"Мене реально записали у покійники". Азовець "Веб" про теракт в Оленівці та реабілітацію після трьох років полону
"Обмін – це те, що я не міг би пояснити ні емоційно, ні розумово, ні фізично. Ти наче заново народився", – говорить Дмитро "Веб" Тіщенко, боєць 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" НГУ.
Він став військовим у 18, а вже за рік обороняв Маріуполь з початком повномасштабного вторгнення. Вижив під час теракту в Оленівці, а потім провів у полоні ще два з половиною роки.
Напередодні Великодня у квітні 2025-го Дмитра обміняли. Уже рік, як "Веб" повернувся додому та відновлюється після численних поранень. Він розповів "УП.Життя" свою історію утримання у російській неволі та етапи відновлення.
"Побратими думали, що я айтішник"
Військовий шлях Дмитра розпочався зі вступу до ліцею після закінчення дев'яти класів школи на рідній Дніпропетровщині. Армійська дисципліна та суворі умови загартували його до нових обставин.
Кінець навчання припав на карантин під час пандемії. Після іспитів хлопець роздумував: подати документи до університету чи підписати контракт. Врешті у 2020 році вступив до "Азову".
"Я розумів, що дві срочки не вивезу. А на той час вже тривала війна, та і було очевидно, що росіяни лише нарощують сили. Я не хотів [примусової мобілізації], бо вже тоді все розумів, тож підписав контракт. Рекрутинг був прозорий, тому я отримав більше, ніж очікував. Бо є люди, які не розуміють, як працює полк, тому розчаровуються, а я навпаки", – поділився Дмитро.
Позивний "Веб" з'явився під час оформлення в "Азов". Тоді Дмитрові спершу довелося провести два тижні в ізоляторі через коронавірус, де він і познайомився з майбутніми побратимами.
З собою захопив футболку з написом "WEB" – назвою англійського рок-гурту. Бійці ж сприйняли це буквально, тому вважали Дмитра айтішником. Це надихнуло його взяти такий позивний.
Крайній рубіж
На початку 2022 року передчуття масштабних бойових дій переслідувало "Веба", тому він зібрав цінні речі та відправив їх мамі, а вже 23 лютого на власні очі спостерігав російські судна в акваторії Азовського моря.
Того дня він був на гарнізоні востаннє та разом з іншими військовими виїхав на завдання. Під час оборони Маріуполя Дмитро отримав перше поранення.
"Вся Маріупольська кампанія – це активні бойові дії, день за днем. Під час вуличних боїв ми займали будинки на окраїнах міста, переміщувалися близько до русаків "стінка за стінку", і так я отримав своє поранення в ногу", – розповідає чоловік.
Російська куля поцілила в ногу "Веба" 13 березня 2022 року – під час виходу з позицій та евакуації пораненого побратима. Спершу Дмитра привезли до військового шпиталю, а коли той розбомбили росіяни – бійця евакуювали на "Азовсталь".
Підземні бункери заводу стали для поранених і прихистком, і випробуванням. Дмитро називає це везінням – на тлі загострення ситуації в місті завод був відносно безпечним.
Проте умови життя під землею підпорядковувалися зовсім іншим законам: сирість, бетонний пил і тотальний дефіцит медикаментів. Рана на нозі почала гноїтися. Попри це, вже за місяць Дмитро знову був у строю.
У травні 2022-го за наказом вищого військового командування Дмитро разом з іншими захисниками, які перебували на "Азовсталі", вийшов у "почесний полон". Їхня група залишалася на позиціях одна з останніх – як "крайній рубіж".
Попереду на нього чекала тривала "подорож" тимчасово окупованими територіями України та регіонами РФ.
"Спочатку припинили вогонь, далі розмінування. Підвозили автобуси, у які розсаджували спершу цивільних, потім трьохсотих, після вже всіх інших. Ти міг взяти лише мінімальні речі з собою", – згадує Дмитро.
Дмитро, як і більшість захисників "Азовсталі", потрапив до колонії в Оленівці на тимчасово окупованій Донеччині – місця, яке згодом нагадуватиме про спланований теракт РФ.
"Ти живий? А я тобі вже чорний пакет приготував"
Першу ніч у селищі полонені ночували в автобусі. Як зійшло сонце, росіяни провели перший "шмон" та забрали особисті речі.
