Олександр Афонін: В Україні вбивають розумну людину

186
22 травня 2012

Олександр Афонін близько двох десятків років очолює Українську асоціацію видавців.

Він стежить за розвитком книговидавничого ринку і публікує статистику і висновки про ситуацію з літературою.

Тривалий час він є експертом програми книговидання державним коштом "Українська книга".

"Українська правда. Життя" обговорила з Олександром Афоніним видавництво книжок за бюджетні гроші, а також проблеми з читанням в Україні.

- Розкажіть про вашу роботу експерта в програмі державного фінансування книговидання "Українська книга".

- Взагалі я вважаю цю програму хибною, як і програму державного замовлення на підручники для загальноосвітньої школи.

Бо у світі нічого подібного не існує. Взагалі, як кажуть американці, пряме фінансування виробника – прямий шлях до корупції. 

- А як це роблять у світі?

- Як правило, створюється спеціальна інституція, яка виконує чітко державні замовлення, чітко фінансується з бюджету, але це в основному підшивки документів, які протягом року державних служб видаються певною кількістю.

Такої викривленої системи, яка існує в Україні, немає ніде. Причина цьому одна. Ми можемо говорити про що завгодно, але в Україні протягом 20 років викреслюється потреба в моральній і освіченій людині. Соціальні ліфти не працюють. Саме тому мало друкують і мало купують книжок.

Людина має фізіологічні потреби – вони дані від народження. Соціальні потреби формуються державою. Саме під державні цілі формується людський ресурс.

Наприклад, наприкінці 1920-років протягом 3 років з 1927 по 1930 рік, кількість видань, які були видані в Україні, були нарощені з 37 мільйонів до 137 мільйонів. Це була література з техніки, під індустріалізацію.

Тоді вдень молоді люди ставили стіни, готували фундаменти, а вечері вони йшли на робфаки і вивчали, як функціонує те обладнання. Це була цільова підготовка вкладення грошей в людину.

І власне те, що відбувається - і програма "Українська книга", і нефінансування бібліотек Мінкультом, і те ущербне фінансування, яке йде через Міносвіти – вони не виконують функцію підтримки культурного, інтелектуального здоров’я нації.

Що таке 20 чи навіть 30 мільйонів гривень, якщо протягом року середньостатистичний українець купує книжок на 2,5 долари? 

У той же час середньостатистичний росіянин придбав книжок майже на 19 доларів, поляк — на 32 євро (41,6 доларів США), француз — на 50 євро (65 доларів США), німець — на 119 євро (154 долари США).

Навіть враховуючи різницю у вартості книг у різних країнах, це порівняння свідчить про те, що українська книжкова і читацька "дієта" скоріше вже схожа на анорексію.

- Ви маєте на увазі купівлю паперових книжок?

- Так.

- А звідки такі цифри, це книгарні давали?

- Розрахунки по Україні, як я вже казав, наші. Якщо не вдаватися в деталі, це виглядає так.

З минулорічного сумарного накладу книг у 46 млн примірників лише 29 млн — це ті, які могли надійти у роздрібну торгівлю, тобто стати доступними для купівлі для 45,5 млн наших громадян. Традиційно, за розрахунками видавців, у перший рік випуску книги реалізується від 40 до 45% її загального накладу, і ще близько 30% з того, що залишилося з попереднього року.

Все інше залягає мертвим вантажем або списується. Якщо взяти за середню видавничу відпускну вартість книги 4 долари США, то у нас упродовж року продається книг приблизно на 90–100 млн доларів.

"Українська книга" - це всього 20 мільйонів гривень. Порівняно з 100 мільйонів доларів – це дуже мало.

Програма "Українська книга" –  це 20 мільйонів гривень, беруть участь 120-130 видавництв, сумарно там 300 найменувань по півтори тисячі, на 18 тисяч діючих бібліотек, без бібліотек шкільних – а Табачник називав кількість шкільних і вузівських бібліотек –, це десь добігає 40 тисяч.

Це книги, які є віртуальними, не будучи в інтернеті. Тобто вони не досягають читача, і читач їх не може знайти. Наприклад, у нас дитячих книжок виходить менше 0,5 на душу населення.

