"Це все ще мій Ігор": історія закоханих, які проходять шлях відновлення після поранення ветерана
Дев'ять місяців служби на Донеччині залишили на обличчі азовця Ігоря Малицького видимі шрами. Після атаки ворожого дрона він переніс понад 10 операцій та втратив кінцівку.
Під час важкого відновлення поруч з "Ігриком" завжди була Богдана. Дівчина приїхала у прифронтовий регіон за три дні після знайомства в інтернеті й стала надійною опорою чоловіка.
"Великий плюс, що я отримав поранення, те, що ми тепер постійно разом", – жартує Ігор Малицький, військовослужбовець 12-ї бригади спеціального призначення "Азов" НГУ.
Закохані розповіли "УП.Життя" свою історію життя й пошуку нових сенсів після поранення Ігоря.
"Нічого пов'язаного з математикою, просто миле скорочення імені"
Псевдо "Ігрик" з'явилося задовго до мобілізації. Так Ігоря любили кликати колеги у львівській креативній агенції, де він працював режисером монтажу. Пізніше це ім'я він взяв за позивний, адже було звично чути "Ігрик" у звертанні.
Коли почалася повномасштабна війна, Ігор спершу не наважився йти до територіального центру комплектування. Зізнається, що тоді був людиною, далекою від армійських звичаїв.
"Я не пішов одразу [у військо], але було відчуття, що піду. Перші півтора року я витратив на підготовку, бо коли почалась повномасштабна, я був абсолютно до цього не готовий.
Я був таким собі домашнім овочем, курив багато сигарет і не дуже відповідально ставився до здоров'я та і фізичного стану в принципі. Я розумів, що з такими характеристиками не зможу воювати", – розповідає чоловік.
Попри робочий графік та дедлайни, Ігор почав тренуватися, щоб підготувати тіло до випробувань. Спираючись на рекомендовані показники з фізичної активності для бійців бригади "Азов", монтажер провів 2023 рік у "челенджі".
Остаточне рішення долучитися до війська прийшло у 2024-му. Крім внутрішньої готовності, був ще один особистий фактор.
"Я не вірив, що зможу потрапити в "Азов", але після вишколу вирішив [мобілізуватися]. До того ж я мав знайомого, який проходив службу там з 2018 року, але у 2023-му загинув. Він завжди добре відгукувався про бригаду й побратимів – це теж повпливало", – каже Ігор.
Наступним складним кроком стало повідомити про наміри близьким. Процес "примирення" мами з рішенням сина був поступовим. Ігор готував її до новини місяцями, аби не шокувати. Врешті жінка прийняла зміни та погодилася забрати під опіку собаку сина.
Військова реальність вразила Ігоря не лише фізичним виснаженням, а й психологічним зламом звичного устрою. Людина, яка звикла керувати своїм часом та самостійно будувати плани, стикнулася з сотнею паралельних завдань, що постійно тримають у тонусі.
За рекомендацією знайомого боєць став пілотом дронів. Спершу кілька місяців провів, захищаючи Серебрянський ліс на Луганщині, а після базувався переважно на Донеччині.
"Там мені було спокійніше, ніж у Києві"
Богдана дізналася про Ігоря, коли вчергове долучилася до організації зборів в соцмережах. Пара мала спільних знайомих, які збирали кошти на потреби різних бригад – так і познайомилися. У цей час "Ігрик" вже змінив звичну буденність на військове життя.
Стосунки пари одразу будувалися на довірі й відвертості, адже почуття зародилися на відстані. Це спонукало до максимальної відкритості, а постійне спілкування допомагало тримати зв'язок за сотні кілометрів.
Богдана поїхала до Ігоря на Донеччину за декілька тижнів після знайомства, хоч і спершу дуже боялася вибухів.
"Було важко наважитися приїхати на Схід. Але в результаті там мені було спокійніше, ніж у Києві. Так здавалося за рахунок того, що з Ігорем у мене було якесь відчуття безпеки", – каже дівчина.
Раніше їздити вдавалося частіше, адже потяги "Укрзалізниці" курсували прямо на Донеччину, тож саме терикони й поля стали місцями романтичних побачень. Під час кількаденних зустрічей закохані разом досліджували регіон й пізнавали одне одного все більше серед руїн.
"Богдана приїжджала, і ми десь каталися. Там досліджували Донеччину разом – у Святогірськ їздили. На ці "Святі гори" підіймалися, на різні терекони", – згадує чоловік.
