20 років Незалежності: здобутки та поразки

317
23 серпня 2011

24 серпня - День незалежності України. "Українська правда. Життя" продовжує збирати підсумки двадцяти років незалежності.

Чого країна досягнула за дві декади свого існування? Саме час поставити собі це запитання і почути приємні чи не надто приємні відповіді.

Українські письменники та інтелектуали розповіли "Українській правді. Життя" про свої підсумки життя протягом 1991-2011 років. Що сталося за цей час із країною та з ними самими?

Юрій Андрухович (письменник)

20 років української незалежності - це в цілому досить сумний, хоч і повчальний

підсумок. Нікуди не подінешся від враження, що не тільки "не вдалось", але й дедалі

більше "не вдається".

Те, що "не вдавалося" на початку, можна було ще зрозуміти й терпляче пояснювати собі самим надто сильною інерцією совка. І ми, в тому числі я, так це розуміли й так собі пояснювали. Дерево, мовляв, мусить вирости. Мойсей, мовляв, водив свій народ 40 років. Ну, і так далі.

 

Але те, що десь приблизно починаючи з 2006 року, "не вдається" дедалі більше, "не вдається" ганебно, скандально і жалюгідно, тепер залишається пояснювати хіба що цілком абсурдним фізичним явищем - нібито з часом інерція совка не слабшає, а посилюється.

Зрозуміло, що такого не буває. Тобто слід шукати іншого пояснення. Можливо, про ніяку інерцію взагалі не йдеться?

Помилка в оцінюванні нашої ситуації, на мій погляд, у тому, що багатьом із нас настільки хотілося бачити Україну єдиною й неподільною, що ми напівсвідомо закривали очі на її жахливу нерівномірність. Бо якщо в одних реґіонах Україна і справді досить швидко ставала з радянської пострадянською, то в інших того радянського лише більшало.

Умовно кажучи, в одних реґіонах переміг дикий капіталізм, а в інших дикий феодалізм.

Це і спричинило ту обставину, що є визначальною для нашого нинішнього занепаду - в межах формально єдиного державного утворення протягом 20 років виникли і все ще формуються дві політичні нації з діаметрально протилежними поглядами не тільки на історію чи мовно- культурну орієнтацію, але й на власну ідентичність та шляхи до кращого майбутнього.

І якщо відносно історії ще можна домовитися, проголосивши на неї такий собі "мораторій", то стосовно майбутнього жодних мораторіїв бути не може, його слід творити тут і тепер, майбутнє на майбутнє не відкладають.

Таким чином, Україна протягом 20 років розплачується можливістю свого розвитку за свою територіальну цілісність, причому радше формальну. Залишається сліпо вірити, що в цьому, можливо, є якийсь високий історичний сенс, у чому переконаються хіба що наші далекі і щасливі нащадки

Про особисті ж підсумки лише таке: незалежній Україні я все-таки, попри все написане вище, вдячний. За те, що вона завжди випускала мене й завжди впускала назад. Отже, 20-ліття, що минає, таки минає для мене недаремно: я багато мандрував. А що може бути краще і важливіше?

Іван Андрусяк (письменник)

Усе набагато гірше, ніж хотілося б, але набагато краще, ніж могло би бути.

Люко Дашвар (письменниця)

Головним, на мою думку, є те, що сам факт існування української державності не піддається сумнівам і ревізії. А що уже за 20 років у власній хаті зварили - так те і їмо. Не факт, що геть неїстівне. Не факт, що усі ми до того не причетні.

Я особисто констатую тільки одне: мені усе те край необхідно. Знати, що моя земля обнесена тином, який усім світом визнаний і тому ніхто його не повалить, аби мені тут своє вказувати. Отак. На рівні інстинктів, аж ніяк не геополітичних реалій. 

