Сила книжки:

– Насамперед я прагну, щоб репрезентація України була сталою. Поки маємо можливість бути присутніми на міжнародних майданчиках, нам потрібно вибудовувати тривалі зв’язки з іноземними інституціями – незалежно від того, де фізично перебуває кожен із нас. Зараз ми всі певною мірою номади: змінюємо країни, не маємо змоги будувати довгострокові особисті плани – навіть перебуваючи не під обстрілами. Але ми можемо й мусимо будувати довгострокові системні стратегії. По-перше, в напрямі горизонтальних звʼязків з українською громадою за кордоном. Потрібно об’єднувати людей, які прагнуть залишатися в орбіті українськості. Тоді це буде представлена спільнота, а не розрізнені ініціативи. По-друге, інституційної інтеграції. Нам необхідно вписувати Україну в адженду місцевих культур. Важливо досягти балансу: щоб діаспора заявляла про себе як про невіддільну частину культури країни перебування, але водночас не втрачала живого зв’язку з "материковою" Україною.

– Це було для мене великим відкриттям! Культура, яка народжується в еміграції, безумовно, відрізняється – вона розвивається за власними законами й не обов’язково реплікує те, що відбувається в Україні. Величезна кількість представників старої діаспори в Канаді чудово говорить українською, ходить до церкви, але... ніколи не була в Україні. Для них це омріяна країна предків. І коли вони приходять на сучасні українські заходи, у них виникає культурний шок. З’ясувалося, що багато освічених, патріотичних людей діаспори ніколи не чули про Сергія Жадана, Оксану Забужко чи Юрія Андруховича! Не тому, що вони необізнані, а тому, що сучасний укрліт просто не потрапляв у їхнє поле зору.

Мені б дуже хотілося, щоб наша спільна робота призвела до того, щоб ми мали одне інформаційне й культурне поле. Щоб діти українців у Канаді й діти в Україні читали тих самих "Туконі", а ми з вами розуміли спільні меми й жарти.

Але щоб створювати спільне інформаційне та культурне середовище, потрібні сили величезної кількості дієвців. І це не лише державні структури, а й цілком "низові ініціативи". Донедавна я не бачила жодної програми, яка б стимулювала культурні зв’язки між українськими громадами за кордоном та з Україною. Зараз бачу, що за це взявся Фонд "Відродження" з програмою "Мости солідарності". Якщо ми хочемо бачити діаспору спільнотою або думаємо про повернення українців додому, це ефективний підхід – створювати майданчики для репрезентації України та залишати людей в українському культурному середовищі.

– Я дуже хочу, щоб український досвід сприймався у світі не як локальна трагедія, а як досвід країни, яка першою у XXI столітті взяла на себе удар глобальних викликів: протистояння тоталітарній диктатурі та новому колоніалізму з боку Росії. Ми маємо унікальну екзистенційну оптику, якою можемо й мусимо ділитися зі світом.

Ми не повинні знецінювати власну унікальність, але й не варто думати, ніби наш досвід ні з чим не порівнюваний. Західне суспільство інколи зчитує це так, ніби ми зневажаємо їхні власні історичні болі. Головна помилка багатьох народів – переконання, що історія не повторюється. А ми бачимо, що формула "ніколи знову" руйнується на наших очах. Щодо літератури й балансу, то тривалий час побутувала думка, що український нонфікшн за кордоном нікому не потрібен. Але зараз ситуація змінюється. Права купують! Іншим країнам потрібен наш практичний, філософський, історичний досвід. Навіть кейси українського бізнесу, який виживає та відновлюється під обстрілами, – це фантастичний матеріал!

Якщо говорити про художню літературу, то у світі популярними залишаються універсальні жанри – сімейні саги, історичні романи, детективи. У нас стався дивовижний вибух нових голосів і дебютів. Залишається зберегти це різноманіття голосів, бо саме воно є живим нервом нашої літератури.

