Паростки Люботи

Віталій Любота створив перший в Україні театр, де грають актори з психічними та генетичними особливостями. Люди зі статусом "інвалід" знайшли новий сенс життя, а режисер просто щасливий від того.

Цього року на московському міжнародному фестивалі "Життя безмежних можливостей" гран-прі вручили київському театру "Паростки". Якби Віталію Люботі розповіли про існування особливого театру, де грають актори з синдромом Дауна та іншими психічними особливостями, років десять тому, він навряд чи б у це повірив.

"Тоді суспільство було не готове", — вважає він. Зараз на вистави його театру приходять не просто родичі акторів, а й звичайні глядачі.

"Наш театр — не задля жалю, а заради творчості. Нам аплодують, бо в мене чудові актори", —пишається керівник театру.

Віталій Любота родом зі Звенигородки Черкаської області. Після закінчення Миргородського художнього училища служив у Москві в армії. Каже, пощастило, бо ходив по музеях і театрах.

"Одного разу на виставі в Таганці зрозумів: все, буду робити театр", — розповідає він. Прийшов із армії, одружився, народилася донька. Але бажання робити театр не відпускало. У 1993-му році, коли українці виживали, як могли, романтик Любота поїхав до Києва і вступив до університету культури на кафедру режисури. Грошей ледь-ледь вистачало.

На щастя Віталія, його старший брат вже влаштувався в Києві, і допомагав йому як міг. Головне — повірив у те, що Віталій зможе опанувати режисерське ремесло. В історії режисера Люботи "віра", мабуть, ключове слово.

Закінчивши заочне відділення, він влаштувався в будинок творчості Московського району столиці. За пару тижнів зібрав театральний колектив зі школярів, а за місяць — показали першу виставу.

Якщо в будинок творчості приходили діти, яких не брали в жодну зі студій, керівництво говорило батькам: "Ідіть до Люботи, він усіх бере".

— Я не боровся з природою дитини, а намагався розвивати, створюючи середовище і даючи посильні завдання, — розповідає Віталій. Головне завдання в театрі Люботи — підвищити самооцінку дитини і бажання рости.

Одного разу в театральний гурток потрапила дівчинка з дефектом мови — Олена Назаренко. Керівник студії не став акцентувати уваги на цьому, і запропонував дитині роль.

— Відіграли виставу чудово, — згадує режисер. — Раптом до мене підбігає в сльозах мама дівчинки. Розповіла, що вони Оленку вже десять років водять по дефектологах і жодних результатів.

У професійному житті Віталія Люботи Олена Назаренко стала якоюсь "точкою відліку". Саме тоді у режисера народилося розуміння театру як реабілітаційного, навчального та соціалізуючого середовища.

На початку 2000-х Віталій Любота вирішив провести Всеукраїнський фестиваль дитячих театрів. Так він познайомився з Євгенією Костюшенко. Мама дитини з синдромом Дауна тоді тільки організувала свою громадську організацію "Сонячний промінь", зібравши матерів зі схожими проблемами.

Домовилися допомогти одне одному. Матері обіцяли посприяти у проведенні фестивалю, а режисер — поставити виставу разом із дітьми з синдромом Дауна.

Проект із фестивалем так і не відбувся. Але обіцянки Любота дотримався. І за місяць поставив новорічну виставу з особливими підлітками.

— Ролі писав під кожного індивідуально. Дивився в очі, розпитував. — розповідає він. — Важко було тільки з Терезою. Вона велика дівчинка за 100 кілограм. Від усіх ролей відмовлялася. Потім я зрозумів — вона у виставі хотіла бути в гарній сукні. І тоді я написав їй роль феї казок. І в цій виставі відбулося відкриття. Один з акторів Сергій — з проблемами розвитку та координації —грав на сцені лісовика — емоційно, жваво. У реальному житті він не виявляв жодних емоцій та інтересу. Для людей із таким діагнозом — це справжній подвиг.

— Коли я вперше зіткнувся з цією проблемою, жахнувся. Ці діти живуть в резервації, ставлення соціуму — не дай Боже їх хтось побачить, — згадує режисер. У 2001 році, коли починав свою роботу "Паросток", в Україні не було жодного схожого театру, зараз понад сотню.

Наталія Бастун із Інституту психології ім. Костюка, консультує батьків і фахівців, які працюють із синдромом Дауна. Вона вважає Віталія Люботу знахідкою для "нашої сфери". І характеризує його так: "У нього методика, заснована на його інтуїції і відкритому серці. Найцікавіше, що він швидко вчиться".

Віталій Любота не лише вчиться сам, а й навчає студентів театрального вишу працювати з особливими акторами. А ще вчить публіку бачити рівноправних людей у своїх акторах.

Хтось із підопічних Віталія одного разу сказав: "Любота — це любов і турбота".

Він проводить майстер-класи в Росії, Польщі, Литві. І мріє, що в закон про реабілітацію внесуть поправку.

— Я хотів би, щоб театр був визнаний як форма реабілітації, — говорить він. — Ми постійно хочемо створити сильне суспільство, а мені здається, що треба створювати чуттєве суспільство, яке може співпереживати, відчувати і поділяти. Чим ви запам’ятали Спарту? Сильна виховна школа, в якій не було місця убогим і слабким. І що вони після себе залишили? Хоча б одного мислителя чи поета? Жодного.

Фото Оксани Парафенюк

Соціальний проект: Журнал за 24 години "М&Ж".