В Україні видають по півкнижки на дитину - Афонін. Фото John-Morgan

Тому ці 20 мільйонів гривень проблему не вирішують. Це ілюзія присутності державної підтримки.

Для середньої школи наприкінці 80-х років видавалось щорічно близько 40 мільйонів підручників. Це з 1 по 11 клас. Зараз щорічно видається від 8 до 12 в залежності від фінансування.

У цьому році почали друкувати підручники для 1-4 класу, а до цього учні користувались підручниками, яким було 8,9, 10 років. Тобто фактично держава маніпулює своїм майбутнім, знищуючи прошарок людей, які мислять.

Євген Копатько в агенції "Research & Branding Group" минулого року провели дослідження читання в Україні.

Серед питань, які ставились респондентам, було таке: "Яку книгу українського автора останній рік ви читали чи купували". 70,6% опитуваних, сказали, що жодної. 11,6% не можуть загадати таку подію – чи то читали, чи не читали.

Реально сьогодні ми можемо говорити, що 82,2% українського населення фактично не читає українських авторів. Відсоток читаючих дуже малий.

За моїми рахунками, якщо взяти у грошах, українці читають максимум на 8 доларів.  

- Чи є дані, скільки книжок на рік читають українці?

- Ми з Євгеном Копатьком будемо робити таке дослідження. Сьогодні читання в Україні – це національна проблема, питання державної безпеки.

За даними дослідження, яке 2006 року фінансував фонд "Відродження", 49% опитаних читали хоча б одну книгу на рік. Для порівняння: критерій оцінки у німців – 10 книжок на рік, саме стільки має читати активний читач.  В Німеччині активних читачів – 59% дорослого населення і 76% дитячого населення.

- Ви казали, що фінансування виробника передбачає "шлях до корупції"… В Україні в програмі "Українська книга" ця закономірність працює?

- Прямих свідчень у мене немає. Для цього потрібно піймати за руку. Або ж потрібно, щоб прийшов хтось із видавців і відкрито сказав, що з нього вимагали гроші.

В цьогорічній "Українській книзі" важко говорити про корупцію. Дуже велика увага прикута до конкурсу та дуже багато учасників.

Моїми орієнтирами при відборі книг був перелік незадоволеного попиту, який веде кожна бібліотека. Сьогодні в українських бібліотеках катастрофічно бракує книжок сучасних письменників. Саме на це я і орієнтувався.

В списку я підкреслив кошториси – деякі видавці хотіли отримати втричі більше, ніж це коштує насправді.

Тому гроші треба давати споживачеві, тобто бібліотекам – вони самі мають замовляти потрібні книжки.

Видавцям це піде на користь – їм не потрібні будуть бюджетні гроші. Адже з огляду на попередні замовлення бібліотек, видавець зможе планувати свої витрати та прибутки, брати кредити і розраховуватися по ним вчасно.

Я був у бібліотеках США, Китаю, Франції… Ніде нікому не привозять книжки, які вони не замовляли. Кожна бібліотека вибирає те, чого вона потребує.

І ніхто не проводить ніякі тендери. Бо в нас тендери проводять, щоби вчасно прозвітувати про гроші. Тендери проводять так довго, що книжки вже втрачають актуальність.

"В нас тендери проводять, щоби вчасно прозвітувати про гроші. Тендери проводять так довго, що книжки вже втрачають актуальність". Фото "Радіо Свобода"

- Опишіть власне процес остаточного вибору. Як звести докупи суб’єктивні оцінки експертів?

- Якщо 20 чи 30 осіб розглядають список на 500 мільйонів, то їм складно мати якісь співпадіння смаків.

Наприклад, Шевченківський комітет хоче видавати винятково лауреатів Шевченківської премії.

Кожен з експертів надає свій список, потім відділ формує з усіх списків один список, який поділений на тематичні блоки. Потім комісія обговорює список.

Минулого року за кожну книжку окремо голосували після представлення експертом, який закликає голосувати за неї інших експертів. Але великого лобіювання якихось конкретних книжок я не згадаю.

Книжка може набрати 8, 9, 10 голосів експертів. Тобто рівень суб’єктивізму дуже великий.

