу.
Якось Максим подарував Аллі синтезатор. Вона дуже хотіла вчитись у музичній школі, але в селі її не було. Рута стала поглинати ноти із серйозністю науковиці і захватом мисткині – як і все, що вона будь-коли робила у житті.
Одружились 14 жовтня, на день Покрови, уже перебуваючи у війську. Спеціально взяли відпустку, щоб поїхати в Івано-Франківськ – хотіли там жити в майбутньому. Щоб у свідоцтві про одруження великими буквами писало назву міста.
"Цього року ми переїздимо значно менше, ніж минулого. Та все ж, кожного разу це ніби зривати засохлу кров з рани, ніби виривати з корінням деревце. І що довше живеш на одному місці, то болісніше сприймаєш черговий переїзд.
Я рятуюся затишними куточками, які створюють ілюзію рідної домівки. Букетик квітів, гранатове намисто, керамічна чаєчка, антологія австрійської малої прози, монографія про філософинь Античної Греції, листівки від дорогих людей… коли-небуть усі ці милі серцю речі наповнять красою та змістом стіни власного дому, у якому ми житимемо стільки, скільки захочемо, і жодні обставини не змусять нас покинути його, бо війна буде в минулому."
Аллин текст в Instagram

Харків
"І ця любов із доторком біди,
і ці слова, які назавжди вивчив:
веди мене, мій звичний і убивчий,
мій чорний часе, — стримуй і веди"
Жадан. Перший рядок Алла вивела на стіні одного з підвалів на позиціях
Алла не могла не піти знов до війська. Це рішення було ухвалене задовго до повномасштабного – вони з Максимом знали, що підуть воювати разом. Відмовляти її Максиму і в голову не приходило. Коли в одному інтерв’ю Руту питали, за що вона воює, дівчина окреслювала – за державні кордони. Тісно переплетені з особистими.
"Якщо уявити, що служба у війську на передовій лінії фронту – це Антарктида, то чоловіки потрапляють сюди літаком, а жінки досі вимушені самотужки, кожна на своєму саморобному човні, долати протоку Дрейка з усіма її штормами невиправданого скептицизму, айсбергами упереджень та підводними течіями знецінення. Я – не виняток у цій історії, але моє серце назавжди переповнене вдячністю до тих людей, які своєю підтримкою та довірою не дають мені опустити руки й зійти з дистанції".
Іноді трапляється, що хтось із бійців відмовляється працювати під Аллиним керівництвом лише тому, що вона жінка. Хоча командир твердо підтримує її як керівницю. Буває, що навіть найменша помилка з її боку викликає хвилю зловтіхи, ніби це ще одне "підтвердження" того, що "жінкам тут не місце".
"Проте зараз, на щастя, більше не звучить фраза на кшталт: Їй ще народжувати, тому на виїзд її не беремо. А раніше таке траплялося часто".
Стосунки з Харковом, рідним містом Максима, в Алли складаються поступово і обережно. До повномасштабного вторгнення місто сичить на Руту мовою окупанта. Одного разу вона навіть звільнилась з роботи в книгарні в перший же день після випробувального терміну – керівництво настійливо вимагало, щоб до російськомовних покупців Алла говорила російською.
Люди на вулицях з недовірою ставляться до її української, яку до повномасштабного вторгнення у місті можна було почути хіба у підвалах книгарні "Є", як сміється Максим.
Якось, уже весною 2022-го, Алла з Максимом приходять пообідати в заклад, який не закрився; росіяни все ще неподалік Харкова.
За збігом обставин, у цьому ж ресторанчику сидить десант PEN Ukraine – Таня Терен, Вікторія Амеліна, Володимир Єрмоленко, Остап Сливинський. Алла спершу дуже соромиться підійти, але врешті наважується – дуже любить подкасти Єрмоленка.
Таня Терен впізнає Руту – разом вони робили проєкт "Люди з порожніх стільців", про порушення прав людини в різних країнах світу, яким на певному етапі опікувалася Алла.
Рута вважає – ми не маємо права очікувати на розуміння від іноземців, якщо не виявляємо такого розуміння до них.
Проєкт розповідав історії журналістів, письменників та активістів, які стали жертвами репресій та ув'язнення через авторитарні чи тоталітарні режими у своїх країнах. "Порожні стільці" займали митці з Філіппін, Індії, країн Африки – регіонів зі складною політичною або воєнною ситуацією.
Рута була однією з ключових координаторок цього проєкту. Завдяки Руті команда змогла підготувати й опублікувати понад десять історій. Вона не лише координувала процес, але й редагувала тексти, допомагала з публікаціями та просуванням матеріалів.
Одного разу, уже після роботи над проєктом, Таня отримала повідомлення від Рути – та прочитала нову книгу Терен "Розмови з Тарасом Прохаськом" і написала подякувати за неї.
Рута має цей дар – помічати досягнення інших людей і спонтанно, без жодних очікувань, дякувати їм за їхню роботу. У культурних та медійних колах така щирість зустрічається нечасто – Таня запам’ятала цю несподівану ніжність.
Тепер Таня дивиться на красиву юну пару військових – вони ніби вийшли з історій про шлюби і кохання бійців УПА. Захисники Харкова.
Тому коли PEN запрошує їх на творчий вечір у "Слово" – культурний простір, який створював Жадан – все здається правильним. Адже перше побачення Алли з Максимом у Харкові було в Будинку "Слово" – будинок манив її. Вони з Максимом блукали під’їздами; шукали, де були чиї квартири.
Того вечора військові і літератори жартують між собою і пишуть одне одному побажання. Таня Терен відчуває якесь тепле людське захоплення молодою парою воїнів і їхньою молодою любов’ю – невдовзі Алла з Максимом поберуться.
Відчуття перетікання часів у цей вечір можна було вхопити за пальці – ніби пласти історії накладаються в цьому місті одне на одного попри імперію зла поруч.
За якийсь час Рута опублікує в своїх соцмережах спільний знімок з Будинку "Слово". Культурний рай серед воєнного міста, яке тепер їй більше вдається любити.

