Оборонець Маріуполя Олександр Дідур у квітні 2022 вижив завдяки побратиму, який, маючи сильні опіки половини тіла, витягнув його з місця прильоту танкового снаряда. Бійця спочатку поклали до "200-х", але хірург почув, що Олександр дихає і терміново взяв на операцію. Так почався шлях повернення до життя "сталевого" захисника Маріуполя, морпіха, батька на той момент 6-річної доньки й одномісячного сина.
До лав Морської піхоти Олександр потрапив 2016 – мав гарну фізичну форму, із 15 років був кандидатом у майстри спорту. "Морпіхам я був цікавий", – пояснює оборонець під час розмови у Zoom. Відео не вмикає – за графіком відключили світло. Пригадує, як проходив відбір на службу.
"Спитали: «З парашутом стрибнути боїшся?». Кажу: «Не бояться лише хворі. Боюсь, але стрибну, якщо треба». Так мене забрали до десантно-штурмової роти першого феодосійського батальйону, який тоді вже був у Миколаєві", – ділиться захисник. Олександр, зокрема, працював з особовим складом, проводив підготовку, тренування. Боєць додає, що морська піхота завжди була його другою родиною й "ідеальним середовищем".
Олександр, зокрема, працював з особовим складом, проводив підготовку, тренування. Боєць додає, що морська піхота завжди була його другою родиною й "ідеальним середовищем".
"Для мене це синонім свободи – знав, що наша бригада робить дуже багато, щоб Україна була вільною. Мені подобався професіоналізм підготовки, підхід до навчання", – пояснює ветеран.
Додає, що дуже емоційно сприйняв переведення до іншого роду військ через травму спини. В роті охорони, в якій опинився, почало "зносити дах" – відчував, що ніби й на службі, але бракувало бойових завдань. Тож взимку 2021 Олександр із радістю прийняв пропозицію вирушити на спецзавдання до Маріуполя в складі 36-ї бригади. Тоді, щоби доукомплектувати підрозділ, керівництво проводило співбесіди з бійцями з інших бригад – їх переконували тимчасово доєднатись до морпіхів.
"Майор сказав: «Ну давай, починай розповідати, як ти не хочеш до морської піхоти, що тебе змусили»", – посміхається ветеран. Цитує розмову й переказує свою відповідь: "Кажу, що я спеціально сюди приїхав, хочу служити".
Олександр уточнює, що до Маріуполя потрапив 8 грудня – саме на свій 30-річний ювілей, це була його п’ята ротація. Вдома на захисника чекала вагітна дружина й маленька донечка. Але повномасштабне вторгнення змусило бійця ще довго не бути разом із родиною.
24 лютого Олександр разом із ППО свого дивізіону знаходився під Павлополем. Пригадує, що українські військові були шоковані масованими атаками на Маріуполь і найближчі села, містечка: "Росіяни ницо били по цивільних", – емоційно додає оборонець. Пригадує, що ворогів дивувала робота нашої ППО.
"Коли перші російські «пташки» полетіли в нашу сторону, то відразу отримали «під хвоста», ми добре по них відпрацьовували. Моя бригада навіть подавала мене і ще декількох хлопців на винагороду за збиті два літаки в Маріуполі", – пригадує Олександр Дідур.
Пояснює, що подання кілька разів "завертали". Боєць досі не отримав жодної відзнаки, хоча пройшов довгий бойовий шлях і неодноразово проявляв неабияку мужність, зокрема і в обороні міста Марії.
Поранення Олександр Дідур отримав поблизу комбінату імені Ілліча, куди, за наказом, перемістився разом із побратимами. Кілька днів вони утримували позицію "Іскра" – на місці колишнього Будинку культури. Коли вороги обстріляли й спалили "Іскру", бійці зайняли найближчу чотириповерхову будівлю, яка невдовзі теж стала мішенню ворога. Тоді Олександр наказав іншим бійцям спуститися в бункер, а сам постраждав від прильоту танкового снаряда, який розірвався буквально у двох метрах.
"Тільки встиг побачити, як танчик повернув ствол у мою сторону – і все, темрява. Ніби чув, як щось сиплеться в будівлі, а тоді, як побратим Тоха почав стогнати й голосно кричати", – згадує Дідур.
Додає, що вижив лише завдяки тому, що "Тоха" ослухався його наказу – повернувся й витягнув Олександра до безпечного місця.