- Як ви ставитеся  до видання коштом програми "Українська книга" книжок, які і так є популярними в Україні – наприклад, український перекладів популярних сьогодні Муракамі чи, скажімо, Стіга Ларссона?

- Позитивно. Їх немає в бібліотеках, і тому треба, щоб вони туди потрапили.

- Але ж ви говорите, що книжки до бібліотек не доходять.

- Доходять, але в дуже обмежену кількість бібліотек.

Якщо науковою літературою бібліотеки ще намагаються ділитися за абонементним обміном, то художню книжечку вони вже не пошлють.

- Взагалі які потреби бібліотек?

- Існує Світова Бібліотечна Асоціація, де порахували, що щорічно бібліотека має оновлюватися на 250 титулів на тисячу населення.

Тобто в Україні щорічно держава мусить фінансувати бібліотеки в сумі 500 мільйонів гривень. Щорічно в європейських країнах і в США державним коштом закуповують 30-40% усіх виданих в країні книжок. За рахунок цього забезпечується доступ громадян до всіх сфер знань.

А Україна – це держава, що читає палітурки.

- Що це значить?

- Якщо сумарно на 20 мільйонів випускається книжок, плюс місцева влада ще, може, виділяє 20 мільйонів на закупівлю книжок, то маємо 1/12 частку від того, що потребують українські бібліотеки.

Українці не бачать закуплених книжок, вони просто до читача не доходять. Це віртуальні книжки.

Україна не інвестує в своїх громадян. Коли ми повернемо потребу в особистості? Сьогодні в Україні найрозумніший – це найбідніший. Він не хоче красти – для того, щоб жити краще.

Середньостатистичний українець купує книжок на 2,5 долари, росіянин - 19 доларів, поляк — на 32 євро (41,6 доларів США), француз — на 50 євро (65 доларів США), німець — на 119 євро (154 долари США). Фото chytomo.com

- Якщо програма "Українська книга" - це ілюзія, то чому ви берете в ній участь як експерт?

- Тому що замість мене прийде хтось інший. А я принаймні знаю реальні потреби бібліотек.

- Наскільки короткий список, який зараз опублікований на сайті, відображає потреби бібліотек? Там є, зокрема, твори Коротича, Драча і Цибулька. Вони справді такі затребувані?

- Хто такий Коротич? Це був певний зріз переломної епохи, розпад Радянського Союзу. Віталій Олексійович був головним редактором "Огонька", публікації якого викликали велику хвилю емоцій, їх обговорювали на вулицях і в колективах. Немає сумнівів, що ще багато хто буде звертатися до книги Коротича, намагаючись зрозуміти, що тоді відбувалося і чому сталося те, що сталося.

Володимир Цибулько? Не готовий відповісти на це запитання, хоча знайомий з його поетичним доробком.

- Книги Івана Драча входять у список тих, які будуть профінансовані. Але ж це – конфлікт інтересів, бо Іван Федорович є членом експертної ради. Як ви до цього ставитесь?

- Конфлікт інтересів, мабуть, є. Однак сам Драч за себе не голосував, та й його твори входять до переліку книг незадоволеного попиту багатьох бібліотек.

- Але все ж, наскільки короткий список відповідає потребам бібліотек?

- Якщо повністю поміняти склад експертної ради і посадити туди, наприклад, вас, то рішення все одно буде суб’єктивним і з’являться люди, які спитають: "А на якій підставі ви викреслили одного автора, а додали іншого"?

Відносно об’єктивним можуть бути замовлення, коли працюють напряму зі споживачем. При чому зі споживачем – це не з книгарнею, бо вона бере те, що має продати. А бібліотека змушена, зобов’язана працювати з широким асортиментом літератури, і вона просто фіксує запити, які не може задовольнити.

- Чи відстежуєте ви появу книжок в Інтернеті? Наскільки активно українці читають там?

- Мені дуже важко уявити сьогодні структуру та її штат, яка могла б відстежувати появу всіх книг в Інтернеті на всіх існуючих сайтах. А ви її уявляєте?

Лише скажу, що сьогодні можна знайти на будь-яких сайтах українську книгу, яку розміщують і без дозволу автора, і без дозволу видавництва. Серед видань дуже багато навчальної літератури, яку взагалі без будь-яких сумлінь сканують, скачують, поширюють, повністю ігноруючи авторське право.

