Анатолій Дністровий: "Я – Жуков"
У восьмому класі патлатого хлопця, майбутнього письменника Анатолія Дністрового підстриг фізрук: мовляв, хто б ти там не був, рокер чи хіпі, а довге волосся - це не по-пацанськи. Хто знає, якби не нова зачіска, чи здружився би Дністровий з тернопільською шпаною і чи написав би він свій найзнаменитіший роман "Пацики"?
- Що нового незабаром зможуть побачити читачі Анатолія Дністрового?
З прози я зараз практично "дотягую" роман про Київ. За хронотопом це десь кінець 90-тих років, дія - середовище київських вчених, саме того покоління, яке дуже важко відходить, яке не адаптувалося до "українського капіталізму".
Власне, герой - це молодий викладач. Тут я не експлуатую метод біографізму, якоїсь реконструкції того, що дійсно сталося, як, наприклад, у "Патетичному блуді".
Єдиний автобіографічний момент нового твору - моє мешкання біля Голосіївського лісу. Цей ліс мені настільки дорогий, що чесно кажучи, тільки через нього я і хотів писати роман.
Назва роману - "Дрозофіла" - це для мене метафора вченого, який живе на цвинтарі, на смітнику знань. За суттю, знання зараз "мертві", це означає, що вони в архіві, у якомусь дуже герметичному нагромадженні.
Тобто, що таке сучасний вчений - це людина, яка живе соками розпаду, гнилі, як дрозофіла, що й існує завдяки таким речам. У романі все стоїть дуже чітко: наука і квазінаука, істинність вченого і його мімікрія, наука і кар'єра.
Якщо повернутися до старої професорської "гвардії", то я проблему вивожу в контексті взагалі гуманітарно-філософському: як відчужується наукове мислення, як воно стає непотрібним сьогоденню.
- А як ви колись ступали на стезю аспірантського буття?
- Ой, у мене було все дуже банально. Я колись планував вступати до Інституту літератури, до покійного Володимира Мельника, того, що досліджував Підмогильного.
За три тижні до його смерті я навіть з ним переговорив, охарактеризував напрям своєї роботи...Але випадково мені до рук потрапила листівка, де я прочитав про набір аспірантів на кафедру філософії Аграрного університету.
Але це було як постріл всліпу! Отак "на шару" я став аспірантом, власне, ще й через житло. Бо в Академії наук вже тоді з житлом було важкувато. Плюс уряд Пустовойтенка тоді зробив постанову, що аспірантам відтерміновують армію, тож, я подумав, що це класна нагода "закосити".
Я людина немілітарна, наче і не чоловік, бо ж не служив. Але я не претендую на звання "серйозного мужчини". То такі були часи! Ввели гривню, мені гуртожиток обходився в 17 гривен, із 174 гривен стипендії.
Десь там і зародилася "Дрозофіла". Я цей роман писав дуже довго, це було рефлективне письмо і я нічого не міг з тим вдіяти: купа уламків прози, які невідь куди рухалися.
Я вже написав один роман, другий, третій, "Пацики" вийшли... і тільки потім я зрозумів, що "Дрозофіла" - це роман-рефлексія чи роман-поезія, чи роман - верлібр, я навіть не знаю як його назвати...це якась суміш ностальгійних провалів, та й сам герой - меланхолійно-ностальгійно-прибитий; герой монологу, не дії і не діалогу, не пацик.
Колись найкращу рецензію мені зробив один художник, який сказав: "В мене таке враження, що ти спочатку хотів писати книжку, а потім задовбався писати книжку і почав просто розповідати". Справді, про пациків - то було середовище в якому жилося.
- А яка субкультура вам найближча?
- В юності я себе вважав затятим рокером. В нас це все було дуже чітко. У 8-му класі в мене було довге волосся...мене фізрук ще тоді постриг такими страшними ножицями! Я, звісно, пручався, але після цієї "міліарної" стрижки почалася естетика "банд". Тоді ми вже коротко стригтися самі.
Насправді, мені дуже подобається всякі еко штуки, наприклад, зелений туризм, прогулянки на велосипеді. Але у що я абсолютно інтегрований, то це у рибальство. Я ніколи в житті не поставлю сітку.
Також мені колись готи подобались. Я також підозрюю, що міг би бути яскравим апологетом. Я коли починав писати поезії, то принципово орієнтувався на експресіонізм, на його естетику вираження, надриву.
