"Його мрія врятувала мене". Як дружина загиблого воїна відкрила реабілітаційний центр у пам’ять про коханого
"Якщо не ми, то хто?" – цьому гаслу військовий Олег Перегуда з Івано-Франківщини не зраджував жодного разу в житті. Він ніколи не стояв осторонь, коли вирішувалася доля України. Навпаки – був активним учасником Революції Гідності, АТО та повномасштабної російсько-української війни.
Олег воював у найгарячіших точках і жодного разу не жалкував про свій вибір. Та 14 червня 2022 року росіяни забрали його життя. Чоловікові було 35 років.
Напередодні повномасштабного вторгнення Олег взявся втілювати свою давню мрію – реабілітаційний центр для військових. Він як ніхто інший розумів важливість відновлення після повернення з фронту. Але здійснити задумане не встиг.
Після загибелі Олега за створення центру взялася його дружина – ерготерапевтка Василина Перегуда. Вона попри все хотіла дати життя справі чоловіка та хоч трохи відволіктися від болю втрати.
Так у 2024 році в Калуші з'явився реабілітаційний центр "4.5.0. Прикарпаття", який допоміг вже понад 200 військовим і їхнім родинам.
"Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли?"
Олег і Василина познайомилися незадовго до початку російської агресії – 31 березня 2013 року, на 26-й день народження чоловіка. Того дня майбутнє подружжя відпочивало в одному закладі, але кожен у компанії своїх друзів – сподобались одне одному й обмінялися номерами.
Уже за рік війна змінила їхнє звичне мирне життя. Олег без роздумів став на захист України – служив у лавах 4-го добровольчого батальйону оперативного призначення Нацгвардії "Крук". Був молодим, але дуже ініціативним командиром взводу.
"Олега так виховували – він із 7 класу навчався у спортивно-військовому ліцеї. Завжди мав свідому громадянську позицію. Розумів, що має захищати рідну країну, вважав це святим обов'язком. Він був вірним своєму рішенню до останнього дня та ніколи не сумнівався у своєму виборі", – розповідає Василина.
У 2016 році пара зіграла весілля, невдовзі після якого Олег демобілізувався. Згодом разом із друзями-ветеранами чоловік створив компанію, яка займалася розробкою розумної автоматики.
"Зокрема, вони створили приліжкові панелі для лікарняних палат, які дуже стали в нагоді під час пандемії COVID-19. Звідти подавався кисень для кисневих масок, на них розташовувалися кнопка для виклику персоналу, світло тощо. Компанія співпрацювала з лікарнями не тільки Івано-Франківська, а й усієї України", – каже жінка.
Паралельно з цим Олег задумувався над відкриттям власного реабілітаційного центру. Він прагнув створити місце, в якому військовим і ветеранам допомагали б із фізичною реабілітацією та соціалізацією, надавали психологічну підтримку.
"В Олега був девіз: "Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли?" Він ніколи не чекав, що хтось за нього це зробить. Завжди казав, що треба починати з себе.
Олег був надзвичайно серйозним, відповідальним, рішучим і сміливим. Але при тому всьому – дуже добрим, щирим і спокійним. Здається, ці риси не можуть поєднуватися в одній людині, та він справді був таким. Завжди міг підтримати, знайти слова, які давали іншим сили. У будь-який момент був готовий прийти на допомогу, віддати останнє. Про інших думав набагато більше, ніж про себе.
Олег любив спорт і читання, досконало знав історію України, вивчав англійську мову. Про що не запитаєш – він все знав. А як не знав, то обов'язково дізнавався", – згадує Василина.
У 2021-му Олег почав шукати шляхи для реалізації своєї мрії, але невдовзі війна його знову наздогнала.
"Загинув, вірний своїм цінностям, присязі та воїнам"
24 лютого 2022 року Василину розбудив Олег – у військовій формі та із зібраними речима. Сказав, що почалася повномасштабна війна.
"Я не хотіла вірити, плакала. Казала, що такого не може бути, що я його не відпускаю. Олег відповів: "Ти ж знаєш, що я не залишуся. Не варто витрачати нерви ні свої, ні мої. Нам усім треба бути сильними. Я маю робити свою роботу, а ти – свою". Тоді він додав мені спокою", – ділиться жінка.
Олег одразу поїхав до військкомату, а додому повернувся лише ввечері. Приїхав попрощатися – ввечері була відправка.
Чоловік приєднався до 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Спершу обійняв посаду командира взводу, а потім – роти. За званнями був старшим лейтенантом. Служив на різних точках – Запоріжжя, траса Бахмут-Лисичанськ, Берестове, Святогірськ, Богородичне. Завжди гарячі точки. Завжди – перші, як і йдеться в гаслі бригади. Розчищали дороги, щоб за ними могли зайти інші підрозділи.
Саме операція в Богородичному стала для Олега фатальною. 14 червня 2022 року він отримав там поранення, несумісні з життям.
"Олег загинув у бою – як справжній воїн, як герой. Він захищав не лише своє життя, а й життя побратимів, яких не пустив із собою, а пішов сам. Відчував, що може щось піти не так.
Загинув, вірний своїм цінностям, присязі та воїнам. Як ідеться в святому письмі, немає більшої любові, ніж віддати життя за друзів. Він так і зробив", – наголошує жінка.
Ця втрата для Василини стала найбільшим болем у житті. Вона майже не пам'ятає перших тижнів після загибелі коханого. Лише згадує, як рідні та близькі казали їй: "Потрібно триматися".
"Олег був не просто чоловіком, він був моїм найкращим другом, з яким я завжди могла розділити всі думки й переживання. Він підтримував, давав цінні поради. Я переймала його спокій.
