Прогрес буде, якщо долати перепони й рухатись уперед: як захисники Маріуполя повертаються до активного життя

За підтримки ГО "Серце Азовсталі"
19 липня 2024
Оборонці міста Маріуполь на початку повномасштабного вторгнення країни-агресорки Росії в Україну продемонстрували неймовірну хоробрість і жертовність, до останнього захищаючи місто Марії. "Сталеві воїни" стали прикладом незламності українського духу, надихнули й продовжують надихати людей в усьому світі. На жаль, велика частина оборонців міста до сьогодні перебуває в російському полоні – і цей факт потребує постійного розголосу й нагадування.
Ті ж "сталеві" оборонці, які повернулись в Україну й поступово адаптуються до цивільного життя, також потребують підтримки на шляху від реабілітації до самореалізації. Для комплексної допомоги захисникам Маріуполя створили проєкт "Серце Азовсталі", який забезпечує ветеранам протезування, психологічну допомогу військовим та їхнім родинам, забезпечує захисників житлом. Також оборонцям, які хочуть змінити сферу діяльності й здобути новий фах, надають можливість опанувати нову професію, вивчати іноземні мови, закінчити курси водіїв і вивчити основи ведення бізнесу.
УП.Життя публікує цикл промовистих героїчних історій  про оборонців Маріуполя, які проходять шлях від адаптації до самореалізації й знаходять себе в цивільному житті.

Олександр Дідур мотивує побратимів і мріє відкрити пекарню

Оборонець Маріуполя Олександр Дідур у квітні 2022 вижив завдяки побратиму, який, маючи сильні опіки половини тіла, витягнув його з місця прильоту танкового снаряда. Бійця спочатку поклали до "200-х", але хірург почув, що Олександр дихає і терміново взяв на операцію. Так почався шлях повернення до життя "сталевого" захисника Маріуполя, морпіха, батька на той момент 6-річної доньки й одномісячного сина.
До лав Морської піхоти Олександр потрапив 2016 – мав гарну фізичну форму, із 15 років був кандидатом у майстри спорту. "Морпіхам я був цікавий", – пояснює оборонець під час розмови у Zoom. Відео не вмикає – за графіком відключили світло. Пригадує, як проходив відбір на службу.
"Спитали: «З парашутом стрибнути боїшся?». Кажу: «Не бояться лише хворі. Боюсь, але стрибну, якщо треба». Так мене забрали до десантно-штурмової роти першого феодосійського батальйону, який тоді вже був у Миколаєві", – ділиться захисник. Олександр, зокрема, працював з особовим складом, проводив підготовку, тренування. Боєць додає, що морська піхота завжди була його другою родиною й "ідеальним середовищем".
Олександр, зокрема, працював з особовим складом, проводив підготовку, тренування. Боєць додає, що морська піхота завжди була його другою родиною й "ідеальним середовищем".
"Для мене це синонім свободи – знав, що наша бригада робить дуже багато, щоб Україна була вільною. Мені подобався професіоналізм підготовки, підхід до навчання", – пояснює ветеран.
Додає, що дуже емоційно сприйняв переведення до іншого роду військ через травму спини. В роті охорони, в якій опинився, почало "зносити дах" – відчував, що ніби й на службі, але бракувало бойових завдань. Тож взимку 2021 Олександр із радістю прийняв пропозицію вирушити на спецзавдання до Маріуполя в складі 36-ї бригади. Тоді, щоби доукомплектувати підрозділ,  керівництво проводило співбесіди з бійцями з інших бригад – їх переконували тимчасово доєднатись до морпіхів.
"Майор сказав: «Ну давай, починай розповідати, як ти не хочеш до морської піхоти, що тебе змусили»", – посміхається ветеран. Цитує розмову й переказує свою відповідь: "Кажу, що я спеціально сюди приїхав, хочу служити".
Олександр уточнює, що до Маріуполя потрапив 8 грудня – саме на свій 30-річний ювілей, це була його п’ята ротація. Вдома на захисника чекала вагітна дружина й маленька донечка. Але повномасштабне вторгнення змусило бійця ще довго не бути разом із родиною.
24 лютого Олександр разом із ППО свого дивізіону знаходився під Павлополем. Пригадує, що українські військові були шоковані масованими атаками на Маріуполь і найближчі села, містечка: "Росіяни ницо били по цивільних", – емоційно додає оборонець. Пригадує, що ворогів дивувала робота нашої ППО.
