Друга світова війна: спогади письменників

Війни починаються та минають. Єдине, що залишається - література. Нещодавно в сучасній українській літературі відновилася увага до історичного роману. Особливо до дражливих воєнних тем. Достатньо згадати хоча б "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко чи "Солодку Дарусю" Марії Матіос.

"Українська правда. Життя" пошукала спогади про війну та випадки з життя українських письменників і їхніх предків. Вони - це ті, хто писав, пише чи напише художню історію України.

Юрій Андрухович

Батько моєї дружини, Микола Васильович Кривошей, мав 14 років, коли потрапив під вивезення на примусові роботи до Німеччини. Це сталося восени 1941 року, невдовзі після того, як німецькі частини окупували Дніпропетровщину разом з його рідним селом Лозоваткою. На примусових роботах у руднику він перебував три роки і сім місяців.

Після того, як наприкінці війни американці передали його та багатьох інших українських остарбайтерів совітам, він - правдами й неправдами - зумів повернутися.

Юрій Андрухович

Ми про це, можливо, ніколи й не знали б, якби у 1990-х роках німецький уряд не почав виплачувати колишнім остарбайтерам компенсації. Я пишу "ми про це ніколи не знали б" тому, що Микола Васильович за звичкою уникав розповідей про той час.

Радянська система завжди ставилася до колишніх остарбайтерів з підозрами, свого часу прирівнявши їх до "зрадників батьківщини", щойно після її розпаду вони заговорилипро свої поневіряння значно вільніше. Та навіть і в, так званій, незалежній державі, вже після 1991-го, ніхто з ними особливо не рахувався.

Пам'ятаю, тесть розповідав, як мусив збирати всілякі довідки і чого це йому коштувало. "А может вы туда добровольно сбежали, к немцам?" -- визвірялося на нього якесь товстопике чиновницьке мурло. "Знав би, що ви такі понароджуєтеся - втік би від вас добровільно", - сказав на це Микола Васильович.

Микола Васильович Кривошей іноді кричав уві сні. Підліток, фактично дитина, закинута на дно шахти і приречена з дня на день тяжко відпрацьовувати власне животіння. Нашому синові було тієї миті вже 19, але в мені серце зупинялося від думки, що його колись могла би спіткати така біда. А Миколі Васильовичу й 18-ти ще не було.

"Найгіршим з наглядачів, - розповідав він, - був один товстун. Він завжди приносив із собою велику скибку хліба з мармеладом і поїдав її на наших очах. Дуже сильно на нас кричав, верещав просто-таки. І ми його найбільше боялися".

Тарас Прохасько

Мої родичі були переважно солдатами Першої світової і, так званих, визвольних змагань. Уже в Другу світову вони були непризовного віку, тобто мирним населенням.

У війні взагалі потерпілими є насамперед мирне населення. Звісно, масово гинуть солдати. Але солдати можуть бути чи героями, чи злочинцями. А мирне населення позбавлене обох цих привілеїв. Воно не знає, що робити, і потерпає через це.

Тарас Прохасько

Зараз я живу в будинку, де є бомбосховище. Вся моя сім'я під час бомбардувань там ховалася. Так, Івано-Франківськ не надто бомбували, але важливо не це. Моя сім'я в тому бомбосховищі ховалась і від німецьких, і від радянських бомбардувань.

Для мене було потрясінням усвідомлення того, що людське життя не припиняється під час війни.

Наприклад, у будинку, де жила бабця, жили німці. І вони дарували дітям шоколад та інші ласощі. А діти їх брали. І для мене, радянського школяра, коли я про це дізнався, це було шоком. Я не міг повірити, що люди могли отак колабораціювати.

Мій дідо загинув у перші дні вересня 1939 року будучи призваним до польської армії. Він не був фаховий військовик, він був офіцером запасу. Але, як це буває у всіх країнах світу, він був призваний. Мій тато через це не мав батька, а я через це не мав діда.

В бабці, після мого смерті дідуся, її першого чоловіка, був другий чоловік. Він був у дивізії "Галичина". Він пішов туди добровільцем. І це було для мене загадкою. Йому ж на той момент було 40 років, майже як мені зараз.

Сьогодні я знаю, що він туди пішов через прохання громади, бо треба було комусь іти. Він мав гарний вишкіл. Після поразки під Бродами йому вдалося якось врятуватися. Завдяки йому я чув розповіді з іншої сторони війни.

Двоє моїх дальших стрийків були лісниками. Їхні долі - приклад того, як можна попасти в погану ситуацію тільки через професію та спосіб життя.

Через те, що вони були лісники, до них домахувалися всі. Німці думали, що вони допомагають радянським партизанам, а радянські солдати думали, що вони допомагають українським партизанам, а українські партизани потребували ночівлі. Словом, усім були потрібні лісники.

Один із них, чоловік Ірини Вільде, був розстріляний у Микуличині. Його німці розстріляли тільки за те, що він був у лісі.