"Ми обживалися там поступово. У нас був загін у двоповерховій будівлі, де кожен поверх розрахований максимум на 120 осіб. Насправді ж на одному поверсі жило 333 людини. Дві секції були забиті вщент. Люди спали на підлозі, на сходах – всюди. Пройти було просто неможливо.
Згодом почали "розвантажувати": когось етапували на Донецьку зону, когось – далі. Це вже потім за два місяці нас перевели в барак на промзоні. Це було окреме місце, "барак 200", – згадує захисник.
Через нестерпну задуху Дмитро іноді навіть спав на вулиці у спальнику. На клумбі поблизу горіха облаштував собі місце, де вдень була тінь, а вночі – свіжість. У сутінках йому бодай вдавалося вхопити ковток повітря.
Чутки в полоні поширювалися швидко. Військові почули, що у промисловому цеху поспіхом приготували місце для азовців. "Веба" насторожила ця звістка, адже в тій зоні не було умов для проживання – лише робочі станки.
Полоненим таки наказали переїхати у новооблаштований барак. На другу ніч завезли матраци та певні речі, але місця було настільки мало, що військовим було нічим дихати.
"Усе було забито настільки щільно, що двоє людей не могли розминутися: комусь одному доводилося або вилазити на нари, або сідати, щоб інший пройшов.
У перший же день я знайшов місце біля самого входу. Разом зі мною був друг "Граніт" – побратим, який згодом загинув. Я сказав, що краще обрати місце біля виходу, бо там хоч трохи свіжого повітря є. Людей стільки, що дихати стало нічим ще до того, як усі заїхали", – зазначає Дмитро.
Врешті своє місце біля виходу "Веб" віддав для побратима. Через складне поранення той не міг ходити самостійно, тому щоб полегшити "логістику" його вирішили покласти поблизу воріт.
Нове ліжко знайшлося вже у глибині барака – знайомі допомогли знайти нари з відносно цілими пружинами.
Теракт в Оленівці стався на третю ночівлю – у ніч на 29 липня 2022 року. Росіяни заборонили жителям "бараку 200" спати надворі, тож, о 22 годині, коли дали "відбій", Дмитро влігся на нари. Втім, заснути ніяк не вдавалося.
"Я, чесно кажучи, відчував, що "діло пахне жареним". Усе почалося з виходів градів десь неподалік промзони. Було сильне зарево, я ще подумав, що хоч би "ответка" не прилетіла. І тут – перший вибух", – згадує він.
Від удару посипалося скло. Перекличка показала, що всі цілі. Але за лічені хвилини стався другий вибух – значно потужніший.
"Я зрозумів, що треба терміново одягатися. Тільки нагнувся, щоб взяти штани – стався ще один вибух. Мене знесло хвилею, я втратив свідомість. Навколо було суцільне місиво з металу та бетону. А барак фактично розсипався", – пригадує "Веб".
Прийшовши до тями, Дмитро з останніх сил виповз з барака, який став смертельно юпасткою для багатьох побратимів. Поруч вже лежали тіла перших загиблих.
"Поблизу воріт зібралися ті хлопці, які могли ходити. Вони поверталися в промзону, витягували пацанів – і загиблих, і поранених. Допомогу надавали самі собі. Ми просили у русаків хоч якісь медикаменти, але нам принесли просто пакет з армійськими простирадлами. Ми розривали тканину на куски й робили перев'язки", – каже герой.
Кілька годин росіяни не пропускали до поранених полонених українських медиків. У декого дивом не забрали аптечки, тож із залишками ліків самотужки намагалися врятувати живих.
Ближче до ранку Дмитро відчув, що дихати стає важче, тож намагався якось "роздихатися". Один із полонених медиків під час огляду побачив дірку в грудях – "Вебу" пробило легеню. Спеціальною наклейкою отвір перекрили, а на закривавлену руку наклали турнікет.
Почало світати. Ніч була холодна, хоч і літня. "Веба" почав відчувати наслідки гіпотермії.
Хлопці по черзі грілися під термоковдрою, поки побратими самотужки формували списки вцілілих.
Росіяни тим часом навмисно затягували процес евакуації: годинами звіряли паперові справи з фотографіями з кожним пораненим або загиблим. Тільки після цього надавали наказ вантажити в "урали".