Богдана знайшла в "Ігрику" те, що, як вважає, рідко зустрінеш серед чоловіків – емоційну відкритість. Він не лише вміє відверто говорити про власні почуття, а й відчуває кожен натяк коханої.
Коли ж Ігор описує наречену – бракує звичайних епітетів. Для нього вона пряме втілення слова турботи. Чутлива, ніжна і водночас стійка людина, яка стала опорою у важкий період.
"Могли всі разом взлетіти, але машина лишилась на ходу"
Ніч на 11 квітня 2025 року була напрочуд ясною – зоряне небо освітлювало дорогу, а повітря здавалося прозорим. Ігор як старший групи та ще п'ятеро побратимів їхали займати нові позиції на Донецькому напрямку.
Попри те, що пікап має лише п'ять місць, для ефективного виконання бойового завдання потрібні саме шестеро людей: четверо, щоб відкрити позицію, а ще водій та штурман.
Ігорю дісталося місце в "кунгу" – багажному відділенні, накритому брезентом. Він розмістився серед особистих речей, каністр з бензином з їдким ароматом та ящиками з боєприпасами.
Пікап мчав нічним бездоріжжям, коли російський FPV-дрон із кумулятивним снарядом вдарив у його задню частину.
Ігор каже, що "зірвав кілька лотерей". Кумулятивний струмінь пройшовся прямо по його нозі й не зачепив каністри з пальним – машина лишилася на ходу, хоча був ризик підриву.
Поранення отримав лише Ігрик, тому побратим швидко надав першу медичну допомогу. У цей час інші хлопці контролювали небо.
Сам момент вибуху Ігор пам'ятає спалахами. Мозок миттєво зреагував на втрату крові, і у стані шоку реальність змішалася зі сном.
"Якщо чесно, я не дуже пам'ятаю все. У мене є якісь окремі фрагменти, бо не усвідомлював, що відбувається. Пам'ятаю, що от ми їдемо, от мені чомусь турнікети кладуть, але я такий як трохи в хмарах […]
Уже з розповідей знаю, що побратим перевіряв усе, знімав бронежилет. Він діставав мені з кишень купу речей і потім жалівся, навіщо я скільки всього наклав туди, бо ж всякі напхані дрібниці заважають надати допомогу", – розповідає військовий.
Побратими швидко організували евакуацію. Спершу "Ігрика" привезли у стабпукт, а далі він потрапив у реанімацію лікарні імені Мечникова в Дніпрі.
Ігор прийшов до тями лише на третій день після поранення. Одразу подумав, що опинився в лікарні, тому що наступив на міну. Уже пізніше історію вдалося зібрати як пазлики зі слів очевидців.
"Я побачила перелік травм у формі 100, і мене морально розбило"
Богдана знала, що Ігор з хлопцями заходять на новий напрямок. Поганого передчуття не було, адже на облаштування позицій та налагодження зв'язку потрібен час. Розуміючи специфіку військової логістики, дівчина спокійно заснула.
Вранці "Ігрик" нічого не написав. Минуло 12 годин, Богдана оновлювала соцмережі, проте статус Ігоря залишався неактивним. Відчуття, що "щось не те" загострювалося, оскільки побратими чоловіка теж не виходили на зв'язок.
За ще 3 години нестерпного очікування дівчина все ж написала головному сержанту взводу. Повідомлення висіло непрочитаним. Коли за дві години статус змінився, а відповіді так і не надійшло, Богдану накрила паніка. Вона подумки готувалася до найгіршого, злилася на Ігоря і сподівалася лише на одне – аби був живий.
Пообіді з Богданою зв'язалася колега Ігоря та повідомила про поранення. Невдовзі зателефонував ротний, і вона нарешті видихнула.
"Це був такий суперармійський дзвінок. "Добрий день, бажаю здоров'я. З Ігорем все ок, він отримав важке поранення. Ампутація лівої ноги вище коліна і ампутація трьох пальців на правій нозі. Зараз у Дніпрі, стабільний. Далі з вами зв'яжуться. Питання є?". І я така: "Питань немає".
Це було таке полегшення, хоча я одразу намагалася знайти контакти лікарні в Дніпрі", – згадує жінка.
Хоч до реанімації її не пустили б, Богдана не могла просто сидіти в Києві. Квиток до Дніпра купила миттєво і вже вранці наступного дня стояла під стінами лікарні Мечникова.
