Бути активним – найкраща реабілітація: як оборонці Маріуполя працюють та відновлюються після поранень

За підтримки ГО "Серце Азовсталі"
24 червня 2024
Оборонці Маріуполя, які повернулись в Україну після полону, активно проходять процес реабілітації й відновлення. У цьому допомагають родини, побратими, психологи, а також проєкт "Серце Азовсталі", створений саме задля підтримки героїв, які брали участь у обороні міста Маріуполь. Проєкт надає комплексну підтримку оборонцям Маріуполя та їхнім родинам, зокрема, забезпечують технікою, житлом, допомагають в лікуванні та протезуванні.
УП.Життя продовжує цикл історій про героїв, які активно брали участь у захисті Маріуполя, а зараз розпочинають нове, активне й сповнене надій життя вже як цивільні.

Найкраща реабілітація для захисника з Донеччини – бачити, як підростають троє дітей

Анатолій Басенко отримав допомогу від "Серця Азовсталі" і став амбасадором проєкту. Нещодавно він повернувся з Саудівської Аравії, де проходив бій Олександра Усика. Оборонці супроводжували Усика на різних заходах, своєю присутністю та у спілкуванні з іншими вони наголошували на важливості звільнення військовополонених.
Говоримо з ним через Zoom.
"Кожен захисник «Азовсталі» повинен повернутися. Захисники в полоні вже більше як 2 роки. І там до оборонців Маріуполя інше відношення, ніж до інших військових", – наголошує Анатолій.
Згадує, що сам він приєднався до "Азову" на початку великої війни. Його повномасштабне вторгнення застало за кордоном, у Польщі. Басенко там проживав із 2021 року, мав роботу, отримав карту побиту і планував будувати там життя.
"У мене сестра в Польщі живе з родиною, вони мене довго кликали – і я зрештою переїхав", – розповідає захисник.
Згадує, що був цілком задоволений життям за кордоном, заробляв тим, що фарбував човни. Про повернення замислився за тиждень до 23 лютого – тоді оголосили про "незалежність" так званих "ЛНР" і "ДНР" і серце було не на місці.
"Коли почув про ці «бананові республіки» – подзвонив мамі, кажу: треба мені вертатись, бо буде загострення. Хоча б на рік підпишу контракт, щоби бути корисним Україні. Так поговорили, і я планував повернутись, щоби у випадку погіршення ситуації бути вже тут. Хоча думав, що гаряче буде лише на Донеччині й Луганщині", – згадує Басенко.
Остаточне рішення прийняв, коли від рідних почув про атаки на Київ.
"Саме 24 лютого прийшов із роботи, бо працював вночі. Дзвонять із дому: почалась повномасштабна війна, по Києву ракети літають, всю Україну бомблять. Я просто сказав: «зрозумів» і відключився. Поїхав на роботу, написав на звільнення і взяв квиток на автобус. А вже рано 26 лютого був у Києві", – розповідає захисник.
Каже, що їхав у невідомість, але дорогою списався із колишніми побратимами: у кого є яка інформація, куди їхати.
"Тоді вже багато знайомих були в полку «Азов» в Маріуполі. Хотів одразу туди. Мені сказали, що "Азов" є і в Києві, дали адресу. Так я вступив в третю штурмову, у 2014 вже служив, досвід бойових дій маю. З "Азовом" поїхав у Мощун", – згадує боєць.
У Маріуполь він потрапив 29 березня – Анатолій був серед бійців, яких вдалось десантувати з гелікоптерів в ході ризикованої спецоперації Головного управління розвідки Міноборони й армійської авіації. 
"Я погодився й полетів. Мотивувався тим, що там все-таки мої побратими, багато моїх знайомих, яким потрібна допомога. Я родом з Донеччини. Все дитинство й молодість по всій Донецькій області їздив. Не міг спокійно дивитись, як одне з найбільших наших міст стирають з лиця землі", – згадує Анатолій Басенко.