"Коли перші російські «пташки» полетіли в нашу сторону, то відразу отримали «під хвоста», ми добре по них відпрацьовували. Моя бригада навіть подавала мене і ще декількох хлопців на винагороду за збиті два літаки в Маріуполі", – пригадує Олександр Дідур.
Пояснює, що подання кілька разів "завертали". Боєць досі не отримав жодної відзнаки, хоча пройшов довгий бойовий шлях і неодноразово проявляв неабияку мужність, зокрема і в обороні міста Марії. 
Поранення Олександр Дідур отримав поблизу комбінату імені Ілліча, куди, за наказом, перемістився разом із побратимами. Кілька днів вони утримували позицію "Іскра" – на місці колишнього Будинку культури. Коли вороги обстріляли й спалили "Іскру", бійці зайняли найближчу чотириповерхову будівлю, яка невдовзі теж стала мішенню ворога. Тоді Олександр наказав іншим бійцям спуститися в бункер, а сам постраждав від прильоту танкового снаряда, який розірвався буквально у двох метрах.
"Тільки встиг побачити, як танчик повернув ствол у мою сторону – і все, темрява. Ніби чув, як щось сиплеться в будівлі, а тоді, як побратим Тоха почав стогнати й голосно кричати", – згадує Дідур.
Додає, що вижив лише завдяки тому, що "Тоха" ослухався його наказу – повернувся й витягнув Олександра до безпечного місця.
"Взявся за лямки мого бронежилета і потягнув вниз по сходах – в бункер. Люблю цю людину й поважаю – він не кинув мене, піднявся, не дивлячись, що в самого одна сторона тіла була обпечена. Внизу хлопці почали надавати домедичну допомогу, намагатися зі мною розмовляти. Мої хлопці чітко розуміли, що треба робити", – пригадує Олександр.
Від вибуху Олександр Дідур отримав ураження різного ступеня тяжкості. "Найлегшими" боєць називає опіки обличчя й осколкові поранення шиї. Додає, що вижити при близькому попаданні снаряда практично нереально: "янгол-охоронець крилами обійняв".
"Загалом для такого ураження – поранення «зносні». Були вибиті зуби, їх уламки застрягли в язику. Плече лівої руки роздробило наскрізним виходом, на правій відірвало 3 пальці", – перелічує Олександр.
Розповідає, що один з уламків вибив йому око і застряг у мозку – лікарі не змогли з цим нічого зробити. Зараз він закапсульований.
"Нейрохірурги, коли зі мною розмовляють, дивляться на знімки й дивуються: «Да, мать твою, хто ти такий, Саша?». Таким уламком у людини або повинно було відірвати башку, або я мав би лежати просто під крапельницею", – каже оборонець.
Пригадує, що з позиції його доправили на територію заводу і спершу поклали до "200-х" – але лікар терміново забрав його на операційний стіл.
"Я був суто «м’ясом». Але Іван Миколайович, хірург із Маріупольського шпиталю, почув, що щось «крякав» – бігом поклав на операцію. Він – хірург від Бога, руки золоті. Завдяки моїм хлопцям й Івану Миколайовичу я залишився живий", – каже захисник. Додає, що зараз лікар, який також пройшов російський полон, рятує життя бійцям в Одесі.
Сам Олександр Дідур пробув у полоні 15 місяців. Там до оборонців Маріуполя вороги мали особливо жорстке ставлення. "Відразу говорили: повезло, що ми в такому стані, бо вони з нас таких би зробили", згадує Олександр Дідур. Наголошує, навіть у надважкому стані, в якому він був, Росія довго не підтверджувала, що утримує захисника, хоча Україна подавала заявки на його обмін. Періодично вороги фільмували тяжко поранених – на ці відео потрапляв і Олександр. Згодом дізнався, що ролики траплялись його дружині, яка на той момент була матір’ю вже двох дітей – син захисника, Тимур, народився 16 березня 2022. Завдяки таким роликам вдома знали, що Олександр живий. За час полону вдалось зв’язатися з родиною один раз, коли охоронець напідпитку дозволив полоненим подзвонити додому.
"Номер дружини я згадав миттєво, хоча ніколи не міг його втримати в пам’яті. Сказав, що зі мною все добре", – згадує Олександр Дідур.