"Коли черга дійшла до мене, я назвав своє прізвище. Мене впізнав один із конвоїрів. Він – колишній український військовий, який зрадив присягу ще під час окупації Криму. Той так здивувався, що я живий, аж перепитав. Я сприйняв це як якийсь жарт.
Мене поклали у спальник, у якому до того лежав інший сильно поранений. Чесно, було вже байдуже, що я можу щось підчепити через кров, я просто відчував її тепло і думав, що хоч трохи зігріюсь", – пригадує Дмитро.
Поява "Веба" серед живих неабияк здивувала росіян. Вони не приховували розгубленість, адже на той момент бійця вже офіційно записали у списки загиблих.
Близько 9-ї ранку поранених привезли у донецький госпіталь. Дмитро пам'ятає, як лежав у коридорі і почув своє прізвище.
"Я відгукнувся, і тут росіянин у лікарні каже мені в очі: "Ти живий? А я тобі вже чорний пакет приготував". Я зрозумів вже, що це не прикол, мене реально записали у покійники, – каже "Веб".
"Тільки не кажи потім в Україні, що тебе тут катували"
Наступні два місяці Дмитро провів у госпіталі, борючись за життя. Під перев'язкою виникла інфекція, а тіло тижнями ломила гарячка. Палата стала своєрідною камерою з іншим режимом: зачинені наглухо вікна, постійна задуха, від якої плавиться мозок, і неможливість поворухнутися.
"Я відчував, що у мене перебита грудна клітка. Я не міг лягти ні на правий, ні на лівий бік, була перев'язана рука. У палаті постійно дуже жарко, вікна не дозволяли відкрити. Я просто лежав", – пригадує Дмитро.
На огляді з'ясувалося, що після вибуху в нозі засів уламок, який за кілька днів встиг врости в тканини шкіри. Хірург вирішив, що його можна вирізати наживо.
Зціпивши зуби, Дмитро намагався терпіти біль, але виснажений організм здавався і швидко втрачав контроль. Тільки після втручання завідувачки відділення йому вкололи лідокаїн.
За 5 хвилин операцію продовжили під дією знеболювального. Витягнувши уламок, хірург цинічно сказав до Дмитра: "Тільки не кажи потім в Україні, що тебе тут катували".
Ще тиждень росіяни не відмивали тіло пораненого від залишків крові та гною.
Бійців годували мінімальними порціями, яких не вистачало для відновлення організму. Військові ж намагалися знайомитися з працівниками лікарні та налагоджували контакт, щоб отримати якусь добавку їжі. Так вперше за понад пів року "Веб" спробував цукор.
Протягом осені бійці сподівалися на обмін. Їм хотілося повернутися додому під Новий рік, адже зимових речей майже не було. Втім, домовленості зірвалися, і в грудні Дмитра перевели у колонію в Горлівці.
"Я намалював собі страшні картинки, але реальність виявилася ще гіршою"
"Нас вивели зі шпиталю. Ми всі були впевнені, що це обмін. Приїхали спецпризначенці, замотали руки скотчем, мішки на голови одягнули. Спершу все було спокійно, навіть спілкувалися нормально. Але по дорозі один із них сказав фразу: "Пацани, ми до вас нормально, але далі будуть мусора", і я насторожився.
Коли автобус зупинився, я почув звук металевих воріт. Уява в темряві працює сильніше, тому я намалював собі страшні картинки, але реальність виявилася ще гіршою. Почалася суперечка, і тут я почув, як полоненого почали забивати прямо на виході з автобуса. Автобус хитався від ударів, чулися крики й стогони. Було зрозуміло, що це не обмін", – розповідає Дмитро.
Горлівка зустріла полонених побиттями – на виході з автобуса бійці побачили "живий коридор" із охоронців. Кожного, хто виходив, конвоїр бив у голову. Після кількох таких "привітів" "Веб" втратив орієнтацію і впав просто під колеса транспорту. Саме тут він сформулював своє головне правило безпеки: триматися центру.
"У такі моменти головне бути посередині. Перших б'ють найсильніше, бо в них ще повно енергії, а на останніх теж лишають силу, бо вони затормозилися десь у процесах.
Нас шмагали баклажками з водою. Били прямо в голову. Через контузію та травми я постійно втрачав увагу, "випадав" із реальності", – пояснює Дмитро.
