Донбас – для овець, або Життя у страху за життя?
Розрізняю через бінокль сараї колишнього колгоспу. В сараях знаходяться більше тисячі овець і раби, які їх доглядають. І так триває не одне десятиліття. Але нікому до цього діла нема. Хоча я знаходжусь в Україні і більшість її громадян моя розповідь щонайменше здивує.
Інформація, зібрана до цієї статті скомпонована з розповідей багатьох людей, які живуть, жили на південному пасмі Донецького кряжу або відвідували його в останні роки.
Почувши про це вперше, я спробував знайти максимум незалежних коментаторів кожен з яких розказав би своє бачення цієї проблеми. Але всі, крім звісно чиновників, розказали одну і ту ж історію. Жоден чиновник районного або обласного рівня на тему цієї статті не сказав ні слова.
З розповідей цих безіменних в статті людей мені вдалось скласти досить дивну картину життя в одному з найбільш забутих куточків України. Наша розповідь присвячена південній та східній околицям Свердловського району Луганської області - крайній південно-східній точці України.
Трохи краєзнавства... територія району повністю знаходиться в межах Донецького кряжу - найбільшого шматка природного степу в Україні.
Знайшовши вдалу оглядову точку на вершині кам'яної гриви можна побачити у ясну погоду як степ сягає обрію, простягаючись на 150 і більше кілометрів. Тут дуже суворий клімат з нещадними зимовими вітрами, рясними зливами навесні, нестерпно сухим спекотним літом і спопеляючими пожежами восени.
Тут майже нема води і соціальної інфраструктури. В окремих селах кількість зруйнованих і згорілих будинків перевищує кількість живих жителів. Наприклад, на Матвіївську сільську раду, яка займає чи не чверть району, припадає 550 мешканців 5 сіл, з яких лише 30 дітей. Жодної школи, аптеки, лікарні... а здебільшого і газу, води та телефону. Лише дикий степ до обрію в одну сторону і велети-терикони в іншу. Єдине місце ймовірного працевлаштування - шахти. Втім, подібну моторошну картину можна знайти і в інших кутках Донбасу.
Більшість українців хибно вважають що Донбас - це винятково шахти, терикони і труби. Щось по типу Мордору у кінофільмі "Володар перснів". Проте це - велика помилка.
Попри терикони, які завжди різатимуть краєвид, тут, на Донбасі, природи значно більше, ніж в половині інших областей України. Але історично склалось, що туристичними регіонами у нас є Захід, Поділля, Карпати і Крим. Але не Донбас. І дуже шкода. Завдяки цьому, тут, в невіданні більшості українців, відбуваються речі, які важко уявити в сучасному суспільстві.
Мене завжди дивував цей неймовірний контраст - нещадна бідність і розруха, розкішні останні дикі степи; і повне забуття тутешнього краю владою, контролюючими органами... і всіма нами.
"Так, було жінка їхала на скутері, то її собаки догнали і обгладали їй ноги" (тут і далі приводжу прямі цитати моїх співрозмовників).
"Собаки кидаються переслідувати мотоцикли і скутери, нападають на людей. Всі бояться їздити і тому беруть на мотоцикл лом або вила, щоб могти себе захистити".
"...Не знаю, буває, люди кажуть, що когось і загризли. Впродовж останніх років наче такого не було. Ви, головне, якщо овець побачите, тікайте як тільки можете і не вздумайте іти до них фотографуватись чи щось таке..."
"Якось ішов я степом, на мене напала великий собака, що охороняв стадо. Спочатку пастух зробив вигляд, що немає відношення до пса, бо злякався відповідальності за те, що пес мене вб*є. Але коли побачив, що я доволі активно захищаюся, підбіг та відтягнув її від мене, лаючись, що я хочу вбити його собаку"
"Ми всі молимось щоб колись ЦЕ скінчилось. ЦЕ - головний бич тут у нас"
Зібравши до купи пояснення всіх опитаних мною людей, пробую розібратись, чого саме так бояться місцеві жителі Донецького кряжу та чому так наполегливо радять мені їхати милуватись природою в інше місце.
 |
Частина 1. Крайній південний схід Луганщини. Виходжу на пагорб зробити панорамний знімок. В кишені дзеленчить мобільний: "Вас вітає МТС Росія".
В минулому тут, як і всюди по країні, розпаювали землі сільгосппризначення. Звісно, це торкнулось і пасовищ. Не маючи достатньо худоби, щоб пасти її на 10-15 гектарах, люди змушені здати паї у оренду підприємцям, "ЧСП", як тут кажуть, - Приватне сільськогосподарське підприємство.
