Успіх у спорті — це 50/50 роботи тренера та спортсмена

12 лютого 2021

Тренер, який підтримує, стимулює, коли опускаються руки, зацікавлює, ставить цілі перед спортсменом, пояснює, як їх досягати, працює з технікою виконання і з помилками в разі програшу, а також плаче від щастя після виграшу, — ось ідеальний тренер, на думку наших героїв, паралімпійців.

Кажуть, що є обдаровані люди, які можуть досягти мети у спорті самостійно. Але з тренером, який знає, як все зробити правильно, це станеться значно швидше. А головне — підтримка тренера допоможе спортсмену втриматися на лідерській позиції.

Привернути увагу суспільства до ролі тренерів у житті спортсменів вирішив міжнародний благодійний фонд Parimatch Foundation.

Саме для цього була створена ініціатива "Тренер № 1" — нагадування всім нам про те, наскільки важлива професія вчителя фізичної культури і тренера.

"Учитель фізичної культури — це перший тренер для дитини, який може надихнути на досягнення, регулярну активність і здоровий спосіб життя, — каже президент міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation Катерина Білоруська. — На жаль, у наших реаліях тренерам приділяють вкрай мало уваги. Через це страждають як діти, так і вчителі: перші не можуть досягти тих висот, на які могли розраховувати, а другі не отримують належного визнання в суспільстві й гідної заробітної плати від держави. Але саме тренер для багатьох маленьких спортсменів — це, перш за все, наставник, учитель, друг, родина. Вони заслуговують на велику увагу й підтримку".

Атлетка серед спортсменів з ураженнями опорно-рухового апарату Зоя Овсій, фехтувальник-паралімпієць Антон Дацко і дефлімпієць Дмитро Мажаєв поділилися своїми історіями про роль тренера в їхніх перемогах  та важливість тренерської підтримки.

 

Зоя Овсій,

срібна та бронзова призерка Паралімпійських ігор 2016 року з легкої атлетики, чемпіонка та срібна призерка  чемпіонату світу–2019, багаторазова чемпіонка та призерка України.

 

З дитинства у мене був інтерес до спорту. Я дивилася по телевізору бокс і все про спорт. А коли випустилася з інтернату, то потрапила на реабілітацію людей з інвалідністю. Там мене помітили і запропонували займатися спортом.

У мене не було вибору, куди йти після інтернату, тому я погодилася, хоча й не знала нічого про паралімпійський рух. Десь чула про це, але чіткого уявлення не було.

Я приїхала на зустріч із тренерами, мені одразу призначили тренування, посадили в човен. І так все почалося. А коли човен, на жаль, зняли з олімпійського виду через те, що немає конкуренції, Марина Максимова запропонувала спробувати легку атлетику. Відтоді я атлетка.

У мене два основних тренери — Руслан Юрійович і Марина Олексіївна. І скоріше вони мене вибрали, ніж я їх. Вони мене завжди підтримують, кажуть, що у мене все вийде, щоб я не поспішала, не метушилася. Саме вони показали мені перспективу й пояснили, що все можливо.

Тренери подарували мені велике, світле, красиве життя. Тому що те, що я бачила і де жила до того, як зв'язала життя зі спортом, — це жах. Я пішла звідти. І добре.

А ще тренери навчили мене стриманості, витримки, дисципліни. Я цілеспрямована і можу досягти чогось, але важливо, щоб під боком був хтось, хто скаже на вухо: "Все добре, вперед!".

Кожен мій старт був по-особливому важливий: медалі, Чемпіонат світу, Паралімпійські ігри, змагання в Україні. Я завжди борюся із собою. Якщо були помилки в процесі, ми завжди проговорювали їх із тренерами.

Метою було поїхати на Паралімпійські ігри і взяти медаль. І мені вдалося. Звичайно, завдяки тренерам. Розумієте, робота тренера безцінна. Вона не продається за жодні гроші. Це — колосальна праця. Це — наше спільне життя. Після перемог ми разом плачемо.

Як і в будь-якого спортсмена, у мене були моменти, коли опускалися руки і здавалося, що нічого не вийде. Без падінь не буває спортсменів. Неважливо — чи то паралімпійський вид спорту, чи то легка атлетика, чи то підняття штанги, чи то боротьба.

У такий момент роль тренера надважлива. Мої наставники говорили зі мною, допомагали долати труднощі й рухатися далі. Низький їм уклін.



Антон Дацко,

срібний призер Паралімпіади 2012 та чемпіон Паралімпіади 2016 з фехтування на візках, багаторазовий чемпіон та призер кубків світу та чемпіонатів світу з фехтування на візках, багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів України.


Моїм першим тренером став учитель фізкультури в училищі-інтернаті в Самборі (Львівська область), до якого я вступив після школи.
Учитель займався важкою атлетикою і привчив мене до спорту. Мені дуже подобалися заняття, тому я швидко відчув позитивний результат. Я відчував, що вони для мене життєво необхідні!