За побиттям – реєстрація. Попри стан напівпритомності потрібно назвати прізвище, рік народження, посаду. Якщо затинаєшся, отримуєш знову удар. Після усіх шмонів в Дмитра залишилася лише одна річ – дерев'яний хрестик.
"Найстрашніше те, що в них не було жодного протоколу дій щодо військовополонених. Вони не знали, що з нами робити, тому кожен знущався як хотів. Тим паче вони не знали, як поводитися з азовцями", – зауважив "Веб".
Умови в камерах, куди розселили бійців, стали черговим випробуванням. У повітрі відчувалася сирість та вогкість, тіло здригалося від холоду, а опалення було слабким. Дмитро намагався вмоститися на нарах так, щоб перебиті ребра не провалювалися крізь металеві щілини ліжка.
"З одягом було дуже складно. Не було уніформи. В госпіталі нас одягли у якісь речі, які працівники принесли з дому. Але найважче зі взуттям – я ходив у жіночих балетках, менших на кілька розмірів", – каже Дмитро.
Життя в колонії підпорядковувалося графіку. Було три зміни наглядачів, і в кожної з них свої методи "знайомства".
Охоронці змушували полонених годинами стояти нерухомо. Навіть їсти іноді доводилося стоячи, бо сидіти забороняли. Води нормальної теж не було – уся технічна, і подавалася по годинах.
Кожен, хто мав татуювання, якось "не так" відповідав або привертав до себе увагу, ризикував стати "улюбленцем" конвоїрів – тоді його катували ще сильніше, ніж інших.
"Ти виходиш і тебе одразу кладуть обличчям до стіни, руки за спину. Нам щось пояснювали про позу зірочки, але по факту просто били. Нас забуцували (били) і ми заповзли в камеру. Я тоді думав, значить, так і будемо триматися до кінця. Не розумієш, за що взагалі", – підкреслює "Веб".
"Я потік: з ноги витекло все, що там було"
Квітень 2023-го став для "Веба" найважчим. Постійне побиття зробило своє – рана на нозі перетворилася на чергову болючу точку в тілі. Кров перестала нормально циркулювати, а кінцівка сильно набрякала, постійно пульсуючи.
"Веб" ходив з пекучим болем у нозі, хоча доводилося постійно багато пересуватися чи бігати. За місяць рана була нестерпною, і одного дня таки відкрилася.
"Я прокидаюся і розумію, що в мене лопнула нога. Гній пробився і рана відкрилася. Уся ця кров, що накопичувалась, витекла. Просто витекло все, що там було. Я відчув полегшення, бо хоча б перестало пекти. Спускаюся з другого ярусу, стаю на підлогу і нога просто розвалюється", – розповів Дмитро.
Хлопці з камери покликали охоронців. У цей день Дмитру на диво пощастило зі зміною: наглядач привів полоненого фельдшера, який зробив перев'язку. Хоча було очевидно, що потрібна повноцінна операція.
Перевʼязки мали проводити щодня, але зробили лише двічі. Увесь інший час військовий намагався врятуватися самостійно: замість стерильної повʼязки використовував шкарпетки, шматки паперу, старі бинти. Рана на нозі постійно текла, залишаючи липкі сліди.
"Через якийсь час вона знову почала наливатися. Я сидів біля батареї, грівся – у мене постійно була температура, ніхто нічого не давав. І раз я сиджу, читаю книгу, встаю і мені кажуть хлопці "ти знову потік". За мною просто доріжка крові.
Це була неділя. У вихідні взагалі нічого не доб'єшся. Прийшов один черговий – типовий такий, п'яний, але викликали фельдшера", – пригадує чоловік.
Врешті Дмитра забрали у санчастину, де під час огляду відкрилося ще дві рани. Медики розрізали та вичистили гній. Після маніпуляцій бійця знову повернули в колонію.
"Веб" розумів, що як не потрапить у лікарню, може втратити ногу або взагалі померти. Вихід був один – симулювати втрату свідомості. Фіктивна непритомність спрацювала, і його госпіталізували. За місяць-півтора нога почала загоюватися.
"Виявляється, існує щось інше, крім оцих гнилих місць, де ми були"
Навесні 2024-го система змінилася: у камері потеплішало, видали термобілизну, порції їжі стали хоч трохи схожими на нормальні. Однак виявилося, що це лише коротка пауза перед черговим колом пекла. У травні Дмитра перевели до Кіровської колонії, де він знову зіткнувся із жорстким режимом.
