Анатолій Басенко отримав допомогу від "Серця Азовсталі" і став амбасадором проєкту. Нещодавно він повернувся з Саудівської Аравії, де проходив бій Олександра Усика. Оборонці супроводжували Усика на різних заходах, своєю присутністю та у спілкуванні з іншими вони наголошували на важливості звільнення військовополонених.
Говоримо з ним через Zoom.
"Кожен захисник «Азовсталі» повинен повернутися. Захисники в полоні вже більше як 2 роки. І там до оборонців Маріуполя інше відношення, ніж до інших військових", – наголошує Анатолій.
Згадує, що сам він приєднався до "Азову" на початку великої війни. Його повномасштабне вторгнення застало за кордоном, у Польщі. Басенко там проживав із 2021 року, мав роботу, отримав карту побиту і планував будувати там життя.
"У мене сестра в Польщі живе з родиною, вони мене довго кликали – і я зрештою переїхав", – розповідає захисник.
Згадує, що був цілком задоволений життям за кордоном, заробляв тим, що фарбував човни. Про повернення замислився за тиждень до 23 лютого – тоді оголосили про "незалежність" так званих "ЛНР" і "ДНР" і серце було не на місці.
"Коли почув про ці «бананові республіки» – подзвонив мамі, кажу: треба мені вертатись, бо буде загострення. Хоча б на рік підпишу контракт, щоби бути корисним Україні. Так поговорили, і я планував повернутись, щоби у випадку погіршення ситуації бути вже тут. Хоча думав, що гаряче буде лише на Донеччині й Луганщині", – згадує Басенко.
Остаточне рішення прийняв, коли від рідних почув про атаки на Київ.
"Саме 24 лютого прийшов із роботи, бо працював вночі. Дзвонять із дому: почалась повномасштабна війна, по Києву ракети літають, всю Україну бомблять. Я просто сказав: «зрозумів» і відключився. Поїхав на роботу, написав на звільнення і взяв квиток на автобус. А вже рано 26 лютого був у Києві", – розповідає захисник.
Каже, що їхав у невідомість, але дорогою списався із колишніми побратимами: у кого є яка інформація, куди їхати.
"Тоді вже багато знайомих були в полку «Азов» в Маріуполі. Хотів одразу туди. Мені сказали, що "Азов" є і в Києві, дали адресу. Так я вступив в третю штурмову, у 2014 вже служив, досвід бойових дій маю. З "Азовом" поїхав у Мощун", – згадує боєць.
У Маріуполь він потрапив 29 березня – Анатолій був серед бійців, яких вдалось десантувати з гелікоптерів в ході ризикованої спецоперації Головного управління розвідки Міноборони й армійської авіації.
"Я погодився й полетів. Мотивувався тим, що там все-таки мої побратими, багато моїх знайомих, яким потрібна допомога. Я родом з Донеччини. Все дитинство й молодість по всій Донецькій області їздив. Не міг спокійно дивитись, як одне з найбільших наших міст стирають з лиця землі", – згадує Анатолій Басенко.
Після прибуття в Маріуполь боєць потрапив у вир бойових дій, брав участь у постійних боях, які дещо стишувались лише вночі.
Згадує, що коли отримали наказ всі сили переводити на "Азовсталь", він був у складі пішої колони.
"Ми почали просуватись, з боями, постійно під мінометними обстрілами. Коли вже прорвались і нам залишилось переплисти річку Кальміус, щоби бути вже на заводі, то моя група залишилась прикриваюча, одна з останніх. Росіяни засікли нас із квадрокоптерів і почали пристрілюватися мінометами. Одна міна в нашу групу попала – і там мені уламком зрізало ногу", – майже беземоційно розповідає Анатолій.
Пригадує, що з тяжким пораненням його евакуювали через річку й доставили на комбінат. Вже в бункері, де був облаштований шпиталь, йому ампутували ногу. Додає, що медики робили все можливе, щоби полегшити стан бійця і допомогти.
"Медики підтримували мене після операції антибіотиками, таблетками, крапельницями, і вплоть до виходу в полон, робили перев'язки", – розповідає боєць.
Анатолій пригадує, що протягом півтора місяця у полоні мав страх невідомості, що робити по поверненню, до кого звертатись, хто допоможе. Також були сумніви, а чи чекають на повернення воїнів, чи готове суспільство приймати, допомогти.
"Ми там були в інформаційній ямі, нічого ніхто нам не говорив. А фантазія людини безмежна, багато чого собі напридумував, – ділиться боєць. – В результаті виявилось, що мої переживання даремні, тому що нас тут чекали, і у всьому допомогли".
Найперше, що Анатолій Басенко зробив на українській землі – набрав рідних, сказав, що живий і повернувся. Відтоді почався складний, але дуже свідомий процес реабілітації, яка багато в чому залежить від бажання якомога швидше стати на ноги, відновитись.
"Я одразу казав побратимам, що мені багато часу не знадобиться, щоби стати знову на ноги. Головне – протезування, і тоді швидко почну ходити. І, в принципі, я на учбовому протезі через 2-3 місяці ходив уже без паличок. Вже міг на двох ногах пересуватись", – розповідає захисник Маріуполя.
Додає, що основною складністю в реабілітації був важкий фізичний стан. А от на психологічний стан – додає боєць – він не скаржився, бо мав серйозну мотивацію досягти успіху.
"Фізично було складно відновлюватись. Ми після полону вийшли ослаблені. А от в плані моральних проблем – у мене сильно-то їх і не було. Тому що я знав, що я зможу все. Я пробував – робив – і чогось добився. Так, були такі моменти, де це було складно, не без цього. Але реабілітація ніколи не буває легка, тому що це все-таки тяжка праця над собою", – пояснює ветеран.