Моя бабця вже після війни (хоча війна у нас іще тривала) була директором сільської школи. Тоді туди приїхали дві молоді вчительки-комсомолки зі Східної України. Вночі до них приходили лісові хлопці - і вони всі мирно та культурно люб'язно бавилися. Спілкувалися, розмовляли, грали в карти. І ніхто нікому не робив кривди.

Андрій Курков

Частково з війною пов'язане те, що я опинився в Києві.

Андрій Курков

Бабуся, мама мого батька, була начальником фронтового поїзда-госпіталю. Вона жінка-хірург, сильна особистість. Після війни розлучилась із моїм дідом. Він був із донських козаків і після розлучення повернувся в Ростов-на-Дону.

Вона стала головним лікарем у санаторії ім. Першого травня в Пущі-Водиці на шостій лінії. Ми жили в її будинку після того, як мого батька демобілізувати з армії. Тоді в батьків виникла ідея переселятися в Київ - саме була вакансія льотчика-випробовувача на авіазаводі Антонова.

Так ми переїхали до Києва. Перші роки жили в Пущі-Водиці. В цьому будинку досі живуть моя тітка та двоюрідні брати і сестри.

Дід по материній лінії загинув під Харковом, хоча він сам із Ленінградської області. Він похований у братській могилі біля роз'їзду Валки.

Хоча української крові тут немає, але доля моїх дідусів і бабусь пов'язана з Україною.

Ірен Роздобудько

Мій дідусь Роздобудько Олександр Миколайович загинув під Житомиром біля села Скочище в 1943 році. Йому було 25 років, мав дружину, двох маленьких дітей - доньку і сина (мого батька).

Він не був військовозобов'язаним, мав "бронь". На початку мобілізації йому пропонували пройти тримісячні курси в Москві по опануванню нової техніки "Катюш", але він сказав, що не може сидіти в тилу, коли "земля горить під ногами", і пішов на передову. В бою під Скочищем, як розповідали очевидці - місцеві мешканці, він залишився майже сам на сам з купою танків. І загинув.

Ірен Роздобудько

В селі нині існує школа імені Олксандра Роздобудька, мого діда. Від нього мені залишились кілька фото, на яких ми з ним дуже схожі, і величезний "Фронтовий щоденник", який він писав у зошитах і по одному відсилав моїй бабусі. Хотів потім видати книгу.

Цікаво в ньому все, особливо ті речі, про які здогадуєшся "між рядків". Наприклад, здивував факт, що мобілізованим не видавали ніякої форми -- воювали перші дні в тому, в чому пішли з дому, і були, як пише дідусь "брудні, мов шарамижники", автоматів видавали по одному на пять-сім чоловік. Одного разу у дідуся, коли він спав, вкрали автомат.

Їжі не було - харчувались розмоченими в воді сухарями. Але мій дідусь якось пішов на хитрість і дуже дотепно це змалював: в одному селі була заможна родина з донькою, яка мріяла про одруження. Він пішов до хати, як "жених" (був він красивим і "гуморним"). Йому запропонували поїсти, він попросив, щоб разом з ним поїли і кілька його друзів - господарі зголосилися. І дідусь привів ще роту своїх підлеглих.

Ще замальовує курйозний випадок такий. Воювати ніхто не вмів, слухати і подавати команди - також, куди і за ким йти - було не зрозуміло. Суцільний хаос. Командир полку вскочив на коня і, як пише дідусь, "дав якусь команду собі під ніс" - ніхто його не почув. Але той гордовито поскакав вперед, не обертаючись, гадаючи, що за ним йде його військо. А полк лишився лежати в степу... Потім той командир довго шукав свій полк...

Відверто кажучи, цей "Щоденник" давно не дає мені спокою. Дідусь мріяв стати письменником, мав до цього хист, але його мрія не здійснилася...

Анатолій Дністровий

В роки Другої світової сім'я Сасів - моєї бабці Лесі (по материній лінії) - мешкала в Тернополі на вулиці Березовій, де в 1974 році народився і я. Досі пригадую те помешкання, яке пережило війну і в якому я прожив свої перші 4 роки.

Анатолій Дністровий

Навпроти них сусіди Хованці переховували родину вчителя математики єврейської національності. Будучи дітьми, вони ходили до нього на уроки - алгебра, геометрія. Хата сім'ї бабці була наполовину розбомблена, в ній був великий підвал, у якому половина вулиці переховувалася в час авіанальотів і бомбардування.

В тому підвалі також переховувався юний німецький солдат-дезертир, який не хотів служити. Він настільки вжився, що до нього ставилися, як до свого.

Щоб вижити з голоду бабця зі старшими сестрами Марією та Нюсею вночі ходили на міську залізничну станцію, де збирали картоплю й моркву, що випадала з продовольчих вагонів.

Одного разу їх зловив німецький патруль, який дівчат сильно побив. Бабця Леся, тоді ще будучи тінейджером, від цих побоїв кілька днів лежала в ліжку.

Бабця розповідала, що всі сусіди вулиці були дуже дружніми і підтримували одне одного. Разом зустрічали всі свята - польські, українські, єврейські. Бабця Леся оповідала, що такі стосунки в них були і до війни, і збереглися після - з тими, хто залишився на Березовій.