Там бійці орієнтувалися не на години, а кількість катувань. Били вже двічі на день, навмисно не оголошували "відбій", тримаючи захисників у напрузі.
Конвоїри примушували бранців слухати радянські пісні або російську попсу. Полоненим не дозволяли спілкуватися між собою чи читати книги.
Вдень "Вебу" доводилося багато працювати – у полоні українських бійців змушували власноруч відбудовувати бараки. Навіть право на сон треба було вибороти – матраци видавали через принизливі "конкурси".
У грудні того ж року Дмитра повезли у Перм. Про жорстокість тамтешніх тюрем "Веб" багато чув, проте у нашій розмові згадує інше – як під час дороги з вагона потягу вперше з 2022 року побачив звичайне місто.
"Я їду, дивлюся на ці безкраї російські простори і думаю: господи, куди мене несе? Куди це життя мене закинуло? Тут я вперше з початку повномасштабного вторгнення побачив звичайне місто. Люди йдуть кудись, кур'єри їжу розвозять – усе таке яскраве. Люди до Нового року готуються. Мене це настільки "приземлило" – як це взагалі можливо?
Пам'ятаю, іде дівчина в такому великому білому пуховику. На торговому центрі гірлянди висять... Я дивлюся і не вірю: ого, виявляється, так можна? Виявляється, існує щось інше, крім оцих гнилих місць, де ми були", – розповідає Дмитро.
"Мріяв на Великдень бути вдома"
Перм стала останнім місцем утримання Дмитра "Веба" Тіщенка у полоні.
У квітні 2025-го захисників викликали на стандартну перевірку.
"Щодо обміну для всіх полонених одна процедура. Перед етапуванням тебе виводять із камери, роздягають і фотографують на наявність побоїв. І ти розумієш: десь за добу-тиждень після цього буде етап", – розповідає захисник.
Через постійний контроль віра у те, що це не чергове переміщення, а обмін, згасала. Втім, напередодні ставлення до полонених змінилося. Співкамерник Дмитра був налаштований більш оптимістично, а "Веб" лиш сподівався, щоб не заслали до Уралу чи на Сибір.
"У Донецьку чи Горлівці ти міг щось дізнатися від наглядачів, а тут повна ізоляція. Ми самі собі рахували дні, вели календар, намагалися вгадати, яка дата, що в Україні відбувається. Бо умови такі, що тебе реально перепрошивають, як ноутбук. Забуваєш усе. Я мріяв на Великдень бути вдома. Питав у наглядачів, коли Пасха. Один сказав, що 20-го", – згадує "Веб".
Напередодні Великодня відбулися дивні зміни. Росіяни наказали полоненим зібрати свої речі, дозволили довго приймати душ, а ще видали новий чистий одяг.
Наглядач лише сказав, що дорога буде довгою. Дмитро боявся, що потрапить вглиб РФ, звідки шансів вибратися майже немає.
Спершу полонені понад 5 годин їхали розбитою трасою на "воронку" – автозаку для перевезення ув'язнених, а потім летіли літаком.
Та коли Дмитро вийшов із "залізного птаха", його тіло огорнуло весняне тепло. Легкий вітерець нагадав хлопцю Крим.
"Виявилося, ми були в аеропорту під Москвою. Квітень, але різниця колосальна: у Пермі, коли ми вилітали, було -17°C і сніг ішов, а тут місцеві вже у футболках ходять. Ми сиділи на бетоні, і нам не треба було грітися. На аеродромі один борт сідає, другий злітає. І я зрозумів, що це щось масштабне, мабуть, дійсно великий обмін", – пригадує "Веб".
Весь час Дмитро боявся, що домовленості зірвуться. Він знав про кілька таких випадків, тож до останнього відмовлявся вірити в обмін. Через постійний стрес "Веб" не відчув особливих емоцій.
"Обмін – це те, що я не можу пояснити ні емоційно, ні розумово, ні фізично. Ти відчуваєш, ніби заново народився. У прямому сенсі слова. Тільки ти не маленька дитина – у тебе вже є відповідальність дорослого, але ти заново вчишся розмовляти, думати, взагалі щось робити. І при цьому розумієш, що всередині ще купа "приколів", які зараз не проявляються, але вилізуть потім", – розповідає чоловік.