Дівчина чекала в коридорі, намагаючись розвідати, що з коханим. Медкураторка заспокоїла, що показники в нормі, а стан стабільний, проте потрібен час на відновлення після великої кровотрати.
Переживання посилила первинна медична довідка, яку дали Богдані на ознайомлення. Серед переліку травм – поранення обох очей із уламками всередині. Також йшлося про перелом черепа з усіх боків.
Богдана пам'ятає, що переймалася, чи зможе "Ігрик" добре бачити. Це залишалося під великим питанням, оскільки ногу можна протезувати, але замінити очі неможливо.
"Я побачила перелік травм у формі 100, і мене морально розбило. Мозок моментально домальовував жахливі картини. Дуже великий страх був за очі, бо це сильний вплив на функціонал.
Я не розуміла, у якому він стані. Казали, що у свідомості, а це вже багато важить", – говорить вона.
Дівчина повернулася до столиці, проте вже за день Ігоря перевели у палату інтенсивної терапії й дозволили візит. Богдана зібрала речі за лічені хвилини. Попередила на роботі, що зникає на тиждень, і рушила в Дніпро.
Перед від'їздом дівчині в Instagram прийшло сповіщення – писав Ігор. Це було неочікувано, адже усі навколо готувалися, що хлопець втратить зір, а він натомість друкував смс.
Виявилося, що медсестра збільшила на його телефоні шрифт на максимум, і Ігор, попри затуманений зір, першим ділом вирішив сповістити про своє поранення Богдану та спільноту мережі Х.
"Ти спостерігаєш за муками і нічого не можеш зробити, щоб полегшити біль"
Після приїзду Богдани до коханого почалися найважчі дні – коли Ігоря перевели з реанімації, наркотичні анальгетики скасували. Звичайні знеболювальні майже не діяли. Через індивідуально високу чутливість до болю місце ампутації сильно пульсувало, створюючи тиск на голову.
"Це був жахливий тиждень. Ти просто сидиш поруч, спостерігаєш за муками і фізично нічого не можеш зробити, щоб полегшити біль. Мене, звісно, готував супровід, що перші три дні будуть найважчими, а потім стає легше. Ну як легше? По трошки відпускає", – згадує Богдана.
Кураторка супроводу від "Азову" пояснила, що через важку травму голови Ігорю категорично не можна терпіти сильний біль – це може спровокувати набряк мозку, адже було проникаюче осколкове поранення черепа.
Тож Богдана буквально почала свою "війну" з лікарняним персоналом. Дівчина годинами проводила біля ліжка Ігоря, а паралельно сварилася з медсестрами, які не хотіли викликати чергових лікарів. Вимагаючи дієвої допомоги, вдавалося "вибивати" для коханого сильні знеболювальні.
Завдяки цьому "Ігрик" міцно засинав бодай на кілька годин. Організму, що боровся за виживання, конче потрібен був сон для відновлення.
За тиждень захисника готували до евакуації. Від усвідомлення, що виснажливий біль залишається позаду, Ігор вперше за тривалий час відчув приплив сил.
Довга дорога вела до Києва – у Головний військовий клінічний госпіталь. Там боєць провів майже пів року в нескінченних переведеннях між відділеннями. Лікарі поступово відновлювали тіло, як складний пазл.
Поранень виявилося багато. Посічена рука, понівечена права стопа, ампутована ліва нога, розірвані барабанні перетинки, уламки в очах. Одне за одним вилазили ускладнення, які вимагали нових і нових втручань. Загалом Ігор переніс понад десять операцій.
"Коли я дивився на хлопців у палатах, до яких ніхто не приходив місяцями, я розумів, наскільки я щасливчик. Те, що Дана була поруч щодня, витягнуло мене морально", – говорить Ігор.
Найбільш підступною виявилася травма руки. Уламок пошкодив артерію, і з часом утворилася аневризма – розширення стінки артерії, що зовні виглядало як безневинна гулька. Насправді ж це смертельна загроза внутрішньої кровотечі.
Богдана згадує цей етап із жахом, а Ігор навпаки навіть не до кінця розумів серйозність діагнозу.
"Ігор просто не знав, що таке аневризма. Питають його: "Готовий йти на операцію?", а він "Та да, до всього готовий". А я стою і все розумію. Йому зрештою робили складну операцію. Трапився дуже хороший хірург, який зробив просто неймовірну роботу", – зазначає дівчина.
