Тарас Прохасько: "Невпевнені народи знають багато мов"

57
28 жовтня 2008

Толстой в даному разі фігурує як образ: добрий, розумний, з надзвичайно широким і простим поглядом на життя. Відповідно, книжки в Тараса Прохаська розумні, думки правильні, а голос - незабутній.

- Розкажи, будь ласка, про ті часи, коли працював барменом. Думаю, що не всі це знають.

- То я там працював, бо мусив працювати хоч десь. Оскільки в мене була академічна освіта ботаніка, після закінчення університету, я почав працювати в Інституті Карпатського лісівництва, за що я дуже вдячний життю.

Там були такі літні сезонні виїзди по Карпатах, по лісництвах, по лісах, я побував в таких місцях, в яких, я думаю, що ніколи б і не був, якби не така нагода. Але потім, у 92-93 роки, раптом сталася жахлива криза, перестали платити науковцям гроші, а в мене було тоді вже двоє дітей малесеньких. І треба було робити щось, що приносило би прибуток. І я пішов працювати барменом.

Не просто офіціант, або той, хто наливає. Ми вводили таку культуру, власне, як показують у фільмах, про яку пише Буковський: бармен як людина, до якої можуть приходити.

- Ти, напевно, був бармен-психоаналітик.

- Було дуже багато ситуацій, файні люди навколо... Тоді з'явилися і бандіти, і якісь перші новобагатьки, страшно дивно то все було. Всім їм бракувало якогось місця, щоб прийти та поговорити. Були такі злопихатєлі, які казали: от Прохасько вичерпався, написав першу книжку і пішов за новим матеріалом. Але жодного сюжету, з того, що мені розповідали, я не взяв, жодної таємниці ніколи не розказав.

- Справа честі?

- Може, це буде занадто патетично сказано, але я трактую це як таємницю сповіді. Люди говорили з нестримного бажання виговорити щось. Серед того, дуже багато інтимних речей і таких, які могли б їм нашкодити. Ніхто з них не передбачав, що воно колись десь може... Вони говорили зі мною як з барменом, а не як з письменником.

- Це ж тобі найбільше і подобається - спілкування?

- Спілкування то є найбільша насолода, найбільший сенс, який я взагалі бачу у житті, принаймні, своєму. Мені найбільше подобається якомога відкритіший контакт. Мені подобається спілкуватися з людьми, але мені дуже тяжко часом говорити на якісь теми, вести бесіди, які ніби є контактом, спілкуванням, але не стосуються безпосередньо тих, хто про них говорить.

Якісь такі абстрактні теми. Хоча це є теж спілкування. Але найбільший кайф я дістаю від того, коли люди, умовно кажучи двоє, говорять про самих себе. Коли з цих абсолютно відкритих речей про себе утворюється діалог. Розмови на загальні абстрактні теми, вони, безумовно, теж потрібні. Взагалі, в нас дуже багато не проговорених тем, через що багато виникає непорозумінь.

 
- А які теми ти вважаєш в нас "не проговорені"?

- Таких дуже багато. Не кажучи вже про суперечності історичні, які не є проговорені. Через те український народ не може мати порозуміння до кінця. Мене, насправді, цікавлять штуки буттєві - то, шо пов'язано з буттям, незалежно від епохи, часу, ситуації, країни і навіть від статі.

Наприклад, мені дуже дивно, що в нас не проговорено якихось речей про спокій спілкування чи дискусії. Мені дивно, що такі прості речі, як сказати: слухай, ми говоримо про одне, давай ти забереш свої емоційні акценти, я свої, і це все дуже просто, якщо скинути ці всі фальшиві нашарування. Чому про це не говорять?

Такі прості речі - як себе поводити. Чому немає загальної домовленості про сміття? Всі смітять і не вважають, що це є зле. От такі банальні, але вічні речі.

- Ти казав "якщо прибрати зайві емоції", а власне тобі вдається їх приборкувати?

