Волонтер: Коли я підходжу до бездомного, не звертаю уваги на його запах

308
21 травня 2012

Ірину Дробот часто можна побачити на Подолі в оточенні бездомних і бідних людей. Ще будучи студенткою Могилянки, вона почала роздавати їжу безпритульним Києва і робить це вже протягом 15 років.

Ірина – одна із координаторів міжнародної організації, яка відома у світі завдяки своїй допомозі бездомним, біженцям, людям похилого віку, хворим на СНІД.

Ірина в організації з 1991-го року, від часу заснування київської філії.

 

- Люди часом не можуть сприйняти бездомних навіть через запах. Як пояснити простому українцеві, чому він мусить поважати бездомного?

- Все починається з відповіді на запитання: "Чому я маю допомагати комусь, хто бідніший за мене?" Ми живемо і якимось чином взаємодіємо в суспільстві разом з іншими людьми.

Людям, які приймають точку зору "я живу окремо і мене нічого не турбує", складно щось пояснити. Це випробовування нашої людяності – здатність допомагати навіть незнайомим людям.

Коли я підходжу до бездомного, то не звертаю уваги на те, чи є у нього неприємний запах.

- Чи був у вас досвід такого переконування, про яке ви згадали?

- Якось я виходила з будинку і побачила, що всередину з вулиці зайшов бездомний. А тоді йшов дощ і було холодно. Чоловік, який зустрів цього бездомного, почав кричати на нього та виштовхувати, а потім звернувся до мене як до людини, яка би могла його підтримати.

У нас вийшла, м’яко кажучи, "недружня" розмова. Я намагалася достукатися до людини, яка ввечері лягатиме в тепле ліжко, на хвилинку задуматися, на що він прирікає бездомного, коли виштовхне його на вулицю. Від того, що бездомний переночує в під’їзді, той мешканець нічого не втратить, а це може врятувати життя.

Словом, людина досить впевнено себе почуває стосовно інших до моменту, поки почуває себе сильною.

- Якщо ми вже заторкнули тему запаху, то де в Києві бездомний може помитися?   

- Влітку декому вдається купатися у Дніпрі. Взимку можна помитися в двох центрах: на вулиці Суздальській і біля заводу "Вулкан". Деякі бездомні ходять до своїх "домашніх" друзів і знайомих.

- Побутує стереотип, що бездомними стають слабкі люди. З Вашого досвіду, через що люди найчастіше опиняються на вулиці?

- Не можу сказати, що це слабкість… є й сильні люди, які стають бездомними. Напевно, в основному через брак допомоги у критичний момент. В однієї нашої знайомої бездомної Ніли Сигізмундівни син одружився з дівчиною, яка почала пити. Син помер і вона залишилася в квартирі з колишньою невісткою, яка просто знущається над нею.

Отже, людина, яка апріорі є сильнішою, зневажає людину похилого віку, і зараз користується її квартирою, пенсією. Тобто часто причина – це нерозв’язані сімейні конфлікти.

- За статистикою багато хто після в'язниці стає бездомним…

- Так, певна кількість бездомних чоловіків (як правило, більша кількість чоловіків, ніж жінок) – це колишні в'язні. Їхнє майно конфіскують, коли вони потрапляють у в’язницю, а якщо не конфіскують, воно залишається дружинам, дітям тощо.

Тому так чи інакше вони виходять в нікуди: одразу стають бездомними та безробітними. Хто ж захоче брати колишнього в'язня з відповідним штампом в паспорті  на роботу? Це складне питання соціалізації колишніх в'язнів.

Я думаю, що церкві і благодійним організаціям необхідно допомагати таким людям – працювати у в'язниці, тому що вони, безумовно, потребують допомоги вже перебуваючи там.

- Про бездомних у суспільстві багато стереотипів. Які з них найпоширеніші?