– Українська книжка суперконкурентна! Книжковий салон у Монреалі (Salon du livre de Montréal) – одна з найбільших подій франкомовного світу, яка щороку збирає понад 100 тисяч відвідувачів. У 2022 році ми з колегами з Ukrainian Club of Montreal буквально за місяць створили ГО, знайшли книжки й вибили собі місце на ярмарку. Це була просто феноменальна оперативність і професійність менеджерок і кураторок Ольги Головко, Євгенії Вятчанінової та Анастасії Захарчук. Я досі не розумію, як ми це тоді зробили в такі строки. Відтоді ми присутні там щороку. Коли місцеві читачі й видавці вперше побачили наші книжки, вони були приголомшені якістю поліграфії, дизайном та ілюстраціями.

Щодо роботи на виставках і ярмарках, зауважу, що тут найкраще працює "тріумвірат", коли викладаємо на стенд версії однієї книжки українською, англійською та французькою. Для іноземного видавця це миттєвий сигнал: "Книжка вже має переклади – це знак якості!".

Був кейс, коли після нашої презентації місцева квебекська літературна агентка викупила права на дитячу книжку з України. Це взагалі була друга українська дитяча книжка в історії Квебеку, видана місцевим видавництвом!

– Запуск англомовної версії "Читомо" був абсолютно стратегічним рішенням. В англомовному диджитал-просторі вирує божевільна конкуренція. Ми одразу зрозуміли: у нас немає мільйонних бюджетів на розкрутку для масового західного читача, тому свідомо обрали роботу з професійною аудиторією. Наші читачі та передплатники – це люди, які ухвалюють рішення у сфері культури: літературні агенти та видавці, куратори фестивалів, бібліотекарі, які формують закордонні фонди україністики, академічна спільнота, дослідники та профільні ЗМІ.

"Читомо" стало першоджерелом верифікованої інформації про український книжковий ринок. На нас постійно посилаються Publishers Weekly та Publishing Perspectives. Наші журналісти й редактори регулярно дають коментарі та співпрацюють із міжнародними редакціями, зокрема The Economist, Associated Press, Le Monde. Найбільша віддача від англомовної версії сайту – коли видавці після наших рецензій чи матеріалів питають контакти правовласників, укладають угоди з українськими авторами, і книжки виходять у світ.

– Chapter Ukraine – це логічне продовження нашої інфраструктурної роботи, яку ми втілили разом з Катериною Казіміровою на Craft Magazine. Коли до нас на Салоні в Монреалі чи Франкфурті підходить бібліотекар або власник мережі книгарень і каже: "Дивовижні книжки! Як мені їх замовити в мій регіон?", ми не можемо просто дати їм телефон видавця в Києві. Книжковий світ тримається на дистриб’юторах. Chapter Ukraine – це онлайн-каталог перекладених українських книжок (зараз там вже понад 100 видань французькою та більш як 200 англійською, 190 німецькою, 33 іспанською та от-от анонсуємо ще 4 мовні версії), де вказано конкретних дистриб’юторів, правовласників та інструменти закупівлі для кожного регіону світу. Ми створюємо інфраструктуру доступності.

– Знаєте, асиміляція – це найпростіший спосіб виживання. Але я була в привілейованому становищі: ніколи не планувала емігрувати. Моє життя в Києві до повномасштабної війни було надзвичайно насиченим, комфортним і реалізованим. Я переїхала до чоловіка-француза в Канаду за місяць до вторгнення. Чесно кажучи, перед виїздом я почувалася абсолютно виснаженою. Я хотіла піти з української культури через типове глибоке вигорання. Думала відпочити, знайти канадську роботу в якійсь іншій сфері. Але коли почалася велика війна, я зрозуміла, що не маю права йти.

У часи кризи ти мусиш діяти там, де твій ККД є найвищим. Сьогодні, чим би я не займалася – працюю з ярмарками, очолюю медіапроєкти чи волонтерю, – все зводиться до одного: я хочу, щоб про українську культуру та мистецтво знав світ. Я хочу, щоб наші митці та інституції ставали сильнішими й фінансово стійкішими. У нас не так багато сил і рук. Якщо наші зусилля йтимуть як вода в пісок, ми просто втратимо себе. Тому єдиний вихід – інституціоналізувати нашу присутність у світі. Це моя "сродна праця", і вона не відпускає.