Володимир Цибулько: Скоро літератори повернуться до містики, до "поганського" письма

Володимир Цибулько намагається щовихідних повертатися з Києва до Львова, де його чекає сім'я. Але на нашу розмову він прийшов з компанією поетів свого покоління. Схоже, що воно - покоління вісімдесятників - залишається для нього самодостатньою категорією. Він - один із небагатьох, хто залишився вірним естетиці своїх молодих літ.

- Останнім часом ви навіть свої вірші позиціонуєте в контексті політики. Ви самі не боїтеся, що вас почне забувати ваша публіка.

- Я в першу чергу борюся за якість публіки - нехай зрозуміє десять чоловік, але правильно, ніж тисяча, і не те, що я хотів сказати. В дев'яності я збирав повний палац культури КПІ, по тисячі - півтори. Однак приходить певний момент, коли, як сказав Маланюк, час, Господи на самоту й покору.

Коли треба відступити в тінь, аби переосмислити те, що діється, і дати якісь універсальні формули. І друге - мені хочеться бути людиною свого покоління. Коли я бачу своїх однолітків, які хочуть подобатися підліткам, рвуть на собі сорочки тощо, то я вважаю, це не надто продуктивна справа. Треба робити своє покоління впливовим.

- Чи може з вами статися щось подібне, як у Юрія Андруховича, який дуже довго не писав поезію, а потім видав "Пісня для мертвого півня", зовсім інші, несхожі тексти?

- Моя остання книжка, "Ю" - це близько 30 стратагем. Наступний текст - це буде "Подякувати Ю". Я також написав книжку легкої есеїстки "Легка політика", там "Борщ політичний" тощо. Це авторські колонки. Там менше інтелектуальне навантаження, там я такий, як є, без особливих ускладнень.

- Наскільки я зрозумів з dашої передмови, ви розраховуєте, що не тільки традиційні читачі, але й політики мають зрозуміти зачитаний вами текст "Зрозуміти Ю". Чи ви читали вірші політикам, чи показують вони розуміння вашої творчості?

- Не може ж в ресторані сидіти балерина, а п'яна кампанія їй сказати "Ану станцюй на столику". А до поета часто говорять - ану давай читай вірш.

Я якось сидів в одній компанії з дивними людьми - казино перше в Києві відкрилося, дуже цікава компанія, і один типовий уркаган запропонував мені почитати вірші. Я відмовився, мовляв, текстів немає. Тоді цей чоловік розчулився і почав читати свої. І це були поезії українською мовою, написані ще в радянські часи!

Я все робив, щоб бути незалежним від письма, щоб писати, що хочу, і не чекати жодних політичних гонорарів - як Шевченко отримав 10 років армії - це ж гонорар, або Стус отримав свій гонорар. Жити треба з професії, а писати для задоволення.

- Так все ж таки, як політики розуміють, що стоїть за вашим "Ю"?

- Мене постійно питають про це "Ю", але я пояснюю всередині тексту: Ю - це субстанція. Це може бути і Юля, і Ющенко, але скоріше це Юкрейн.

- Севин: "Гіпертекстуальне філософічне мовлення Цибулька" - шановний, скажіть, що це?

- Постмодерністське мовлення передбачає інтертекстуальність, гіпертекстуальність. Останнє - це зосередження на тексті. Це бажання загнати в малу кількість літер велику кількість значень. Саме тому у моїх текстах багато слів-новотворів. Важливо, щоб мова була всеохопна, універсальна.

- Колись я був юний, багато чув пісень на ваші вірші. А потім узяв у руки вашу збірку - побачив зовсім не схожі тексти. Чому вони так відрізняються?

- Пісні пишуться для слухача, для виконавця, і багато з тих пісень написані на готову музику. Це приблизно те саме, що одягати сорочку на людину: це має бути розмір, стиль думання. Ось пісенник, майже сто пісень, і більшість написано на риби.

Але є винятки - наприклад, "Сад ангельських пісень" (для "Червоної Рути") написано на одну рибу, а в руках "Піккардийської терції" вийшла зовсім інша пісня, і вона отримує таке саме життя, як і перша. Це той випадок, коли мусить бути компроміс між якістю поетичною і пісенним виконанням. І це стосується будь-яких комплексних заходів.

