"Якщо я залишилася жива, значить ще для чогось потрібна". Історія Анни Козорог про втрату двох кінцівок, переоцінку життя та перші кроки на протезі
У залі для фізичної терапії реабілітаційного центру Superhumans у Дніпрі гамірно. Під драйвову музику паралельно працює кілька терапевтів, з якими "супери" вчаться робити перші кроки на протезах.
Серед них – Анна Козорог, яка інтенсивно тренується за брусами. Вона намагається йти швидко, бо за свої 39 років звикла кудись постійно поспішати.
Втім, коли опановуєш протез, рухи мають бути м'якші й повільніші. Тож реабітологиня просить жінку йти трішки спокійніше. Аня дещо нервує, але наполегливо старається підкорити залізну ногу.
Ще торік життя Ані та її чоловіка Романа нагадувало безперервний рух. Власний бізнес, робота з п'ятої ранку, турбота про двох синів і постійна гонитва за кращим майбутнім.
Однак росіяни знищили будинок, магазин і все майно родини. Внаслідок обстрілу Анна втратила дві кінцівки, пережила десятки операцій та тривалий час відновлювалася, аби врешті стати на протез.
"УП. Життя" жінка розповіла про довгий період відновлення, виклики на цьому шляху та те, що допомагає триматися.
"Ми допомагали військовим від щирого серця"
Анна родом із Дніпропетровщини. Ще у шкільні роки вона познайомилася з Романом – досить швидко пара почала жити разом. Згодом вони одружилися, народився син Михайло. За два роки у подружжя з'явилася ще одна дитина – син Олексій.
Роман працював на шахті, а Аня поринула в б'юті-сферу. Втім, життя родини сильно змінив період коронавірусу. Тоді у 2020 році жінка запропонувала придбати будинок у селі поруч, щоб не сидіти у квартирі весь карантин.
Нову оселю облаштовували власноруч. Зробили якісний ремонт, оновили подвір'я й почали висаджувати кукурудзу. Протягом двох років торгували врожаєм, доки у 2022-му не почалася повномасштабна війна.
У той період багато знайомих сім'ї виїхали – Козороги ж залишилися вдома й вирішили відкрити магазин на ділянці біля дому. Локація була вдала – поруч швидкісна траса національного значення, тож постійно є потік клієнтів.
"У мене втілювалися мрії мене маленької. Був будинок, де кожен куточок ми зробили нашими з Ромою руками. Батьки були поруч і дуже допомагали. Я завжди хотіла двох дітей. Мріяла про бізнес власний… Усе, про що я колись мріяла, те отримала", – каже Аня.
У вересні 2022 року магазин запрацював. З того часу родина постійно допомагала військовим. Бійці за потреби могли перекусити на ґанку, а поруч у будинку подружжя – випрати речі чи прийняти душ.
"Ми дуже багато допомагали військовим. Хлопці в нас жили, їли. Ми їх одягали, взували. Вони могли приїхати в будь-який час доби. Ми робили це від щирого серця, не офіційно, просто тому, що не могли інакше", – пригадує Анна.
Попри виснаження і втому, власники постійно оновлювали магазин. Додавали нові позиції товару, розширювали асортимент, встановили кавовий апарат та почали готувати шаурму.
"Не хвилюйтеся, мені відірвало руку й ногу, але все добре"
Ранок понеділка 3 листопада 2025 року почався для подружжя як зазвичай, проте вечір того дня розділив життя на "до" та "після".
Анна з Романом поїхали на закупівлю у Дніпро. Такі подорожі були звичною справою, адже у магазині постійно має бути свіжий товар. Переважно це займає багато часу – понад 1,5 години дороги до міста, вибір різноманітних продуктів на великому ринку, придбання різних дрібничок для стабільної роботи і знову 1,5 години шляху назад. З дому подружжя вирушало здебільшого рано вранці, а поверталося пізно ввечері.
Втім, у той день Аня мала дивне передчуття, тому хотіла пришвидшити закупи та їхати раніше. Вдалося купити багато товару, і жінка сподівалася допомогти продавчиням розкласти все по місцях.
Вже близько 16-ї години Аня з Романом розвантажували товар. Серед новинок – чай у гранулах.