Додає, що головне постійно бути вмотивованим і налаштованим на успіх.
"Тим, хто зараз йде на реабілітацію – треба говорити все, як є, що це все тяжка праця й час. Але людину треба підтримувати, постійно говорити: «Ти це зможеш, це необхідно». Тоді з кожним днем людина буде робитися сильніше і сильніше. А якщо цього не робити систематично – буде гірше. І найголовніше – не жаліти себе", – ділиться Анатолій Басенко.
Завдяки своїм старанням зараз Анатолій ходить без сторонньої допомоги та дуже зрідка користується спеціальним устаткуванням. Спортивний протез, який захиснику виготовили в рамках проєкту "Серце Азовсталі", дозволяє бути активним і рухливим.
З проєктом "Серце Азовсталі" Анатолій Басенко почав співпрацювати після поради знайомих – тоді отримав від них Digital Box (набір гаджетів для зв’язку і роботи — ред.), а згодом звернувся за допомогою, коли народжувала дружина.
Басенко розповідає, що з коханою познайомились три з половиною роки тому, на роботі в Дніпрі. У дівчини був маленький син. Тоді заприятелювали, спілкувались як колеги. Згодом чоловік поїхав у Польщу, а дівчина почала зустрічатись із військовим, який був на строковій службі в армії.
"Коли вже після початку повномасштабного вторгнення я повернувся в Україну – вона була на Донеччині. Знав, що вона чекає дитину від свого хлопця. Згодом з Маріуполя я потрапив у полон, а коли був звільнений – дізнався, що її хлопець загинув під Авдіївкою", – згадує Анатолій.
Тоді його майбутній дружині залишалось кілька місяців до пологів і захисник вирішив їй допомогти.
"Мені шкода було її та дитину, яка ще не народилася. Кажу: «Ні за що не переживай, я чим зможу – тим допоможу». Коли я бачив, що по Дніпру шахеди прилітають кожен день – домовились, що переїде в Київ. Але в столицю із двома синами вона перебралась вже тоді, коли народила", – згадує ветеран.
Додає, що допоміг родині зняти житло, а згодом вони разом придбали власну квартиру в Києві.
"Поки вона жила на квартирі, ми спілкувались, і потихеньку все переросло в стосунки", – пригадує захисник.
Нещодавно у закоханих з'явилася спільна дитина. Зараз у родині – троє хлопців: старшому – 6 років, середньому – рік і вісім місяців і найменший – немовля. У ролі багатодітного батька захисник почувається прекрасно. Розповідає: любить дітей і не має з ними жодних проблем. До того ж малеча допомагає йому адаптуватись до звичного життя.
"Бувало таке, що мені діти допомагали відволікатись. Меншого на руках поносив, погрався, зі старшим порозкладали іграшки, він мені щось розказував, або пазли позбирали з ним. І так воно допомагає відволіктись від дурних думок, розгрузитися", – каже Анатолій.
Додає, що підтримка рідних – безцінна, родина постійно мотивує вставати на ноги, хотіти жити й розвиватись.
"Дружина постійно каже: ти зможеш, ти сильний, не опускай руки. Її підтримка – одна з головних мотивацій", – ділиться захисник Маріуполя.
Додає, що вдячний і захоплений дружиною, яка встигає всім приділяти вдосталь уваги. Більше часу з новонародженим зараз проводить саме кохана, бо "маленький потребує мами". Додає, що не ділить дітей на своїх і чужих – з народженням меншого сина просто відчув, що родина поповнилась ще одним членом сім’ї.
Окрім родини захисник активно приділяє увагу бізнесу – разом із дружиною вони відкрили кав’ярню. За його словами, бізнес дуже сприяє реабілітації, додає життєвих сил.
"Для реабілітації це дуже добре. Ти починаєш бути зайнятим, відкривається нове коло спілкування, ти робиш крок вперед", – каже Анатолій Басенко.
Розповідає, що спершу кав’ярня була розрахована як на військових, так і на цивільних. В інтер’єрі мала українську символіку, прапори "Азова", шеврони, які лишали відвідувачі.
"Кафе було відкрито для того, щоби будь-який ветеран міг прийти і знайти затишок, перепочинок. І також, щоб цивільні люди, коли заходять, розуміли, що все-таки війна продовжується, і люди з війни повертаються, намагаються повернутися до нормального життя", – каже ветеран.
Зараз у кав’ярні Анатолія приблизно 40 різних шевронів.
"Особливий для мене той, що мені приносили батьки побратима «Гряна». Він «полетів», а вони зробили шеврон з його фотографії та попросили повісити", – каже захисник.
Тепер кав’ярня Анатолія працює на закритому об'єкті, суто для військових. У затишній атмосфері відбуваються щирі бесіди, які можуть підтримати саме ті люди, які пройшли війну. Щодо того, як його самого змінила війна – Анатолій каже, що хіба фізично, бо психологічно – він лишився веселим відкритим хлопчиною. В майбутньому розглядає можливість займатись спортом, а поки що більшість часу приділяє своїм хлопцям.
"Мій спорт зараз це діти. У середнього той вік, що він стоїть-стоїть, а може різко побігти, йому весело, коли наздоганяють. Тому коли ми з ним виходимо на вулицю – я одягаю спортивний протез і вже не непокоюсь, що якщо почне тікати, то я не наздожену", – каже Анатолій Басенко.
Додає, що зараз майже весь вільний час присвячує родині.
"У мене на першому місці – дружина і діти. Поки хочу більше проводити часу з ними. У синів зараз такий вік, що за ними цікаво спостерігати", – каже захисник.
У майбутньому мріє якомога більше бувати з родиною, а вже згодом – планувати розширення свого бізнесу. Анатолій називає себе дуже щасливою людиною, якій заважає хіба "дурнуватий сусід".
