Брати Капранови: "В Україні про книжкову конкуренцію не йдеться"

36
10 вересня 2008

Вони знають чому книжка - це кіт у мішку, мають сентимент до нотаток юних гімназисток і щиро вболівають за долю українських літературних секс-символів.

Брати Капранови, "серійні" видавці та письменники, за "кобзарський" природний відбір у літпроцесі і просту щоденну книгу. Їхні судження про книжки і суспільство завжди іронічні, веселі, суперечливі та примушують замислитися. Тож, напередодні львівського Форуму видавців брати розповідають про книжки, молодих геніїв і не тільки.

- Якось ви приїхали на львівський Форум видавців на зеленому запорожці зі стендом не менш зеленого видавництва "Зелений пес". А що плануєте цього року?

- Запорожець уже полірується. У понеділок він вирушає до Львова із цілою купою книжок у серіях та поза ними і "Новими розділами до Кобзаря 2000".

Це окрема книжка для тих, хто читав стару і прагне продовження. Тут також будуть чоловіча та жіноча частини, хоча й не відділені, як раніше, одна від одної. На відміну від хитруна Павича, в якого і чоловіча і жіноча частини майже однакові, у нас вони все таки принципово відрізняються.

Для жінок ми пишемо більше про почуття, романтичне кохання, містику. А чоловіків цікавлять бойові стосунки між людьми, адже чоловік - це воїн.

Ми вирішили обмежитися на форумі лише вуличною акцією, оскільки, вже не вперше переконуємось, що безпосереднє спілкування із публікою значно приємніше та ефективніше ніж будь-які гучні заходи, презентації, виступи перед критикою, родичами, друзями.

По-перше, за чотири дні повз тебе проходять практично всі відвідувачі Форуму, ти встигаєш  побачити значно більше людей ніж може вмістити будь-яка зала. Тут діє природний відбір, як це було з кобзарями, що ходили по селах багато років тому: добре розповідаєш - чарку наллють, ще й грошей дадуть, погано - виженуть.

По-друге, люди губляться у карнавалі подій: і туди хочу, і сюди хочу. А до нас вони можуть підійти коли їм зручно, бо ми весь час біля запорожця.

По-третє, читачам, на нашу думку, не вистачає книжок нащодень, щоб не треба було йти на презентацію, молитися перед великим гуру, а просто взяти і почитати. Ми приміром, таке любимо.

Зелений запорожець братів Капранових - незмінний учасних багатьох літзаходів. Фото Дмитра Ларіна
Те, що наше видавництво випускає серії - це акцент на щоденність. Особливий дефіцит дитячої літератури. Тож, цього року веземо до Львова дві дитячі серії: одна  для дівчаток, інша для хлопчиків.

- У вас такий постійний наголошуваний розподіл "хлопчик-дівчинка"...

- Знаєте, Господь Бог же колись розділив нас на чоловіків та жінок і, очевидно, щось мав на увазі. Ми заходимо в магазини і бачимо різний одяг, і навіть дезодоранти й шампуні для них в різній упаковці.

Хоча, ми не певні, що там усередині не все однакове. От для дівчаток у нас серія називається "А+В", там такі романтичні історії, наприклад, "Нотатки гімназистки" переклад з Лідії Чарської.

Це книжка ще з тих, дореволюційних часів про те, як жила гімназія. А от для хлопців, яким більше цікава фантастика і все таке, є серія "Зоряний гість". Для дорослих жінок ми випустили серію, яка називається "Багаж забіяки". Адже вони люблять не тільки кохання, а й всілякі легкі пригоди.

- На більшості ваших книжок ("Приворотне зілля", "Кобзар", "Розмір має значення") на обкладинці фігурує оголена жінка. Це просто універсальний рекламний прийом?

Ми вважаємо, що обкладинка, це не реклама. Це сепаратор, якщо хочете - фільтр. Якщо людині не подобається обкладинка книжки "Розмір має значення", значить 95 % шансів, що їй  не сподобається  середина.

Там нема нічого про голих жінок, але наша легкість і провокативність тем, звичайно, не сподобається людям, які надто сконцентровані на тому аби оберігати мораль.

Це свідомий прийом направлений на сепарацію читача. Нема нічого гірше за обдуреного читача. Специфіка книжки у тому, що навіть якщо вона вам дуже сподобалась, то ви її більше не купите, бо це не ковбаса, яку поїли, і ще купили. Книга - це кіт у мішку. Задача видавця: забезпечити відповідність кота і мішка.

