Село Кострина на Закарпатті: українська Блакитна лагуна та монах-електрик
Спецпроект
Картинки в мережі обіцяють блакитну воду між скель із гірським водоспадом. Та що насправді?
Протягом трьох годин трасою – 2 автівки. Не спимо, щоб нарахувати ще кілька. Але дарма. Ми – на Закарпатті.
Втім, не там, де розвинений туризм. А там, де розбиті дороги і села, в яких чоловіки переважно працюють прикордонниками або тримають садиби для туристів. Зупиняємось у селі Кострина.
"Сходіть до джерела, там багато заліза, – каже господарка нашої садиби. – Туди наші чоловіки ходять зранку, коли ввечері багато пили. Добре на шлунок".
Пити багато ми не збираємось, та й приїхали сюди не до джерела – до лагуни. Тому снідаємо, кидаємо речі – і далі в дорогу.
Блакитна лагуна: краса через болото
Вже на півдорозі до цілі – Блакитної лагуни – дізнаємось у місцевих, що автівкою ми не під’їдемо. Мовляв, треба буде зупинитись перед мостом і йти 2200 м за вказівниками.
Вщент розбитою дорогою їдемо 4 км до мосту, витративши півгодини. Зв'язку тут немає, Google-maps не працюють, зате можна послухати словацьке радіо – значить, кордон недалеко. Порада №1 – ввести потрібний маршрут завчасно.
Біля мосту і знаку "2600 м до Блакитної лагуни" зупиняємось. Нас підманули на 400 м. Втомлені, але з наснагою йдемо.
З часом гірська вода справді де-не-де стає бірюзовою. Ми перезираємось і вгадуємо, чи то пак не Блакитну лагуну ми пройшли і йдемо десь до Словаччини.
Зліва – Режим: Малювання світлом – Динамічна вода. 5х. Зправа – Авторежим. 1х. |
Визначений кілометраж долаємо за півтори години. Справа в тому, що йти треба доверху. Місцина гарна: з одного боку – ліс, з іншого – річка.
Втім, порада №2 – це мати взуття, в якому легко і не шкода йти болотом більше 2 км. Своє після цієї подорожі нам доведеться викинути.
Порада №3 – йти групою. Часом є місця, де треба допомагати одне одному, аби не послизнутись і не впасти в річку.
Плюси цієї місцини – відсутність людей та чиста вода, яка чи то від тіні дерев, чи то від потоку води має бірюзовий колір. Біля самої лагуни є лавочки, на яких можна відпочити, а повітря неймовірно свіже.
Режим: Малювання світлом – Динамічна вода. 1х. |
В якийсь момент, сидячи біля прозорої води і розглядаючи риб, ти розумієш, що зовсім відірваний від світу: природа тут настільки недоторкана, що здається, ніби десь з-за кущів вибіжить ведмідь чи вилізе вуж, на телефоні мерехтить напис "немає покриття", а метушня залишилась десь дуже далеко.
Мінуси: дістатись сюди важко, вода – холодна (бо гірська), а навколо, на жаль, є сміття, яке залишили ті, хто таки зміг сюди дістатись.
Зліва – Штучний інтелект. Режим: рослини. Ширококутний об’єктив. Зправа – Режим: Малювання світлом – Динамічна вода. 1х. |
Зправа – Штучний інтелект. Режим: рослини. 1х. Зліва – Професіональний режим. Автоматичні налаштування. Ширококутний об’єктив. |
Ми не дивуємось, чому місцеві відкрили для себе лагуну тільки нещодавно. Це ж яку наснагу треба мати, аби так довго йти вглиб лісу. І навіщо? Проте спускатись значно легше. Долаємо 2600 м приблизно за 40 хв.
Зупиняємось, аби на відстані близько п’яти метрів роздивитись щось страшне і велике посеред дороги.
Хтось із групи виголошує: "Це варан, кажу вам!".
Аж раптом наш варан виявляється гілкою, яка впала поперек дороги.
Видихаючи, сміємось і розмірковуємо над тим, як уява реагує на природні речі, не маючи під боком чогось несправжнього, як-от 3D чи VR. Мозок в таких умовах сам продукує доповнену реальність. І вона виявляється значно цікавішою.
Хто такий монах і навіщо ним бути?
Проте не лише Блакитна лагуна і неіснуючий варан справляють на нас враження. На пагорбі ми бачимо монастир Святої Покрови, датований 1645 роком, та вирішуємо зупинитись.