Згодом керівництво підприємства формує місцеву сільраду, стаючи одночасно і владою, і землекористувачем. Раптом до забутого краю приїздить група дагестанців і в рамках роботи "ЧСП" починає розводити вівці.
Держава йде на зустріч підприємцям, віддячуючи доплатами за поголів'я героям, що "піднімають господарство регіону". Реально кожен формальний власник сотні овець має ще 300-700 голів нелегально. Проте керівництво "ЧСП" цього, звісно не бачить, жодних лімітів і жодного контролю.
Величезні отари, загальне поголів'я яких сягає 20 000 овець, вільно кочують по диким степам (хм... паям) і виїдають їх до стану голої землі, понівеченої ерозією. Ті, хто не віддав свій пай в оренду "ЧСП", просто споглядає, як по його землі проганяють ті самі спустошуючі отари.
Екологічна наука визнає вівчарство найбільш шкідливим для пасовищ видом скотарства. Вівці знищують рослинність і стають причиною стрімкої ерозії. Тиск на ґрунт сотні овець еквівалентний проїзду по території танку. Згадуємо Олешківські піски, найбільшу пустелю Європи, яка стала пустелею зі степу в результаті перевипасу вівцями у минулому.
Отари охороняють кавказькі та азіатські вівчарки, які продовжують атаку на кожного чужого аж поки господар не дасть команду зупинитись... Хоча, мова не про господарів.
"Та ні, працюють у них наші бомжі. Цілий рік. А що їм робити. За миску борщу та нічліг і працюють".
"Я з ними говорив. Кажуть, що гарно влаштувались. Їсти дають і цигарки".
"Ми не знаємо, звідки їх привезли, але наші вони. Самі дагестанці тут не живуть. У них десь в Москві квартири. Сюди лише приїздять на мерседесах. Але ті, що перші приїхали, мають українське громадянство"
"Цікаво, що коли у них хтось помирає, то його вивозять ховати туди, до себе. Тут не ховають"
Частина 2. Повернімось до бінокля. Стоїмо на високому пагорбі біля селища Нагольно-Тарасівка. Онде в далині видно хатки іншого села. Пішки йти не варто, цитати про що я привів вище по тексту. Це село Іващенко, найбільш віддалене село Свердловського району.
 |
| Білі прямокутники на фото - колишні колгоспи, де нині утримують овець |
Дійсно, на південь від села - старі колгоспні сараї. Тепер їх захопили згадані курди і утримують в них до тисячі овець. Всі це знають і нікого це не цікавить. І перш за все тому, що нікого не цікавить і те, що з вівцями в сараях живуть собаки і раби. Краще не знати.
"У них ще у радянський час, мабуть, паспорти позабирали і не віддають... так, виходить, раби. Так, раби..."
"Деякі були і наші алкоголіки. З Березівки, здається. То їх вивезли в рабство в сам Дегестан, працювати на цегляному заводі"...
"Люди жалілись, але одного "нивою" задавили, інші просто залякані. Це справжній терор. і ніхто нічого не може зробити, бо ніхто на допомогу не прийде".
Зі слів біологів, які подорожували Донецьким кряжем, селяни практично з усіх тутешніх сіл вже не раз скаржились на прибульців-вівчарів. Проте вся місцева влада, всі контролюючі органи ні разу не прийшли на допомогу. Навіть у випадках, коли від нападів собак постраждала вагітна дівчина, коли пси, як сказала моя співрозмовниця, "обглядали ноги жінці", ніхто нічого не зробив.
Відповідь на питання "чому" риторично лишу читачеві. Проте все виявилось значно складнішим, бо коли з перевіркою приїздили не "свої", а контролери здалеку, незліченні отари без перешкод переганяли разом з рабами-чабанами через кордон у Ростовську область. Там перевірка не дістане. А прикордонники "нічого не бачили".
"У нас овець здавати нікуди. Це треба везти у Макіївку чи Єнакієве. Це далеко і дорого. То вони їх уводять в Ростовську область. Там дорожче здають"
Звісно, інтерес "підприємців" зрозумілий. Тут, в найбільш забутому куточку України, легко побудувати корумповану схему, коли посадовці і контролери з центру нічого не бачитимуть (з Києва сюди лише в один бік добиратись майже добу), тут мало населення і нема транзитних доріг, ймовірність, що хтось почне відчутно захищати свої права близька до нуля; і тут ми маємо найбільше в країні пасовище, яке буде побільше за країну кожного з прибульців (а курди взагалі не мають своєї країни і живуть на території Турції, Ірану, Іраку та Сирії).
