Жіль Руссо: Українське кіно погано презентоване в світі

3
5 жовтня 2011

Жіль Руссо - відповідальний за створення програми роботи Forum des images (дослівний переклад - "Форум образів"). Це великий кінематографічний центр у Парижі. В ньому відбувається низка фестивалів, зустрічей із зірками кіно, майстер-класів, серйозних наукових досліджень.

Жіль Руссо завітав до Києва під час фестивалю "Париж як він є", де взяв участь серії показів фільмів "Париж сьогодні".

"Українська правда. Життя" поспілкувалась із Жілем Руссо про те, що дивитися протягом року, чи можна ходити в кіно "дітям до шістнадцяти", і як саме держава може допомогти рідному кінематографу.

- Forum des images займається низкою дуже різних справ - і виставки, і кінопокази, і дослідницькі наукові програми, і робота зі школярами. Котра з осей діяльності є головною для вас?

- Справжньою особливістю Forum des images є те, що ми зібрали всю сукупність фільмів, які можна назвати аудіо-візуальною пам'яттю Парижа. Тобто це всі кінофільми і телефільми, де знято Париж.

- Навіть телефільми?

- Так, і я на цьому особливо наполягаю. Чи це кінофільм, чи це телефільм, чи це знятий на замовлення якоїсь інституції фільм, чи це мультфільм - всі вони мають своє місце в нашій колекції.

- Значить визначальною є лише тема Парижу?

- Не тільки. Іншою особливістю Forum des images є те, що сюди можуть абсолютно вільно приходить будь-які глядачі. Це як громадська бібліотека.

Тут можна ознайомитись із фільмами всім - і дослідникам, і любителям, закоханим у сьоме мистецтво.

- Але ж це не безкоштовно?

- Так, це платно. Вхідний квиток коштує 5 євро. Сюди входить кінопоказ у залі та право на двогодинну роботу та перегляд фільмів у нашій кінотеці. Це і є справжньою особливістю цього місця. Тут ми намагаємося логічно поєднати колективний перегляд кіно та індивідуальну автономну роботу відвідувачів.

Ось наприклад ми щойно запустили нову програму "Люди та одяг". Там буде показано низку фільмів, де важливу роль має костюм, де видно його розвиток у кіно.

 
- Це дуже личить стереотипу про Париж-столицю моди. Але крім моди ви опікуєтесь і школярами. Це взагалі приваблює школи?

- Протягом року до нас приходить близько 60 тисяч груп школярів.

- І чим же вони займаються? Просто приходять подивитися кіно?

- Власне так. Але не тільки.

Ми займаємося справжнім навчанням. По-перше, ми вчимо вчителів правильної методики роботи з кінофільмом у класі - там справді є чимало особливостей. Також ми запрошуємо кінокритиків та істориків кіно, аби вони допомогли розробити програму роботи учнів із кожним конкретним фільмом.

Це і є нашою метою в роботі з дітьми - ми допомагаємо їм дивитися кіно. Це ніби як перегляд фільму із кваліфікованим супроводом. Кожен вік має свої особливості - з учнем 12 років і з учнем 16 років не вийде поговорити однаково. Ми допомагаємо їм відкрити для себе особливу мову кіно, навчитися його дивитися.

- З якого віку, по-вашому, дитина готова до такої роботи?

- З 18 місяців.

- Так рано?

- Ми кілька років тому запустили окрему програму для наймолодших глядачів.

В центрі уваги цієї програми - особистий контакт. Перед сеансом приходять музиканти, які роблять спеціальний музичний супровід. Вони спілкуються з дітьми, показують їм свої музичні інструменти.

А потім всі разом дивляться мультики, що відповідають віку наймолодших глядачів.

- І це дає якісь результати? По-моєму, 18 місяців - це справді мало.

- У мене в самого є маленькі діти, і вони брали участь у цих кіносеансах для наймолодших.

Розумієте, дітям усе потрібно пояснити. Ось ми всі знаємо, що перед початком сеансу в залі вимкнуть світло. А дитині треба про це спеціально сказати - треба розповісти, що зараз вимкнуть світло, що на екрані з'являться картинки.

Діти ж мало чи не вперше отак опинилися в кінозалі! І тут з ними - інші дітки їхнього віку.