"Ми з дівчатами [продавчинями] були вже такі захекані – дуже багато товару привезли. Я ж купила цей чай, як у дитинстві, і кажу їм: поки нікого немає, вип'ємо його, щоб зрозуміти, чи привозити ще. Ми вийшли на вулицю, присіли за столиком… І тут до нас прилетіла ракета", – говорить жінка.
Анна добре пам'ятає все, що відбувалося у момент атаки. Якраз за кілька хвилин до вибуху в магазин завітали покупці – обслуговувати їх пішла молодша працівниця. Це врятувало дівчину від сильних поранень.
"Ми Настю, мабуть, врятували тим, що попросили хлопцям налити кави. У неї, на щастя, немає навіть подряпин… [У момент вибуху] вона зреагувала й заховалася під прилавок, а тоді як все завалилося й горіло, спершу намагалася ще щось погасити водою, але потім вилізла на вулицю через дірку в стелі, якої вже фактично не було.
Вона навіть підбігла до мене – я вже лежала без руки й ноги, усе було роздроблене. Намагалася мене відтягнути від місця атаки. Але я її прогнала, бо чула, що ще летять "Шахеди", – розповідає Анна.
Рятувати Аню кинувся чоловік – він у момент атаки перебував у будинку. Роман згадує, що лежав на дивані – уламок ракети пролетів буквально в метрі від нього. Втім, чоловікові пощастило врятуватися та допомогти дружині.
Роман перетиснув поранення Ані своєю футболкою, а потім перев'язав рибальськими нитками. Чоловік швидко зателефонував кумі, яка працює лікарем-анестезіологом.
Поки лікарка їхала з сусіднього міста, до локації вже летіли російські "Шахеди".
"Був приліт ракети. Потім він мене перев'язав. Тут чуємо, що летить "Шахед". І чоловік ліг на мене повністю. Присів і накрив мене собою. Був приліт ще двох "Шахедів" – летіло багато уламків. Але завдяки Ромі у мене в ранах їх не було, лише в плечах та на пальцях рук.
У мене була вся голова розбита. Розрубало по діагоналі руку, груди, живіт й ногу. Я тримала у руках чай, а в останній момент одну руку прибрала в кишеню, де був телефон – це і врятувало, бо уламок ракети косо по мені пройшовся", – додає Аня.
У цей час поблизу місця атаки проїжджали карети "швидкої" та рятувальники, проте через загрозу повторного удару їм не можна було наближатися до постраждалих. Врешті Ані допоміг постійний клієнт, який спинив на трасі медиків й попросив довезти жінку до лікарні.
Паралельно кума Ані телефонувала усім колегам, аби швидко готували операційну. Попри втрату трьох літрів крові із шести можливих, роздроблені кінцівки та тяжку контузію, Аня весь час була при тямі.
"Я була у свідомості від початку і до моменту, коли з мене вже зрізали речі.
Дорогою до лікарні на руці в мене жужав годинник Apple Watch. Телефонували всі знайомі, а я носом відповідала і казала: "Не хвилюйтеся, мені відірвало руку й ногу, але все добре. Викличте швидку і пожежну", – пригадує постраждала.
"Я ніколи не думала, що таке станеться"
На ранок наступного дня Аню евакуювали до лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Там жінку зустріли її сини. Підтримка родини стала тим фундаментом, який не дав зламатися.
Молодший син, прийшовши до палати, сказав: "Мам, ти не уявляєш, яка ти крута". А чоловік Роман ні на мить не відходив від дружини.
"Ця біда реально показала, що у нас є друзі. Я ніколи не думала, що таке станеться. Мені розповідали, що до лікарні приїхали усі знайомі. Їх прям поліція виганяла з приміщення, бо було забагато людей.
Я думаю, що якщо я залишилася жива, значить ще для чогось тут потрібна. Подивимося. Попереду дуже багато всього. Я поки що не можу дати відповідь на запитання, для чого мені це все. Але я знайду її", – міркує Аня.
За два тижні стан жінки стабілізували. Аню забрали до центру Superhumans у Львові, де розпочався шлях реабілітації. Цей виснажливий період минав для жінки нестерпно довго – їй постійно хотілося додому.
Окрім фізичного болю, довелося пережити пекло фантомів та значну втрату волосся через важкий стрес і наркози.
"Фантоми були божевільні. Жахливо боліло коліно. Випало майже все волосся. Я мила голову, брала волосся і воно просто комом з мене лізло.
