Талант в еміграції

39
30 жовтня 2008

Йому аплодували кращі концертні зали планети, його запрошували грати на своїх концертах оркестри, якими диригували такі титани світової музики, як Леонард Бернстайн, Курт Мазур, Мстислав Растропович, Валерій Гергієв, Юрій Темірканов...

Альфред Шнітке - найутаємниченіший композитор ХХ століття, велику, воістину божественну музику якого розшифрують хіба що нащадки, присвятив йому свої "П'ять афоризмів для фортепіано".

Коли в 1968 році 27-річний Олександр Слободяник завершив свій сольний концерт в нью-йоркському Карнегі-голл, піаністи-класики Артур Рубінштейн та Володимир Горовіц із захопленням вигукнули: "Це - геній!"

Свідками його тріумфу були Нью-Йорк і Лондон, Брюссель і Варшава, Монреаль і Франкфурт, Париж і Прага. Але де б він не був й для якої б публіки не грав, подумки завжди переносився до рідного Львова - міста, в якому виріс і яке першим почуло його акорди.

На інструменті чудово грала мама, вона й була його першим вчителем. А потім була музична школа при Львівській консерваторії імені Лисенка. Далі - легендарний музичний педагог Генріх Нейгауз, який викладав у Московській центральній музичній ш имколі, вперше почувши Слободяника, відразу збагнув, хто перед ним.

Йому ще раз поталанить. Цього разу у Московській консерваторії імені Чайковського. Доля зведе його ще з одним знаменитим педагогом - Вірою Горностаєвою. Із самородка вийшов справжній діамант.

Зачарована Варшава слухала Олександра Слободяника на конкурсі імені Фредеріка Шопена й не могла повірити, що піаністові немає ще й 19. Таким потужним й таким зрілим було його мистецтво, що сумнівів не було - українська земля подарувала світові великого музиканта.

І почалися роки випробовування славою. Олександр Слободяник стає лауреатом суперпрестижного Московського конкурсу імені Чайковського й вирушає в безкінечні гастролі містами Радянського Союзу й світу.

Світові музичні критики добирають у своїх рецензіях в найкращі епітети. "Нью-Йорк таймс": "Це унікальний піаніст, в якого унікальне майбутнє"; "Вашінгтон пост": "В особі Олександра Слободяника музичний світ знайшов одного з найталановитіших піаністів"; "Лос-Анджелес таймс": "Слободяник грає не просто віртуозно, він виконує давно відомі речі, але по-своєму прочитуючи їх, додаючи до безсмертних творів ледь вловиме нове, безкінечно талановите й самобутнє".

Перші гастролі до США 1968 року були не просто успішні, це був справжній тріумф. Вже пізніше піаніст зрозуміє, що не останню роль у цьому відіграв його антепренер Сол Юрок. Він зробив все можливе й неможливе, аби Америка почула унікальний талант. І Олександр знову й знову їде до Штатів.

Рік 1969, 1970, 1972, 1973, 1976... Америка щоразу із захопленням слухає нового Слободяника. Його називають великим романтиком фортепіано, неперевершеним інтепретатором музики композиторів-імпресіоністів.

Він дає безліч інтерв'ю, його запрошують у найпрестижніші компанії. Він лише поправляє надокучливих журналістів: "Слободяник - не рашен i не сов'єт піаніст, Слободяник - юкрейніен".

Відданість своєму корінню, рідній мові, рідному Львову пізніше зіграють не останню роль в його трагедії. Але навіть тоді, коли це зрозумів, не зрікся свого українства. Й називав "тупими" тих журналістів, які й після того, як СРСР сконав, за інерцією називали його "рашен і сов'єт".

Написав "трагедії", й зупинився. А чи була вона, трагедія? Чи назвав би те, що сталося з ним після 1988 року, сам Олександр Слободяник трагедією. Напевне, ні. Він не любив цих фатальних слів. Він просто жив, грав і вірив, що його талант комусь у цьому світі потрібен.

У 1979 році радянські війська за наказом кремлівських бонз вдерлися до Афганістану. Захід відреагував миттєво - бойкот Олімпіади в Москві, заморожування з агресором торговельних, туристичних, культурних і мистецьких зв'язків.

В житті піаніста Олександра Слободяника це означало, що закордонні гастролі припиняються на невизначений час. Він переорієнтувався і грав на сценах Вороніжа й Владивостока, Тули й Владикавказа, Одеси й Сімферополя...

Він ніколи не страждав манією величі й не робив трагедії з того, що його не чують у світових столицях. Але відчував, що із втратою можливості грати на кращих концертних майданчиках планети, втрачається й щось дуже суттєве, що не можна означити одним словом.

Великий корабель почувається великим тільки тоді, коли під ним велика вода.

1988 рік. Олександр Слободяник нарешті виривається за "залізну завісу" й виїздить до Італії. Все, вирішує він, назад дороги немає. Піаніст приймає рішення не повертатися в СРСР. І опиняється в Сполучених Штатах Америки. За інерцією його ще захоплено вітають у найкращих концертних залах. Він концертує, їздить, грає. Але...

Олександр Слободяник з Юрієм Башметом та дружиною Ларисою
...Ми сидимо з вдовою метра, також піаністкою Ларисою Крупою в її затишній оселі в містечку Морістаун, що в штаті Нью-Джерзі. П'ємо каву, тихенько розмовляємо, гладимо собак, які час від часу підбігають до нас, я розглядаю на стіні навпроти картини Михайла Шемякіна та Юрія Черишнікова, які були друзями Олександра.