А ще завжди з'являється дещо сімейний аспект - після сеансу всім глядачам пропонують обговорити побачене за склянкою напою та якимось смаколиком.

- Але ви працюєте не тільки з дітьми. Для дорослих Forum des images організовує майстер-класи. Хто на них ходить?

- Мені би дуже хотілося сказати, що сюди ходять дуже різні люди. Розумієте, коли приїжджають Клод Шаброль, Френсіс Форд Коппола, Ізабель Юппер, П'єр Рішар - на них не можуть не прийти люди.

- Так, імена відомі. Але вони що, просто "торгують" обличчям і розказують про себе для широкого загалу?

 
- Вони говорять про свою кар'єру, але це не монолог. Це спілкування, яке модерує Паскаль Меріжо, кінокритик журналу "Nouvel Obcervateur".

Центральна мета таких розмов - донести до глядачів думки кінофахівців про кіно, поділитися їхнім особистим поглядом на цей вид мистецтва. Цікаво, як вони еволюціонували протягом свого життя, як вони змінювали свої методи роботи.

Режисер ніби знімає з себе покрови та розкриває таємниці своєї майстерності. Розмова передбачає запитання і про етап написання сценарію фільму, і про підготовки до зйомок, і про власне зйомку. Тут можна почути що завгодно: чи дружить цей режисер із своїми акторами, чи репетирує він з ними перед зйомками тощо.

- Це справді корисно? Ну тобто чи режисери-початківці ходять на ці майстер-класи? Чи є фідбек про результати?

- Я думаю, їм завжди є, чому повчитися. Насправді до нас часто приходять інкогніто і великі кінематографісти.

- Як інкогніто?

- Ну вони не ховаються насправді. Просто тихенько купують собі квиток і йдуть працювати в нашу синематеку. Вони ж там можуть працювати автономно.

Сьогодні виявляється, що відомі сучасні режисери були регулярними відвідувачами Forum des images. Це, наприклад, Ксавьє Джеанолі або відомий документаліст Кріс Маркер.

- Окрім програм для різних вікових категорій, ви маєте якісь інші орієнтири щодо політики побудови програми?

- Є три центральні осі. Перша - це великі тематичні цикли кінопоказів. Там ми намагаємося показати, як кіно слугувало новому прочитанню світу. В рамках цих кінопоказів ми не лише демонструємо близько сотні фільмів, але й проводимо тематичні зустрічі з соціологами, кінознавцями, режисерами, акторами...

Друга - фестивалі. Протягом року ми організовуємо та приймаємо в себе близько 15 фестивалів.

Наприклад, одразу після Каннського фестивалю ми влаштовуємо покази вибраних фільмів - причому деякі з них показуємо в присутності всієї команди, що працювала над стрічкою. Відтак паризька публіка отримує ніби продовження атмосфери Каннів.

На самому початку сезону ми приймаємо "Etrange Festival". Це фестиваль фільмів з усього світу, що пропонують такий собі trash погляд на світ - там є і фантастика, і навіть щось трохи збочене.

Іноді ми показуємо фільми-переможці інших фестивалів. Наприклад, показуємо короткометражки, що перемогли на фестивалі в Клермон-Ферані та інших.

Самі ми також організовуємо фестивалі. Наприклад, уже втретє робимо фестиваль "Séries Mania", де показуємо серіали з усього світу. Або фестиваль "Tout petit cinéma" - це фестиваль фільмів для наймолодших глядачів.

Третя вісь роботи - народний університет, тобто серія зустрічей, майстер-класів. Є навіть заняття з кіномистецтва. На них для всіх охочих влаштовується демонстрація якогось фільму, котрий потім коментує фахівець-історик мистецтва чи кінокритик.

- Програма виглядає багато. Хто за все це платить?

Forum des images фінансує бюджет міста Париж. Крім того, у нас є і власні прибутки - зокрема прибуток за вхідні квитки.

- В Україні багато говорять про те, як французьке кіно завдяки державній підтримці встояло перед і навалою Голлівуду. Як по-вашому, що допомогло вижити французькому кіно?

- Я думаю, що європейське кіно пережило справжню кризу протягом 1970-1980 років. У нас у Франції діє так званий "французький культурний виняток". Тобто підтримка французької культури.