Потім я поборола фантоми й відмовилася від ліків. Але іноді бувають дні, що є фантомки, через які не сплю ніч, наприклад, на зміну погоди. Кажуть, що як починаєш ходити, то стає легше, бо мозок інакше це сприймає", – додає жінка.
"У крісло колісне не сяду – буду ходити 100%"
Додому Аню відпустили після десятка операцій. Під час регенерації організм може надлишково формувати кісткову тканину на культі. Тож через постійні нарости остеофітів на куксі лікарям довелося продовжити час лікування жінки та провести додаткові хірургічні втручання.
Для видалення остеофітів тимчасово знизили навантаження на ногу. Протезування теж відклали, адже під час одягання чи ходьби могли виникнути натирання через нещільну фіксацію в куксоприймачі.
Складнощі у відновленні нижньої кінцівки повпливали й на реабілітацію руки. Адже спершу потрібно було стати на ноги, а потім уже працювати з нею.
Омріяне протезування вдалося розпочати аж у червні. Під час нашої розмови – за кілька тижнів до перших кроків на протезі – Аня поділилася, що має багато хвилювань.
"Я дуже переживаю щодо протезування. Зараз я взагалі безпомічна, бо не можу одночасно, наприклад, тримати у руці чашку чаю та їсти торт. Так з усіма справами. Я фактично нічого не роблю вдома – сильно допомагає мама.
Я боюся, що не вийде того, що я очікувала. Але я точно знаю, що у крісло колісне не сяду – буду ходити 100%",– говорила Аня.
Протягом 7 місяців очікування жінка активно відновлювалася та відвідувала різноманітні майстер-класи.
"Я з цим протезом ще не подружилася"
Влітку 2026-го настав довгоочікуваний момент – Аню покликали протезисти. Після огляду кукси наклали захисну тканину, на основі якої сформували гіпсовий зліпок зі спеціальних бинтів.
Після тестової гільзи починається найважливіше: потрібно розподілити вагу на протезі та відкоригувати його індивідуально під пацієнта. Саме цим Аня займається вже у Superhumans Дніпро, поближче до дому.
Перші кроки на протезі стали для Ані найбільшим щастям і водночас новим викликом. Коли жінка надягла гільзу, на її очах виступили сльози радості, бо мрія знову ходити нарешті стає реальною.
"Мені приносять протез, я на нього встаю і бачу себе в дзеркалі на двох ногах... Я розплакалася. Оце був момент, ніби ти народила дитину. Протез – це реально моя третя дитина. Я з кожним сином плакала на пологах, і тут було те саме", – згадує жінка.
Втім, попереду чекали не менш цікаві випробування – навчитися красиво крокувати й балансувати тілом. У цьому Ані допомогла фізична терапевтка центру Альона Засядьвовк.
Анна звикла, що їй підкорюється все в житті. Однак протез – це не рідна нога, а складний механізм, який вимагає виваженості й терпіння. Тож Альона просить пацієнтку видихнути й сповільнитися. Вкотре пояснює, як правильно "викидати коліно" та підтримує кожну спробу.
На третьому тижні опанування протеза в Ані стався вимушений перепочинок. Через біль у кістці один тиждень практично випав із тренувального графіка. Для людини, яка звикла тримати все під контролем і вимагати від себе максимуму, ця пауза стала черговим випробуванням.
"Я від себе завжди хотіла більшого. Живу на землі 39 років і звикла, що якщо мені щось треба – я беру, роблю, і все виходить. А тут стала на протез – і одразу не виходить!
Не виходить швидко, не виходить одразу гарно зігнути це коліно так, як ішла моя рідна нога. В голові уявляєш одне, а тіло робить інше", – каже Аня.
Іноді почуттів і переживань так багато, що стримувати їх не вдається. Тоді емоційне напруження зростає серед найближчих – батьків та чоловіка, які намагаються огорнути її гіперопікою. Аня зізнається: їй важко сприймати себе в ролі людини, про яку треба піклуватися, адже раніше саме вона була головною опорою для родини.
"Батькові вже за 70 років. Мені в голові дуже тяжко дається те, що не я повинна за ними доглядати, а вони за мною. Мама біля мене труситься, нахиляється кросівок одягнути, батько полунички нарвав... Я іноді можу зірватися, підвищити голос, бо я сама можу той огірок порізати. А потім сиджу, плачу, вибачаюся, бо вони взагалі ні в чому не винні", – розповідає Аня.