"Взявся за лямки мого бронежилета і потягнув вниз по сходах – в бункер. Люблю цю людину й поважаю – він не кинув мене, піднявся, не дивлячись, що в самого одна сторона тіла була обпечена. Внизу хлопці почали надавати домедичну допомогу, намагатися зі мною розмовляти. Мої хлопці чітко розуміли, що треба робити", – пригадує Олександр.
Від вибуху Олександр Дідур отримав ураження різного ступеня тяжкості. "Найлегшими" боєць називає опіки обличчя й осколкові поранення шиї. Додає, що вижити при близькому попаданні снаряда практично нереально: "янгол-охоронець крилами обійняв".
"Загалом для такого ураження – поранення «зносні». Були вибиті зуби, їх уламки застрягли в язику. Плече лівої руки роздробило наскрізним виходом, на правій відірвало 3 пальці", – перелічує Олександр.
Розповідає, що один з уламків вибив йому око і застряг у мозку – лікарі не змогли з цим нічого зробити. Зараз він закапсульований.
"Нейрохірурги, коли зі мною розмовляють, дивляться на знімки й дивуються: «Да, мать твою, хто ти такий, Саша?». Таким уламком у людини або повинно було відірвати башку, або я мав би лежати просто під крапельницею", – каже оборонець.
Пригадує, що з позиції його доправили на територію заводу і спершу поклали до "200-х" – але лікар терміново забрав його на операційний стіл.
"Я був суто «м’ясом». Але Іван Миколайович, хірург із Маріупольського шпиталю, почув, що щось «крякав» – бігом поклав на операцію. Він – хірург від Бога, руки золоті. Завдяки моїм хлопцям й Івану Миколайовичу я залишився живий", – каже захисник. Додає, що зараз лікар, який також пройшов російський полон, рятує життя бійцям в Одесі.
Сам Олександр Дідур пробув у полоні 15 місяців. Там до оборонців Маріуполя вороги мали особливо жорстке ставлення. "Відразу говорили: повезло, що ми в такому стані, бо вони з нас таких би зробили", – згадує Олександр Дідур. Наголошує, навіть у надважкому стані, в якому він був, Росія довго не підтверджувала, що утримує захисника, хоча Україна подавала заявки на його обмін. Періодично вороги фільмували тяжко поранених – на ці відео потрапляв і Олександр. Згодом дізнався, що ролики траплялись його дружині, яка на той момент була матір’ю вже двох дітей – син захисника, Тимур, народився 16 березня 2022. Завдяки таким роликам вдома знали, що Олександр живий. За час полону вдалось зв’язатися з родиною один раз, коли охоронець напідпитку дозволив полоненим подзвонити додому.
"Номер дружини я згадав миттєво, хоча ніколи не міг його втримати в пам’яті. Сказав, що зі мною все добре", – згадує Олександр Дідур.
Додає, що вважає свій шлюб ідеальним і дуже вдячний дружині Алісі за терпіння, яке мала весь час його служби. Додає, що особливу вдячність і захоплення відчував після того, як кохана народила сина в Миколаєві, атакованому росіянами.
"Тоді був приліт десь недалеко, а в неї вночі відійшли води, коли разом із донькою в ванній лежали. Дружина змогла витримати аж до ранку, коли приїхав її друг дитинства – відвіз у пологовий. Коли почався обстріл Миколаєва, їх спустили в бункер. А Тимурчик на той час ще не розвернувся, йшов ніжками. Завжди кажу: як можна не поважати таку людину і не любити, не віддавати їй всю свою любов – вона пройшла, мабуть, через сильніші болі, чим я. Народжувала, стоячи в бункері під обстрілом", – описує Олександр Дідур.
Згадує, що коли після звільнення з полону побачив свою матір і дружину з дітками – відчув такі емоції, яких не міг уявити раніше: "Всередині і холод, і вулкан наче розжарюється… Тебе «мурашить», і зрачки то звужуються, то розширюються. Просто не знаєш, що з собою робити, як себе правильно вести", – ділиться захисник. Найбільше хвилювався, як його сприйме 7-річна донька, яка пам’ятала тата "іншим", але дівчинка удала, що батько не змінився, адже матір готувала її до зустрічі.
Спершу молода родина мешкала у знайомих на Дегтярівській, у Києві, а згодом отримала в столиці власне житло за програмою "Серце Азовсталі. Вдома".