Після прибуття в Маріуполь боєць потрапив у вир бойових дій, брав участь у постійних боях, які дещо стишувались лише вночі.
Згадує, що коли отримали наказ всі сили переводити на "Азовсталь", він був у складі пішої колони.
"Ми почали просуватись, з боями, постійно під мінометними обстрілами. Коли вже прорвались і нам залишилось переплисти річку Кальміус, щоби бути вже на заводі, то моя група залишилась прикриваюча, одна з останніх. Росіяни засікли нас із квадрокоптерів і почали пристрілюватися мінометами. Одна міна в нашу групу попала – і там мені уламком зрізало ногу", – майже беземоційно розповідає Анатолій.
Пригадує, що з тяжким пораненням його евакуювали через річку й доставили на комбінат. Вже в бункері, де був облаштований шпиталь, йому ампутували ногу. Додає, що медики робили все можливе, щоби полегшити стан бійця і допомогти.
"Медики підтримували мене після операції антибіотиками, таблетками, крапельницями, і вплоть до виходу в полон, робили перев'язки", – розповідає боєць.
Анатолій пригадує, що протягом півтора місяця у полоні мав страх невідомості, що робити по поверненню, до кого звертатись, хто допоможе. Також були сумніви, а чи чекають на повернення воїнів, чи готове суспільство приймати, допомогти.
"Ми там були в інформаційній ямі, нічого ніхто нам не говорив. А фантазія людини безмежна, багато чого собі напридумував, – ділиться боєць. – В результаті виявилось, що мої переживання даремні, тому що нас тут чекали, і у всьому допомогли".
Найперше, що Анатолій Басенко зробив на українській землі – набрав рідних, сказав, що живий і повернувся. Відтоді почався складний, але дуже свідомий процес реабілітації, яка багато в чому залежить від бажання якомога швидше стати на ноги, відновитись.
"Я одразу казав побратимам, що мені багато часу не знадобиться, щоби стати знову на ноги. Головне – протезування, і тоді швидко почну ходити. І, в принципі, я на учбовому протезі через 2-3 місяці ходив уже без паличок. Вже міг на двох ногах пересуватись", – розповідає захисник Маріуполя.
Додає, що основною складністю в реабілітації був важкий фізичний стан. А от на психологічний стан – додає боєць – він не скаржився, бо мав серйозну мотивацію досягти успіху. 
"Фізично було складно відновлюватись. Ми після полону вийшли ослаблені. А от в плані моральних проблем – у мене сильно-то їх і не було. Тому що я знав, що я зможу все. Я пробував – робив – і чогось добився. Так, були такі моменти, де це було складно, не без цього. Але реабілітація ніколи не буває легка, тому що це все-таки тяжка праця над собою", – пояснює ветеран.
Додає, що головне постійно бути вмотивованим і налаштованим на успіх.
"Тим, хто зараз йде на реабілітацію – треба говорити все, як є, що це все тяжка праця й час. Але людину треба підтримувати, постійно говорити: «Ти це зможеш, це необхідно». Тоді з кожним днем людина буде робитися сильніше і сильніше. А якщо цього не робити систематично – буде гірше. І найголовніше – не жаліти себе", – ділиться Анатолій Басенко.
Завдяки своїм старанням зараз Анатолій ходить без сторонньої допомоги та дуже зрідка користується спеціальним устаткуванням. Спортивний протез, який захиснику виготовили в рамках проєкту "Серце Азовсталі", дозволяє бути активним і рухливим.
З проєктом "Серце Азовсталі" Анатолій Басенко почав співпрацювати після поради знайомих – тоді отримав від них Digital Box (набір гаджетів для зв’язку і роботи — ред.), а згодом звернувся за допомогою, коли народжувала дружина.
Басенко розповідає, що з коханою познайомились три з половиною роки тому, на роботі в Дніпрі. У дівчини був маленький син. Тоді заприятелювали, спілкувались як колеги. Згодом чоловік поїхав у Польщу, а дівчина почала зустрічатись із військовим, який був на строковій службі в армії.
