Василь Махно: Українська література ніколи не буде такою, як англійська чи французька

Одинадцять років тому український автор Василь Махно перебрався у Нью-Йорк. Тоді, за його словами, він ще остаточно не знав, наскільки туди збирається. Відтоді вже минуло ціле десятиліття.

За цей час багато чого змінилося й трапилося у житті письменника. Він не припинив писати поезію, радше навпаки - в його творчості відбулося немало метаморфоз. У новому місті Махно видав чотири нові поетичні збірки (іще чотири були написані в Україні). Почав працювати у нових для себе жанрах - написав дві есеїстичні збірки й дві драми. Надалі займається перекладом із кількох слов'янських мов і, звичайно, англійської.

Письменник не змінив мови творів, як іноді трапляється в авторів при зміні країни. Напевно сказати не можна, що саме було рушійним чинником, але його творчість почали інтенсивно перекладати. Загалом зараз його вірші, есе і драми перекладені на 17 мов. Варто зазначити, що три перекладні збірки поезії побачили світ у Польщі, дві - у Штатах (одна з них якраз у вересні цього року), одна - в Румунії.

Самого ж автора запрошують на різноманітні літературні фестивалі - причому їхній діапазон доволі-таки широкий: від Колумбії і до Індії, не оминаючи, звісна річ, Америки та Європи.

- Ваша книжка називається - "Котилася торба". Чому так?

- Вона починається есеєм про Чортків, який так само називається "Котилася торба". В моєму дитинстві, яке минуло в селі Базар за сорок кілометрів від Чорткова, був горб. І з того горба ми дітлахами неодноразово котилися, з'їзджали... Він так і називався. "Куди йти? До Горба, з Горба". Такий топонім.

Тепер у моєму розумінні "Котилася торба" - не просто запозичена назва з дитячої лічилки, а метафора життя: щось котиться, щось втрачається, щось набувається.

В якийсь момент мені захотілося, уже тут у Нью-Йорку, повернутися в місця, які є важливі для мене.

Я називаю тексти есеями - поєднання жанрів "нон-фікшин" і "фікшин". Багато чого є нон-фікшин - реальні люди, реальні події. Але є певні елементи, які, я вважав, треба трошки переінакшити. Для чого? Не тому, що треба прикрасити, а тому що так буде цікавіше читачеві. Я вважаю, що художня література має дещо інше завдання, ніж просто прямий відбиток життя, як фотографія.

Це є книжка, яка писалася мною фактично два роки, про п'ять міст: Чортків, Кривий Ріг, Тернопіль, Краків і Нью-Йорк.

У кожному есеї я намагався трошки змінювати стиль. Кожне місто, кожне місце має свою синтаксичну конструкцію. Я вважав, що ця синтаксична конструкція міста, метафізика міста повинна відбиватися в тексті, в структурі оповіді.

Є дрібніші есеї - травелоги, мої культурні рецепції якихось країн, де я бував, митців, з якими я знався або які мене цікавили.

- Яке місто або які обставини вплинули на вас?

- На мене набагато більше вплинули обставини Нью-Йорка. Саме місто, моє відчуття у цьому місті в перші роки: намацування ґрунту в прямому й переносному значенні.

Я побачив місто, до певного сенсу, раціональне, до певного сенсу жорстке, до певного сенсу мультикультурне, до певного сенсу багатолике, місто, яке на островах, місто, яке порт, місто яке аеропорт і ця конкретика і одночасно метафізика почала впливати на те, що я почав писати есеї.

- Чиїм автором ви себе вважаєте: українським, українсько-американським чи американським? І наскільки важливі ці означення.

- Для мене це означення не таке важливе. Якщо ти маєш відчуття мови якою пишеш, до тієї літератури й культури ти належиш. Означення українсько-американський письменник досить дивне.

Взяти приклад Беккета. Чий він письменник: ірландський, англійський, французький? Він, що писав по-французьки й по-англійськи, а був ірландець. Приклад Беккета - це взагалі приклад ранньої глобалізації письменника в стосунку до мови, місця і країни народження. Якщо ти можеш це вибрати і можеш скомбінувати, і тобі це вдається - окей.

Я не перейшов на жодну іншу мову писання - пишу тексти по-українськи й вони перекладаються. Тому американським автором я ніяк не можу вважатися ...

- За місцем проживання...

- Ну, хіба за місцем проживання. Але я думаю, що перше означення - український.

- Ви пам'ятаєте початок перебування в Нью-Йорку?