Стосунки з чоловіком Романом – це важлива опора для Ані. Хоча в перші дні після поранення жінка пропонувала йому розійтися, аби не бути тягарем.
"Я йому казала у лікарні: "Ромо, я тебе прошу як людину – збирай речі й іди". А він казав: "По-перше, немає що збирати, бо все згоріло. По-друге, у нас діти, я тебе люблю, тому будемо розгрібати це разом".
Я його попереджала, що зі мною буде дуже тяжко, бо я звикла все контролювати. Навіть у спортзалі кажу реабілітологині Альоні: "Нога стоїть неправильно, повертай коліно", а вона відповідає: "Аню, так треба", – сміється жінка.
Аня додає, що тривалий час переймалася тим, як поруч із нею почуватиметься чоловік, адже раніше вони завжди намагалися бути ідеальною парою. Втім, Роман запевнив, що разом вдасться подолати усі труднощі.
"Ми працювали, працювали, працювали без упину. Тільки-но діти виросли. Ми відкрили бізнес, почали заробляти, їздити у відпустки – нарешті кайфували від життя. І ця російська ракета нам все зламала", – пригадує Аня.
Але разом із важкими втратами прийшла й глибока переоцінка усього, що вдалося пережити.
"Вчора ми їздили кататися на квадроциклах. Я їду і розумію: "Блін, Аня, що ж ти робила?" У мене вдома згоріло два сертифікати на покатушки, бо ми просто не знаходили часу поїхати через роботу.
Я подумала, що ця трагедія сталася зі мною для того, щоб я нарешті зупинилася, подивилася на життя зі сторони і більше часу приділяла рідним", – говорить Аня.
"Тепер ми будемо жити для себе"
Навіть у реабілітаційному центрі Аня не може сидіти без діла. Вона стала справжньою "запальничкою" для інших пацієнтів: організовує спілкування, готує з хлопцями на ергокухні печиво й торти на виписку та старається підбадьорити тих, хто сумнівається в собі.
Окрім щоденних тренувань, жінка має найближчу ціль – прогулятися торгівельним центром та обрати нові речі.
"У нас згоріло абсолютно все майно і весь одяг. Замовляти в інтернеті – взагалі не моє. Мені треба зайти у примірочну, подивитися на себе в дзеркало. Тож після виписки поїдемо в ТЦ і купимо новий одяг. Так, тепер це будуть інші фасони – широкі штани, сукні чи спідниці, щоб нічого не тиснуло, але це буде наш новий старт", – говорить жінка.
Попри всі випробування Аня вчиться приймати нову реальність і не відмовляється від мрій. Після виписки жінка хоче отримати біонічний протез та сподівається вирватися у подорож до моря.
"Море – моє місце сили. Ми до війни завжди намагалися їздити. Я там набиралася емоцій, щоб потім повернутися і працювати далі. А от зараз ми нікуди не їздили… Це взагалі не про нас", – додає Аня.
Нині подружжя ставить перед собою ще одну ціль – придбати будинок в Дніпрі. Житловий сертифікат "єВідновлення" за повністю знищений дім поки не вдається отримати через призупинення державних виплат.
Водночас у селі на Дніпропетровщині, де вони тимчасово мешкають у батьків, стає дедалі небезпечніше. Там уже оголосили евакуацію родин із дітьми.
Попри це, Аня намагається зберегти оптимізм, підшукає варіанти будинків і більше не хоче витрачати життя на виснажливі перегони.
"Тепер ми будемо жити для себе. Створимо маленький бізнес, який не забиратиме весь наш час, і просто будемо поруч із рідними", – каже Аня.
Попереду на жінку чекає багато невідомого, проте вона вчиться жити по-новому. Любити себе з протезами, шукати сили серед викликів й надихати інших на відновлення.
Як відбувається відновлення перед протезуванням? Пояснюють терапевти
Процес від поранення до моменту, коли людина починає впевнено ходити на протезі або користуватися біонічною рукою, не завжди буває швидким та лінійним. Існує кілька факторів, через які протезування може відтерміновуватися.
Зокрема, після ампутації на кінцівці може наростати кісткова тканина – виникають остеофіти. Вони травмують тканини зсередини під час навантаження, викликаючи гострий біль. У таких випадках пацієнту необхідна повторна операція та час на загоєння.