"Коли вже після початку повномасштабного вторгнення я повернувся в Україну – вона була на Донеччині. Знав, що вона чекає дитину від свого хлопця. Згодом з Маріуполя я потрапив у полон, а коли був звільнений – дізнався, що її хлопець загинув під Авдіївкою", – згадує Анатолій.
Тоді його майбутній дружині залишалось кілька місяців до пологів і захисник вирішив їй допомогти.
"Мені шкода було її та дитину, яка ще не народилася. Кажу: «Ні за що не переживай, я чим зможу – тим допоможу». Коли я бачив, що по Дніпру шахеди прилітають кожен день – домовились, що переїде в Київ. Але в столицю із двома синами вона перебралась вже тоді, коли народила", – згадує ветеран.
Додає, що допоміг родині зняти житло, а згодом вони разом придбали власну квартиру в Києві.
"Поки вона жила на квартирі, ми спілкувались, і потихеньку все переросло в стосунки", – пригадує захисник.
Нещодавно у закоханих з'явилася спільна дитина. Зараз у родині – троє хлопців: старшому – 6 років, середньому – рік і вісім місяців і найменший – немовля. У ролі багатодітного батька захисник почувається прекрасно. Розповідає: любить дітей і не має з ними жодних проблем. До того ж малеча допомагає йому адаптуватись до звичного життя.
"Бувало таке, що мені діти допомагали відволікатись. Меншого на руках поносив, погрався, зі старшим порозкладали іграшки, він мені щось розказував, або пазли позбирали з ним. І так воно допомагає відволіктись від дурних думок, розгрузитися", – каже Анатолій.
Додає, що підтримка рідних – безцінна, родина постійно мотивує вставати на ноги, хотіти жити й розвиватись.
"Дружина постійно каже: ти зможеш, ти сильний, не опускай руки. Її підтримка – одна з головних мотивацій", – ділиться захисник Маріуполя.
Додає, що вдячний і захоплений дружиною, яка встигає всім приділяти вдосталь уваги. Більше часу з новонародженим зараз проводить саме кохана, бо "маленький потребує мами". Додає, що не ділить дітей на своїх і чужих – з народженням меншого сина просто відчув, що родина поповнилась ще одним членом сім’ї. 
Окрім родини захисник активно приділяє увагу бізнесу – разом із дружиною вони відкрили кав’ярню. За його словами, бізнес дуже сприяє реабілітації, додає життєвих сил.
"Для реабілітації це дуже добре. Ти починаєш бути зайнятим, відкривається нове коло спілкування, ти робиш крок вперед", – каже Анатолій Басенко.
Розповідає, що спершу кав’ярня була розрахована як на військових, так і на цивільних. В інтер’єрі мала українську символіку, прапори "Азова", шеврони, які лишали відвідувачі.
"Кафе було відкрито для того, щоби будь-який ветеран міг прийти і знайти затишок, перепочинок. І також, щоб цивільні люди, коли заходять, розуміли, що все-таки війна продовжується, і люди з війни повертаються, намагаються повернутися до нормального життя", – каже ветеран.
Зараз у кав’ярні Анатолія приблизно 40 різних шевронів.
"Особливий для мене той, що мені приносили батьки побратима «Гряна». Він «полетів», а вони зробили шеврон з його фотографії та попросили повісити", – каже захисник.
Тепер кав’ярня Анатолія працює на закритому об'єкті, суто для військових. У затишній атмосфері відбуваються щирі бесіди, які можуть підтримати саме ті люди, які пройшли війну. Щодо того, як його самого змінила війна – Анатолій каже, що хіба фізично, бо психологічно – він лишився веселим відкритим хлопчиною. В майбутньому розглядає можливість займатись спортом, а поки що більшість часу приділяє своїм хлопцям.