- Ми вийшли з Аеропорту ім. Джона Ф. Кеннеді, але з якогось дуже поганого виходу, тоді йшов ремонт. Перше, що я побачив - гори будівельних матеріалів. На мене йшов афро-американець міцної статури з єпископським хрестом, доволі-таки впевнено йшов - я поступився і пропустив його. Він ще подивився на мене й посміхнувся.

Тоді приїхали до першого місця, де ми замешкали. Коли відкрилися двері цього будинку, вибігла зграйка чи бангладешських, чи пакистанських дітей - їх було дуже багато. Перше, що мене вразило - це запах якоїсь кухні, дітей було багато і мама очевидно варила. Ці якісь візуальні форми, якийсь стосунок до конкретної людини і запах - він у мене викликав страшну відразу.

Америка вплинула на мене надзвичайно емоційно, я потрапив у якусь легку депресію. І треба було може років зо два, щоб я з цього вийшов. Бо тут наклалися різні речі...

- Тоді ви переїжджали жити на постійно.

- Я не знав, наскільки сюди їду. Люди, які знають, що їдуть назавжди, принаймні мають якусь чітку установку - в мене її не було. Це був доволі ризикований крок.

- Коли було ваше перше читання в Нью-Йорку і чим воно здивувало?

- Перше читання було в Cornelia Street Cafe, до речі, неподалік місця, де мешкав Бродський. Я навіть одну свою книжку так назвав і просив, щоб у видавництві підібрали такий самий колір, яким помальовані стіни цієї кав'ярні - густий темно-синій колір. Вони підібрали, але не до кінця. Це було перше читання.

- Коли воно було?

- Через два роки після приїзду. Я вже не пам'ятаю за часом - чи то було перше, чи ні. Одне читання було в Колумбійському університеті. Там зібралися в основному українці і це була презентація англомовної антології "Сто років юності".

Мені більше запам'яталося оте в Cornelia Street Café. Це була така зала в формі труби, напівтемна. Хтось, пригадую, читав якісь переклади моїх віршів, зроблені в Україні і які я привіз із собою. За реакцією публіки я зрозумів, що вірші нічого в них не викликають. Тепер я розумію, що просто переклади були зроблені поганою англійською мовою.

Я відчитав українською, хтось у перекладі, нульова реакція публіки - серед публіки якихось, може, 7-10 осіб, якісь дівиці, якісь хлопці, яким наше читання... Я тоді подумав: "Окей, в Україні принаймні якась реакція".

Це все змінилося, коли я читав у Колумбійському університеті з американськими поетами. Цей спектр або всі ці речі ти не можеш відчути за рік і не за два.

- За ці 11 років, які ви тут проживаєте, за всі читання, які відбувалися, що скажете про американську публіку, аудиторію, яка збирається на читання поезії?

- Вона різна. Скажімо, найкраще читання відбуваються в університетських аудиторіях, де є студенти, викладачі, певні інтелектуальні кола - тоді відповідна реакція.

Більш демократичніші читання є в барах чи клубах. Ти приходиш, спочатку сидять 2 людей, а потім за якихось півгодини повна зала. В той же час якісь люди виходять, якісь заходять, хтось п'є пиво - ти не розумієш, чи це є публіка, чи просто випадкові люди.

Я колись писав у якомусь есеї, що коли взяти кількість читань, які відбуваються в Нью-Йорку, то це найбільш поетичне місто в світі. Якщо ту кількість поділити на кількість мешканців, то це найменш поетичне.

- З яким паспортом ви подорожуєте всіма поетичними фестивалями?

- Раніше я подорожував з українським паспортом, а тепер - з американським, який дає мені можливість доволі вільно їздити. Мені подобається фраза Дубравки Угрешич, яка сказала: "Не хорватський паспорт робить з мене хорватську письменницю". Я готовий повторити ці слова.

Однією з причин прийняття американського громадянства була поїздка на фестиваль до Словенії в 2006 році. Я їхав з дружиною, ми купили квитки в Будапешті. Касирка продала нам квитки на експрес "Венецію", який їхав через Австрію, до якої в нас не було віз. Дуже багато часу довелося переконувати австрійських жандармів, що ми не українські нелегали. Фактично, я проїхав в Австрію нелегально.

Після цього я зрозумів, що поки Україна є не в Європі, поки такий стан речей, подорожувати з українським паспортом для мене становитиме проблему.

- Що для вас означає поняття громадянин світу? Чи з'являється воно після зміни громадянства, зміни території. Чи це більш внутрішнє відчуття?