Паралельно Ігорю відновлювали слух. А коли здалося, що рани загоїлися, чоловік поїхав на консультацію до центру Superhumans у Львові, сподіваючись на швидке протезування.
Результат був невтішним: у місці культі з'явилися нарости, які буквально впивалися б у куксоприймач. Потрібна була реампутація і лише після цього можна було поставити протез.
Залізна нога
Восени 2025 року Ігор розпочав протезування у Superhumans Center у Винниках, що під Львовом. Богдана ж узгодила з керівництвом віддалений режим роботи й поїхала з коханим.
Центр здавався іншою планетою, адже простір повністю адаптований під людину з інвалідністю. Відсутність порогів, розширені коридори, ідеальної висоти сходинки зробили процес реабілітації максимально комфортним. Крім того, Ігор вперше за довгі місяці відчув, що його сприймають як особистість, а не чергову медичну проблему.
Проте за межами Superhumans чекав зовсім інший світ, де на кріслі колісному не завжди вдасться навіть придбати кави.
"Якось у центрі Києва ми 40 хвилин шукали заклад, де є бодай якийсь пандус і доступна вбиральня. Знайшли один єдиний ресторан на весь район. Переважно їх мають аптеки й банки... Таке враження, що ветерани лише купують ліки та знімають на це гроші, і більше їм нікуди не треба", – жартує Богдана.
Згодом Ігор врешті отримав протез. А вже за два місяці вправно оволодів ним.
"Загалом у Центрі я два місяці був. Перший раз взув протез, але він здавався як дерев'яна палка. Потім не зрозумів, як вже перейшов до етапу, коли можу з двома палицями ходити. Пізніше вже з однією палицею. Супершвидко час пройшов", – згадує Ігор.
Коли "Ігрика" виписали, пара почала пошук житла у Львові. Оглядали максимально просторі квартири й без порогів. Чоловік майже відразу відмовився від крісла колісного, адже розумів, що давати собі таку "фору" – шлях назад.
У квартирі Ігор стабільно пересувається на протезі. Спочатку пробував знімати його й ходити на милицях, але виявилося, що це більше муки, ніж зручність.
Тепер "залізна нога" стала частиною його гардероба. Попри це буденні звички все одно довелося змінити. Квартирою розставили стільці, щоб чоловік завжди мав опору.
"Ніхто навіть не задумується, як це – митися на одній нозі. Поручнів у ванній немає, схопитися можна хіба що за шторки у душі. Я маю свою тактику: впираюся в плитку ліктем, щоб зловити баланс, і так намилююся. Тому приймаю душ виключно у кроксах, бо послизнутися страшно", – каже "Ігрик".
Втім, виникла ще одна проблема – через відсутність трьох опорних пальців на правій нозі навантаження тіла точково припадає на одну кісточку. Тож часто це завдає більший дискомфорт, ніж тривале ходіння з протезом.
Ситуацію ускладнює те, що сфера протезування пальців ніг мало розвинена. Ігор лише готується тестувати перші експериментальні варіанти, а наразі рятується спеціально розробленою устілкою, що перерозподіляє вагу.
Носіння протезу вимагає постійного фізичного тонусу. Часто потрібні поручні, щоб втримати баланс. І якщо на початку відновлення Ігор намагався бути обережним, з часом прийшла впевненість – разом з нею й падіння.
"Насправді найбільша проблема в тому, що немає такого балансу, як коли ти маєш дві здорові ноги. І це якраз найбільше впливає на мобільність.
Є хибне уявлення, що якщо людина запротезована, то все супер і нічого не болить. На жаль, воно так вже ніколи не буде, тому що це все одно відсутність кінцівки. Відповідно величезне навантаження, бо треба носити важкий протез, а не власну ногу. Це інший стиль ходьби, що з часом переходить у навичку, але все одно треба постійно думати", – зауважила Богдана.
Одразу після виписки Ігор поставив собі планку проходити 10 тисяч кроків щодня. Він вперто йшов вулицями, навіть коли сили залишали на позначці 9 тисяч. Режим вдалося тримати аж поки не настала зима – цьогорічні морози додали нових випробувань.
Якщо звичайний сніг для людини з ампутацією стає черговою перешкодою, то ожеледиця фактично створює глухий кут. Механічне коліно не здатне реагувати на ковзання так, як зв'язки й м'язи. А спеціальні шиповані насадки на милиці чи "кішки" на взуття не рятували ситуацію. Вихід з під'їзду перетворювався на небезпечний атракціон.