- Мені не вдається їх погасити, вони завжди є, але я просто даю собі справу, коли їх потрібно опанувати. Я собі переживаю всі емоції по повній програмі, але сам собі і не намагаюся, щоби мої емоції не були якимось чинником стосовно когось іншого.

Якщо йдеться про прагматизм, то коли треба прийняти рішення, і я знаю, що воно пов'язане з неприємними для мене емоціями, то я відмовлюся. Навіть коли бачу, що треба просто трохи почекати, і результат потім буде вигідний, дуже часто емоції є для мене важливим аргументом.

- Як ти переносиш великі аудиторії?

- Я маю таку властивість чи то темпераменту, чи натури, що мене якось гнітить, встидає надмірна увага до мене, навіть з найбільшою пошаною. Мені завжди хочеться сховатись. Щодо великих аудиторій - то все нормально, бо я розповідаю все, як комусь одному.

- Що тебе дратує?

[B]- В мене є страшно багато речей, які можуть нервувати. Але це не викликає в мене ненависті до того, не виникає бажання з тим розправитись, ліквідувати, знищити. Я в цьому випадку є більше прихильником шляху ай-кідо: чим більше зусиль докладає противник, тим більше вони повертаються на нього.

- Який відсоток з вражень від спілкування переходить в твої твори? Звичайно, що це не можна точно порахувати, але образно. І, відповідно, скільки є видуманого?

- В мене дуже мало є мови, діалогів в тому, що я писав. Тому це все ніби моє. Але зрозуміло, що найбільше відчуттів моїх я отримую від людей. Моїми улюбленими авторами є ті, які передають світ мовлення, я просто закоханий в Чехова, Довлатова.

Я так не вмію робити. Видуманого є мінімум. Тобто, всьо то, що я написав, будь-яке словосполучення, що я написав, будь-яке відчуття, воно є попробуване на власному тілі. А от ситуації вже можуть комбінуватися - з власних відчуттів. Всьо, що помацав, то воно є, а вже як його уклав, то немає значення.

- Супер, ми зараз так просто та логічно пояснили процес сутність твору. Ти назвав улюблених російських письменників, що відомі давно, а з сучасних ніхто не імпонує?

- В літературі мені не йдеться про час та національність. Я страшенно щасливий, що можу читати цих авторів в оригіналі, бо розумію, скільки б втратили такі алхіміки слова як Чехов та Довлатов навіть у найкращому перекладі. Я страшенно люблю Лева Рубінштейна. Цього року була одна з небагатьох книжок за декілька років, яку я дійсно чекав, "Духи времени", така есеїстка-колумнистика.

- Ти добре відчуваєш російську мову?

- Так. Я, насправді, дуже розділяю російську різних епох та різних стилів. З одного боку, самі етнічні росіяни, які живуть в Україні, в більшості поступово втрачають рівень чи якість російської мови, не кажучи вже про юний акцент, але й лексично, стилістично.

Відповідно, існує багато мільйонів дебілів українців, які вважають, що коли вони перейдуть на погану російську, це буде краще, ніж говорити доброю соковитою українською.

Я думаю, що власне в цьому є найбільша проблема. Тому що, якби були собі справжні росіяни в Україні, які говорили б російською, то ніякої проблеми б не було. Українська ситуація драматична оцим переходом українців на російську.

- З того часу, як один росіянин на вечері пам'яті Гонгадзе спитав мене, що таке "далІ будЄ" - з таким от французьким наголосом, мене не перестає дивувати: чому українці російську розуміють, а росіяни зовсім ні. Як ти думаєш, чому?

- По-перше, є така річ, як фізіологія слуху. І є такі народи, це я говорю без гітлерівського расового підходу, є народи, які є дуже вдалими до цієї імітації. Наприклад, євреї знають дуже багато мов, і в них є бездоганний лінгвістичний слух.

В українців також дуже добрий лінгвістичний слух, в росіянів, мені здається, він поганий. Тому що, коли хтось навіть вивчить українську, все одно вимова дуже часто зраджує. Наприклад, Тимошенко, вона все одно чогось не може вимовити фонетично. Фонетичний слух, він не пов'язаний із знанням мови, бо вона ж знає перфектно українську мову, але от не може дещо вимовити.