Лариса Денисенко (письменниця)

Ціную ті моменти, котрі єднали та єднають країну, бо досі таке враження, що країна живе різними епохами та різними країнами, це мене не дивує, бо така в нас складна історія, але бентежить, бо хочеться швидше відчути Україну єдиним організмом, тоді і суспільство одужає, я переконана.

 
Але моменти єднання, навіть ритуальні - такі як радість під час спортивних та культурних перемог; такі як поминальні свічки в День Голодомору - дають надію. Ми стали уважніші до своєї історії.

Набуло повноліття перше покоління дітей, народжених вже в незалежній Україні, я не знаю, чого від них очікувати, але в них не виникатиме ностальгія за радянським минулим.

Українські сучасні книжки читають вже два покоління дорослих людей, мені видається, що це дуже важливо, коли діти і батьки сприймають та перебувають в одному пласті культури, це допомагає краще зрозуміти одне одного, а отже зрозуміти і націю.

Українська мова жива, триває словотворення, мені її бракує в кіно, натомість в театрі, літературі, музиці і навіть в малярстві - вона є.

Я не хочу зараз говорити про негативні моменти, їх немало, вони потужні, але, знаєш, от розумієш наскільки багата ресурсами країна - навіть за тією ознакою, що Володарі Ресурсних можливостей ніяк не можуть накрастися та все поділити.

Анатолій Дністровий (письменник)

Сурогатна влада, сурогатна освіта, сурогатний алкоголь і продукти харчування. Суцільні

чіпкохвості мавпочки в телевізорі.

Сергій Жадан (письменник)

Незалежність принесла можливість реалізації - особистої та загальнодержавної, можливість розвитку - особистого та загальнодержавного, але також і необхідність відповідальності - так само особистої та загальнодержавної. З останньою справи складаються найгірше. 

Олена Захарченко (письменниця)

Особисто я 20 років тому вчилась у школі і була піонером. У мене був галстук, хоча їх уже і не носили, але про всяк випадок діток у "всесоюзну, імені Леніна" ще приймали.

Та настала Незалежність, і все стало інакше: в інститут стали приймати за призові місця на всеукраїнських олімпіадах, а не тільки всесоюзних, в Спілку Письменників стали приймати всіх, хто проситься (і не проситься - ловити і приймати), мати родичів за кордоном стало почесно, а не соромно (моя мати он батькові аж на третій рік по одруженні призналась, що в неї дід в Америці живе)...

 
Але ж шкода, що я ото по малолітству не встигла ні на перші свята незалежності - кажуть, було ух, як!, ні на всякі мітинги з тризубами... Хто встиг, той он досі згадує і пише про це.

Зате я пам'ятаю, що було 16 липня, і знаю, в честь чого названа вулиця Шістнадцятого липня, в Рівному, навіть чула те історичне засідання по брехунцю.

Що ж до загальнодержавного, то головне - все змінилось, і вмерло багато загрозливих міфів: "Україна стане комуністичним заповідником", "в Україні чоловіки-дохляки, тільки жінки на щось і здатні"... хоча.... Але то таке.

От 20 років тому приїжджала діаспора в "на Україну повернусь" і ходила, руками сплескувала, очі закочувала - "ой, яка тут у вас біда" та "ой, не втримаєте ви Україну!". А за діаспорою ходив рій родичів і облизувався. Нині ж все не так, родичі обламались, діаспора більше пише спогади.

На зорі незалежності було два-три кооператора та ще стільки ж рекетирів - а тепер завелись справжні олігархи, чим не прогрес?

Гроші 20 років тому такі були, що по зарплату треба було ходити з валізкою, та і папір в них був - випереш лаху з купонами в кишені, і не розбереш потім, скільки ж їх пропало. А тепер - розбереш. Ну а крім змін в держави є ще один здобуток - своя власна історія. Тобто, пару президентів (а не один почесний, якому пам'ятник біля Дому Учителя), революція, бажання зробити ще пару-трійку революцій, бо от всі нації в себе робили, а ми в той час тяжко роздумували, хто ми такі, чиї сини і яких батьків.

