Син зник безвісти на фронті. Його мрію про спаржеву ферму продовжує втілювати мама

Зранку до ночі вона працює на полі, аби зберегти справу зниклого безвісти сина. І вірить: одного дня він повернеться додому, до улюбленої роботи.
Микола Сясько з Ладичина, що на Тернопільщині, ще зі школи мріяв працювати на землі. Він умів вирощувати все – від картоплі до броколі. Але увагу чоловіка захопила рідкісна для України на той момент спаржа, яку довелося вирощувати з нуля.
Перший врожай Микола зібрав лише на четвертий рік роботи – у 2021-му. Та невдовзі йому довелося поставити мрію на паузу – почалася повномасштабна війна. Чоловік не зміг залишатися осторонь і пішов на фронт добровольцем.
У січні 2023 року 29-річний Микола зник безвісти на Бахмутському напрямку. А його справу продовжують рідні – мама Тетяна і сестра Надія.
"Вирощувати спаржу з нуля, із власної копійки – дуже складно"
Микола – наймолодший у багатодітній родині Сяськів. Ще з дитинства його душа лежала до садівництва. Коли у школі були літні канікули, мама Миколи, Тетяна, брала його із собою на роботу до сільського саду. Завдань було багато – від обрізання рослин до сапання бур'янів. Але хлопцю подобалося ця недитяча заняття. Він мріяв перетворити його на справу всього життя.
Згодом Микола здобув фах слюсаря-ремонтника, але садівництво в нього залишалося на першому місці. Чоловік зайнявся розмноженням дерев: щепив сливи, яблуні, груші, черешні. Любив вирощувати виноград – посадив удома 10 соток декоративних і технічних сортів.
Невдовзі Микола офіційно започаткував власну справу, яка стала родинною – відкрив фермерське господарство. Він пробував знайти власний підхід до різноманітних овочів: картоплі, моркви, буряка, броколі, пекінської та цвітної капусти. Але у 2018 році зацікавився спаржею.
"В один момент і я, і Микола купили кілька пачок насіння цієї рослини. Чомусь захотілося спробувати – посіяли рядочок на городі. Тоді до нас приєднався односельчанин, який хотів започаткувати спільну справу, але за рік передумав.
Вкладалися у спаржу тільки ми, тож шкода було марнувати роботу. Тоді Микола сказав: "Сім'я, якщо ви зі мною, то я йду далі. Як ні – то ні". Ми його одного не лишили. Вирощувати спаржу з нуля, із власної копійки – дуже складно. Микола брав кредити, ми допомагали йому, чим могли, аби тільки створити свій невеличкий бізнес", – згадує Тетяна.

Чоловік підходив до справи відповідально – вів зошити, в яких розписував нюанси догляду за різними сортами спаржі, переймав досвід від інших фермерів.
"Працювали всі разом: я виконувала фізичну роботу на полі, дочка Надія була з людьми, які готували спаржу до продажу (мили, нарізали, складали у пучки, важили), а Микола переважно займався збутом, був нашою рушійною силою. Та одразу золоті гори не виросли – спаржа бере багато, а дає лише згодом. Ми її вирощували з насінинки", – розповідає жінка.
Ця рослина вимагає неабиякого терпіння: у 2018-му родина її посіяла, у 2019-му – пересадила саджанці в грунт, у 2020-му – зібрала перші поодинокі пагони. І лише на п'ятий рік роботи, у 2021-му, сім'я зібрала перший великий урожай.
"Кажуть, що зі спаржі мільйони заробляють. Але насправді мільйони проблем, а не гривень. Микола завжди був експериментатором, тому зважився на ризик", – підмічає Тетяна.

"Микола просив усіх за нього молитися, бо там було страшне пекло"
Повномасштабна війна змінила пріоритети Миколи. Він не зміг всидіти вдома, поки інші захищали Україну від російської навали, хоча жодного військового досвіду не мав. І вже у вересні 2022 року чоловік приєднався до війська.
"Микола все брав дуже близько до серця. Багато його друзів були на фронті, він сильно переживав за них. Не зміг лишатися остронь – пішов до військкомату. І вже за два тижні був на навчаннях", – каже Тетяна.
Через два місяці Микола отримав посаду снайпера-стрільця-розвідника в 1-й окремій бригаді спецпризначення імені Івана Богуна.
"Він добре стріляв, прекрасно вчився, склав всі іспити на відмінно. Дуже відповідально до всього підходив, бо не хотів, щоб через нього хтось постраждав. Але два місяці – все одно дуже мало. Для такої посади треба мінімум два роки", – зауважує жінка.
Спершу Микола тримав оборону на Херсонщині, потім – на Харківщині. Та невдовзі його бригаду відправили до Красної Гори Бахмутського району Донеччини, де тривали запеклі бої. Війська окупантів розташовувалися на височині, тоді як українські захисники були внизу, прямо під їхнім прицілом.

