Хіпстери - люди з пластику?

822
30 березня 2011

Перед вами особа років 18-25, вдягнена у джинси-"скіні", футболку з оригінальним принтом та взута у "конверси". На світ дивиться крізь Rayban Вейфаер або окуляри без діоптрій, також має характерні предмети культу Apple.

Причому ця молода людина прямує на перегляд незалежного кіно чи виставку. Або просто переслуховує не дуже популярні інді-гурти, пост-панк, синті-поп чи хоча б загальновідомі Arctic Monkeys, Franz Ferdinand, Kasabian, Yeah Yeah Yeahs абощо.

Ні, це не просто прибічник нестандартних кольорових рішень в одязі із насиченим життям. Це типовий представник субкультури хіпстерів, образ якого закріплений у нашій свідомості не без допомоги інформаційного простору.

Прочитавши цей перелік ознак, несподівано розумієш, що до цієї групи можна зарахувати мало не 40% молоді. Адже кеди можна було носити ще зі шкільних років, а вузькі джинси купувати без будь якої мети, керуючись асортиментом магазинів. Можна одночасно читати Іена Бенкса і потай підспівувати Кеті Перрі. Тим більше, слідуючи цим міркуванням, вулицями міста ходить безліч людей, які всі ці роки абсолютно несвідомо поповнювали лави хіпстерів. У чому ж справа?

Хто ж ти, о справжній хіпстере чистого типу?

Хіпстери вперше були помічені у США у повоєнну добу і своїй назві завдячують словосполученню "to be hip" ("бути в темі"). Вони відрізнялись стилем життя джазових музикантів та не в останню чергу легким ставленням до засобів розширення свідомості. Це були люди, які не шукали чогось нового - вони хотіли знову знайти себе в умовах нестабільності світу, що їх оточував.

Отже спочатку культура хіпстерів не мала нічого спільного із її теперішнім звучанням. Навряд чи оригінальний хіпстер середини двадцятого сторіччя (який, між іншим, у пошуках духовного просвітлення нерідко відмовлявся від таких матеріальних благ як мило та шампунь) знайшов би спільну мову із сучасним представником цієї субкультури.

Зараз хіпстер входить до кіл доволі забезпеченої міської молоді (або тих, хто з усіх сил хоче нею здаватись) та відкрито демонструє своє шанування, так званої, елітарної культури - від моди до сучасної контркультурної літератури. Не останню роль відіграє захоплення вінтажними речами.

Власне, короткий аналіз профайлів людей, які позиціонують себе як хіпстери у соціальних мережах, наштовхує на певні думки. По-перше, заповнюючи інформацію про себе, типовий представник субкультури відчуває нестримний потяг до слів "кава", "порожнеча", "дощ", "інші", "самознищення" і т.д.

По-друге, бути хіпстером важко. Як можна знаходити час для реального життя, постійно оновлюючи акаунти у МySpace, Facebook, LiveJournal, Twitter, Вконтакте - загадка. А ще майте на увазі, що хіпстер обожнює полювати на вдалі кадри. Свої фотографії він потім викладає у вже згаданих соцмережах тиражами у п'ятдесят примірників, об'єднуючи їх в серії "хіпстер на тлі неба", "хіпстер і стіна, яка чекає штукатура", "хіпстер і його побратими інші хіпстери".

 

По-третє, хіпстеру весь час якось... сумно? Але не з відбитком всесвітньої печалі емо-субкультури, а з легкими штрихами елегійності. Якщо ще простіше, хіпстеру нудно в цьому суспільстві. Це виражається у всьому: у апатичних позах, ремарках, відсторонених поглядах. І все це хіпстер у міру сил передає за допомогою іронії.

І наостанок, не буває такого хіпстера, який не бачить себе в майбутньому творчою особистістю. Якщо юна особа вчиться на юридичному факультеті, все одно своє майбутнє вона бачить зовсім не в нотаріаті чи суді.

Перше правило хіпстера - нікому не кажи, що ти хіпстер

Самі хіпстери запевняють, все вищеописане - лише обкладинка. На думку Анни (21 рік), суспільство не має жодного уявлення, хто такі насправді члени її субкультури.