Додає, що вважає свій шлюб ідеальним і дуже вдячний дружині Алісі за терпіння, яке мала весь час його служби. Додає, що особливу вдячність і захоплення відчував після того, як кохана народила сина в Миколаєві, атакованому росіянами.
"Тоді був приліт десь недалеко, а в неї вночі відійшли води, коли разом із донькою в ванній лежали. Дружина змогла витримати аж до ранку, коли приїхав її друг дитинства – відвіз у пологовий. Коли почався обстріл Миколаєва, їх спустили в бункер. А Тимурчик на той час ще не розвернувся, йшов ніжками. Завжди кажу: як можна не поважати таку людину і не любити, не віддавати їй всю свою любов – вона пройшла, мабуть, через сильніші болі, чим я. Народжувала, стоячи в бункері під обстрілом", – описує Олександр Дідур.
Згадує, що коли після звільнення з полону побачив свою матір і дружину з дітками – відчув такі емоції, яких не міг уявити раніше: "Всередині і холод, і вулкан наче розжарюється… Тебе «мурашить», і зрачки то звужуються, то розширюються. Просто не знаєш, що з собою робити, як себе правильно вести", – ділиться захисник. Найбільше хвилювався, як його сприйме 7-річна донька, яка пам’ятала тата "іншим", але дівчинка удала, що батько не змінився, адже матір готувала її до зустрічі.   
Спершу молода родина мешкала у знайомих на Дегтярівській, у Києві, а згодом отримала в столиці власне житло за програмою "Серце Азовсталі. Вдома".
"Жартуємо, що не можемо порахувати кімнати – дружина каже, що дві, а я кажу, що три – через залу, яка переходить одразу в кухню. Загалом квартира класна, зручна, з великим балконом. Доньці дуже подобається", – каже захисник Маріуполя.
Додає, що від проєкту "Серце Азовсталі" отримує допомогу в лікуванні й реабілітації. Невдовзі за програмою захисникові мають поставити імпланти зубів і виготовити унікальний біонічний протез пальців. Лікарі прогнозували, що права рука Олександра не буде функціональною, але вже в полоні він розпрацював кисть і навіть навчився нею писати. Після встановлення протеза рука стане повністю дієвою.
Після повернення з полону Олександр мав проблему також із лівою рукою – росіяни не надавали полоненим медичну допомогу, тож м’язи й сухожилля на пораненій руці атрофувались. Після довгого лікування та операції в Інституті нейрохірургії – пересадки м'язів і нервів – зараз Олександр рухає кистю. Загалом оборонцю зробили вісім операцій.
"Майже всі операції оплатив проєкт «Серце Азовсталі». Дівчата знаходили, що зі мною «не так», куди мене потрібно направити – самі скеровували або давали номери телефонів. Коли питав, що скільки коштує, казали, що моє діло – лікуватись", – з усмішкою говорить захисник. "Маю велику вдячність до проєкту й засновника громадської організації Ріната Ахметова", – додає захисник.
Розповідає, що нещодавно переніс третю операцію на оці, яку провели американські фахівці. Бійцю сформували повіко та прибрали рубці, які заважали триматись протезу. Захисник наголошує, що завдяки підтримці має мотивацію й бажання відновлюватись. І зараз навіть поновив заняття спортом – силові тренування й плавання. 
"Найголовніше для ветерана – це його морально-психологічний стан. Тоді він буде йти вперед, відновлюватись. А для цього потрібна підтримка близьких. Мене завжди дружина терпить, підтримує і дітей цього навчає. Якщо я неправий в чомусь – м'яко намагається мені пояснити. Я розумію, що це важко, але для ветерана це конче необхідно, щоби не почуватись покинутим, особливо якщо людина тяжко травмована", – каже Олександр.
Наголошує, що заняття спортом допомагають дисциплінуватись, відновити форму та сформувати нове коло спілкування. Головне – правильно підібрати тренування.
"Багато на сьогоднішній день занять для ветеранів з інвалідністю: і баскетбол, і важка атлетика, і є багато хабів, які безоплатно приймають ветеранів для заняття спортом", – розповідає захисник.
Додає, що перепони в людей у голові, а щоби рухатись вперед, потрібно щодня перемагати самого себе. Ділиться, що мріє мотивувати людей своїм прикладом – для цього дає численні інтерв’ю, радіє, коли отримує фідбек від військових і цивільних. Як амбасадор проєкту "Серце Азовсталі" він нагадує на міжнародних майданчиках про полонених захисників Маріуполя. 