"Мій спорт зараз це діти. У середнього той вік, що він стоїть-стоїть, а може різко побігти, йому весело, коли наздоганяють. Тому коли ми з ним виходимо на вулицю – я одягаю спортивний протез і вже не непокоюсь, що якщо почне тікати, то я не наздожену", – каже Анатолій Басенко.
Додає, що зараз майже весь вільний час присвячує родині.
"У мене на першому місці – дружина і діти. Поки хочу більше проводити часу з ними. У синів зараз такий вік, що за ними цікаво спостерігати", – каже захисник.
У майбутньому мріє якомога більше бувати з родиною, а вже згодом – планувати розширення свого бізнесу. Анатолій називає себе дуже щасливою людиною, якій заважає хіба "дурнуватий сусід".

Захисник з Рівненщини відновлюється після поранення і працює на роботі своєї мрії

Ветеран Ростислав Приступа мріє про найшвидше відновлення після важкої травми, яку отримав у березні 2022, боронячи місто Маріуполь. Тоді боєць був майже знерухомлений, і лікарі довгий час не могли зрозуміти, чому Ростислав не ходить. Близько 2 років після повернення з російського полону боєць проходить активну реабілітацію та з кожним днем відточує навички ходити без сторонньої допомоги. 
"До 2025 року в мене поки немає планів, окрім посиленої реабілітації та активної роботи. Не хочу собі ставити непідйомні цілі, живу реальністю, яка на цей момент є", – розповідає захисник.
Віднедавна Ростислав працює в українській асоціації футболу менеджером по роботі з вболівальниками з інвалідністю. Для більш активного включення в роботу і можливості спілкуватись під час закордонних відряджень – планує вивчити англійську за допомогою програми "Майбутнє" проєкту "Серце Азовсталі".  
Каже, що з самого повернення додому хіба що мріяв про настільки активне життя й улюблену роботу, яка б не була пов'язана з військовою службою. З 2016 Ростислав майже весь час був в лавах ЗСУ, одразу став до лав Морської піхоти.
"Тоді я ще не знав, що таке армія, я просто хотів служити і все. У Старичі (населений пункт на Львівщині – ред.)  приїхали «покупці» з морської піхоти, я взяв там відношення. І коли ми приїхали до Миколаєва із 36-ю бригадою, я вже знав, що морпіхи – це як сім'я", – розповідає боєць.
Після завершення контракту він зовсім трохи побув цивільним – і повернувся на службу, знову як морський піхотинець. Тоді вже Ростислав остаточно зрозумів, що це "його" підрозділ.

Пригадує, що повномасштабна війна застала його в Маріуполі у перший за довгий час вихідний. Зранку він прокинувся від обстрілів і отримав наказ ставати на оборону.
"Дзвонить командир, каже: «Збирай речі, почалась війна, все серйозно». Перших пару днів ми приймали мобілізованих і відправляли їх до батальйону. Батальйон був на ротації. Потім вже за півтора тижня формувалось кільце над Маріуполем і ми виїхали на Аглофабрику з «Азовом», несли оборону. Згодом нас перекинули до морської піхоти, наш район був Курчатово, там я і отримав поранення", – розповідає Ростислав.
Пригадує, що в той день був штурм і на позиціях було багато поранених бійців, яких необхідно було евакуювати.
"Ми видвинулися групою, щоби забрати «300» і довести оборону. Цей квадрат постійно обстрілювали, і ми зупинились подивитися, що і як – а коли прилетіла міна, то я впав просто. Потім підійшло наше підкріплення і мене закинули на зад танка. Дорогою танк почали обстрілювати, він різко відкотився назад, рвонув вправо – і мене так просто із танка покотило. Згодом побачили побратими, забрали мене і евакуювали у 555 шпиталь", – розповідає Ростислав Приступа.
13 березня у госпіталі бійцю надали першу медичну допомогу, стабілізували. Коли шпиталь став «жертвою» авіаудару росіян – пацієнтів і лікарів розділили на дві частини. Морська піхота потрапила на "Азовмаш", а згодом на "Азовсталь".