"У полоні за тих жахливих умов люди справжні"
Першим шоком після повернення став кавовий апарат на заправці. Дмитро заплутався у системі видачі напоїв, бо за майже три роки в полоні оновилося буквально все.
"Стоїть цей кавовий апарат, а в мене повне порушення логіки дій. У голові каша. Дивлюся на той сканер, намагаюся прочитати інструкцію – і в мене починається паніка.
І таких моментів безліч. Мій друг взагалі вдома чайник спалив, бо не зміг чаю зробити. Ну, здавалося б, що там такого? Налий води, натисни кнопку, насип заварку в кружку. А він його порожнім увімкнув і спалив. Ти реально вчишся всьому з нуля, бо усе нове", – каже Дмитро.
Повернення додому стало лише початком реабілітації "Веба". У цьому процесі важлива суспільна підтримка звільнених з полону, бо це люди з унікальним досвідом.
"Ми не ізгої. Я пройшов усі етапи пекла: війну, смерть, тюрму, полон, катування. Чого мені тепер боятися? Хіба що самого себе", – каже "Веб".
Військовий ділиться: люди часто запитують його про повернення до нормальності, але не завжди готові почути, що буденність навпаки може нагадувати про втрату часу, як це було у неволі.
"У полоні за тих жахливих умов люди є справжніми. Без масок. Так, вони виснажені, з купою страхів, але щирі, до кінця справжні. Ти знаєш, хто перед тобою. А тут я відчуваю багато лицемірства. Всюди хтось намагається щось нав'язати. Це дикість", – додає чоловік.
Наразі Дмитро виведений поза штат бригади. Вже рік він активно лікується та підтримує таких ж молодих хлопців, які повернулися з полону.
"Я хочу просто жити й насолоджуватися. Багато для щастя не треба. Коли ти в теплі, не голодний і тебе не б'ють – ти вже маєш бути щасливим. Це база, як у піраміді Маслоу. Люди ниють через ціну на бензин чи долар, а мені насрати.
Емоції зараз викликають прості речі. Гарячий душ, нормальний матрац, чиста постіль, стара книга – це екстаз", – ділиться Дмитро.
Як полон змінює людину? Пояснення психологині
У полоні людина вчиться бути непомітною, пригнічує будь-які реакції – робить усе, щоб вижити в умовах абсолютного насильства та втрати контролю. Однак ті механізми, які рятували в неволі, часто залишаються зі звільненими вже у цивільному житті.
Психологиня ресурсного центру "Лісова поляна" Тетяна Сіренко пояснює, що вплив полону на кожного захисника чи захисницю різний.
"Нервова система дуже довго адаптувалася до того, як вижити в жахливих умовах. Вона навчилася і стала негнучкою, тепер тримається за захисні механізми. Щоб відчути себе в безпеці і розслабитись потрібно відчути емоції, а психіка зчитує це як загрозу. Тобто я розслаблюсь і щось важливе пропущу чи зі мною щось станеться і таке інше. На рівні логіки це незрозуміло, але на рівні інстинктивного виживання – звичайний процес", – зауважила психологиня.
Під час утримання в полоні формуються специфічні реакції в поведінці – так звані парадокси. Зокрема на їх прояв впливає те, що військові перебувають в ув'язненні дуже довгий час, тож цей стереотип в поведінці закріплюється. Серед поширених парадоксів поведінки:
Парадокс контролю
Повертаючись в соціум, людина стає чутливою до контролю в її бік. Навіть звичні негнучкі правила, режим дня чи якісь усталені ритуали можуть викликати асоціацію, що є щось або хтось, які намагаються їх контролювати.
Водночас звільнені з полону можуть проявляти багато внутрішньої потреби контролювати все і всіх навколо.
Парадокс болю
Полонені перебували в умовах, де переживали багато як фізичного, так і емоційного болю. Гостру реакцію може викликати навіть дуже незначна образа. Втім, буває навпаки – людина дистанціюється і не відчуває нічого, оскільки наскільки сильно контролює свої емоції, що пригнічує біль і дискомфорт.
"Парадокс в тому, що зовні така людина може виглядати абсолютно здоровою або дуже зібраною, структурованою, а всередині є багато болю і переживань. Тоді людина часто вдається до поведінки, яка насправді посилює біль. Вона багато терпить, не звертається по допомогу, не йде до лікарів, психологів, не розповідає нікому, що їй боляче, і витрачає ще більше ресурсу на те, щоб приховати біль. Інші можуть реально цього не бачити, тому що людина навчилася приховувати свої реакції", – каже психологиня.