- І як із такою "відповідністю" на наших книжкових полицях?

- Знаєте, сьогодні видавці, і це не дивно, починають відповідно оформлювати книжки. Але був час, десь років десять тому, коли пістолет на обкладинці вважали чимось дуже привабливим і бульварним водночас.

Сьогодні, по-перше, що дуже приємно, припинили брати на обкладинки картинки з Інтернету, а по-друге, почали поважати свою працю і відповідно робити кожну книжку неповторною.

- Чи відчуваєте ви конкуренцію з боку інших українських видавництв у своїй ніші?

- На превеликий жаль, в Україні про книжкову конкуренцію не йдеться. Ми конкуруємо з російськими видавництвами з однієї  простої причини: в цій ніші, в якій працюємо ми, майже ніхто з вітчизняних книжників не працює.

Якщо людина купила спочатку нашу книжку, а потім купила "Нори-друк", а потім знов нашу, то тут навіть про конкуренцію не йдеться, а швидше про взаємну допомогу. І саме тому ми так активно існуємо на інформаційному ринку, бо не боїмося конкуренції.

Наприклад, торік ми їздили до Голландії і маркетинговий консультант розповів цікавий закон: якщо на вулиці дві книгарні і відчиниться  третя, то у тих двох зросте прибуток, а якщо четверта - то у всіх трьох і так далі.

Відповідно діє зворотній ефект. Це пов'язано з тим, що книгарня не може вмістити всіх книжок, тобто вона повинна мати своє обличчя. Українські книгарні до цього ще поки не дозріли через те, що їх дуже мало. Відповідно, їх прагнуть набити усім чим можна.

Але коли поруч з'явиться ще одна книгарня, то обидвом доведеться спеціалізуватися. У тому таки Амстердамі доходить до речей, на український погляд просто абсурдних, наприклад, книгарня виключно поезії або дизайну.

- Як так сталося, що ви почали видавати книжки? Взагалі, коли проявилися ваші почуття до них, може, якийсь спогад із дитинства?

- Ми із дуже читаючої родини. Наші батьки - лікарі, бабуся - вчителька, вона навчалась у Одеському інституті шляхетних панянок. Власне, тому ми і видали "Записки гімназистки" Чарської, бо у нас є певний сентимент. Бабуся нам розповідала як вона вчилася у тому шляхетському закладі.

Це та інші фото надані прес-службою братів Капранових 
Також у нас був домашній театр: бабуся була режисером, а ми з старшим братом - акторами. Коли збиралися гості ми ставили вистави, до речі, українською мовою, хоча наша родина тоді була російськомовною.

Тобто ми з дитинства збалувані книжкою. Якось у вісімдесят сьомому році у нас (це регіон Миколаєва, Херсонська і Одеська області) була величезна ожеледь і ми два місяці сиділи без світла, хліб завозили один раз на день, воду давали за розкладом і після заходу сонця життя припинялося, єдиним джерелом світла ставали каганці.

Власне, ми їх робили самі із олії і ґноту, а за гасом треба було стояти страшні черги. І от при каганці родина збиралася за столом і читала вголос книжки. Це фантастика!

Саме тоді ми конкретно присіли на Степана Руданського. Нам було по десять років і, звичайно, читати вголос товстелезні речі не хотілося. А з нього у нас і почалася українська література як така і ми досі вважаємо його першопричиною.

Також були й інші: "Диво-крейда", "Юн та Софус" Сінкен Гопп, це книжка яка навчила нас творчості і просто спричинила до духовної появи на світ. Не можна забути "Пеппі Довгапанчоху" в перекладі Ольги Синюк, це саме та книжка, з якої ми у дитинстві зробили висновок, що українська мова це зовсім не те, що ми чуємо на базарі.

Книжки завжди читались по кілька разів. А зараз нам цікаво почитати в оригіналі, наприклад, того ж Гріна. Роман - ціла технологія, школи роману в Україні, на жаль, немає. Вчитися доводиться завжди у іноземців, а в Англії з романом завжди було все гаразд.

- Ви справжні друзі читачів, бо  видаєте чи не єдину газету присвячену книжковому ринку, "Друг читача", то  розкажіть про неї?

- "Друг читача" справді унікальне явище. Ми видавці книжок, і газета, хоча й книжкова, але її видавництво не зовсім органічно. Та ми зрозуміли, що інформаційне та ринкове поля у нас настільки слабкі, що хтось же повинен з цим боротися.