- Найбільший стереотип – це те, що вони щось заробляють. Тобто час від часу у пресі з’являються певні підрахунки, що, наприклад, якщо сидіти в метро, в якому щодня проходить мільйон людей і цей мільйон помножити на гривню, виходить дуже крупна сума.

Я думаю, це смішно навіть обговорювати. Але люди вірять, що бездомні можуть заробити собі мільйони на квартири…

Другий стереотип: всі бездомні – алкоголіки. Під час одного інтерв’ю у мене спитали: "Скажіть, а серед бездомних є алкоголіки?"

Було смішно чути таке запитання, адже наша країна одна з перших у Європі серед юнацького алкоголізму і друга після Росії серед дорослого. Тож я відповіла журналістці: "А серед Ваших друзів і колег є алкоголіки?"

У нас вживати алкоголь чи не найпоширеніший спосіб знімати стрес, якось розважитися, і це сприймається нормально, а щодо бездомних – це вже порушення моральних устоїв.

Тож треба подивитися правді у вічі. У нас п’ють забезпечені, в яких є де переночувати, зігрітися, а ми хочемо, щоб не пили ті, хто цього позбавлений. Хоча, маю сказати, що серед наших друзів-бездомних далеко не всі п’ють, зокрема, коли роздаємо бутерброди, то попереджаємо їх, щоб напідпитку не приходили.

Боротися з такими стереотипами можна одним шляхом: поширювати правдиві історії про бездомних.

- Що потрібно, щоб держава більше звертала увагу на проблему бездомних?

- Чим більше звичайні люди підніматимуть цю тему, тим більше держава буде залучена. Я бачила чудові документи, постанови уряду, програми "що" і "де" потрібно відкрити, кого зобов’язати. Тобто на папері це існує, але для реалізації потрібне особисте бажання людини і її відповідальність. Це відбудеться тільки в умовах громадянського суспільства.

Медики повинні надавати медичну допомогу бездомним – це їхній обов’язок, але вони мають знати, що люди їх підтримують. Навіть якщо бездомний якимось чудом самостійно викличе собі швидку, вона, побачивши його, може відмовити у допомозі.

Якщо при цьому стоятиме хтось із перехожих, відмовити буде важче. Це єдиний шлях впливати на ситуацію – проявляти свою небайдужість, тоді буде змінюватися і ставлення до бездомних.

 

- Є якісь приклади таких змін?

- У медиків, мабуть, є такий прогрес. Колись давно одного разу я викликала швидку для бездомного на Подолі, але лікар звинуватив мене у розтраті часу "швидкої" не на повноцінних людей, бо, мовляв, десь на іншому кінці міста є умовно "нормальна" людина, якій теж потрібна допомога.

Була ситуація, коли інший лікар попросту викинув кількох бездомних на дорозі у холодну погоду, і лише після смерті одної жінки це питання було підняте журналістами, які правильно відреагували.

Такий вчинок не може бути виправданий ніяк, бо не має значення, бездомний це чи ні, йдеться про життя людини. Навіть коли кожен з нас, хто роздає бутерброди, а це 30 осіб, хоча б раз був у лікарні, викликав швидку, це призвело до того, що вже 30 лікарів побачили, що є люди, яким не байдуже.

Важливо зрозуміти, що бездомні будуть завжди. Бо завжди будуть конфлікти у родинах, люди, які не витримуватимуть психологічного напруження і йтимуть на вулицю.

Від цього нікуди не дінешся, в будь-якому суспільстві, яким би воно не було забезпеченим. Хіба у ньому родинні стосунки настільки міцні, що люди не відпускатимуть своїх родичів і не дозволятимуть їм потрапляти у такі ситуації. Але зараз, коли у світі спостерігається криза родини, це недосяжна утопія.

- А куди в Україні бездомні ідуть працевлаштовуватися?

- Залежить від віку. Люди пенсійного віку вже нікуди не йдуть. Є багато таких, які не працюють через інвалідність. Хтось отримує пенсію, за яку не може собі купити навіть ліків.