Таня Терен, Алла і всі разом у будинку "Слово"
Білосніжка
На фронті Алла виконує функцію Білосніжки – збирає навколо себе всіх тварин, які потребують порятунку. З ними постійно живуть коти і собаки, яких заносить до Рути долею – вона всім їм дає красиві імена, годує, обігріває і шукає дім. За першої можливості Рута передає своїх прифронтових хвостів організації "Порятунок тварин Харків" і часто потім запитує, як вони – ніби обіймає кожного з них цим перепитуванням.
Кавово-білий собака Гегрід; висловуха породиста киця на позиції в Петропавлівці, яку Алла повернула господарям через групи з пошуку тварин; безліч інших, які природно опиняються у Алли за спиною, на колінах і у серці.
Чорно-біла кішка Кафка (названа за тим самим австрійським письменником через схожість характерів) довго відмовлялась підходити до військових. Стабільне підгодовування не вважалось достатньою причиною, щоб йти на комунікацію.

Рута: "Для котиків знайшлися люблячі люди! Усім дуже-дуже дякую за вподобання та поширення допису Вчора був найважчий день у житті цієї кішки і один з важких для нашого підрозділу"
Алла і не знала, що Кафка чекає поповнення, поки та не прийшли народжувати до неї на "позиційний" диван. Загалом кішки намагаються давати життя на самоті, але Кафка потягнулась до Рути з довірою дитини і страхом мами. Згодом кошенят – (Каллісто "найкрасивішу" та "Беллатрикс" – войовницю) прилаштували до мами Максимового найкращого друга.
Після цього всім стало зрозуміло, що такий зв’язок розривати не можна, і до майбутнього дому Максима і Алли тихенько вписались ще два персонажі – пухнасті, знедолені, і неочікувані, як зорі, яких не можна вхопити за хвіст.
Сокіл
Дому не сталось.
Алла загинула 25 квітня 2024 року під час обстрілу на Донеччині. Померла на руках у Максима.
Літня мама приходить на могилу до Рути щодня; влітку – двічі на день.
Максим також приїжджає. Влітку після Аллиної загибелі чоловік привіз їй книгу, яку вона не встигла замовити – і читав вголос на її могилі. Максим лишався в Соколі, аж поки не прочитав усю. Читав в Аллиних лісах і на березі річки.
Пів тисячі книг їхньої спільної бібліотеки, поскладані стосами, осиротіли. Деякі – в особливий спосіб Аллиного книжкового лабіринту, де:
"панують дивні зв‘язки: непередбачувані, заплутані, захопливі. на цих полицях також можна побачити платівку Шумана, сопілку, старенький полароїд, пісочний годинник, ноти, пляшку джину, скриньку з прикрасами… Для мене усе це – також література".
Максим дочитав книгу.
Бетельгейзе вибухнула; Сокіл склав крила. Міріам лишається сама в пустині.
Тексти Алли:
- Справжні історії: як пройшов перший літературний фестиваль в українському Нью-Йорку;
- Вічна пам’ять – тонке проміння. Вірші про Небесну Сотню
Текст створений у рамках проєкту Recвієм – платформи пам’яті журналістів та журналісток, які загинули внаслідок повномасштабної війни росії проти України, створений Премією імені Георгія Ґонґадзе та Українським ПЕН, у партнерстві з Інститутом Масової Інформації та Національним фондом демократії (NED).