Гірський прихисток для пам’яті і перепочинку. Як друзі загиблого військового втілили його мрію, яка стала посмертною

Авантюрист і неабиякий сміливець, який кохався у горах – так описують Тараса-Тимофія Гаврилишина його друзі. Вони кличуть його коротко – ТТ.

Тарас був інструктором з виживання і морського пластування, прокладав маршрути у горах та неодноразово лишався сам на сам з дикою природою Карпат.

З початком повномасштабної війни Тарас добровільно став на захист Батьківщини. Але 1 листопада 2022 року його життя обірвав ворожий артилерійський обстріл.

У пам’ять про Тараса його друзі-пластуни звели туристичний прихисток на горі Парашка. Це місце, в якому можуть перепочити або залишитися на ночівлю усі охочі.

"Завжди обирав бути вільним і мандрувати"

Тарас родом зі Львова. Вже у 12 років він визначив свій подальший шлях у житті – вступив до скаутської організації "Пласт". Хоча чоловік дуже любив гори, його спеціалізацією було саме морське пластування.

Коли прийшов час обирати факультет для навчання, Тарас зробив вибір на користь географічного. Однак з першого разу довчитися йому не вдалося. Чоловіка відрахували, бо він відправився на службу до армії. А вже по її завершенні повернувся до університету та отримав диплом.

Тарас був інструктором з морського пластування, виживання, астрономії та навігації, а також туристичним гідом.

"Ніхто краще за нього не знав, як вижити у горах в диких обставинах. У Карпатах є дуже багато туристичних шляхів, прокладених саме Тарасом. Коли він маркував свої маршрути, то жив просто неба на кариматі зі спальником та із сокирою під головою, бо могли прийти вовки", – розповідає подруга Тараса Юлія Гвоздович.

Вони познайомилися у 2002 році на морському пластуванні й відтоді почали товаришувати. Тарас і Юлія завжди були в одній команді. Вони навіть разом виступали на чемпіонаті України з техніки водного туризму.

Юлія пригадує, що Тарас завжди був дуже сміливим і сильним духом. Для нього цілком нормальним було ходити вночі горами з одним ножем.

"Можливо, Тарас мав вигляд суворого чоловіка, але насправді він був дуже добрим та щирим. Я ніколи за ним не помічала, щоб він говорив одне, а робив щось інше. У нього було чудове почуття гумору. І це все робило ТТ хорошим компаньйоном", – розповідає Юлія.

Одна з найулюбленіших історій друзів Тараса з його життя – про те, як він маркував маршрути в районі села Вигода, що на Івано-Франківщині. Коли вже потемніло, Тарас розвів вогонь, приготував собі їжу, поїв і вже лягав спати – як зазвичай, просто неба. Тоді раптом почув, що поруч хтось ходить.

"Тарас подумав, що це собаки. Дістав тушонку й почав їх кликати поближче, щоб погодувати. Потім придивляється – у нього був дуже поганий зір – а то вовки. Вони поїли й пішли. Після такого Тарасу було трохи страшно спати, тому він поклав сокиру собі під голову й заснув", – переповідає Юлія.

Невіддільною частиною життя Тараса було кораблебудівництво. Він займався створенням безпалубних човнів – чайок. На одній з них, яка має назву "Спас", Тарас ходив до Стамбулу. Також він дотичний до будівництва човна, на якому двоє українських мандрівників у рамках благодійної експедиції Invictus Ocean перетнули Атлантичний океан. Їхньою метою було зібрати кошти для операцій з реконструкції облич українських захисників.

Саме завдяки чайці про Тараса вперше почула його подруга, морська пластунка Любов Цоп.

"У 2008 році я поїхала до Крайового морського табору. Його проводили на острові Великому, що біля Києва. І там я вперше почула про ТТ. Мені розповіли історію, що у "Пласті" є хлопчина, якому треба було дістатися з одного берега річки на інший. Замість того, щоб зачекати на чайку, він позбирав по берегу пластикові пляшки, запхав їх у сміттєвий мішок і так переплив Дніпро. Це було схоже на справжні пригоди Тома Соєра", – згадує жінка.

Пізніше Любов познайомилася з Тарасом особисто – на змаганнях, що проходили на річці Свіча. Їхня команда якраз сиділа навколо вогнища – аж раптом з кущів хтось вискочив зі словами: "Я знайшов новий маршрут до цього місця". То був Тарас. Відтоді їхнє спілкування не припинялося.

Любов згадує, що Тарас ніколи не шукав легших варіантів – він просто йшов до своєї цілі.

"ТТ – авантюрист. Він завжди обирав бути вільним і мандрувати. Мандри – це про нього", – говорить жінка.

"Коли батальйон рухався бездоріжжям, то пройшов без жодних втрат"

Одразу після початку повномасштабної війни 2022 року Тарас пішов до війська. Він служив у 45 окремій артилерійській бригаді. Попри наявність військового досвіду, чоловіка взяли звичайним солдатом.