Наразі тактику довелося змінити. Ігор проходить 1 500–2 000 кроків, після чого знімає протез на годину, даючи нозі відпочинок. На практиці з перервами сумарно можна пройти набагато більше, ніж за один раз велику дистанцію.
"Мені пощастило"
Поступово гояться й інші рани. Зокрема майже відновився зір на лівому оці, тоді як на правому запеклися порошинки від вибуху снаряда. Через це картинка частково залишається розмитою.
Робити операцію лікарі бояться – надто великий ризик пошкодити зіницю й зробити тільки гірше. Натомість радять просто чекати: з часом око може вимити сторонні частинки самостійно.
Тим часом дрібні уламки металу продовжують мігрувати тілом, періодично виходячи на поверхню шкіри. Тоді їх доводиться виймати. Паралельно боєць відвідує лазерне видалення травматичного татуажу, щоб прибрати темні плями від пороху, який під час вибуху в'ївся глибоко під шкіру. Процес випалювання таких слідів займе щонайменше три роки.
"Ігрик" з вдячністю ставиться до хоч і складного, але цікавого досвіду у своєму житті, що подарував безліч нових знайомств.
"Більшість часу я просто абстрагуюся і приймаю травми, але бувають моменти, коли стає справді складно. Елементарні речі більше не даються легко. Я не можу швидко пройти, не можу просочитися крізь вузькі двері. Я десь став повільним. Оце відчуття, що я тепер інший, уповільнений, інколи сильно тисне.
Але я не хочу, щоб мене жаліли. Дехто думає: "Ой, бідний, краще б удома сидів і нікуди не потикався". Але все вийшло супер. Мені пощастило", – каже чоловік.
Попри виснаження під час реабілітації Ігор тримався за палке бажання, щоб цей біль нарешті минув. Кожен етап сприймався як новий левел: лікування – відновлення – протезування. Постійна наявність мети тримала його на плаву. І, звісно, Богдана, яка завжди була поруч і щодня давала зрозуміти, що він з усім впорається.
"Люди чомусь автоматично думають, що ти бідний"
Під час нашої розмови у львівському парку повз проходила жінка з немовлям у візочку. Вона, приклавши руку до серця, поглянула Ігорю в очі, щоб подякувати за службу. Чоловік усміхнувся у відповідь. Здалося, що навкруги вмить стало значно тепліше.
Таку емпатію пара зустрічає часто – люди ставляться з розумінням й ввічливо намагаються допомогти. Однак бувають випадки, коли суспільство налаштоване з упередженням.
Деякі мами ховають очі дітей, які зі щирим зацікавленням хочуть "познайомитися" з протезом. Зустрічався й стереотип, що людина з інвалідністю не здатна себе забезпечити.
"Якось я сидів на вулиці біля магазину, чекав на Дану. Підходить бабуся і протягує мені 10 гривень. Я кажу: "Дякую, не треба", а вона все одно суне. Люди чомусь автоматично думають, що ти бідний. При цьому у мене фінансово все окей", – зазначає Ігор.
"Ти лише по факту розбираєшся, як правильно"
Після поранення стосунки пари трансформувалися – кохання стало міцнішим, а зв'язок сильнішим. У цьому їм допомогли постійні щирі розмови, про те, що дратує, а чого навпаки бракує.
"Як би я не намагалася нагуглити, ти лише по факту розбираєшся, як правильно. Головне дати людині можливість бути слабким і тим часом не лізти занадто у гіпертурботу. Усе треба проговорювати словами через рот – так можна вирішити 90% проблем", – сміється дівчина.
Ігор та Богдана домовилися проговорювати моменти, коли потрібна допомога, а коли можливість побути самостійним.
"Вибір роблять не тільки тоді, коли людина здорова й красива. Будь-що може статися у житті, і коли ти бачиш, через яке пекло проходить партнер, твої цінності лише зростають.
Моє сприйняття Ігоря взагалі не змінилося. Я приїхала в госпіталь, дивилася на нього й думала: "Окей, це все ще мій Ігор. Так, ноги виглядають інакше, але всередині це та сама людина", – додає Богдана.
Спочатку було важко з тактильністю, бо кожен дотик відчувався болісно, проте як тільки рани загоїлися – бар'єри зникли. Ігор іронізує, що треба бути обережним зі своїми бажаннями щодо того, як саме хочеться проводити більше часу разом, бо таку змогу їм "подарувало" поранення.