Навіть історична література є вже.

Розказуєш ту історію, і не треба додавати заодно, що в Кремлі робиться чи у Варшаві хто що сказав. Коли ж таке й бувало? Хіба що за Київської Русі, та то було давно і нині так перебрехано, що попробуй витруси ту брехню з голів і костей.

І ще одне, яке треба загадати - це Київ, який став столицею. От 20 років який Київ був? Ага.... А тепер - який? О!

Іздрик (письменник)

Незалежність принесла розчарування, приниження, жаль за черговим змарнованим шансом.

Андрій Кокотюха (письменник)

Українці десять перші десять років трималися за вітром, наступні десять - навчилися триматися проти вітру. Я у цьому плані мало, чим відрізнявся від решти населення. Просто в кожного своє вітрило, яке тримають по вітру, і свій патик, за який тримаються.

Загалом як держава Україна остаточно сформується, коли прийдуть люди, котрі не жили за СРСР, матимуть своє кіно, свою літературу, свою державницьку позицію, свою ідеологію і навіть не знатимуть, для чого танцювати джигу на могилі Табачника та йому подібних: адже такі товариші працюють поки на минуле і для минулого, причому - чужого.

А є люди, котрі усвідомили: Україна - це теперішнє і майбутнє. Таких стає дедалі більше попри старання будь-якої пострадянської влади.

Лада Лузіна (письменниця)

 

Лучшее, что мы приобрели - патриотизм, за 20 лет он проклюнулся и пророс у многих людей, хотя у некоторых это достаточно слабые посевы.

Худшее, что приобрели - убежденность, что страна уже состоялась. Урок СССР, развалившегося через 70 лет после основания из-за многочисленных нарушений правил постройки, нас ничему не научил.

Мы не понимаем, что страна очень хрупкая конструкция - ее надо беречь (жизнь переменчива, а шансы которые даются свыше - не бесконечны!).

Не понимаем, что даже 200 лет для страны - все еще небольшой срок, все еще испытательный срок.

Мне кажется, из-за того, что мы получили страну почти случайно, а не выбороли кровью, мы так и не научились по-настоящему ценить то, что имеем. Наши предки не зря придумали жертвы. Так устроен человек - ценит лишь то, за что очень-очень дорого платит. Но дороже всего платит за упущенный шанс.

Віктор Неборак (письменник)

Наші досягнення стосуються переважно окремих проєктів (з олігархічними включно), а не держави в цілому. Середній вік життя сучасного українця - найпереконливіше цьому свідчення.

За двадцять років незалежності нас вплутали в нові залежності, які контролює якийсь квазі-феодальний режим зі своєю налагодженою системою виплат, нагород і покарань. Якщо мої спостереження не надто далекі від дійсності, то невдовзі ми побачимо й інші вияви квазі-феодалізму - земельні міжусобиці, народні бунти, нову гайдамаччину, привселюдні страти, прибуття зі Сходу теперішніх кочівників.

Як поведуть себе за такого розвитку подій наші "князі"? Було б справжнім чудом, якби вони стали на захист землі Руської (тобто Української), а не пішли б збирати данину для нових господарів.

Візит китайського лідера в Україну - подія першорядна. Так що, можливо, цілком на часі запровадити в наших загальноосвтніх школах якісь початкові курси з китайської мови, літератури, історії і культури. Бо впевнений, що саме у цій царині ми темні, як українська безмісячна ніч в похмуру погоду.

Прийде нова дисциплінована робоча сила разом зі своїми наглядачами у кількостях, співмірних з населенням України, і як те населення буде спілкуватися з прибульцями? Часу мало, українських фахівців з китаїстики мало, і міністерство освіти вдає, що проблеми не існує. 

Андрій Портнов (історик, публіцист)

Оскільки я належу до покоління, яке пішло до школи ще в СРСР, а закінчувало її вже в незалежній Україні, а перші самостійні кроки робило із середини 1990-х, мені здається, що незалежність України дала нам передусім можливість вільно подорожувати (нехай і долаючи абсурдні й принизливі візові перепони).