Тарас брав участь у звільненні правобережжя Херсонщини. Він був у команді, яка однією з перших оперувала американською артилерійською системою Himars.

У війську Тарас знайшов застосування своїм пластунським навичкам – він навчав побратимів орієнтуватися на місцевості.

"Вже після смерті Тараса я познайомилася з його побратимами й командиром. Вони розповідали, що ТТ навчив цілий батальйон користуватися звичайними картами за відсутності Google Maps та правильно проходити різні ландшафти.

Командир казав, що коли батальйон рухався бездоріжжям, то пройшов без жодних втрат, яких вони могли б зазнати від мін", – згадує Юлія.

Любов була однією з останніх цивільних, яка бачила Тараса живим. Її чоловік Іван теж військовий. Він завжди намагався моніторити, де перебуває Тарас, і повідомляв про це дружині.

"Коли в Івана якісь поранення, я завжди їду до нього у госпіталь, щоб хоч трохи побути поруч. Тоді якраз звільняли правобережжя Херсонщини, чоловік не міг воювати, тому розвозив гуманітарну допомогу місцевим. Він покликав мене допомогти", – розповідає жінка.

В одному із сіл подружжю вдалося знайти Тараса.

"Ми поговорили на вулиці й пішли до будинку, де облаштовувалися хлопці. В ньому перед цим жили росіяни, тому все було брудне, купи сміття. Наші хлопці все вичистили, підмурували пічку, облаштували спальне місце. Світла у будинку не було, лише ліхтар. Ми попили чаю, поговорили. Домовилися, що я буду відвідувати маму ТТ, щоб їй було не так самотньо.

Коли ми з чоловіком їхали, Тарас обійняв мене – дуже-дуже тепло. І я тоді в моменті подумала, що ось так і треба обійматися – щиро і невимушено. Це було 29 жовтня", – пригадує Любов останню зустріч із Тарасом.

А вже 1 листопада у селі Новоолександрівка під мінометним обстрілом він загинув. Тарасу було 37 років.

Коли Любов дізналася про його загибель, їй допомогли знайти морг, в який мають відвезти Тараса. Тоді пластуни вирушили зустрічати тіло.

"Я всіх у "Пласті" повідомила. Було між 12-ю та 1-ю годинами ночі, ми приїхали під львівський морг. Стояли і згадували історії про ТТ. Охоронець був шокований, бо йому переважно привозять тіло, він його приймає і все. А тут ми", – розповідає Любов.

Їй вдалося домовитися із ТЦК, щоб ті трохи відклали візит до мами Тараса пані Ольги. Її донька Марта, сестра Тараса, живе у США. Тому пластуни дочекалися, поки вона приїде з-за кордону, та навідалися до пані Ольги. Вони разом зустріли військових та допомогли жінці розібратися з документами.

Будівництво прихистку: від ідеї до відкриття

Друзі вирішили вшанувати пам’ять Тараса, побудувавши прихисток. Чому? Бо він сам цього хотів.

"ТТ казав своїм побратимам: "Якщо я загину, поховайте мене на Парашці". Вони посміялися й сказали, що не робитимуть цього. Тоді ТТ пожартував, щоб хоча б палець туди віднесли. Але загалом прихисток у горах – то було його бажання", – розповідає Любов.

Юлія згадує, що у них навіть не було питання: "Будувати чи не будувати?" У квітні 2023 року, коли трохи вщухли емоції від втрати, пластуни провели нараду та взялися за будівництво. Їхня команда складалася з 10 людей, а Юлія зголосилася бути координаторкою.

Для зведення прихистку використали гроші сім'ї та пластунів, але більша частина суми – це донати небайдужих.

На початку пластуни заручилися підтримкою Львівської обласної військової адміністрації та налагодили контакт з нацпарком "Сколівські Бескиди", на території якого розташована Парашка. Потім оголосили збір коштів на будівництво. За три місяці вдалося зібрати необхідну суму – понад 1 мільйон гривень.

"Лише за перший тиждень назбирали 30% від запланованого. Тоді ми зрозуміли, що людям це емоційно відгукується. То був своєрідний сигнал для нас. Бо дехто з команди все ж сумнівався – на часі це робити чи краще збирати гроші на дрони й допомагати живим. Але було багато аргументів на користь того, що потрібно починати зараз, поки є біль", – зауважує Юлія.

Проте не всі етапи будівництва проходили гладко. Проблеми виникли під час погодження земельної ділянки, де планували звести прихисток. У процесі з’ясувалося, що "Сколівські Бескиди" – це земля Міноборони та його інженерних сил. Погодження тривало два місяці, а його результатом став тристоронній договір між "Пластом", нацпарком і міністерством.

"Не обійшлося й без дезінформації. Деякі місцеві почали поширювати "зраду", ніби ми плануємо зводити котеджі на горі. Згодом з’явилася й інша версія – будівництво закладу для квадроциклістів з Польщі. Тому нам ще довелося попрацювати над комунікацією з мешканцями села Коростів, це Сколівська громада. Але дехто нам все одно не вірив, поки ми не збудували прихисток", – говорить Юлія.