"Новий етап починається"
Перші кроки після поранення Ігор зробив на механічному протезі. Наразі ж чекає на біонічний, що має інший рівень мобільності. Завдяки електронному коліну легше ходити та можна займатися спортом.
У планах чоловіка продовження реабілітації та повернення до спокійного життя. А ще медовий місяць з нареченою.
"Ми дуже хочемо поїхати в коротку відпустку, де можна буде морально видихнути. Я чекаю на повторну операцію на вухах, бо перетинки після контузії так і не заросли. Через це не можна мочити вуха, тому плавання поки під забороною. Ну і в гори хочеться, але вже на іншому протезі", – каже Ігор.
Як підтримати партнера після поранення? Відповідає психолог
Поранення близької людини в одну мить змінює життя усієї родини. Нормально боятися невідомого чи сумувати за минулим життям, проте важливо пережити ці події й знайти те, що допоможе триматися. Це шок, який потребує не лише медичного менеджменту, а й глибокої психологічної перебудови. Психологиня "Вільного вибору" та" Veteran Hub" Катерина Тімакіна у коментарі для "УП. Життя" пояснює, що як пройти ці складнощі, зберігши міцні стосунки.
Коли військовий чи військова отримують поранення, її родина стає не лише підтримкою, а й функціональним менеджментом. У цей час змінюються пріоритети й плани, на тлі чого інколи може виникати злість на ситуацію або партнера.
"Це нормально, бо наші емоції не завжди пов'язані з тим, які рішення ми приймаємо. Ми можемо злитися, але водночас любити і продовжувати піклуватися про нашого партнера, сина, доньку та чоловіка.
Важливо прожити, виплакати, поговорити це. І не залишайтеся з собою наодинці, звертайтеся за допомогою", – наголошує психологиня.
Вона пояснює, що поранення часто нав'язує нову ідентичність членам родини. Тоді ролі в парі можуть перерозподілитися так, що один лише потребує допомоги, а інший її надає.
Катерина Тімакіна радить у такі моменти не провалюватися лише в роль доглядальника. Навіть у лікарняній палаті ви залишаєтеся закоханими, у яких є свої жарти, спогади та спільні контексти.
Крім того, не намагайтеся інвалідизувати людину. Якщо партнер може зробити щось сам, дозвольте це. Допомога має підтримувати, а не позбавляти можливості діяти самостійно.
Як показати партнеру, що ви приймаєте його?
Зміни в тілі після поранення викликають у ветеранів страхи, чи досі вони привабливі й бажані. Психологиня пояснює, що важливо давати зворотній зв'язок про те, яким ви бачите кохану людину сьогодні.
"Люди змінюються протягом усього життя, і на це впливає не лише поранення. Наші тіла змінюються: у нас бувають різні періоди. Хороші і не дуже. І чим більше попереднього досвіду тілесних змін ви пройшли разом, тим в принципі легше взаємодіяти у такій новій реальності", – говорить експертка.
Відзеркалення сприйняття партнера дійсно може допомогти, адже надасть втрачене відчуття безпеки. Крім того, через ваш погляд людині легше прийняти нового себе.
Інтимність може відновлюватися на ранніх етапах, якщо в парі була довіра до поранення. Головне відсутність тиску та щирі розмови. Зокрема потрібен час, щоб повернути впевненість та відновити близькість.
Які дії можуть навпаки завдати болю?
Фрази на кшталт "усе буде добре" або "зберися" можуть знецінити складність моменту й пережитий досвід людини. Натомість психологиня радить підтримати людину, сказавши "я буду з тобою на цьому шляху", "ми в цьому процесі разом". Адже людина після поранення часто боїться стати тягарем, тож твердження про вашу готовність бути до кінця допоможе в швидкому одужанні.
Постійний догляд може виснажувати, тому Катерина Тімакіна зазначає, що не соромно просити про допомогу. Дозвольте собі відпочинок й тим самим лишіть партнеру простір для самостійності.
"Досвід кожного поранення буде дуже різний. Ми не можемо переймати біль одне одного, але можемо розуміти той процес, який проходимо, і наші потреби в цьому. Люди навколо часто не знають, як запропонувати допомогу, тому важливо чітко проговорювати свої потреби від побутових справ до банального бажання поговорити", – додає психологиня.
Дар'я Маркова, "Українська правда. Життя"