Що ж стосується даних про використання українцями електронного контенту, то, думаю, ви ніде не знайдете офіційної чи неофіційної об’єктивної інформації про це.

Однак скажу, певним чином перефразуючи вислів Марка Твена, що чутки про поголовне надання переваги українцями читанню електронної книги перед традиційною паперовою дещо перебільшені. Якщо в Німеччині постійні користувачі електронного контенту становлять менше 5 % від тих, хто надає перевагу паперовій книзі, то в Україні цей відсоток навряд чи більший.

- Чи є якісь дані про те, скільки українці читають в інтернеті легально?

- Ні, на жаль такої інформації нема. Серед легальних сайтів можна назвати 3-4. Але український сектор мало задіяний, бо він сам по собі є невеликий. Це близько тисячі-півтори найменувань, я не враховую при цьому навчальну літературу. І з боку держави немає жодних поривів, щоб це якось легалізувати.

Сьогодні всі кричать, що електронна книга знищить книгу. Не може книга знищити книгу. Була книжка на глині, на шовку, на папірусі. Книга – це зміст, логіка, закінчені знання.

- Тоді що загрожує "паперовим" видавцям?

- Ринок наш абсолютно не структурований. У більшості країн видавець не працює напряму з ринком.

Він готує книгу, він подає її на поліграфічне підприємство і фактично забуває про її існування, бо є дистриб’ютор, він формує замовлення.

Він взагалі диктує видавцю, наприклад, що є вільна ніша, і вона у читача користується попитом, і ось цей автор може швидко написати цю річ, і вона добре піде. І якщо ви знайдете спільну мову з автором, то ми одразу замовляємо певну кількість книжок. І ми його забираємо.

А у нас принцип український: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Сам шукаю автора, сам із ним працюю, сам редагую, сам друкую, сам продаю, сам розводжу.

Наша торгівля книжкова не спроможна витримувати конкуренцію.

Ось дані за минулий рік книжкової палати: асортименту нема.

З 45 мільйонів книжок, які вийшли з державним замовленням, 18 мільйонів – підручники і посібники, вони видавались накладами більше 10-15 тисяч, все решта, що залишилось від підручників, 60% вийшло накладом менше 500 примірників.

Тобто сьогодні, щоб зібрати асортиментну базу для бодай якогось нормального книжкового магазину, тобто зібрати 10 тисяч назв українських книжок, треба дуже велика напруга.

Можна зібрати на один магазин, можна спробувати на два. Але треба напружитись на три книгарні.

Я вже не кричу "Давайте будемо будувати книгарні". Ми можемо їх набудувати, розвести по 10 книжок і поставити. Через 2 місяці там будуть торгувати всім, починаючи від сала, закінчуючи біжутерією чи канцелярським приладдям.

У нас не синхронізовані ні потреби ринку, ні можливості книгарень.

- Можливо, видавці просто видають замало книжок?

- Видавець сьогодні не може видавати більше книжок. Чому? Населення не має потреби у читанні і має дуже мало грошей.

Відповідно видавець і міг би давати більшу пропозицію, але йому потрібні запозичені гроші. Запозичити він їх не може, бо сьогодні кредит отримує під такий відсоток, що помре після того, як видасть дві книжки  і не зможе повернути гроші. І абсурдно видавати 5 -10 тисяч примірників книжки…

Я відчуваю такий внутрішній трагедійний стан. Треба міняти персонал. Я маю на увазі владу.

Ми трагічно втрачаємо інтелект. Сьогодні вже фактично нема кому писати підручники для вищої школи з технічних дисциплін, з інженерних дисциплін. Основна маса авторів – це люди похилого віку, і вони йдуть з життя, не маючи можливості комусь щось передати.

- Ці проблеми може подолати існуюча державна програма підтримки книговидання?

- Ні, вона не вирішить проблему. В часи радянської влади цим займався окремий орган державної влади – Держкомвидав. Сьогодні питаннями книжки, видавничої справи займається Департамент на 20 осіб.

У Франції існує окремий Інститут книги, Інститут Гете займається як підтримкою німецьких авторів у межах країни, так і поза її межами.

У нас, на жаль, нема нічого.

powered by lun.ua