Наприкінці вересня стартувало саме будівництво. Команда найняла для цього компанію, яка зробила все по собівартості матеріалів.

"Кожного дня з 30 вересня по 25 листопада, коли на горі вже лежав сніг, майстри пішки ходили на наш об’єкт. А це займає близько години. Так, частково вони доїжджали, але значну частину шляху, якраз із найбільшим підйомом, долали самостійно", – зазначає Юлія.

Частину дощок, вікна та двері для прихистку подарували небайдужі місцеві підприємства. Також у процесі будівництва допомагали сотні волонтерів.

"Прихисток розташований просто під вершиною, там немає прямої дороги. Проїхати туди міг тільки "ЗІЛ". Керувати ним погодився лише один водій. Цю машину вгору ми тягнули на лебідці, бо завантаженим самостійно виїхати він не міг. Це був ще той квест.

Загалом близько 500 волонтерів були залучені до розчищення дороги, завантаження та розвантаження "ЗІЛа", розрівнювання земельної ділянки тощо", – розповідає Юлія.

Відкриття прихистку відбулося 25 листопада 2023 року. Пластуни провели традиційну церемонію – окропили будівлю морською водою. Вже у ніч після відкриття прихисток мав перших гостей.

"Ми мали відкриватися раніше, але у запланований день мали бути сильні дощі та сніг, тому перенесли на 25 листопада. І ось вже 24-те, я дивлюся на погоду – а там знову сніг. Думаю: фотографи жалітимуться, що немає краєвидів. І коли ми вже вирушили у дорогу, в думках я просила ТТ, щоб щось вирішив з погодою. Тільки ми доїхали до гори – хмари десь зникли й вийшло сонечко. А як все скінчилося й ми почали спускатися, почався сильний сніг", – пригадує Юлія.

Який вигляд має прихисток?

Прихисток – це 70 квадратних метрів для перепочинку. Він складається з двох частин. Перша – для туристів, вона ніколи не замикається на ключ, а тому доступна для всіх охочих. Друга – для лісників, тільки вони мають до неї доступ.

Будівля має термоізоляцію, тому влітку там прохолодно, а взимку – тепліше, ніж на вулиці.

Прихисток складається з двох поверхів. На нижній частині є лави, ніби у потязі. Спальні місця розраховані на 10 людей, але якщо лягати на підлозі, яка є добре ізольованою, то заночувати зможуть близько 30 туристів. Влітку також можна спати на терасі, з якої відкривається краєвид на Карпати.

"Коли Тарас розповідав побратимам про прихисток, то казав, що хотів би, аби в ньому була велика прихожа, де можна сидіти й спілкуватися. А він би спостерігав за цим з верхньої балки. Ми зробили і прихожу, і балку. Тепер завжди уявляємо, що він сидить зверху, й коли заходимо, завжди вітаємося", – говорить Юлія.

Місцевий майстер із власної ініціативи зробив дерев'яний хрест, який повісили у прихистку. Туристи принесли туди прапори – державний та червоно-чорний. Також у прихистку лишають фотографії на пам’ять та їжу для інших туристів. Є й там велика аптечка, яку принесли працівники "Сколівських Бескидів".

Спершу у прихистку не було книги відгуків, тому туристи взяли все у свої руки – завели зошит на 12 аркушів та почали в ньому лишати свої побажання й коментарі. Згодом команда замовила спеціальну книгу з дерев’яною обкладинкою та гравіюванням. Перші відгуки у ній лишили мама та сестра Тараса.

"За можливості, я підіймаюся туди, щоб сфотографувати ці відгуки, роздрукувати їх, а потім показати мамі ТТ. Вона дуже любить їх читати.

У книзі можна знайти відгуки військових, які проходили реабілітацію горами та підіймалися на Парашку на протезах. Також свій коментар залишали жінки, які втратили своїх коханих на війні. Вони писали, що вдячні за прихисток – місце для перепочинку, місце для "подумати", – ділиться Любов.

Попри свій поважний вік, пані Ольга влітку 2024 року також підійнялася до прихистку.

"Пані Ольга має проблему з коліном. Я казала їй, що треба добре подумати перед тим, як підійматися. А вона мені в стилі ТТ відповіла: "Люб, ну я не знаю, коли ще буде нагода піти в гори, тому йтиму", – розповідає Любов.

Тарас завжди ходив у берцях – це було його улюблене взуття і влітку, і взимку. Останню його пару матір віддала пластунам, які закопали їх поруч із прихистком.

"Моя подруга – психологиня. Коли ми збудували прихисток, вона сказала, що це дуже добре. Це була наша терапія, наш спосіб прожити горе. Так ми виконали бажання Тараса і відпустили його", – підсумовує Юлія.

Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"