А друге, мені здається, є просто така ще штука, як поділ на впевнених на невпевнених народів. Впевнені народи не маю відчуття того, що їм потрібно знати інші мови. Вони дивуються, як їх можуть десь не розуміти!

- Як американці, що часто приїздять, нікого не знаючи, швидко влаштовуються, і за декілька тижнів їх знають всі?

- Так-так, а є народи невпевнені, які намагаються навіть вдавати чи імітувати Українці невпевнені в собі, росіяни - впевнені.

- Історично?

- Та. Колись Юрко Андрухович зробив спостереження: є така пісня "I am Englishman in New-York".

- Там є ще дуже мудра фраза на приспіві: "Be yourself, no matter what they say"...

- О, ну я тут як раз поводжуся як впевнений народ - бо не знаю англійської! Річ у тім, що такої форми як "інглішмен", немає у жодної нації, неможливо уявити, щоб так говорили про себе французи чи італійці: "я італійська людина".

А от "руський человєк" є. Це така якась, можна спрощено назвати імперскість, але я думаю, що то не тільки з Імперією пов'язано. Оце - я "руський человєк", я "інгліш-мен", ця паралель є дуже показовою.

- Ти кажеш, що знаєш небагато мов, а от рідний брат в тебе перекладач.

- Так, ми дуже органічно, відповідно кожен до свого внутрішнього складу, перебуваємо в інших полях культурної діяльності. Я - як белетрист. Це добре, бо в нас не може бути ніякої конкуренції. Я знаю російську, польську, крім української і декількох її діалектів, і дуже помалу, спрощено знаю німецьку.

Рідний брат знає і англійську, і німецьку, причому з кількома діалектами. Ми, як в тому віршику дитячому: "Сів шпак на шпаківню і сказав шпак півню: ти не можеш так, як я, так, як ти, не можу я!"

- Цей віршик - просто філософія буття.

- Так, це знов про простоту порозуміння: все просто, якщо усвідомити собі, що кожен з нас повновартісний і робить саме то, що він може, а інший того зробити не може. І якісь порівняння, тертя, вони абсолютно не мають сенсу.

- Твоє відчуття себе як письменника: як ти сам для себе це усвідомлюєш і коли воно зародилося?

- Я себе відчуваю письменником, але моє розуміння письменника не є ідентично з професією письменника. В моєму розумінні письменника закладена така головна властивість цієї особи, як проговорювати побачене чи пережите, тобто вербалізувати візію чи тактильність, чи рухи.

Коли хтось таке має, то його можна вважати письменником незалежно від інтенсивності книжок. Тому я не почуваю себе професійним письменником, бо я не покладаю надію на то, щоб з цього жити.

Я не є згідний з вимогами... конвейер не конвейер... З вимогами фаховими - що от треба, треба. Я не знаю, як правильно писати. Я десь з дванадцяти-тринадцяти років відчув, що бачу довкола літературу, і що мені цікаво не тільки все відчувати і бачити, і й знаходити цьому означення.

- І, відповідно, до письменництва, як до праці, ти не ставишся, твоя праця -

- То журналістика, я працюю в Івано-Франківській обласній тижневій газеті "Галицький кореспондент". Пишу про різні речі - про човни на міському озері, про якісь цікаві дивні способи закруток на зиму, репортаж про дітей вулиці, свою маленьку авторську колонку.

- Ти сам собі теми придумуєш чи видаються завдання на редакторських планерках?

- В нас ідеальна редакція, ідеальний редактор Сергій Борис, і в нас нема такого, щоб були якісь завдання, або навпаки - мусиш придумати сам щось, і не обходить. Якось ним так побудовано, що всі побажання і обов'язки за годину-дві якось вжух, і рафінують в теми матеріалів.

Усі фото надані Тарасом Прохаськом

powered by lun.ua