- З одного боку, поняття "громадянин світу" - це твій стан. Ти хочеш ним бути - ти будеш. Якийсь паспорт допомагає, безумовно. Чи доцільно нині говорити "громадянин світу" в нашому глобалізованому світі - думаю, що і так, і ні. Ти можеш сидіти в якомусь українському селі і через Інтернет бути громадянином світу: подорожувати країнами, містами, що завгодно робити - віртуально.

Але людина завжди хоче це все побачити і відчути запахи, почути звуки - це неймовірні відчуття. В майбутньому, навіть в Україні, кожен хто захоче, може стати громадянином світу: хто захоче поїде в Європу поживе два тижні, захоче поїде в Америку. Мусить змінитися економічна і політична настанова України.

- У багатьох американських вузах існують такі програми як creative writing, де навчать бути письменником. Чи можливо людину навчити писати?

- Навчити можливо й неможливо, але можна дати якесь поняття людині: що таке драма, як пишуться есеї та вірші. Фактично це те, що в нас вчать на філологічному факультеті, тільки там не заставляють писати твори, а дають якусь інформацію.

Я знаю багато прикладів людей, які не вчилися на філологічному факультеті, не закінчували creative writing в Америці, але є доволі успішними письменниками. Я не вважаю, що саме навчання на цих курсах може допомогти в письменницькій праці, це не зробить з тебе письменника. Бо інші обставини роблять письменника.

- Які?

- Внутрішня настанова, твої внутрішні амбіції, в першу чергу собі щось доказати, якась боротьба з самим собою, з часом.

Найголовніше, що робить письменника письменником - це коли відчуваєш, що з матеріалом мови ти можеш зробити все, що захочеш. Тоді, коли ти настільки зрісся з мовою, настільки її відчуваєш, що можеш побудувати будь-яку конструкцію, можеш висловити будь-яку думку, можеш зробити так, можеш зробити сяк.

- На читаннях. Є ПЕН-клуб. Є Academy of American Poets. Є Poetry Society of America. Часто влаштовуються book party: наприклад, у тих хто має дуже великі помешкання, де може вміститися 50 людей. Звичайно, тут немає Спілки письменників і я не можу сказати, що ті чи інші кав'ярні збирають виключно письменників.

Є одне таке місце, про яке я хочу написати - в Україні воно, мабуть, малознане - Chelsey Hotel. Він обвішаний меморіальними табличками, ніби Леонід Ілліч Брєжнєв своїми нагородами, там був весь цвіт американської літератури ХХ століття.

- Які головні проблеми української літератури?

- Після незалежності змінилася картина української літератури та її акцептації в Європі та світі. Моя улюблена фраза: ми повинні зрозуміти, що українська література ніколи не буде така як англійська, німецька чи французька, вона є така яка є - наша, українська.

Впродовж ХХ століття різні літературні генерації робили все, щоб інтегрувати українську літературу в європейський контекст. Багато чого було зроблено, але багато чого - ні, в силу різних обставин.

Я думаю, що після 1991-го року цей шанс є. І нині на прикладі перекладів, антологій, зацікавлення українською літературою як країною пост-радянською країною є дуже добрий шанс. Дуже добрий шанс був, але не використаний, після Помаранчевої революції, коли світ зацікавився. Якщо б Україна пішла в певному векторі, тоді б ситуація була зовсім інакшою. Безумовно, мають бути добрі вірші, романи, есеїстика. Але те, що українська література цілком грає як рівноправний гравець на літературному полі Європи - в цьому сумнівів нема.

- Що найголовніше в житті?

- Відчуття внутрішньої гармонії зі собою та світом. Людина ніколи не задоволена, особлива та, що пише - завжди здається, що мало, не те. Це відчуття гармонії дає баланс, який не дозволяє скотитися в депресію чи ейфорію. Писання текстів підштовхує до пошуків гармонії.

Коли тобі вже доходиться до 50, є періоди, коли повертаєшся в молодість, дитинство, бачиш, щоб ти міг зробити інакше...

- Зараз, потрапивши в минуле, ви б зробили щось інакше?

- Звісно, якщо б потрапити з теперішнім досвідом, з розумінням - але цього ніколи не трапиться і в цьому весь парадокс і цікавість людського життя. Але я заздрю молодому поколінню - ви маєте те, чого ми не могли мати в свій час: свободу вибору, поїздки, відчуття багатогранності світу і право говорити те, що думаєш.