"Free Mariupol Defenders – де б ми не були, я намагаюсь про це говорити на весь світ, щоб люди не забували, що в Україні війна, по-перше, а по-друге, що ще багато хлопців знаходиться в полоні – 36-та морська піхота, «Азов», над якими більше ніж над іншими знущаються, їх просто не віддає Росія", – каже Олександр.
Сам він, бувши в полоні, мріяв створити спеціальний центр, де ветерани отримували б комплексну допомогу, але поки що не знає, як втілити це в реальності, адже не має таких фінансів. Більш реальним вважає план відкрити власну пекарню, де змогли б працювати герої після повернення. 
"За першою освітою я – кулінар четвертого розряду. І розумію, що потрібно для того, щоби випікати хліб. Знаю, що в пекарні знадобиться тістоміс, пекар і реалізатор. Але з фінансової сторони я не розуміюся на цьому, тому вдячний би був за консультації й співпрацю", – каже Олександр.
Наголошує, що свій бізнес – це серйозна мотивація для тих, хто проходить шлях від реабілітації до самореалізації. З посмішкою додає, що зараз самореалізується на дачі у батьків дружини. Там допомагає зводити новий будиночок і займається городом: "Таку проходжу реабілітацію хатніми справами – теж корисно, бо це теж спорт". 

Геннадій Дермановський переїхав у "файне місто" і планує знову сісти на байк

Про те, що спорт ефективно допомагає в реабілітації ветеранів розповів і захисник Маріуполя Геннадій Дермановський. Під час оборони міста Марії, незадовго до виходу в полон, він отримав важке поранення ноги та фактично втратив одну легеню. І саме багаторічні заняття спортом допомогли бійцю швидко відновитись. Говоримо з ним телефоном, Геннадій зробив невелику перерву в справах. Розмову починаємо зі спогадів про місто Марії.
У Маріуполі захисник прожив 20 років – ще за студентства переїхав з сусіднього Новоазовська. Пристрастю Геннадія були байки – тож об’їздив місто вздовж і впоперек: "Кращого годі й шукати", – пригадує ветеран. Каже, що особливими місцями були пляж, площа біля драмтеатру та стара частина міста.
"Подобалась сама атмосфера – південне місто з цікавим духом – одночасно і відпочинковим, і робітничим. Поруч промислові потужності й море, клуби, бари, ресторани. У нас була своя тусовка, яка вела лаунж-життя. Одне одного розуміли і любили місто", – пригадує ветеран.
Додає, що разом з однодумцями, які складали проукраїнську частину населення міста Марії, із 2014 став членом організації "Новий Маріуполь". Там вчились поводитись зі зброєю, відпрацьовували тактичні дії. 
"Хоча байкери, неформали, рокери – люди творчі, взагалі не дотичні до політики, але ж 2013 були свідками подій на Майдані, бачили вбивства мирних протестувальників у Києві, а згодом в Донецьку. Я досі лишаюся аполітичною людиною, але коли проливається кров – це вже не політика, а війна", – ділиться Геннадій.
Згадує, що на той час пишався, що майже вся його "бульбашка" мала однаково проукраїнські погляди – "не пройшли перевірку" хіба відсотків 20. Пригадує, що згодом найближчі майже всі долучились до добровольчих і військових підрозділів. Сам Геннадій із 2015 підписав контракт зі 131-м розвідувальним батальйоном.
"Нам було, що захищати – і не тільки майно, а самий свій світ, сконструйований зі знайомих, з якими і мовчати добре, зі спільними інтересами. Відступати було нікуди – мали «вгризатись» до останнього. За своє місто, свої радощі, печалі, за духовні цінності, пов’язані з нашим містом", – пояснює Геннадій.
Ділиться: не вірили, що ворог налаштований знищити Маріуполь. Коли в місті почали зникати світло, газ, вода – поміж бойовими завданнями бійці намагались допомогти рідним. Так Геннадій привозив їжу 10-річному сину, який залишився в Маріуполі разом із колишньою дружиною бійця. Короткі емоційні зустрічі тривали до передислокації військових – на початку квітня Геннадій Дермановський приєднався до інших оборонців, які дислокувались на комбінаті "Азовсталь". Там він і отримав поранення.