Збоку стоїть рояль. Той самий, на якому він грав. На ньому - написані його рукою ноти. Біля них - його фото. Лариса дивиться на фотопортрет, і бачу - не може стримати сліз. Йому було тільки 66. Лікарі визначили причину смерті - менінгит. Але вона точно знає: він помер не від цієї хвороби, життя вкоротило йому болючіше за будь-які болячки відчуття нереалізованості.

"Чи не було фатальною помилкою Олександра їхати на Захід? Адже перший день еміграції, тепер ми знаємо це точно, став останнім днем його, як великого піаніста".

Лариса довго думає, потім дивиться мені у вічі й різко відповідає: "За великим рахунком, так, це була помилка. Коли він приїздив з Радянського Союзу, тутешні метри зустрічали його як найдорожчого гостя. Але коли він прибув сюди постійно жити, то відразу перетворився для них на небезпечного конкурента".

Але чому? Великі емігранти з колишнього СРСР Баришников і Нурієв, Растропович і Вишневська, Шемякін і Бродський, які були друзями Олександра, тільки на Заході й розквітли, стали не лише знаменитими, але й багатими.

Нурієв, наприклад, купив собі навіть окремий орстрів і найняв для служби прикордонника й митника. Коли друзі приїздили на цей острів й запитували: "Навіщо тут ці прикордонник і митник?", уславлений танцювальник відповідав: "Щоб були всі ознаки незалежної держави".

Чому ж захирів в Америці талант великого українського піаніста Олександра Слободяника?

Попервах Олександр вірив, що все налагодиться. Треба лишень трохи зачекати. Але минали місяці, роки, десятиліття, і нічого... Для того, щоб організувати концерти, потрібні були імпресаріо. Але на той час вже не стало Сола Юрока - того самого, який організовував тріумфальні концерти в Карнегі-голл й безмежно любив геніального українця.

Довелося довіритися малознайомим, ласим до великих грошей навколомистецьким ділкам. Але вони хотіли багато грошей і відразу, а грошей у Слободяника ні відразу, ні потім не було.

На ту пору він вже мав ім'я і, якби мав ще й гострі лікті, зміг би й без посередників знову вибитися на найвищі висоти. Але біда в тім, що в нього гострих ліктів не було. Та й навряд чи вони взагалі бувають у геніїв. Така діалектика - кому Бог дає крила, не дає ліктів.

Можна було звернутися до знаменитих колишніх співвітчизників з СРСР й попросити допомогти. Адже такі музиканти, як Мстислав Растропович, наприклад, не тільки повністю творчо реалізувався на Заході, але й став мільйонероми.

Але Слободяник не був би Слободяником, якби у когось щось просив. Він стискав зуби, випивав ранками каву, неодмінно запалював цигарку й сідав за рояль. Найбільше він боявся втратити кваліфікацію, боявся, що одного ранку пальці перестануть слухатися його. І грав, грав, грав...

Варіації Регера, виконанням яких колись підкорив музичний світ, улюблені етюди Шопена, якого вмів грати так, як не вмів, мабуть, і сам Фредерик. Але його чули лишень дружина Лариса, її батьки та віддані собаки, одну з яких Олександр чи то жартома, чи то з іронією назвав Лірою.

Лариса уперше почула Олександра в Карнегі-голл, коли їй було лишень 13. Дівчинка, яка мріяла стати піаністкою, й гадки не мала, що минуть роки й великий маестро, якого стоячи вітає весь мистецький Нью-Йорк, стане її чоловіком. Вони побралися в 1992 році. Вже сконав осоружний Союз, і Олександр наполіг вінчатися неодмінно в рідному Львові, в Свято-Успенській церкві.

Роки, прожиті з Ларисою, навчили його перемагати підступну депресію. Він чи не вперше зрозумів, що в житті є ще щось,окрім музики. І був з Ларисою по-справжньому щасливий. Вони були створені одне для одного - у них були ті самі кумири, однакові уподобання.

Вона обожнювала його, а він - її. Слухаючи, як грає на роялі дружина, не раз казав, що вона нічим не поступається великим. А вона лишень посміхалася у відповідь і раділа, що йому подобається. Вони любили подорожувати. Летіли далеко-далеко, аж на край світу. Одного разу залетіли аж на мис Доброї надії. І, обнявшись, стояли на ньому, дивилися на океан й вірили, що добра надія завжди буде з ними.

Олександр серйозно взявся за викладацьку роботу. До найулюбленішого свого учня Данила Шлеєнкова, талановитого молодого піаніста з Білорусі, ставився як до рідного сина. Данило навіть жив разом з Олександром, Ларисою та її батьками.

А ще Слободяник був безмірно щасливий, бо впевнено виходив на сцену його син - теж піаніст, теж Олександр, і теж Слободяник. Слухаючи сина, батько заплющував очі й згадував свою юність. Йому так хотілося, щоб у сина все склалося інакше, краще, ніж у нього. Щоб він не став метеоритом на музичному небосхилі, який так яскраво світиться, але так швидко згасає.

Він знав, що не проживе довго. Не раз про це казав Ларисі. А тому поспішав. У нього були великі задуми. Хотів адаптувати твори Шопена, написані для скрипки, для виконання на фортепіано, мріяв повернути Україні Гоголя. Його обурювало, що українського душею й серцем геніального письменника зробили "велікім рускім пісатєлєм".

Розробив цілий проект під назвою "Гоголіада", аби крок за кроком довести Україні, Росії й світові що Микола Гоголь, аж ніяк не російський письменник. І ще була в нього одна таємна мрія, про яку не любив казати вголос. Попри вік, невдачі, американську епопею, він хотів взяти з собою Ларису й ноти, повернутися в Україну й почати все спочатку.

Але не встиг...



powered by lun.ua