Парадокс зв'язку з іншими людьми
Болю в полоні завдають не лише росіяни, а й ті, кого людина вважала близькими. Зрада побратимів, доноси, атмосфера недовіри може призвести до формування стратегії "не буду ні з ким зближатися чи відкриватися". Парадокс полягає у тому, що пережиті події пов'язані з іншими людьми.
Парадокс вибору
Звільнені з полону можуть бути чутливі до питань, де їм потрібно зробити вибір, оскільки в неволі вони його не мали.
Спрацьовує патерн "що б я не обрав, все одно буде боляче або я буду покараний". Тоді людина не ухвалює рішення, а просто пливе за течією.
Подекуди важко витримувати ситуацію, де немає варіантів. Наприклад, лікар приймає тільки в певній годині, але людина може це сприймати як тригер, що її знову позбавляють вибору.
Як відбувається відновлення після полону?
Через стрес під час обміну реакція на повернення може бути різною – нормально як відчувати ейфорію, так і зовсім не радіти. Водночас після пікових емоцій може відбутися відкат – гойдалка на рівні нервової і гормональної систем, оскільки організм був виснажений.
"Саме звільнення, процес обміну – це дуже-дуже стресова подія. Це прям шокова подія, попри те, що вона з хепі-ендом. Це щасливий фінал, якого люди чекали, про який дуже мріяли і кожен його собі мільйон разів в своїй голові уявляв. Втім, у більшості ці уявлення з тим, як воно відбувається насправді, як реагує організм і психіка, не збігаються", – зазначає психологиня.
Тетяна Сіренко пояснює, що відновлення дуже індивідуальне, тож можна говорити лише про певні закономірності. Процес реінтеграції має багато викликів для звільнених з полону, адже це багато обов'язкових процедур, які необхідні для відновлення документів, лікування чи збору свідчень про тих, хто залишається в неволі.
Часто затягується можливість зустрітися з рідними не лише через довге оформлення, а й потребу військових контактувати з людьми поступово. Велика кількість розмов виснажує нервову систему. А навіть приємний сюрприз може виглядати як те, що людина не може проконтролювати.
Іноді у військових виникає відсторонення через страх перед близькістю і контактом, тому що тіло виступає носієм травматичних спогадів, які не завжди одразу вдається контролювати.
"Найважливіше – розуміти, що це все природні нормальні реакції. І найкраще, що можна зробити – це якраз відпустити очікування. Це дається важко для членів родин, бо вони все одно будуть створювати їх, але слід пам'ятати, що будь-які очікування можуть не справдитися", – наголошує психологиня.
Експертка додає, що універсального маршруту реабілітації немає, тому слід орієнтуватися на внутрішню потребу. Якщо минуло 6-9 місяців, а стан захисника не покращився, ймовірно, організм виснажений. У такому разі найкраще звернутися до психотерапевта, оскільки швидкість відновлення впливає на адаптацію людини в соціумі.
Потрібен час, щоб відійти від шокового стану і переключитися з режиму виживання. Після чого проявляються хронічні захворювання, а підсвідомість опрацьовує пережиті травматичні події.
Що робити, якщо після повернення з полону зник страх?
Після полону у людини може виникати неусвідомлена відмова від страху. Це безстрашшя допомагає не бути вразливим в полоні і вижити, але така стратегія на волі може бути небезпечною.
"Коли людина реально не відчуває небезпеки для свого життя, не реагує на загрози чи провокує ризиковану поведінку, це свідчить про те, що вона не відчуває і багатьох інших емоцій. Це не є добре чи погано. Це ось такий стан. Вихід із нього є, але дуже поступовий", – додає психологиня.
Відчуття страху можна повернути через нарощування здатності до саморегуляції і поступове повернення безпеки.
Тетяна рекомендує полоненим знайти в своєму оточенні близьку людину, з якою можна і поговорити, і помовчати. Це може бути друг, член родини, той, хто був з вам в полоні, чи фахівець, який допомагає. Така людина стане підтримкою у важкий період та допоможе сформувати нові сенси у житті.
Дар'я Маркова, "Українська правда. Життя"