"Нам треба було вирушати вночі – йти на позиції, міняти хлопців. Пересуватись могли лише в темряві. Складнощів додавала сама територія – не було доріг чи шляхів, все було понівечене – цехи, будівлі – все розбите. Ландшафт сильно мінявся після обстрілів. Коли ми змістились на «Азовсталь», вороги вже стріляли з чого завгодно, там що тільки не летіло – навіть корабельна артилерія працювала», – розповідає оборонець.
Коли захисники зупинились на перепочинок перед передислокацією, у цех, в якому вони стояли, влучив далекобійний снаряд із корабля "Град-М".
"У тому приміщенні, куди прилетіло, хлопці одразу загинули. Мене врятувало те, що був у сусідній кімнаті", – пригадує оборонець.
Розповідає, що першу допомогу отримав від медиків зі своєї групи. Евакуаційна група дісталась до поранених вже на ранок – і ще вдосвіта, поки не розвиднілось, бійців доправили на "Железяку" (бункер, в якому медики надавали допомогу пораненим, – ред.).
"Я не знаю, яким дивом вони з транспортом по тих шляхах дістались. Пощастило, що о 4-й темно було. Інакше б евакуація відклалась до наступної темряви", – пояснює захисник.
Уламком Геннадію відірвало частину литкового м’яза, також у бійця був закритий пневмоторакс від удару уламками.
"Була політравма. Одна легеня ніби «склалась» – перестала функціонувати і з тієї сторони, де був удар, вряд переламані 7 ребер. Ускладнилось великою втратою крові", – згадує оборонець.
Пояснює, що серце намагалось компенсувати, перекачувати кров швидше, але оскільки одна легеня не працювала – катастрофічно бракувало кисню. Триматись допомагали думки про сина – на той час уже знав, що вони з ексдружиною у відносній безпеці – в Бердянську. 
"Хоча б із Маріуполя вони вибрались. Бердянськ на той момент був окупованою територією, але хоч там бойові дії не йшли. Це було як камінь з душі – розумів, що хоча б мій син лишиться живий", – пригадує оборонець.
У полон – за місяць – виходив із відчуттям власної правоти: "Ми на своїй території, я – військовослужбовець української армії, який захищає своє місто, свій дім і родину". До самого обміну Геннадій не був упевнений, що йому пощастить швидко побачити дитину. Він чув різні історії про перебування в полоні – знав, що вороги можуть утримувати українських захисників роки. Також відганяв від себе думки, чи вдалось сину пройти фільтрації, чи не забрали хлопця в Росію. Тому й обмін 29 червня 2022 року, і першу зустріч із сином, яка відбулась за місяць у Києві, називає "нереальною". Разом з ексдружиною зробили хлопцеві сюрприз, а саму зустріч зафільмували.
"Я вже потроху ходив – з паличкою. Колишня дружина витягла сина типу погуляти. А він у той момент просто знав, що я в полоні. Зробили все таким чином, що вони собі йшли, а ми з побратимом – нібито назустріч. Син не очікував мене побачити. Спочатку і не впізнав, бо достатньо зовнішність змінилась – волосся, борода і статура. У мене 90 кг, а як я вийшов з полону, стало 70", – пригадує боєць.
Зізнається, що ще місяць тому не повірив би, що таке можливо. За час полону багато про що мріяв, набудував амбітних планів, хоча нікому про них не розповідає. Озвучує лише одну мрію, яка вже здійснилася за допомогою проєкту "Серце Азовсталі" – ветеран разом із сином переїхав у нову квартиру у файному місті Тернопіль. Для Геннадія місто стало "своїм" – автентичним, ламповим, із численними фестивалями, де можна зустріти однодумців. Житло родина отримала вже за кілька місяців після подачі заявки й документів. 
"Квартира простора, зручна, з новими комунікаціями, і такий район поважний – недалеко від Тернопільського ставу. Є зона відпочинку, спортивні зони", – розповідає оборонець.
Підкреслює, що зараз продовжує активно займатися спортом, а в деяких видах, де не залучені ноги, навіть перевершив свої "довоєнні" показники. "Тренування дозволили вижити", – стверджує Геннадій.
"Лікарі кажуть, що якби не було треноване серце, все могло б бути інакше. Я займався постійно і на високому рівні. Вижив завдяки своєму здоров’ю, воно мене і витягнуло", – додає захисник Маріуполя.