7 січня 2023 року Микола пішов у свій перший штурм. Вранці він подзвонив матері – хотілося поговорити з рідною людиною перед тяжким боєм. Тоді Тетяні здалося, ніби син із нею прощається, але Микола переконував, що це не так.
"Я стільки його просила, щоб написав мені номера телефонів та адреси побратимів і їхніх родичів – аби була можливість звернутися до них в разі чого. Микола пручався, казав, що мені того не треба. А коли вже його відправили на Бахмутський напрямок, то всі дані надіслав.
Пізно ввечері 6 січня він мені подзвонив розповісти про ситуацію на фронті. Просив усіх за нього молитися, бо там було страшне пекло. Наступного ранку знову зателефонував. Сказав, що хоче зі мною ще трохи поговорити. Я запитала: "Ти що, прощаєшся?" Микола заперечив, а тоді додав: "Я прошу Бога, щоб дав Вам сили витримати те, що на Вас чекає". І все. Я розплакалася, благала його зупинитись. Мабуть, він не міг цього витримати і вимкнув телефон", – згадує жінка.
Микола пішов у бій і більше не передзвонив. На другу добу Тетяна не витримала і почала шукати сина. Разом із родичами побратимів вона намагалася зв'язатися з командуванням – спершу там ніхто навіть слухавку не піднімав.
"Потім родинам почали надходити повідомлення, що їхні рідні зникли безвісти. А мені – нічого. Тому була надія, що з Миколою все добре. На десяту добу разом зі знайомим військовим я поїхала до військкомату. Виявилося, що через свята мені "просто забули" передати повідомлення", – ділиться Тетяна.
Та на цьому пошуки вона не припинила. Разом зі знайомими жінка провела власне розслідування і зібрала документи, які мали допомогти знайти Миколу.
"У нього був телефон із двома сім-картами, які ми відстежили. В день бою обидві з різницею у дві години зафіксували на неокупованій території – у Часовому Яру.
Всю інформацію я передала поліції, справу відправили у Бахмут. Лише через чотири місяці її взяли на розгляд. А тоді мені пояснили, що кожен слідчий на той час мав по 2-3 тисячі розслідувань. Вони їм просто не під силу", – говорить Тетяна.
Вже четвертий рік жінка живе в суцільній невідомості та вчиться жити в новій реальності – з надією, що одного дня син знову переступить поріг будинку і візьметься за улюблену роботу.
Коли Микола зник безвісти, ставлення Тетяни до спаржі змінилося. Спершу вона зовсім не могла її їсти – основну частину продавала, а залишок роздавала людям. Ця рослина ніби уособлювала її біль. Лише торік Тетяна потроху почала повертати до свого раціону спаржу.

"Я працюю, щоб зберегти цю справу для Миколи"
Тетяна не могла кинути справу, яку започаткував Микола. Вона продовжила вирощувати спаржу, щоб мрія і праця сина не пропали даремно.
"Микола всього себе вкладав у господарство, пахав днями і ночами. Переживав, вчився, вдосконалював. А я перекреслю все це і дозволю комусь іншому прийти на все готове? Ні. Я не спеціалістка і не маю великих технологій, але вмію і знаю, як працювати", – розповідає жінка.
Наразі господарство родини займає 2,5 гектари. Основна робота лежить на ній і доньці Надії. Але допомагають всі – родичі, сусіди, друзі. Стараються працювати гуртом, щоб справа не померла.
"Спаржа – вибаглива рослина. Її постійно треба сапати, підживляти та робити культивацію. Відстань між рядами має бути не менш ніж 2 метри. Кропити бур'ян можна лище ранньою весною, коли спаржа ще не сходить, та після збору врожаю. Решту часу треба позбуватися від нього вручну", – каже жінка.
У сезон, який триває близько 2,5 місяця (із травня по червень), Тетяна з ранку до ночі проводить на полі. У свої 58 років жінка отримала права і вже понад рік водить машину, яка постійно виручає її під час роботи.
У 2025-му племінниця жінки Софія цифровізувала родинний бізнес – почала вести Instagram-акаунт, який назвала "Миколина спаржа". Там можна знайти історію чоловіка, інформацію про користь цієї рослини та варіанти її приготування. А головне – замовити спаржу у будь-який куточок країни.
"Це повністю ініціатива Софійки. Я спершу була проти. Не хотіла, щоб до мене люди ставилися із жалістю через сина. Вона не послухалася, але водночас дуже допомогла. Спаржу треба кудись дівати, бо ринок заповнений. А так люди пишуть, замовляють, і ми їм відправляємо посилки.
Але мені популярності не треба. Я завжди кажу, що Микола повернеться – хай робить, що хоче", – наголошує жінка.
Вона також старається зберегти ще одне захоплення сина – виноград, який він вирощував роками. Через спаржу часу і сил часто бракує, але жінка не опускає руки.
"Я працюю, щоб зберегти цю справу для Миколи. Стараюсь заради нього і сподіваюсь, що він повернеться. Аби мав чим зайнятися, щоб погані думки в голову не лізли", – зауважує Тетяна.