Наприклад, кожен глядач, який іде в кіно, інвестує свої гроші в розвиток французького кіно. Річ у тім, що з кожного квитка в кіно певна частина іде в бюджет, який виділяють на розвиток кінематографу.

Сьогодні Франція виробляє близько 250 повнометражних художніх фільмів на рік. І це немало. Тобто кожного тижня у Франції виходить у прокат в середньому 15 французьких фільмів.

Власне це та інші заходи дозволяє французькому кіно встояти перед силою катка Голівуду.

- От тільки чи любить французька публіка французьке кіно?

- І так, і ні. Я би сказав, що люблять деяких режисерів.

- Кого?

- Наприклад, фільм "Війну оголошено" Валері Донзеллі. Це рідкісний випадок успішного кіно, яке високо оцінили і критики, і глядачі. До того ж це фільм, який направду об'єднує глядачів будь-якого віку.

Загалом французьке кіно дуже різноманітне. Є авторське кіно, є молоде покоління, котре робить французьке міжнародне кіно та створює справжнє мерехтіння різних поглядів на світ. Є також режисери, котрих ваблять блокбастери.

Але назагал французьке кіно дає собі раду. Особливо це легко відчути в Парижі - тут майже 400 кінозал, і кожна надає свій особливий асортимент фільмів. Будь-який глядач зможе знайти собі щось до смаку - фестивальне кіно, міжнародне кіно, авторське кіно, документальне кіно...

- Ви говорите про різноманітність фільмів різних культур, але світом крокує глобалізація. Ви не думаєте, що з часом усе кіно стане однакове?

- Колись у Франції робили багато фільмів спільно з Італією чи Німеччиною. Сьогодні вже ні.

Сьогодні справді світ відкрився, кордони взаємопроникні. Скажу чесно - мені тут подобається , що Франція є багатонаціональною країною. Наприклад, наше кіно збагатилося фільмами Абделатіф Кешіша, котрий народився в Тунісі. Подібних прикладів чимало.

- Які, на вашу думку, найважливіші виклики, що стоять перед кінематографом? На які запитання відповідь дати може дати тільки кіно?

- Я думаю, що кіно не повинне нічого пояснювати. Тут можна говорити про професію, про економічний аспект, але головним тут є мистецтво. Важить особистість режисера, акторів...

- Ну але все одно в глядачів виникають нагальні запитання, відповіді на які вони можуть шукати в кіно. Наприклад, що буде зі світом після 11 вересня 2001 року? Або щось інше... Чи може кіно про це говорити?

- Звісно. Є режисери, котрі є справжніми речниками своїх країн. Вони говорять про війни, геноциди, труднощі відбудови.

Наприклад, Фернандо Солана з Аргентини. Він не лише речник Аргентини - він говорить голосом усієї Латинської Америки, коли розповідає про складнощі 1970-х років у цих країнах.

- А взагалі кіно має бути соціальним? Чи це таки чисте мистецтво?

- Кіно - це мистецтво. Але як мистецтво воно може обирати соціальний підхід. Іноді воно може бути заангажованим.

Насправді фільми не змінюють світ. Єдине, чого може досягнути кіно - це сприяти усвідомленню існування певних проблем.

- Ви дивилися "Крос" Марини Вроди?

- Ні, не встиг.

- А ви взагалі коли-небудь бачили українські фільмі?

- На жаль, ні. Я думаю, що українське кіно погано презентоване в світі.

- Чому? Хто тут винен?

- Не знаю. Я не хочу тут нікого судити.

Але варто визнати, що існування будь-якого кінематографу - це насамперед політична, економічна, фінансова ініціатива. Тут також потрібна ґрунтовна освітня програма - треба ж виростити фахівців кіно.

- Цим має займатися держава? Чи буде достатньо суто індивідуальних меценатських ініціатив?

- Я думаю, що держава має зіграти свою роль. Це вписується в її роботу над стратегією розвитку країни. Ну а далі приватні ініціативи чудово можуть співіснувати з державними.

- У російській літературі є роман "Герой нашого часу". Хто "герой нашого часу" в сучасному кінематографі?

Це той, хто намагається досягнути свободи. Той, хто не вписується в рамки, хто не хоче задихатися під вагою норм, хто може жити своєю мрією.

Щиро дякуємо Французькому культурному центру за допомогу в організації інтерв'ю

powered by lun.ua