- Анатолій Дністровий прозаїк, але є ще й поет...
Анатолій Дністровий з донькою: "У дочки хочеться вчитися якоїсь чистоти"
- Так, після "Покинутих міст" є ще одна верліброва збірка, яку я поки що не видавав. Але я бачу, що після романного мислення я зайшов у глухий кут: пішли панорамні соціологічні блоки...одне слово, треба себе чистити постійно.
- Улюблене місце Києва?
- Ну, звісно, це Поділ! Також я страшенно люблю Труханів острів, набережна теж бередить душу. Я сприймаю місто як воно є. Так і пишу: нічого не можу додати з того, чого я не знав. Так, наприклад, і з Ніжином вийшло у "Патетичному блуді".
- Може маєте якийсь веселий спогад юності, або найсолодшого безтурботного дитинства?
Я найперше завжди намагався реконструювати з якого віку я себе пам'ятаю. І це дуже складний процес. У мене є кілька епізодів десь з 3 і 4 літ. Найперше, це коли ми жили у районі "Новий світ", на вулиці Березовій у Тернополі, приватний сектор і найщасливіші миті.
Пригадую, як мене збила машина, .... і якось так дивно, що я полетів у лопухи, а мама потім прибігла, далі я не пам'ятаю. А ще у мене був трьохколісний велосипед.
У школі теж були різні речі. Я ходив у 19 школу, а біля нас будували 20, так я з хлопцями спалив усі дошки для плінтусів. Це було багаття десь на чотири поверхи, метрів 20 і величезні збитки! Отак ми, малі пістони, "посмажили шашлички".
- Вірите у забобони?
- В мене є свій своєрідний кодекс Бусідо, це такий набір естетичних принципів, який я, як і кожна шляхетна й інтелектуальна людина, не в праві порушувати. І тут без різниці чи це художня творчість, чи наукова.
Наприклад, письмо, у широкому розумінні, ніколи не має бути майданчиком для з'ясування стосунків. Колись Єйтс сказав, що поезія народжується не з конфліктів з ворогами, а з конфліктів з самим собою. Це дуже важлива річ.
І проблем, які тебе мучать, не треба на письмі замовчувати, уникати, прикрашати чи виставляти себе. Як на мене - це абсолютний злочин автора перед самим собою. Мені це дуже важко і не завжди вдається. Я не можу бути повністю щирим навіть у письмі.
Ще одна дуже важлива річ, якої я намагаюся уникати - це не принижувати у творі іншу людину. Це навіть більше стосується літературно-критичного мислення, аніж наукового.
Коли пишеш статтю чи рецензію про когось, то це є великий гріх. Я проти того, аби вставити шпильку і казати: "Ох я зараз його або її "здолаю". Барт казав, що влада починається з того, коли виникає бажання домінувати над кимось іншим.
А друге - це вислів мого старшого колеги, Валентина Крисаченка: "Ніколи в житті не мсти, коли тебе чавлять". Власне, це християнська істина.
- З чого складається письменник?
- Є багато видів письма, про які я мрію. Наприклад, я хотів би писати філософські книжки. Але в мене нема ресурсів: я людина дуже холерична, темпераментна.
Те, що я пишу, це не зовсім те, чим би хотів займатися. Самі "Пацики" - це доволі примітивно, але це була частка життя, я за будь-яких обставин писав би це: чи був би високочолим інтелектуалом, чи бомжем, чи кухарем, чи слюсарем, чи прем'єр-міністром, навіть якби мені це шкодило.
А для мене ідеал - це проза, дуже камерна, закрита. Я все таки модерніст, якби це сьогодні не звучало, для мене дуже багато важить ієрархізм. Всі ці загравання із мас культурою...вони мені чужі, хочеться чогось густішого, глибшого.
- Що найбільше вплинуло на вас із прочитаного?
- Я читаю дуже активно, феноменологічно, з переварюванням ідей, з обробкою, десь із сімнадцяти років. До того було дуже активне читання, але не системне. А зараз в мене дуже лабораторне читання, майже завжди з олівцем для позначок.
У мене тоді створюється ціла структура посилань, навіть сторінки я по-особливому загинаю. Навіть дочка запитує: чому ти закладаєш одну сторінку так, а другу так, а третю так. А я пояснюю: бо тут є цитата.