Зліва – Штучний інтелект. Режим: рослини. Ширококутний об’єктив. Зправа – Штучний інтелект. Режим: небо. 1х. |
Господар садиби наголошує: щоб покликати монаха, чоловікові з нашої компанії треба піти через місток поза храмом – там їхні корпуси. Не жінка, мовляв, має кликати священнослужителя.
"Жінці не можна, бо монах відрікся від світу, від усього тлінного. От є у вас дім, не всі ж можуть туди зайти? Але біля дому можна стояти, говорити з усіма", – вже згодом пояснює Філіп.
12 років тому Філіп вирішив бути монахом. Нині йому – 34.
"Мене Бог покликав – я й пішов", – каже він.
Авторежим. 1х. |
Деякі люди, за його словами, йдуть до монастиря, щоб випробувати себе. Мовляв, тут людина бореться із бісом. Біс – це думки, з якими монах залишається наодинці. Втім, в будь-який момент можна звідси піти.
Перед тим, як стати монахом, Філіп працював електриком і товарознавцем-комерсантом. Сам – із Мукачева. Згодом, каже, відчув, що не отримує задоволення від роботи і хоче спробувати чернецтво.
"Мамі було дуже важко, вона плакала. Бо до всього вона ще й вдова. Але змирилась, з часом зустріла іншого чоловіка. А мене люди постійно запитували, хто буде працювати на городі. От Бог про це попіклувався", – впевнений Філіп.
Неочікувано монах запитує, чому, на нашу думку, радіє дитина, коли її підкидують? І сам відповідає: бо довіряє. Отак, каже, і він довірився Богові.
Його батьки можуть приїхати до монастиря, як і Філіп може поїхати додому. Але батьківський дім, каже, стає чужим.
Монаха Філіп порівнює з воїном:
"Ми теж постійно служимо людям. Не буває такого, щоб храм працював з 9 до 19. О 3 ночі зателефонують – прийдемо. Людям постійно потрібна допомога. А ще ми не знімаємо підрясник, як і воїн не знімає військову форму".
Звичайний день монаха – це підйом о 6 ранку, о пів на 7 – літургія, потім – година-півтори відпочинку, 4 години роботи, о 14 годині – обід, з 14:30-17 – вільний час, о 17 – вечірня служба. Робота – це будівництво нових жилих корпусів та дзвіниць.
"А вставати рано треба, бо так ми віддаємо Богові найкраще – наш спокій", – пояснює монах.
Що було з храмом у Кострині?
Церква у селі Кострина – це видатна пам'ятка української архітектури. Перша версія храму була побудована у селі Сянки, Львівської області, у 1645 році. У 1703 за ніч на волах храм перевезли сюди. Однак костринянам не сподобалось місце, де його поставили.
Зліва – Штучний інтелект. Режим: небо. 1х. Зправа – Авторежим. Ширококутний об’єктив. |
Відтак, храм перевезли на місце, де у Кострині нині школа. Там людям теж не сподобалось – святиню повернули назад, на цей пагорб.
У ХІХ столітті люди захотіли побудувати кам’яний храм на місці дерев’яного.
"Бог іноді не згоден з тим, що вигадує людина. От люди довго збирали на це гроші, але почалася Перша світова війна і гроші знецінились. Відтак, храм – з дерева", – каже Філіп.
А ще розповідає, що раніше у храмах робили маленькі вікна, як тут. Це для того, щоб світло не заважало молитися, щоб людина була зосереджена і її нічого не відволікало. Свічка дає достатньо світла.
2006-го року тут утворили монастир. Раз на рік сюди приходять паломники: німці, італійці, поляки, румуни.
"Ми не запитуємо, якої ці люди релігії. Приходять – і добре".
Феномен храму в тому, що перший ряд ікон тут – візантійський стиль. А другий-третій – католицький. Тобто сюди може прийти і православна людина, і католицька. Версій "Таємної вечері" – також дві.
Всі ікони написані на липових дошках. Монах пояснює їхню красу так: людина дивиться на образи і підноситься до Бога з молитвою.
Запитуємо, як бути з тими людьми, яким комфортніше молитися подумки, вдома. На це монах відповідає: тоді нехай ці люди їдять та сплять теж подумки.
Фото: Сергій Тимофєєв, рекламний і портретний фотограф. Працює з Huawei, Puma, Всі Свої, СпортЛайф, Сільпо та ін.
Люблю людей, велосипеди, подорожувати та колекціонувати емоції.
Проект УП.Життя та компанії Huawei "Незвідана Україна" відкриває мальовничі куточки, про які мало хто знає.
Всі знімки в матеріалах зроблені фотографом Сергієм Тимофєєвим на смартфон компанії Huawei P30 Pro за участі компанії SPN Communications Ukraine