"Жартуємо, що не можемо порахувати кімнати – дружина каже, що дві, а я кажу, що три – через залу, яка переходить одразу в кухню. Загалом квартира класна, зручна, з великим балконом. Доньці дуже подобається", – каже захисник Маріуполя.
Додає, що від проєкту "Серце Азовсталі" отримує допомогу в лікуванні й реабілітації. Невдовзі за програмою захисникові мають поставити імпланти зубів і виготовити унікальний біонічний протез пальців. Лікарі прогнозували, що права рука Олександра не буде функціональною, але вже в полоні він розпрацював кисть і навіть навчився нею писати. Після встановлення протеза рука стане повністю дієвою.
Після повернення з полону Олександр мав проблему також із лівою рукою – росіяни не надавали полоненим медичну допомогу, тож м’язи й сухожилля на пораненій руці атрофувались. Після довгого лікування та операції в Інституті нейрохірургії – пересадки м'язів і нервів – зараз Олександр рухає кистю. Загалом оборонцю зробили вісім операцій.
"Майже всі операції оплатив проєкт «Серце Азовсталі». Дівчата знаходили, що зі мною «не так», куди мене потрібно направити – самі скеровували або давали номери телефонів. Коли питав, що скільки коштує, казали, що моє діло – лікуватись", – з усмішкою говорить захисник. "Маю велику вдячність до проєкту й засновника громадської організації Ріната Ахметова", – додає захисник.
Розповідає, що нещодавно переніс третю операцію на оці, яку провели американські фахівці. Бійцю сформували повіко та прибрали рубці, які заважали триматись протезу. Захисник наголошує, що завдяки підтримці має мотивацію й бажання відновлюватись. І зараз навіть поновив заняття спортом – силові тренування й плавання.
"Найголовніше для ветерана – це його морально-психологічний стан. Тоді він буде йти вперед, відновлюватись. А для цього потрібна підтримка близьких. Мене завжди дружина терпить, підтримує і дітей цього навчає. Якщо я неправий в чомусь – м'яко намагається мені пояснити. Я розумію, що це важко, але для ветерана це конче необхідно, щоби не почуватись покинутим, особливо якщо людина тяжко травмована", – каже Олександр.
Наголошує, що заняття спортом допомагають дисциплінуватись, відновити форму та сформувати нове коло спілкування. Головне – правильно підібрати тренування.
"Багато на сьогоднішній день занять для ветеранів з інвалідністю: і баскетбол, і важка атлетика, і є багато хабів, які безоплатно приймають ветеранів для заняття спортом", – розповідає захисник.
Додає, що перепони в людей у голові, а щоби рухатись вперед, потрібно щодня перемагати самого себе. Ділиться, що мріє мотивувати людей своїм прикладом – для цього дає численні інтерв’ю, радіє, коли отримує фідбек від військових і цивільних. Як амбасадор проєкту "Серце Азовсталі" він нагадує на міжнародних майданчиках про полонених захисників Маріуполя.
"Free Mariupol Defenders – де б ми не були, я намагаюсь про це говорити на весь світ, щоб люди не забували, що в Україні війна, по-перше, а по-друге, що ще багато хлопців знаходиться в полоні – 36-та морська піхота, «Азов», над якими більше ніж над іншими знущаються, їх просто не віддає Росія", – каже Олександр.
Сам він, бувши в полоні, мріяв створити спеціальний центр, де ветерани отримували б комплексну допомогу, але поки що не знає, як втілити це в реальності, адже не має таких фінансів. Більш реальним вважає план відкрити власну пекарню, де змогли б працювати герої після повернення.
"За першою освітою я – кулінар четвертого розряду. І розумію, що потрібно для того, щоби випікати хліб. Знаю, що в пекарні знадобиться тістоміс, пекар і реалізатор. Але з фінансової сторони я не розуміюся на цьому, тому вдячний би був за консультації й співпрацю", – каже Олександр.
Наголошує, що свій бізнес – це серйозна мотивація для тих, хто проходить шлях від реабілітації до самореалізації. З посмішкою додає, що зараз самореалізується на дачі у батьків дружини. Там допомагає зводити новий будиночок і займається городом: "Таку проходжу реабілітацію хатніми справами – теж корисно, бо це теж спорт".