Нещодавно сталевий оборонець став амбасадором програми "Спорт" проєкту "Серце Азовсталі" й долучився до організації спортивних кемпів, які дозволяють ветеранам відновлюватись фізично й психологічно. Щодо власної реабілітації – Геннадій каже, що майже цілковито відновився. У планах, можливо, операція на нозі, яка дозволить відновити втрачену частину м’яза й сухожилля. Згадує, що найважчим був перший період – реабілітація почалась із Запоріжжя, а завершилась у "Феофанії" та Пущі-Водиці. Тоді Геннадію після обміну провели повне обстеження організму, щоби зрозуміти стан після поранень та харчування в полоні. Психологічною допомогою боєць, який сам має профільну освіту, не користувався. Наголошує, що зрозуміти ветерана, допомогти може лише психолог, який сам був на фронті. Побратимам, які проходять реабілітацію, радить не зациклюватись на минулому, спогадах, а йти вперед, будувати плани на майбутнє. 
"«Пережовування» негативів ще частенько підкріплюється цигарками, пляшечкою, щоби підкреслити свою трагічну долю. Це не працює, а навпаки заганяє глибше, погіршує стан здоров’я і нервовий стан, а згодом людина починає себе гризти, з’являється зневага до оточуючих", – каже Геннадій.
Зізнається, що намагається не згадувати зруйнований Маріуполь, бо від цього боляче.
"Мало не щоночі засинаю з цими думками, з картинами Маріуполя, «Азовсталі» – гадаю, що це вже назавжди. Кого я точно буду пам’ятати – це своїх полеглих побратимів, їхні героїчні приклади, героїчні історії", – додає оборонець Маріуполя.
Розповідає, що після зміни правил демобілізації звільнився з війська. Зараз ветеран займається переоформленням військової пенсії та пільг, а восени планує шукати нову роботу як цивільна особа. До кінця літа Геннадій хоче проводити більше часу з сином і продовжувати відновлення.
"До речі, зараз побратим у гостях, один з тих, хто ще в 15 зі мною служив. Ми з ним вдень робимо якісь бюрократичні справи мої, а вже на вечір вирушаємо на прогулянку", – розповідає оборонець.
У планах також знову "осідлати байк". Одразу після звільнення Геннадія з полону в мережі запустили флешмоб, щоби зібрати кошти оборонцю на нового "сталевого коня", адже старий залишився в Маріуполі. 
"Тоді за зібрані гроші я нічого не купував – ще лишався на службі й чекав, щоби завершився зимовий період. Зараз байк, на який зібрали мені люди, вже в дорозі з Японії – контейнеровоз із ним уже в морі. Гадаю, через місяць-два він буде в Україні", – посміхається Геннадій.
Пригадує, що в полоні зрозумів: жити потрібно на повну – спілкуватись з однодумцями, займатись спортом і якомога більше подорожувати, поки є час, можливість і бажання.
Нагадаємо, раніше ми вже розповідали, як захисники Маріуполя проходять реабілітацію та змінюють фах. Читайте історії Юрія Сайка та Дениса Ковтихи, Влада Жайворонка та Романа Городенського, а також Анатолія Басенка та Ростислава Приступи.   
Про проєкт "Серце Азовсталі":
"Серце Азовсталі" — це проєкт всебічної підтримки захисників Маріуполя та їхніх родин, заснований Рінатом Ахметовим у 2023 році. Громадська організація вибудувала унікальну екосистему від реабілітації до самореалізації. У межах проєкту функціонує 7 напрямів допомоги (Повернення, Здоров'я, Захист, Родини, Спорт, Вдома та Майбутнє).
У програмі підтримки – протезування, психологічна допомога військовому та його родині, закриття побутових потреб, оскільки багато хто втратив житло через війну або взагалі не мав власного. Також захисникам допомагають віднайти себе у новій сфері, здобути освіту чи перекваліфікуватися, вивчити іноземну мову, отримати водійські права, опанувати основи ведення власної справи тощо.
У межах проєкту підтримку можуть отримати всі військові, які обороняли Маріуполь з лютого по травень 2022 року: воїни ЗСУ, Нацгвардії, полку "Азов", поліцейські, прикордонники, рятівники, морські піхотинці, тероборона, медики. Допомогу також можуть отримати родини полонених, зниклих безвісти і загиблих оборонців міста.