Зараз я теж пишу для музики тексти - для тої самої "Терції" зараз пишу "Креденс". Є багато пропозицій, є багато продюсерів, але вони привозять мені рибу і кажуть: "треба на післязавтра текст". Хоча, пам'ятаю, в 94 році приїжджає Сашко Пономарьов, каже, така є класна пісня, треба текст зробити, я йому кажу - Сашко, лягай спати, зранку буде тобі пісня. І вийшла "Ностальгія". Пісня просто бомба!

- Яку з цих пісень вважаєте своїм мега-хітом?

- Взагалі унікальна пісня, гіпер-пісня - це "Вишиваний Казанова", співає Алла Попова. Свого часу це була пісня високих поривань.

Творчість "двохтисячників" - це навіть не порятунок одного покоління, а порятунок персоналій

Igor: chy cikavutsia zaraz xtos ukr.poetamy-pochatkivciamy?i de i komu mozhna pokazaty soji virshi?

- Взагалі, демократизація суспільства дала додатковий ефект з іншого боку. Так, коли була Спілка письменників, то проходила певна селекція поетів. А зараз всі брами відкриті.

Можна показати свої тексти на сайтах, а також треба листуватися, створювати своє інформаційне творче середовище, яке почне вас оцінювати.

Головне, щоб люди не боялися одне одного поправляти. Кожне покоління має вирощувати саме себе. Я пам'ятаю, на початку 80-х до всіх спілчанських семінарів і до всіх керівників семінарів ми ставилися зверхньо - вони були неуками і знали літературу гірше за нас, сімнадцятилітніх. Стимулом має бути власне зростання.

- Ми чимало говорили про реформування Спілки письменників. І ви говорили, що виховання творчої молоді - важливе, і ця функція має лишитися в Спілці. Зараз цього не вистачає?

- Не вистачає взагалі літературної критики, як такої. Але зараз є Інтернет, і можна обмінюватися текстами. Якби я мав більше вільного часу, я би сам займався семінарами.

- Я був свідком, коли на одному з останніх засідань Спілки, коли нібито могли зсунути Яворівського, Євген Пашковський кричав на його адресу: "Ти сука, я для тебе колись фальсифікував голосування в Спілці, а ти тепер що робиш!!!".

Можете розповісти детальніше про цю плітку? Це ж ніби тоді, коли вибирали між вами і Яворівським? Але ж Пашковський був тоді вашим другом?

- Сфальсифікувати не було можливо. Була позиція Банкової, що секретарем має бути Драч, Банкова навіть прийшла вітати Драча, а ми їм просто зіпсували картину. А тоді був уже другий тур, де були ми з Яворівським, і далі іти проти позиції Банкової не можна було. І хоча сьогодні я кажу, що Драч - людина набагато порядніша, але вже вийшло, як вийшло.

Леся: Володя насправді краще пише тепер, ніж колись, коли вони ще визначали літературну моду разом із Пашковським... До речі, а як там наш геній Пашковський?..

- Його я бачив кілька днів тому. Він в доброму гуморі і пише чергові свої екзерсиси. Він має пасіку і має спокій у себе на Житомирщині, і в Києві буває рідко. Але його бачення ситуації дуже жорстке, принципове і скептичне. А щодо писання, всі ми з віком пишемо краще. Хтось стає неекономний в словах, а хтось економний. Я намагаюся зараз говорити малими фразами.

Питання з залу: Як ви сприймаєте постмодернізм? Чи це оригінальна творчість, чи наслідування?

[L]- Ви знаєте, все в нас, як не крути, розвивається по спіралі. Всі ці цикли, кола можуть швидко проходити, але постмодернізм - це своєрідний етап тлумачення. Наприклад, у ХVIII столітті у Франції тексти теж були постмодерністськими.

Вся теологія - це суцільний постмодернізм, тлумачення первинного тексту, інтертекстуальність. Наступним мало би бути повернення до поганського письма, таке вже було в шістдесятих, Голобородько пробував таке робити.