І вона мене починає наслідувати! Бере дитячі казочки і починає там креслити, робить закладки.
 |
| "Я хотів би писати філософські книжки. Але в мене нема ресурсів: я людина дуже холерична, темпераментна" |
Я дуже люблю письмо, яке ні на що суспільно не претендує, тобто ті книжки, які не претендують на зміну гуманітарного, культурного поля. Є такі книги філософські: я їх називаю книгами "отруєння мудрістю" - це книги, які пишуться винятково для себе і з дуже суворими діагнозами.
Для мене в першу чергу це - Ніцше, Розанов, Чоран. Оцей тип книжок мені симпатичний. Бо ні на що не претендує. Він не дає підстав для домінування автора над кимось іншим.
- А що для вас влада?
- Владу, я розумію в широко - це схильність домінування. Якщо я чую у письмі бодай її невеличкі нотки, то до автора я починаю ставитися дуже скептично.
До багатьох інтелектуалів в Україні так ставлюся, попри їхнє знання мов, їхнє хизування відвідуванням куточків світу, їхнім цитуванням-калькуванням розумних книжок та концепцій.
Вони для мене ліліпути в епоху гуліверів. Бо кожен справжній гулівер - це людина, в першу чергу, дуже наївна і наївність ця чиста і велика. Тож, влада в письмі для мене найбільше зло: намагання повчати, риторика, пафос...Але в мене це теж трапляється, я з цим постійно воюю. За своїм соціотипом я - Жуков. Це тип командувача.
- Ваш коментар стосовно нинішніх політичних подій в Україні та світі.
- Я - переконаний рояліст. Перехідному суспільству, яке вибирається з радянського досвіду, не можна пропонувати такі правила і преференції, за якими живе цивілізований світ, тому що в результаті ніхто ні за що не відповідає.
Можу ще сказати, що я категорично проти Тимошенко, і завжди був проти неї. Прем'єр-міністр у нас в принципі посада не виконавчої влади, а партійна, тобто уряд не виконує державні завдання, а переслідують виключно вузькопартійні інтереси.
Це робив уряд Януковича, робить і уряд Тимошенко. Загалом, я за те, щоб укріпити інститут президента, а уряд став органом виконавчим, інакше дисбаланс влади й управлінський хаос триватиме.
Опоненти мені часом кажуть: але ж можна навпаки зміцнити уряд, а посаду президента взагалі скасувати.
Я відповідаю так - парламентська модель для України була би чудовою, якби наша країна була монолітною. А коли в нас 50% населення дивиться на схід, а друга половина - за євроінтеграцію (я теж!), Україні постійно гарантоване двовладдя.
У країнах традиційної парламентської демократії спадкоємність влади органічна, а в нас такої спадкоємності бути не може. Один уряд почне щось будувати, потім вибори, приходить новий уряд - і що, добудовуватиме проект попередників? Ні, вони почнуть усе руйнувати, а потім уже будувати щось своє.
В цьому патовість державного устрою, орієнтованого виключно на прем'єрську посаду, для України. Отож, як на мене, прем'єр, принаймні для перехідного періоду, котрий, напевно, триватиме кількадесят років, мусить бути особою, яка виконує завдання стратегічного курсу, сформованого президентською гілкою влади.
- До речі, я чула таку думку, що нас давно би вже взяли до НАТО та Євросоюзу, якби українці були єдині в цьому прагненні. Чи не стане дієвим чинником для об'єднання російська загроза?
- Я вважаю, що проти нас уже задіяно певний силовий сценарій. Звісно, в Росії є якийсь план стосовно Севастополя, але їм простіше зірвати нашу країну через наші ж політичні еліти, бо тут багато продажних людей.
На превеликий жаль, гадаю, що євроатлантична інтеграція для нас - дуже далека перспектива. Я припускаю, що нам дадуть ПДЧ, це реально, але референдум одразу його завалить.
Є ще "іспанський варіант", коли влада сама ініціює вступ до НАТО, не проводячи жодних референдумів. Але на такий крок дуже погано відреагує значна частина суспільства, це буде відверта провокація.
І це трагедія України.
Тож у питанні НАТО я не оптиміст. Я не вірю і в те, щоб інтеграцію в НАТО спровокували які-небудь бойові дії. Скоріш за все, справжня повномасштабна війна нам не загрожує - надто багато в Україні крутиться грошей різних впливових людей, як із Росії, так і з Європи, з Америки.
- Чому б ви хотіли навчитися у дочки?
