"Крос" Марини Вроди - добігти до "золота"

Молода київська режисерка Марина Врода потрапила у поле зору ЗМІ після того, як здобула Золоту пальму на цьогорічному Каннському фестивалі. Її п'ятнадцятихвилинну стрічку "Крос" спочатку відібрали серед тисячі претендентів у конкурсну програму, а згодом фільм обійшов вісьмох суперників у своїй номінації.

У Франції до Марини з вітаннями підходив голова журі короткометражних фільмів Мішель Ґондрі та акторка Ума Турман. В Україні ж на неї чекали журналісти із традиційними запитаннями про те, коли повстане з мертвих наше кіно і наскільки важко молодому режисерові долати місцеві проблеми кіновиробництва.

Шість років тому схожий ажіотаж викликав своєю перемогою у Каннах з фільмом "Подорожні" Ігор Стрембіцький, який був першим українським режисером, що той здобув Золоту пальму в короткому метрі. І поки Стрембіцький розмірковує стосовно власних кінопроектів, Марина Врода зволікати довго не збирається. Вона твердить, що знайшла свій оптимальний спосіб кіновиробництва - покладатися на друзів та знайомих продюсерів і уникати контактів із українськими бюрократами від культури.

На недавній прес-конференції молода режисерка заявила, що і надалі залишиться вірною своєму авторському баченню і поки не готова йти на жодні творчі компроміси. Впевненість у власних силах допомогла Вроді перемогти у Каннах. Проте інші складові її успіху, особисто для мене залишаються загадкою, адже попри всі панегірики, Марина Врода зняла доволі пересічний фільм.

...Вчитель фізкультури у лісі проводить розминку із групою дітей, які мають бігти крос. Забіг розпочато, проте кілька школярів відбиваються від групи і зрештою опиняються на занедбаному майданчику. Там між ними відбувається сутичка і один з героїв залишається лежати на землі. Згодом переможений піднімається і вирушає у своєрідну мандрівку через ліс, яка закінчується на березі озера.

На прес-конференції Врода зізнавалася, що її улюбленими режисерами є Тарковський, Параджанов та Довженко. Тож її фільм - радше філософська притча на тему життя і смерті, знята у незримому єднанні із фільмами улюблених метрів. Це таке собі "поетичне" кіно, де поезія знаходиться прямо серед неприглядних реалій нашого з вами буття.

Цю картину цілком можна розглядати як замальовку з життя пересічних українців: молоді мами курять перед коляскою з дитиною, грабіжники обчищають свою жертву, люди засмагають на пляжі, школярі без спортивної форми продовжують свій крос. Врода наголошувала, що подібні переживання спіткали і її у рідних Бортничах, тож фільм для неї частково автобіографічний.

Можна побачити у "Кросі" й нехитрий символізм: Україна, немов ті діти, вирушила кудись уперед, стартуючи від пам'ятника радянській системі, але де вона фінішуватиме - невідомо, тому її біг нагадує тупцювання на місці.

Зрештою складається враження, що ця картина так і не переростає у щось більше, аніж просто етюд чи замальовка.

Звісно, залишається резонне запитання - чому саме цей фільм отримав Золоту пальму? Ризикну припустити, що йдеться про звичайну фестивальну кон'юнктуру - "закордон" любить східноєвропейську екзотику та ще й в поєднанні з соціальними проблемами пострадянської доби.

І все ж Марина Врода та її "Крос" показали приклад українським режисерам, що не варто чекати милості у Мінкульту, а самому шукати шляхи та фільмування та просування власних картин. Припинити безглузду біганину по зачарованому колу, зрештою, можна - варто тільки захотіти.

Фото з kino.oboz.ua, docudays.org.ua.