Є випадки, коли є діти або онуки, які невлаштовані в житті, тому ця пенсія ділиться між ними усіма. Хто може працювати, іде зазвичай працювати прибиральниками і охоронцями. Хтось підробляє в центрі соціальної допомоги, хтось доглядає за дачами і має змогу там жити і харчуватися.   

Потрібно йти шляхом гуманізації суспільства. Багаті люди мають зрозуміти, що вони із цим усім не підуть на той світ. В один момент вони замисляться: "А що я доброго зробив у своєму житті?".

Важливо, щоб це усвідомлення прийшло не в останній день, коли вже нічого не можна змінити.

- Як Ви дізналися про спільноту людей, які допомагають бездомним і як до неї приєдналися?

У 1991 році, коли я ще навчалася в школі, ми поїхали з класом в Ченстохову (Польща) на зустріч з Папою Римським Іоаном Павлом ІІ. Там  зустріли людей з італійської спільноти, яка допомагала знедоленим. Ми часто збиралися разом, вони грали на гітарах, і мені це подобалось.

Потім я зрозуміла, що ця спільнота – це більше, ніж чоловіки, що грають на гітарах та співають італійських пісень. Тоді ж з'явилися люди, відповідальні за розвиток спільноти в Києві – так все і почалося.

- Скільки вас було на той момент?

Ц- е був увесь клас, ми ходили всі гуртом. Я пам'ятаю, що один із координаторів римської спільноти, відомий історик Адріано Рокуччі через деякий час приїхав до Києва. Тоді знову зібрався наш клас. Адріано Рокуччі тоді розказував про спільноту, а потім запитав, хто хоче брати участь у такій спільноті. Тоді я підняла руку і нас в той момент було багато.

Спочатку ми почали ходити до дітей в інтернати, хоча ми тоді ще й самі були школярами і тільки збиралися вступати до університету. Допомога дітям – це те, з чого розпочалась спільнота в Римі в 1968-му році.

Тому що ті ліцеїсти ходили у бідні квартали Риму, де допомагали дітям робити уроки. У нашому випадку це був великий інтернат на бульварі Лесі Українки, куди ми їздили і просто проводили час з дітьми.

- А як батьки сприймали вашу діяльність?

- По-різному. Був певний час, коли вони ставились до цього заняття критично. Коли діти захоплюються особистими справами більше, ніж сімейними, звичайно, батьки реагують досить ревниво.

Тому мені, як і усім членам спільноти, важливо було показати, що ця справа  є дуже серйозною і важливою у моєму житті. Треба було приділяти час і спільноті, і родині, - знаходити компроміс.

- А коли ви почали допомагати бездомним?

- Це збіглося з першою поїздкою до Рима. Ми поїхали і просто дивились на те, як роздають бутерброди бездомним. І тоді подумали: "Чому б не робити це в Києві?". Десь у 1998-1999 році на Різдво ми вирішили перший раз зробити подарунки для тих бідних, які стоять на вулиці і просять милостиню.

Бутерброди ми спочатку ходили роздавати на Майдані Незалежності в метро, згодом на площі Льва Толстого, а вже потім ми перейшли на Поділ. Оскільки я вчилась в Києво-Могилянській академії, то бачила, що в цьому районі дуже багато жебраків, що потребують допомоги. На той момент я  вже закінчувала університет, і  в цей час в мене серед студентів з'являються друзі, котрі симпатизували спільноті.

Потім ми почали збиратися біля Фролівського монастиря, оскільки там теж було багато бездомних, а також шукали таких людей на Нижньому та Верхньому валах. Нас було двоє, троє або четверо, ходили ми тоді по суботах. Потім людей ставало більше і ми могли обходити більше бездомних.

- А де ви брали гроші на бутерброди?

- Скидалися кожен з власної кишені, хто скільки міг. 

 

Автор - Євген Савватєєв, для УП.Життя

powered by lun.ua