Ми з дочкою якось посварилися - не поділили телевізор, я своє хотів дивитися, вона своє. Я не поступився, продовжував дивитися те, що хотів, а вона потім підійшла і запропонувала мир.
Тоді мені стало соромно, бо ж я над нею перед тим психологічно домінував, а це неправильно. Те, що моя дитина поступилася мені, стало своєрідною педагогікою - не можна робити проблеми з таких дурниць. Я себе побачив з гіршого боку. У дочки хочеться вчитися якоїсь чистоти.
- Чого Ви найбільше боїтеся в людях і в житті?
Я не знаю, чи це можна назвати страхом, але я чомусь постійно в будь-якій ситуації розраховую на гірше. Наприклад, очікую, що завтра втрачу роботу, моделюю ситуацію з гіршого боку, песимістично. Зате коли ці мої розрахунки не здійснюються, робота не втрачається, це сприймається як благо і досягнення.
 |
| "Коли пишеш статтю чи рецензію про когось, то це є великий гріх" |
Може, це й ущербна поведінка, але я страшенно боюся та хочу, щоб вона жила в нормальному світі. Хоча, наприклад, у Тернополі чи Бережанах випускаємо її на вулиці спокійно. Я боюся урбаністично-техногенного середовища.
- Чи є у вашому побуті речі, до яких ви особливо прив'язані?
- У мене є хвороблива схильність до колекціонерства. Може проявлятися будь у чому, але коли я загорюся, мене дуже важко зупинити. Колись я хворів на бібліоманію, збирав книги, був і меломаном, зараз колекціоную фільми, здебільшого арт-хаус.
Потім переключився на рибальські снасті - маю їх купу коробок і ящиків, люди дивляться на мене як на божевільного. Ще, пригадую, колекціонував марки й іграшки - якісь ляльки для доньки, машинки, гральні карти.Хочу мати гральні карти з різних країн - уже маю турецькі, польські, австрійські, російські - усі з національною специфікою в оформленні.
- Ви граєте в карти?
- У мене є тернопільський досвід гри на гроші. Серед нашої компанії була популярна тюремна гра "храп". Там банк зростає в катастрофічній прогресії. Колись програвав дві мамині зарплати, а під шосту ранку відігрався - це було щось містичне, до мене постійно приходили козирі.
Після того я на гроші не граю. Тепер я люблю грати в шахи, в кутики, шашки, нарди, доміно, більярд студентський покер, на Західній Україні з родичами й друзями граю в тисячу. Це розрада в нашому нудному житті, а коли під пиво й тараньку граєш у доміно, ще й ніби повертаєшся у вісімдесяті...
- А хочеться повернутися?
- У нас прийнято совок сприймати як абсолютну гидь. Але на побутовому рівні люди в той час були відкритішими, а зараз ментальність якась візантійська - подвійне, потрійне дно. Тоді було більше щирості. І, до речі, не тільки в СРСР - подивіться західні фільми того часу, тоді було більше почуттів, а зараз це вихолощується.
- Є думка, що це на нас так впливає інформаційне поле...
- Люди менше часу тратять на спілкування одне з одним, бо є купа інформаційних систем, які відволікають - інтернет, мобільний зв'язок...
[L]Молоді прагматичніші за старших. Я не кажу, що це так погано, але це впадає у вічі. І зараз стає все менше "родинних гнізд".
Суспільство змінюється. І не в усьому на краще. Те, що вважають новими тенденціями модними й прогресивними, для мене нічого не значить, зрештою, художник і взагалі мисляча людина не має права віддаватися на поталу таких речей, він мусить мати свою думку.
А взагалі мене цікавить минуле. Це погано, коли соціум забуває своє минуле, в тому числі й на рівні культурного продукту. От я би хотів подивитися щось про ХІХ століття чи якесь інше.
- Художник-примітивіст Никифор колись дуже мріяв політати на літаку і коли врешті на нього втрапив, був вражений і розчарований: "а де янголи?" Чи виявлявся коли-небудь світ нуднішим, ніж ви очікували?
- У мене теж була подібна історія - я дуже хотів поїхати до Туреччини, побачити ісламську екзотику, все таке. Коли я приїхав, то побачив, що це типова майже пострадянська країна і турки співають російський шансон, жодного такого колориту, як я чекав. "Де янголи"?
Всі фото надано Анатолієм Дністровим