Матір моєї бабці - моя прабабця Марія - була дуже відомою знахаркою, яка лікувала від переляку і страху. До неї приїжджали люди з усієї України. В роки війни до неї також ходили всі - і тернополяни, і німці, навіть хворі офіцери.

Прабабця Марія катала яйця, обкурювала хворого якимись димом, шепотіла магічні слова. Баба Леся згадувала, що це дуже допомагало. І коли Марія померла, то багато хворих були у відчаї - не знали хто їх вилікує від переляку.

Лариса Денисенко

На жаль, про другу світову війну мені могла б розповісти тільки одна з моїх бабусь. Але вона була дуже обережна і стримана, та й коли вона була жива - ця тема мене менше хвилювала ніж зараз.

Лариса Денисенко

Діди мої загинули на початку війни, вони дідами не встигли бути, тільки батьками. Насправді хлопчиська, трохи за двадцять обом. Обидва загинули на полі бою, в жодного немає персональної могили.

Цікаво, що батько моєї мами відправився воювати проти фашизму в той час, коли його юну дружину з двома малятами 3 та 5 років силоміць евакуювали з столиці Литви до Брянських лісів. В суровий та незнайомий край.

Втім, для моєї мами він став другою батьківщиною і навчив багато чому, передовсім виживати. Її перші спогади, в 4 роки - як вона пре білизну взимку в лунці місцевого озера та, обдираючи все тіло, збирає дику малину в лісових хащах, а за ласощі вважає підгорілі корочки хліба, на які вони, дітки, чекали під пекарнею.

Мама та її брат Броніслав вчилися в місцевій школі та грали в театрі. Дуже забавно розглядати фотокартки вистави "Молода Гвардія", де ролі Любові Шевцової та Олега Кошевого грали, відповідно, Маріонелле Яцінайте та Броніслав Яцінас. Люди з доволі підозрілими для героїв-комсомольців іменами та прізвищами.

Батька війна застала в Києві та на Київщині, він каже, що дуже страшних спогадів не має, хоча одного разу хтось запустив кулеметну чергу над його головою, але не вцілив. Можливо, просто лякав пацанів. Батько порівнював цю кулеметну чергу з веселкою. Щось вражаюче, що дуже важко піддається розумінню, наче є, а наче немає, бо швидко зникає.

Євгенія Кононенко

Мої батьки є носіями радянського міфу. Альтернативи радянській.

Євгенія Кононенко

Мій батько був в евакуації, а моя мати була в Києві в окупації. Вона про цей час говорити не любила. Я іноді її розпитувала - вона не хотіла про це розповідати. Очевидно, там були якісь травми, які вона мені не захотіла довірити. Так і померла - це сталося минулого року.

Для неї День перемоги був великим святом. Вона не була сталіністкою, але все одно вважала, що радянська влада була кращою за німецьку окупацію.

Вона розповідала про пресу часів окупації. Там друкувалися різні негативні матеріали про радянську владу. Вона в певному сенсі позбулася невинності саме завдяки окупаційній пресі. Коли з'явився журнал "Огонек", то вона казала, що деякі матеріали там були передруковані з київських газет часів окупації.

Люко Дашвар (Ірина Чернова)

В книзі "Молоко з кров'ю" описана наша родинна історія. Я маю на увазі епізод, де немовля кидають у скирту, а в ту ж скирту - ще й гранату. І матері дитини наказують шукати свого сина вилами.

Ту дитину врятував німець.

У скирті ще плакало немовля, до вибуху залишалися секунди, коли німець пірнув у скирту, за мить з'явився звідти з дитиною в руках і жбурнув згорток із дитиною геть, щоб той упав метрів за вісім від скирти.

Люко Дашвар

Тієї ж миті вибух розніс на шматки і німця, і матір дитини.

Ця історія трапилася з рідною сестрою моєї бабусі. Після її загибелі сиротами залишилося двоє дітей. Їх виховала моя бабуся разом зі своїми дітьми.

Таке придумати неможливо. Це життя.

Сергій Жадан

В моїй родині, як це дивно не звучить, участь у військових діях брали дві бабусі - з татової лінії і з маминої. Вони були медичними працівниками, себто в атаки не ходили, працювали в госпіталях. Мамина мама йшла з червоною армією через Галичину і Польщу, дійшла до Берліна, стверджувала навіть, що розписалася на колоні Рейхстагу.

Сергій Жадан

Розповідала, до речі, що місцеве населення і в Галичині, і в Польщі зустрічало їх без особливого ентузіазму. Але розповідала про це доволі нейтрально, без особливого осуду. А ось татова мама опинилася в Угорщині. І десь там у неї трапився роман із якимось гарячим балканським партизаном, внаслідок чого й народився мій тато.

Так що мій тато справжнє дитя війни.

Фото з Azh.com.ua, vsim.ua, sumno.com, larysa.com.ua, litakcent.com, novostiua.info.