"Нав'язується примітивний, відразливий образ молоді, яку ніщо не цікавить. Але ми лише хочемо себе проявляти. Якщо ми в дечому інші - то це наша справа. Ми читаємо розумні книжки, слухаємо, що хочемо. Ми не їмо культурні сурогати", - каже дівчина.

На її думку, обмеження субкультури рамками термінології, самою назвою "хіпстери", примітивне до несхочу. Зазначимо, що логіка цих міркувань проста та не менше притаманна іншим групам, мовляв, нас не можна узагальнити і систематизувати, ми не є частиною чогось більшого, бо кожна людина унікальна.

"Це ще один доказ того обмеженого суспільства, де живемо. Ці ярлики настільки неоригінальні та нудні, що на них вже не звертаєш уваги", - додає Анна.

Цікаво те, що на думку респондентів, багато звинувачень лунають із табору людей, які не вважають себе хіпстерами, але підпадають під їх критерії.

"Це складно назвати негативним ставленням. Скоріше іронія. Люди, які одягаються так само, читають ті ж книги, дивляться ті ж фільми, що і хіпстери, таким чином намагаються захистити себе від стигматизації. І роблять це за допомогою іронії над людьми зі схожими смаками", - зауважує Дмитро Карачан, хіпстер з чотирічним стажем.

Коли модне стає модним

 

Щодо відданості спільному стилю одягу, якій міг би позаздрити будь-який директор середньостатистичної школи, Анна лаконічна: "А що поганого в тому, щоб носити красиві речі? Та й у межах нових трендів, кожен проявляє свій смак.".

Дмитро Карачан вважає, що бути хіпстером означає слідкувати за модними віяннями у всіх сферах життя. На популярний закид про модні вподобання він відповідає: "Наприклад, я не ношу ні конверси, ні Вейфаери, ні футболки з принтами. Віддаю перевагу класичним сорочкам (не у велику клітинку), туфлям, чорним джинсам. Також я не дуже люблю айподи, бо вважаю їх звук не найкращим. Зовнішня атрибутика - річ надто вже оманлива".

Отже, як бачимо, в середині самої "спільноти" існує чітке обґрунтування єдності у зовнішньому вигляді. Мовляв, так, є модні речі. Так, хіпстери їх носять, бо вони слідкують за усім трендовим. Але це не первинне у їх самоідентифікації. Вони не люди з пластику.

За словами Дмитра, "хіпстер - це людина, яка поглинає тонни модного контенту (книги, музика, різного роду арт), таким чином прагне до життя, яке їй недоступне".

А прагне хіпстер до цілком земних речей, що зовсім нетипово для субкультур, бо всі вони більшою чи меншою мірою опираються "системі" своїми методами, але як правило мають доволі абстрактну мету. Хіпстер, в свою чергу, прямолінійний у своєму прагненні забезпеченого життя. "Дорогий одяг, машини, вечірки у відомих клубах, житло за кордоном тощо. По суті того ж хочуть багато інших, не тільки хіпстери", - додає Дмитро.

Тобто вони не роблять жодних спроб відхреститися від свого здорового конформізму. Не зважаючи на те, що вони наголошують на своїй елітарності, їх життя слідує законам мейнстріму, та навіть пересікається із страшним словосполученням "масова культура".

"Багато хто намагається говорити, що їм не подобається Періс Хілтон і Брітні Спірс, вважаючи при цьому Леді Гагу чудовою музикою", - заужваєу хіпстер.

І тому, цілком реальною виглядає картина, де хіпстер як представник субкультури споживацтва, виростає із своїх поглядів. Купує діловий одяг, а джинси-"скіні" дістає із шафи лише на вихідні. Примарні ідеї про богемну професію заміщує працею менеджера в офісі, з якого повертається додому, де йому ніхто не заважає і надалі читати Уелша, Буковскі, Кафку та Паланіка.

Фото з: Freewilliamamsburg.com, Vlg.nightparty.ru, Chaskor.ru, Еtoday.ru

powered by lun.ua