Те письмо, яке вважається сучасним і модним, позбавлене стилістичних фігур. А це повна атрофація, неприйняття тропіки, як такої.

Творчість "двохтисячників" - це навіть не порятунок одного покоління, а порятунок персоналій, це буде хорошим досвідом через якийсь час. Може, краще вийти поодинці із цього болота маразму.

Рано чи пізно ця кількість переросте в естетичну якість. Маємо врахувати, що тексти бувають розумніші за своїх авторів, і мова робить чудеса. І автор може навіть не підозрювати, про що сказав, і зрозуміти це тільки через десятки років - бо його устами говорив Абсолют.

- Поки ви були депутатом, ви щось корисне для української літератури або культури зробили?

- Зробив Закон "Про книговидавничу справу". Бився над ним довго і нудно, але він завис. Жодного закону до кінця провести не вдалося, бо я був тільки 8 місяців депутатом. Але я вніс закон про обов'язкове психіатричне пересвідчення кандидатів у депутати всіх рівнів - такий собі жарт.

Бо ж на водіння автомобілем таке обстеження потрібне, а на управління державою - чомусь немає... А у нас в стінах парламенту десятки шизофреників, десятки психічно хворих людей...

Іван: А як почувається сором'язливий сільський хлопець на 5-му каналі в трохи дурнуватій програмі "п'ять копійок"? В даному випадку - людина прикрашає місце ,або навпаки?...........

- Цей формат, "П'яти копійок", дуже вдалий - краще приглуплене глупство, ніж глупство, замасковане під шляхетність. У Верховній Раді глупства буває більше, ніж в передачі. Після того, як парламент став формуватися закритими списками, політика втекла зі стін ВРУ. Її там вже немає.

Питання з залу: Я колись чув, що саме ви придумали казку про скарби гетьмана Полуботка. Чи це справді казка?

- Це не казка. Я свого часу натрапив на згадку про це в газеті "Труд" році у 86 чи 87.

Цей міф існував, і коли з'явилася можливість поборотися за незалежність, я вирішив матеріалізувати цей міф і написав іронічний текст "Транснаціональний шлепар або золото Павла Полуботка".

Це був 90-й рік, ми зробили пафосний літературний вечір у Будинку вчителя, де була купа депутатів, письменників, я прочитав там цей текст, і він ліг на правильний грунт, і через три дні в стінах парламенту це обговорювалося на повному серйозі, і тему вдавалося втримувати аж майже до референдуму - люди відчули, що можуть стати багатими завдяки незалежності.

Я вважаю, що це найлегендарніша піарівська акція, зроблена за часи існування піару в такому вигляді, як сьогодні існує ця дисципліна.

Питання з залу: А ви не гадаєте, що це якось принижує тих, хто голосував за незалежність? Бо сьогодні вони дізнаються, що насправді голосувати нібито за якесь золото!

- Ні-ні-ні. Будь-яка ідея має багато рівнів. Я голосував, як ідеаліст. Я вважаю, що більше 50% голосували за Україну як за відновлення справедливості, як ідеалісти. А майновий міф спрацював серед маргіналізованого середовища.

Це був такий шляхетний шок, ще один стимул, але він не був вирішальний, вирішальною була ідея. Але коли створюються такі прецеденти, вони переломлюють настрої болота. Той самий Майдан був позитивним шоком перші три дні, а вже потім логіка великих чисел перемогла настрої болота. На Майдані таких матеріальних міфів не було.

Наостанок я хотів би сказати одну річ. У нас дуже багато скепсису до української держави, багато порівнянь з Росією. Насправді, українська держава як система заряджена гіперправильно, бо вона намагається базуватися на свободах і волевиявленні освічених людей, особистостей. І це радикальна відмінність в менталітетах українців і росіян.

І доки є особисті свободи - ми будемо існувати, тільки почнеться наступ на особисті свободи - стане погано. І це є правда президента Ющенка - як би його не обзивали, але оболонка яйця держави є, і залишилося створити націю, наповнити цю оболонку життям.