Тисячі робітничих вакансій нікому заповнити

"Усе ще позначається економічна криза 90-тих, відрив системи освіти від потреб бізнесу. Свого часу були перервані численні професійні династії. Для того, щоб вижити, люди змінювали сфери діяльності", - говорить директор з управління людськими ресурсами та організаційного розвитку компанії "XXI століття" Ірина Маркіна в інтерв'ю журналу "Український тиждень".

Тепер ситуація дещо покращилася, з'явилася потреба у робочих руках: "деякі бригадири збірних цехів навіть ходять по базарах і гукають своїх робітників назад", - говорить, Михайло Білаш, який вже 33 роки працює токарем на заводі "Арсенал".

Проте знайти робітника з високою кваліфікацією вкрай важко, і підприємці змушені погоджуватись на менш кваліфікованих.

"Нас в училищі добре вчили, - говорить Микола Поліщук, який працює в бригаді будівельників у Києві, - А зараз, якщо хтось до нас проситься з ПТУ, це все одно, що з вулиці брати і спочатку вчити".

Занепад профтехучилищ

За часи незалежності України матеріально-технічна база ПТУ фактично не оновлювалася. Тільки 2007 року Кабмін затвердив розпорядження, згідно з яким передбачається виділити 1 млрд гривень на переоснащення.

Цього року почали з 10,8 млн, і до 2012 року повинні цей мільярд матеріалізувати. Але це в майбутньому. Сьогодні ж картина сумна.

"Підготувати верстатника набагато дорожче, ніж юриста або менеджера середньої кваліфікації. Один токарський різець коштує чимало, а скільки їх потрібно для того, щоб навчити новачка? Тому в профтехучилищах проблема з практикою", - зауважує виконавчий віце-президент Конфедерації роботодавців України Олексій Мірошниченко.

Великі підприємства вже самостійно готують собі працівників, адже знайти висококваліфікованого робітника вкрай важко Фото www.lukoil-perm.ru

Найпрогресивніші великі підприємства вже самостійно готують собі працівників: засновують навчальні центри, утримують на балансі ПТУ або закріплюють новачків на навчання до досвідчених робітників.

Малі й середні підприємства такого собі дозволити не можуть. Тому Мірошниченко вбачає вихід у дуальній системі навчання, яка успішно діє у Німеччині, коли більшу частину навчання учень проводить на виробництві.

Також слід робити базові центри в різних регіонах України, наповнювати їх фахівцями й обладнанням, а не розпорошувати кошти на кілька сотень ПТУ.

Варто й взяти за взірець ставлення до викладача профтехучилища у Європі, де він отримує на 30% більшу зарплату, ніж найкваліфікованіший працівник цієї професії. Тоді у викладацьку діяльність йтимуть найкращі фахівці, а не ті, хто не потрібен на виробництві.

"Держава повинна визначитися, які галузі й види економічної діяльності будуть пріоритетними в найближчі роки", - говорить Мірошниченко.

Бракує і зведеної бази даних: для кожного регіону та для кожної професії. "Для того, щоб система запрацювала, потрібно мати регіональні програми розвитку економіки й аналогічну загальнодержавну програму, під неї вже можна робити реальне державне замовлення", - говорить Мірошниченко.

Порятунок в емігрантах

Нестача робочих рук вже сьогодні стимулює перенесення працемістких виробництв до регіонів, у яких є надлишок робочої сили, інвестування в підвищення продуктивності праці.

Порятунком для промисловості можуть стати й іноземці: висока вартість найманого житла вже майже зупинила приплив робітників з інших міст.

"Можливість приймати на роботу емігрантів є, - говорить Віктор Власов, генеральний директор будівельної компанії "Містобуд". - Але я поки що не наважився. Свого часу працював із турками, було дуже складно".

"Україна - транзитна територія для мігрантів. Якщо тут розвиватиметься економіка, а значна частина українців і далі перебуватиме в еміграції, то робітники, які їдуть транзитом через Україну, затримуватимуться у нас", - стверджує завідуючий сектором етнонаціональних досліджень Інституту народознавства НАНУ Ігор Марков.

Отже, не маючи належних економічних передумов, Україна впевнено крокує до тих країн, де малокваліфіковану працю виконують іммігранти. Парадокс - наші заробітчани працюють на користь європейських країн, а вихідці з азійських просторів потроху заповнюють їх вакансії на батьківщині.

За словами Кшиштофа Зануссі, відомого польського кінематографіста, на підприємствах в Сполучених Штатах майже не працюють мешканці власне Сполучених Штатів. На прохання пояснити, чому так, Зануссі почув відповідь, що "саме для такої праці є країни третього світу".

"Це аж ніяк не приниження цих країн, а реальність сучасного світового глобального розподілу ринку праці", - говорить польський режисер.

З окремих держав (Греція, Португалія) заробітчани починають повертатися, бо ринок праці там перестав бути сприятливим для мігрантів, з інших - бо накопичили кошти й повертаються, аби почати власний бізнес й придбати житло на батьківщині.

Проте поверненню заробітчан перешкоджають декілька факторів, і головний - українці, які працювали в Європі, відвикли від повсякденних для України хамства, недостатнього рівня зарплат та якості життя.

За матеріалами журналу "Український тиждень"