"Я потрапив спочатку на «Азовмаш», а потім, бо був тяжкий «300», мене евакуювали гвинтокрилом на «Азовсталь», я там так і залишився до виходу", – пояснює боєць.
Розповідає, що лікарі довго не могли поставити йому діагноз і не розуміли, чому воїн не рухає ногами.
"На той момент ніхто не знав, чому я не ходжу. Ще коли в перший день мені зробили рентген, то не було видно пошкоджень. Потрібно було КТ або МРТ, а цього обладнання не було. Постраждав спинний мозок, а самі хребці не були пошкоджені, тому що осколок зайшов якось між хребцями і залишився там", – розповідає ветеран.
Каже, що ще перед доправкою на комбінат його мучили болі, які буквально не давали спати. Перебуваючи на "Азовсталі", Ростислав постійно лежав.
Одного разу важкопоранені бійці сподівались на евакуацію – Ростислава Приступу виносили на ношах.
"Були обстріли, які майже тиждень тривали. Пам'ятаю момент, коли мали забрати тяжких «300»,
8 чоловік погрузили на «Краз», повезли на виїзд з комбінату. Нас винесли з бункера і чекали, що буде наступна партія. Щось пішло не так і нас просто позаносили назад і все", – пригадує Ростислав.
На той момент у бійця були запалення, на "Азовсталі" бракувало ліків, але медики намагались надавати всю необхідну допомогу, якої потребували поранені. Яскравим спогадом про той час для Ростислава стало те, що на кухні звідкись з'являвся дуже смачний мед.
"Не знаю, де хлопці брали той мед. Я міг їсти склянку на день. На «Азовсталі» перші дні, коли ми приїхали, навіть перші тижні, – з продуктами було все нормально. А потім перший раз пробили бункер, обстріляли з корабельних снарядів, засипало кухню. І от з тих пір по продуктам не було майже нічого", – згадує ветеран.
Каже, що лік часу тоді втратив, адже не мав при собі мобільного. Але, за відчуттями, це був період ближче до травня 2022.
Згодом оборонці змушені були вийти в полон. Півтора місяця в російському полоні Ростислав Приступа мав лише одну мрію – повернутися додому і щоб вдома були всі живі. Рідні зустрічати бійця після звільнення, тоді в Запоріжжя приїхали його батько, сестра і швагер.
"Потім мені зробили операцію в Дніпрі, а з Дніпра перенаправили на Київ. Через місяць після обміну я приїхав додому, в Рівненську область, і побачив всіх інших. Це були такі неймовірні почуття", – згадує оборонець.
Каже, що перші місяці реабілітації були найважчими, але сила волі та підтримка рідних допомогли триматись.
"Я не відчував ніг, а мені треба було тим, що я не відчуваю, зробити крок. Я порівнював це з тим, якби покласти на стіл сірник і піднімати його поглядом. Потім з кожним днем тренувань були здвиги, і вже на 5 місяць реабілітації я зробив перші кроки. Тоді було легше", – розповідає Ростислав.
Каже, що з часом цілі ставали більшими.
"Коли я ще не ходив, то мріяв зробити перший крок. Коли вже почав ходити – ставив собі ціль в день 50 метрів, потім, через місяць, – 100, 200 і так далі. Були моменти, коли реабілітація стоїть. Я займаюся, а ніякого результату немає. І от в ці моменти хотілось просто опустити руки і змиритись з тим, що є. Але якось сім'я допомагала. Багато мотивував мене брат", – розповідає оборонець Маріуполя.
Згадує, що з пошуком реабілітаційних центрів, які сприяли активному прогресу, допоміг проєкт "Серце Азовсталі". 
"Після півтора року реабілітації я вже задумався, що мені дають реабілітаційні центри. Це дві години тренувань в день і якісь процедури зранку. Тоді мені набридло лежати і я вирішив знайти роботу, знайти зал, в якому буде комфортно реабілітуватись. В принципі так і зробив, і все склалось вдало. Проєкт «Серце Азовсталі» допомагав з пошуком залу, з переїздами. Я до них, як до друзів, на каву заїжджаю", – посміхається ветеран.