Після закінчення училища трапився черговий щасливий випадок: на спартакіаді Львівщини я познайомився з Андрієм Колесниковим, тренером із фехтування. Відразу ж погодився спробувати, оскільки на той час нічим регулярно не займався. Із 2011 року моїм тренером стала його дружина Світлана, і з нею я працюю дотепер.У 16 років я впав із дерева і зламав хребет. Відтоді пересуваюся на візку. У лікарні під час відновлення реабілітолог сказав, що найкраща реабілітація — це спорт. Завдяки йому я почав шукати можливість тренуватися.

У фехтуванні є кілька видів зброї, на яких проводять змагання: рапіра, шпага і шабля. У кожної зброї є свої нюанси.

Оскільки мої тренери рапіристи, а в паралімпійському фехтуванні можна брати участь у декількох видах програми, то Андрій Віталійович домовлявся з іншими тренерами про допомогу. Кожен тренер по-своєму унікальний і може дати тобі щось важливе. Я вдячний кожному, хто займався зі мною! Наприклад, до Паралімпійських ігор мене підготував Володимир Христик.

Мої тренери — професіонали своєї справи. Мені пощастило працювати з ними, і я багато чому навчився — і в спорті, і в повсякденному житті. Наприклад, Андрій Віталійович вчив мене фехтування, показував, що і як робити, заохочував приходити на тренування.

А головне — ми багато спілкувалися. День у день, із року в рік я набирався досвіду, ставав майстерним — і все вдавалося. А тому, що все вдавалося, мені ще більше подобалося займатися спортом. У цьому й полягає співпраця тренера та учня.

У спорті все зрозуміло. Мета — стати кращим і докласти всіх можливих зусиль, щоб стати чемпіоном. А робота тренера — піклуватися про спортсмена, сказати про помилку, підказувати, як правильно. Це дуже скрупульозна робота.

Звичайно, є обдаровані люди, які можуть досягти мети самостійно. Та коли є тренер, який знає, як все правильно зробити, то це станеться значно швидше. І головне — підтримка тренера допоможе спортсмену утриматися на лідерській позиції.

Успіх у спорті — це 50/50 роботи тренера та спортсмена. Бувало так, що тренер давав мені вправу, і на той момент мені вона здавалась якоюсь марною. Але через деякий час приходило розуміння, що він хотів донести. "Ось воно що, тепер все стало на свої місця", — думав я.

Коли я починав у 2003 році, то слова тренера про Паралімпійські ігри сприймав як щось фантастичне, адже прийшов у спорт заради реабілітації. Однак уже в 2011 році в Катанії (Італія) став дворазовим чемпіоном світу на рапірі та шаблі.

Було ще багато перемог. Однак коли в 2016 я став паралімпійським чемпіоном — це був суцільний тріумф. Кожен спортсмен прагне до цього.

Завдання тренера — підготувати спортсмена до майбутніх труднощів, тоді на змаганнях усе буде дуже легко.

 

Дмитро Мажаєв,

триразовий чемпіон Дефлімпійських ігор–2019, переможець чемпіонатів та кубків України.

Свого часу на моє рішення стати спортсменом вплинув батько. Ми разом дивилися спортивні змагання по телевізору. Так тато звернув мою увагу на заняття спортом.

Потім я пішов у спеціалізовану спортивну школу.

Фактично, протягом життя у мене було три тренери: вчитель в школі — Олександр Могиленко, потім Сергій Харченко і Анна Глухих. Усі тренери зіграли велику роль у моєму житті. Наприклад, Анна Юріївна вчила мене техніки лижного спорту, якими мають бути фізичні навантаження, а якими — правильні тренування.

Перемога, якою я пишаюся, сталася на Дефлімпіаді 2019 року. Саме Анна Юріївна запевняла мене, що я зможу, що отримаю нагороди. Так я зрозумів, що мені це потрібно.

Крім усього іншого, тренерка мене виховувала. Вона вчила мене самостійно приймати рішення, не звертати уваги на чужі поради, а прислухатися до тренера. Мовляв, не треба думати про погане і хвилюватися. Зрештою, така підтримка дала свій результат.

"Тренер № 1" — проект, в основі якого лежить важливий інсайт: головний провідник дитини до здорового способу життя — це вчитель фізкультури або тренер. Саме ця людина може прищепити дитині любов до спорту або навпаки — стати причиною ненависті до будь-яких фізичних навантажень і всього, що з ними пов'язано. Головна мета ініціативи Parimatch Foundation — нагадати суспільству про те, що проблема недооціненості тренерів все ще існує, і в одному зі своїх проектів — Нова фізична культура — фонд пропонує шляхи її вирішення.

"Найменше, що ми можемо зробити для наших тренерів, — це дати увагу й підтримку. Саме тренери допомагають українським спортсменам і спортсменкам долати фізичні та моральні труднощі, діставати обладнання, екіпіровку для змагань, переживають за них, як за власних дітей.

Так, наприклад, нещодавно в Україні нарешті з'явився офіційний День тренера! Це маленький, але важливий крок для визнання заслуг наших професіоналів. І таких кроків має бути багато", — Катерина Білоруська, президент Parimatch Foundation.

Далі в спецпроекті читайте інші історії спортсменів про їхніх тренерів на шляху до переможних п'єдесталів.