Водночас, незалежна Україна для мого покоління науковців-гуманітаріїв практично не створила адекватних можливостей самореалізації в межах країни і професії. Саме тому більшість моїх колег вирішили реалізуватися або за кордоном, або у прибутковіших, ніж наука, сферах. Відчуваю, що втрату оцього покоління гуманітаріїв Україна ще відчує.

Натомість, загальнодержавні підсумки, які б суперечливі чи часами прикрі вони не були, мають передусім брати до уваги одну просту річ: це вперше в багатовіковій історії Українській державі вдалося втриматися протягом двадцяти років. І, думаю, що це тільки початок.

Ірен Роздобудько (письменниця)

Зовнішні ознаки незалежності будь-якої країни: власні кордони, гроші, символіка. І це у нас є. А в "загальнодержавному" плані ще купа безладу, котрий неможливо навести всього лише за двадцять років. Єдине, щ безперечно: повернення назад не буде!

А "особисті підсумки" загалом оптимістичні. Після проголошення незалежності і протягом цих років (якщо відкинути весь негатив "загальнодержавного" становлення), з'явилася можливість РУХАТИСЬ.

І в це поняття я вкладаю все: від можливості читати те, що раніше "діставали з-під поли" і отримували за це 5 років ув'язнення, до... відкриття світу. Тому ця можливість РУХУ і є для мене визначною за ці роки.

Микола Рябчук (письменник, перекладач, публіцист)

Загальнодержавні підсумки, на жаль, невтішні і в цьому контексті мені якось незручно говорити про власні успіхи. До певної міри всі ми, кожен по-своєму, завинили в невдачі загальнонаціонального проекту. Фактично ми змарнували шанс, який дав нам розпад імперії і яким, на відміну від нас, блискуче скористалися прибалти, поляки, чехи, угорці. Сьогодні вони впевнено інтеґруються в перший світ, тимчасом як ми разом з усім "совком" невідворотно сповзаємо в третій.

Власне, навіть ті нечисленні здобутки, які ми маємо, - відкритість кордонів, відносна свобода слова, значний, хоча й здеформований авторитарною державою політичний та економічний плюралізм чи, скажімо, певні поблажки для української мови - усе це є наслідком не так незалежності, як ґорбачовської перестройки. Фактично все це було вже в останні роки існування СССР, тож перейменування "УРСР" на державу "Україна" мало що в цьому плані змінило. Як і, зрештою, перейменування КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністрацію президента, совєтської армії та міліції - у буцімто "українську".

Сутнісно вся ця система, всі інституції, всі так звані "еліти" залишилися кондово совєтськими - без жодного натяку на європеїзацію, правову державу та гру за правилами, замість традиційної гри з правилами. Звичайно, ми можемо бути вдячні місцевим совковим "елітам", що вони не відібрали в нас того, що дала перестройка і не повернули країну до диктатури за прикладом якого-небудь Карімова чи Лукашенка. Проте це навряд чи наслідок їхньої доброї волі, радше - результат нашого спротиву.

Поки що незалежність принесла реальні плоди лише тим, хто ніколи про неї й не думав і, тим більш, не боровся; тим, хто здебільшого вірою й правдою служив колонізаторам або й просто був одним із них. Сьогодні вони надувають щоки, вдаючи з себе президентів, міністрів і депутатів незалежної держави. Хоча насправді це всього лиш нащадки конкістадорів, котрим за сприятливої нагоди вдалося, умовно кажучи, відхопити свій шмат Латинської Америки з-під влади Мадриду. Місцеві аборигени, однак, можуть мати інше уявлення про справжню сутність цих "самостійників" та про загальний характер їхньої "незалежної держави".

Фото "Української правди". Життя, газет "Друг Читача" та "Блік"

powered by lun.ua