Крім того, людину з ампутацією можуть турбувати пошкоджені нервові закінчення.
Паралельно фахівці працюють над тим, щоб підготувати куксу до протезування. Має зійти набряк та загоїтись рубець.
Для подолання гіперчутливості кукси фахівці здійснюють десенсибілізацію. Сенсорне відновлення починають із найніжніших текстур (наприклад, ватки) і поступово переходять до більш грубих матеріалів, щоби зменшити больову чутливість шкіри. У цьому допомагають щоденний масаж, бинтування, контрастні ванночки та зволоження рубця.
Після успішної підготовки протезисти безпосередньо виготовляють протез для пацієнта. Замірюють куксу, помічають маркером основні точки й лінії. Далі за допомогою гіпсових бинтів формують негатив.
Після застигання зліпок потрібен для виготовлення індивідуальної гільзи з термостабільного пластику – куксоприймача. Для цього у негатив заливають гіпс, щоби створити позитив.
Потім фахівці натягують матеріал на утворену форму, шліфують готовий куксоприймач і приміряють. Якщо все гаразд, моделюють та збирають усе разом із коліном та основою.
"У реабілітації пацієнтів із протезами стегна найперший і найголовніший критерій – це навчитися тримати баланс. Коли ми працюємо з механіко-гідравлічним колінним вузлом, важливо зрозуміти саму схему руху", – зазначає фізична терапевтка Superhumans Альона Засядьвовк.
Пацієнти отримують протези на механіко-гідравлічному коліні Ottobock 3R85. Далі пацієнти зазвичай хочуть отримати біонічне коліно, яке допомагає рухатися більш природно.
"Щоб зробити крок на протезі з 85 коліном, пацієнт має спочатку повністю перенести вагу на його носок. Після цього робиться мах стегном вперед, як при звичайній ходьбі. Коліно "викидається" і ставиться на п'яту. А для того, щоб колінний вузол не склався та не зігнувся під вагою тіла під час перенесення ваги, пацієнт повинен умовно "тиснути" стегном назад", – розповідає Альона Засядьвовк.
Навчання ходьби на протезі ноги зазвичай триває від 4 до 6 тижнів. Тренування починається з 45-60 хвилин на день з поступовим збільшенням тривалості. Адже надмірне навантаження викликає біль і вимушені перерви.
Перші кроки на протезі відбуваються поруч з брусами. Це безпечно, адже дає змогу м'язам і кістковій тканині адаптуватися до навантаження без ризику падіння при втраті балансу.
Також використовують степ-платформи для імітації бордюрів, відпрацювання навичок сходження та підйому. Згодом переходять до використання милиць.
"Бруси використовуються для стабілізації та як розвантажувальна опора. Головне – це навчитися патерну ходьби й утримувати баланс.
Крок завжди починається зі збереженої (контралатеральної) ноги. Центр мас зміщується, пацієнт переносить вагу на протез, робить мах – і коліно спрацьовує", – додає терапевтка.
Коли пацієнт впевнено пересувається на двох милицях, починається підготовка до міського середовища. На подвір'ї центру облаштовані доріжки з нерівними поверхнями. Там "супери" вчаться ходити по бруківці, піску, асфальті, камінню чи щебню.
Також терапевти обов'язково приділяють увагу відпрацюванню навичок безпечного падіння та самостійного підйому.
Разом із тим "супери" намагаються адаптуватися в побуті – у цьому їм допомагають ерготерапевти. Вони навчають пацієнтів самообслуговуванню за допомогою спеціальних пристроїв.
Ерготерапевтка Superhumans Світлана Наконєчна зазначає, що для цього використовують адаптивні дошки з фіксаторами та затискачами для нарізання продуктів чи відкривання пляшок однією рукою.
Крім того, у центрах є спеціальний адаптивний посуд: тарілки з високими бортиками, щоб їжа не виливалася при зачерпуванні, тарілки з виємками для людей із порушенням зору та тарілки зі стовпчиками на поверхні для зручнішого наколювання страви.
Також є ложки й ножі з потовщеними або вигнутими ручками для слабкого хвату чи підставка-перекидач для чайника.
Усе це допомагає пацієнтам виконувати побутові справи самостійно.
Дар'я Маркова, "Українська правда. Життя"