Газета виходить вже ось четвертий рік, цього року ми запустили її сайт. А на львівський Форум ми їдемо з проектом "Секс-символ сучасної української літератури".

Попередньо ми дослідили хто би міг бути таким символом із класиків. Це, безперечно, Олена Теліга, яка була дуже пікантна "баришня". Марко Вовчок, вона ж Марія Вілінська, яка мала у своєму арсеналі такий "список"! Від Пантелеймона Куліша до Жуль Верна, Флобера, Толстого, Писарєва, та ще й власного троюрідного брата, який потонув, коли відпочивав десь з нею на Балтійському морі...

А третя претендентка - Маруся Чурай. Це секс-символ хоча б тому, що істота напівміфічна, історія навколо неї це так, м'яко кажучи, Шекспір, прасюжет рівня "Ромео і Джульєтти".

Серед чоловіків - Сосюра. Згадаємо і Винниченка, якого постійно лаяли за порнографію і який разом з тим був наймоднішим письменником. Чесно кажучи, краще він займався не соціальною, а сексуальною революцією.

І третій "символ" це Євген Гуцало, який дуже свідомо і наполегливо розробляв цю тему в літературі. Справа у тому, що українська література є трохи святенницькою, вона завжди позірно берегла мораль і завжди була на, як нині модно казати, "маргінесах". А що це у вас голі жінки на обкладинці? Українцям це не притаманно!

- На тлі сучасних грузинсько-російських подій у кого було би  більше шансів бути виданим у Вашому видавництві: у грузинських авторів чи у російських?

- Ми видали у себе автобіографічний твір Андрія Миронюка, людини, яка реально воювала з росіянами  в Грузії, в Абхазії і Чечні.

Разом з тим з російської ми перекладаємо досить багато, але намагаємось перекладати більш екзотичні речі, бо решта і так лежить на прилавках, нам ту літературу привозять добрі люди у вагонах.

З грузинської, на жаль, не перекладаємо, бо, по-перше, бракує перекладачів, а, по-друге, не вистачає "читачів", справжніх рідерів, які б знали мову оригіналу і могли б порадити що саме є вартісним. Це повинні бути люди авторитетні, або науковці, або письменники, або журналісти.

- А чого б ви принципово не читали, не видавали  і радили б триматися подалі?

- Ми професіонали слова і не можемо мислити в таких категоріях. Це все одно що столяр вирішить, що не працює з певною породою дерева або не використовує певні інструменти. Ми швидше можемо сказати, що нам не цікаво.

 
Не цікава модна нині в Україні література, яка займається детальним розгляданням своїх задирок, колупанням у носі. Так сьогодні дуже багато молодих письменників, які пишуть а-ля Жадан. Але їхній рівень - це петеушна філософія, тобто якби у ПТУ були філософські факультети, то їхні випускники писали би щось подібне.

Література з відповідними узагальненнями, соціальним зрізом, але не глибше ніж на глибину пальця у носі. Дивно що такі речі мають певну підтримку серед наших інтелектуалів: якісь премії там дають, конкурси виграють, якийсь нездоровий ажіотаж навколо цього.

Нам можуть закинути, мовляв, самі детективи видають, але ж детектив - це відвертий розважальний жанр. А коли йдеться про те, як ми з другом сиділи зранку, кави не було, курили і міркували про життя, то це не розважальне, це нудно.

Ця дитяча хвороба літератури повинна минути сама, тільки інтелектуали повинні бути чесними, а кричати що це "зашибісь" і нове слово. Подумайте, це ж погано служить самим авторам, тому що автор в 20 років уже геній! Ця молодь коли приходить до видавництва...у них обличчя інші, "раз я в Інтернеті маю успіх, у мене книжка вийшла, значить я геній".

А молодих ганяти треба, бо література - це величезна робота. Ми сподіваємось, що ця ідіотська штучна мода мине. Бо ж починалось все з того ж таки Андруховича, Жадана, які пробили собі шлях і при цьому є справжніми майстрами, а зараз у прорив кинувся легіон людей.

Цікаво, що серед них фактично нема безталанних. Але людина завжди пише про те, що вона знає. Що знає сучасний 20-ти, 25-літній геній, що він бачив? Він бачив рідне місто, бачив Київ і потяг, що йде  назад, він вчився в інституті, втратив цноту, пробував курити анашу. Все.

powered by lun.ua