Розповідає, що згодом за програмою "Вдома" отримає власне житло в Ірпені. Боєць відзначає, що це величезний плюс для його подальшої реабілітації, він дає мотивацію й натхнення.
З Ірпеня до Києва планує їздити власним авто, яке не так давно перевів на ручне керування. Наголошує, що адаптивні авто полегшують мобільність і дають змогу кермувати навіть людям із травмами ніг.
"До того в мене не було автомобіля. Щоби кудись виїхати, потрібно було брати таксі туди і назад: на всі реабілітації, на роботу. Йшло дуже багато грошей, плюс час вбивався. А зараз я можу приїхати в будь-яку точку міста і навіть в інше місто, особо не напрягаючись", – розповідає Ростислав.
Каже, що керувати авто на ручному управлінні досить легко і він опанував систему за кілька тижнів.
Ділиться планами на майбутнє, які стосуються роботи в Українській асоціації футболу.
"По роботі до мене звертаються люди, які мають інвалідність, і хочуть поїхати на матч збірної України. На стадіоні є спеціальні місця для крісел колісних, або для легкого доступу людей на милицях, які мають вади в русі. Я подаю запит, підбираю їм квитки, з якими буде комфортніше прийти і спостерігати матч. Зараз спілкуюсь із замовниками через інтернет, пошту, але згодом планую налагоджувати особисті знайомства. Думаю, що після «Євро» я буду робити парафанклуб збірної", – розповідає Ростислав Приступа.
Додає, що робота в УАФ мотивує й дуже надихає, сприяє власному прогресу в реабілітації.
"Я розумію, якщо я зараз перестану займатися, то просто скочусь до крісла колісного і все. Робота змушує тебе вставати кожного дня і щось робити. Плюс ще рік тому я навіть не мріяв про таку роботу, в такій великій і дружній компанії. І те, що я можу жити один, мені вже не потрібна людина, яка буде допомагати просто встати, переодягнутися, поїсти – це теж дуже мотивує", – ділиться оборонець Маріуполя.
Каже, що зараз має кожен день супернасиченим. Окрім роботи він займається кросфітом, ходить на плавання і планує опанувати дайвінг.
"І це також дає свої результати, тому що я цілий день, з ранку до вечора, постійно на ногах. Це дало мені витривалість, і мені здається, що через якийсь період часу зможу ходити вже на одній милиці", – додає з упевненістю ветеран.
Нагадаємо, раніше ми вже розповідали, як захисники Маріуполя проходять реабілітацію та змінюють фах. Читайте історії Юрія Сайка та Дениса Ковтихи, Влада Жайворонка та Романа Городенського.  
Про проєкт "Серце Азовсталі":
"Серце Азовсталі" — це проєкт всебічної підтримки захисників Маріуполя та їхніх родин, заснований Рінатом Ахметовим у 2023 році. Громадська організація вибудувала унікальну екосистему від реабілітації до самореалізації. У межах проєкту функціонує 7 напрямів допомоги (Повернення, Здоров'я, Захист, Родини, Спорт, Вдома та Майбутнє).
У програмі підтримки – протезування, психологічна допомога військовому та його родині, закриття побутових потреб, оскільки багато хто втратив житло через війну або взагалі не мав власного. Також захисникам допомагають віднайти себе у новій сфері, здобути освіту чи перекваліфікуватися, вивчити іноземну мову, отримати водійські права, опанувати основи ведення власної справи тощо.
У межах проєкту підтримку можуть отримати всі військові, які обороняли Маріуполь з лютого по травень 2022 року: воїни ЗСУ, Нацгвардії, полку "Азов", поліцейські, прикордонники, рятівники, морські піхотинці, тероборона, медики. Допомогу також можуть отримати родини полонених, зниклих безвісти і загиблих оборонців міста.