У нас була традиція – щовечора після роботи за чаєм і чимось смачненьким ділитися враженнями за день, планувати майбутнє. Ми мріяли про велику сім'ю, спільні подорожі. У таких моментах – найбільше цінності й щастя", – розповідає жінка.
"Горе мотивувало, але й забирало багато сил"
Щоб відволіктися від втрати, Василина пообіцяла собі здійснити мрію чоловіка про реабілітаційний центр. Як би складно це не було та яких би зусиль не коштувало.
"Я зрозуміла, що інакше або зійду з розуму, або просто не виживу", – каже жінка.
Один на один із проєктом її не залишили. Допомагали племінниці Олега – Ольга Лилак і Юлія Парцей, волонтери, небайдужі однодумці.
Будівлю для реабілітаційного центру чоловік обрав ще перед повномасштабним вторгненням. Ні в кого не було навіть думки змінювати цей вибір. Локація підходила за всіма критеріями – велике приміщення, територія 2,5 гектара для спорту активностей, близькість до річки, відсутність міського шуму.
Почали з організаційних питань – оренда приміщення, планування будівлі та території, пошук донорів і благодійників. Хтось допомагав коштами, інші – будівельними матеріалами чи власною працею.
Через рік почали ремонтні роботи – замінили дах, зробили реконструкцію будівлі, укомплектували її.
"Було чимало труднощів – фінансових, організаційних, емоційних. Вкладали свої гроші, шукали благодійників. Але коли люди бачать перед собою закинуту напів зруйновану будівлю, їм важко донести, який вигляд вона матиме у фіналі. Ти віриш в цю ідею, а от їх треба переконати.
Горе мотивувало рухатися далі, але й забирало багато сил. Ми проживали втрату Олега, розуміли, що краще за нього ніхто цього не зробить. Доводилося уявляти, як би він хотів, як би робив. Мільйон разів на день подумки ставила йому питання, просила наснитися, підказати", – говорить Василина.
Назву центру також вигадав Олег. "4.5.0" – це кодування військових, яке означає "все добре", "все спокійно". А "Прикарпаття" додали для чіткішої ідентифікації.
У жовтні 2024 року реабілітаційний центр прийняв своїх перших відвідувачів. Відтоді Василина не припиняє шукати варіанти для його удосконалення.
"Це не зменшує біль від втрати, але тепер справа Олега жива"
Василина змалечку мріяла допомагати людям, тому вирішила зробити справою свого життя медицину. Спершу вивчилась на медсестру, а потім – на фахівчиню з фізичної терапії та ерготерапії.
"Часом через певні захворювання чи травми люди втрачають здатність доглядати за собою – чистити зуби, вмиватись, розчісувати волосся, їсти. Деякі втрачать професійні навички, як-от кермування. Ми заново вчимо пацієнтів робити це все. Відновлюємо функції, які допомагають повернути ці навички та віру у власні сили.
Це титанічна праця – через "не можу" та "не хочу". Але коли людина досягає результату, стає більш незалежною та далі ставить цілі на майбутнє. Ми повертаємо їй себе", – пояснює Василина.
У реабілітаційному центрі "4.5.0. Прикарпаття" безоплатно допомагають військовим і ветеранам та членам їхніх родин, а також рідним полонених і зниклих безвісти.
Місія закладу – адаптувати військових до звичного життя. Тут вони можуть пройти курс фізичної реабілітації, отримати психологічну допомогу та соціалізуватися.
У будівлі центру є спортзал з мобільними тренажерами та реабілітаційним обладнанням, масажний кабінет, кабінет психолога, кухня-їдальня, бібліотека. На території – спортивний майданчик, тенісні столи, місце для стрільби з лука, теплиці, вулики.
Ветерани також можуть відвідувати заняття з англійської мови, а рідні загиблих військових – з фітнесу.
Для кожної людини програму реабілітації підбирають індивідуально – зважаючи на запит. Якщо немає фізичних або психологічних проблем, до центру завжди можна звернутися за активностями та компанією.
За майже 2 роки "4.5.0. Прикарпаття" відкрив свої двері для понад 200 людей.
"Кожна історія – особлива. У нас хлопці з різних куточків України, з різними травмами – з ампутаціями кінцівок, множинними пораненнями.
Найцінніше – коли у пригніченої людини, яка не бачила жодних результатів і втрачала надію, після роботи з нашими фахівцями з'являється посмішка та вогник в очах через позитивну динаміку. Вона повертає віру в себе, ставить нові цілі. І це відображається й на стосунках у сім'ї", – ділиться Василина.
Жінка поєднує керівництво реабілітаційним центром із роботою в лікарні Івано-Франківська. Зараз в її планах – нові напрямки реабілітації, розвиток адаптивного спорту та навчання фахівців.
Пам'ять про Олега живе не лише у спогадах його рідних, а й у стінах центру. Там висить його портрет, намальований на замовлення його побратима Сергія. Але передати картину Василині особисто чоловік не встиг – він також загинув на фронті.
Також у закладі можна знайти Олегову колекцію шевронів бойових бригад, яку активно поповнють відвідувачі центру. Та прапор часів АТО з побажаннями від побратимів.
"Центр для мене – це моє життя. Це мрія Олега, яка врятувала мене й допомагає мені по сьогоднішній день. І не лише мені, а всім нашим відвідувачам.
Я відуваю, що виконала обіцянку, яку дала сама собі. Це абсолютно не зменшує біль від втрати. Але тепер я знаю, що справа Олега жива й житиме надалі. Вона допомагає людям і приносить користь Україні", – підсумовує Василина.
Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"