Ще цікава річ, про яку мало хто знає. Кліматичні умови півдня Донецького кряжу такі, що сільське господарство тут може існувати лише в формі скотарства. Завершення весни значить тут і закінчення вологи, а це означає, що надалі все висихає. Тому рослинництво тут сенсу не має.
Місцеві жителі з великими зусиллями мають невеликі городи і садочки. Натомість за останньою хатою кожного з сіл починаються дикий степ. Проте ці останні жителі, більшість яких є пенсіонерами, тепер заважають розвитку "підприємництва". Чим менше людей, тим менше проблем. Тому кожного року степи навколо сіл підпалюють.
Такий нехитрий метод вбиває відразу кількох зайців. Перший: люди не мають де пасти худобу, бо вся трава навколо згоріла. Тож мусять від неї відмовитись або й продати загарбникам, бо ж самотня бабуся, як не крути, не зможе самотужки з'їсти корову.
Другий: виходячи з першого, селяни не використовують за призначенням свої паї і скоро їх позбуваються, втрачаючи будь-які права на пасовища.
Третій: велика загроза згоряння будинків і загальна психологічна ситуація примушують молодь їхати геть з рідних сіл у пошуках кращого життя.
Четвертий: беззахисні і, головне, покинуті будинки дійсно згоряють під час степових пожеж. Згадаймо історію, яка розлетілась по всій Україні в серпні 2010 року, коли жителі с.Антракоп в тому ж таки Свердловському районі зустрічним вогнем врятували своє село від пожежі. В сусідніх селах згоріло кілька будинків. Проте скільки жителі не викликали пожежників, ніхто так і не приїхав.
Сам собою напрошується висновок, що звідси, зі степового закапелку нашої країни, всіма силами вичавлюють місцевих жителів, які тепер стали на заваді потужному нелегальному бізнесу вівчарів.
"Вони і взимку пасуть, звісно. Прямо в снігу. Я не знаю як. Мабуть, перших овець, які протоптували в снігу стежку іншим, - на забій, а інші колупаються далі".
 |
"В Казахстані у сільській місцевості розселення відбувається переважно по зимівниках. Тобто є і села, звичайно, але їх відносно небагато. Зимівники - це по суті хутори, в яких жителі займаються в основному скотарством. Як правило, в зимівниках живе одна сім'я або 2-3 сім'ї родичів.
У деяких місцях зимівники стоять кожні 1-2 км, але частіше їх розміщують значно далі один від одного (більше 10 км). Робочих рук зазвичай не вистачає, чоловіки весь день пасуть, жінки одні управляються по будинку. І оскільки зимівники бувають дуже далеко від райцентру, де міліція (поліція) і влада, то контролю за ними, вважатимемо, немає. Тому є така практика - ловлять або наймають в містах бомжів (а іноді й не бомжів), відвозять їх на зимівники, і вони там живуть практично на становищі домашніх рабів.
Як у яких-небудь скіфів чи монголів 12 століття (або казахів і туркменів 19-го). Роблять зазвичай важку і брудну роботу по господарству, грошей не отримують, працюють за їжу, дах і одяг, документів у них немає - це заважає втечі.
Піти з зимівника пішки, особливо для колишнього городянина - дуже важко. Він же зазвичай не знає, куди йти, не вміє орієнтуватися, без коня чи машини далеко не піде, та й куди піти? Найближча поліція швидше за все здасть його назад "господарю", та й ловити, напевно, будуть. Крім того, як я розумію, раби часто є людьми, які мали проблеми з законом, і їм зовсім не резон йти в поліцію.
Іноді все-таки тікають і тоді бувають статті в газетах. Іноді бувають показові рейди і в них іноді когось знаходять. Але загалом ситуація стійка. Відносини з господарями різні - буває, що й за стіл разом сідають і взагалі живуть, майже як додаткові члени сім'ї. Але буває й так, що ці люди живуть з худобою в кошарі.
У будь-якому випадку, характерні безправність, важка праця, обмеження свободи пересування та особиста залежність від господарів".
Як допомогти цим людям? Ми живемо з ними в одній країні і навіть розмовляємо однією мовою. В цьому, як і в інших моментах моєї розповіді легко пересвідчитись, діставшись Свердловського району.
Можливо, життя тут хоч трохи покращиться, якщо ми частіше будемо згадувати, що у нас є такий дивний і по-своєму прекрасний край - найбільший степ Європи. Можливо, коли ми частіше будемо приїжджати сюди, зможемо зробити цей край менш забутим і крім нас самих про нього згадає і країна, яка забула його не менше за кожного, хто читає цю статтю.