Музики "Фолькнери": Після Європи про велосипедний рух в Україні говорити важко

84
23 квітня 2013

У музикантів фрі-фолк гурту "Фолькнери" Ярини Квітки та Володимира Муляра є традиція під назвою "Двоколісні хроніки".

Щороку вони їдуть на велосипедах по селах, де записують у бабусь народні пісні. За три минулих роки зі своєю місією вони об’їздили Україну від Ужгорода до Луганська, зробили гак навколо Мармурового моря, доїхали до Італії.

Цього руку відбудеться четверта експедиція. "Фолькнери" поїдуть від Чорного до Білого моря, від Одеси до Карелії через Білорусь, Росію, Фінляндію. Віднайдені зразки народної творчості музиканти колекціонують і хочуть викласти на спеціальному сайті, на створення якого зараз збирають кошти.

На тлі української альтернативної сцени "Фолькнери" вирізняються не лише пристрастю до велосипедів чи відродженням старого формату мандрівних музик, але й агітацією здорового стилю життя, створенням туристичних фільмів, навіженими виступами та енергетичним спілкуванням.

Під час розмови з нами Ярина Квітка та Володимир Муляр розповіли про парадокси турецької гостинності, зразкові австрійські велотреки та українську схильність до осілості.

- Назва вашої наступної експедиції – "Двоколісні хроніки-4". Чи не могли б ви коротко згадати досвід ваших попередніх веломандрівок?

Володимир Муляр: 2010 року ми здійснили подорож від України до Туреччини через Румунію і Болгарію в пошуках народних пісень трьох країн. У Туреччині ми об’їхали навколо Мармурового моря, тому наш проект називався "Мармурове кільце".

В 2011 році ми проїхали Україну з Заходу до Сходу, від Ужгорода до Луганська, теж збирали народні пісні. Їхали сільською місцевістю і весь час на велосипедах.

Третя експедиція відбулася минулого року ми – проїхали від України до Італії через Польщу, Словаччину, Австрію та Словенію.

- В якій країні вас приймали найбільш тепло?

Ярина Квітка: Хочеться виділити Туреччину. Для турків гість – це священна особа. У їхніх будинках навіть є окремі кімнати для гостей, які заселяють лише тоді, коли гості приїжджають.

Туреччина для нас – це зовсім інший нехристиянський світ, дуже відрізняються від нас, вони безпосередні, як діти.

У нас були випадки, коли ми приїжджали в містечко, обирали собі площу, тупо вдягати зверху вишиванки і співали. І як тільки ми впадали їм в очі, вони могли годинами дивитися на нас, витріщатися, підходити й мацати, чи ми живі. Це дуже гостинний народ, нас часто запрошували в гості, пригощали.

 

Володимир: В одному з турецьких міст ми просто грали на вулиці народні пісні. До нас підійшов один чоловік, представився музикантом. Але ми його дуже погано розуміли, бо він спілкувався німецькою з деякими англійськими словами, а ми німецької не знаємо.

Але ми розповіли йому про наш проект, і він запросив в гості до себе у кафе. Ми зрозуміли, що він нам наспіває турецьких пісень, бо ми їх збирали. А в Туреччині у кафе тільки чоловіки, жінок там просто немає. І виявилось, що він пропонував нам грати у кафе.

Взяв велику тацю і бігом почав ходити по всіх, збирати кошти. Ми проспівали півтори пісні, він нас обірвав, втиснув нам зібрані кошти, там було десь гривень двісті…

Ярина: І він каже: "Тут більше не можна, бо прийде поліція". А ми йому кажемо: "Давайте тепер ви співайте, ми ж вам заспівали". Він каже: "Ні, ні, нате гроші і йдіть". Але все було доброзичливо і від щирого серця.

В кожній країні були якісь цікаві моменти. Коли ми приїхали до Бухаресту в Румунії, шукали якийсь кемпінг, але його не виявилось.

Ми вирішили проїхати в місто, в центрі побачили хлопця з велосипедом і подумали – може, він знає, де нам можна зупинитися. Він сказав, що не знає, але може запросити нас до себе до хати.

Каже: "Я розумію, що ви боїтеся, але я такий самий, як ви, подорожую".

Ми згодилися і не пожалкували, бо Бухарест вдень виглядає звичайно, а вночі це шалене місто – всі вулички сповнені кафешками, купа людей, вони співають, весілля проводять. Він нас поводив нічним Бухарестом, і ми в нього два дні затусили. І зрозуміли, що якщо тобі треба, завжди знайдеться людина, яка приютить.

 

- А чи траплялися, навпаки, небезпечні випадки?

- Ярина: Одного разу ввечері ми виїжджали зі Стамбула, але навколо були будинки, цивілізація, і ми розуміли, що не можемо ніде поставити намет. Там було роздоріжжя з колом, і ми подумали, що кинемо намет на ньому і якось переночуємо. І тут – бац! – з переходу виходить поліцейський. Ми запитуємо його, чи можна тут намет поставити. Він каже: "Ні, не можна, але нащо вам тут намет ставити – йдемо до мене".

Приходимо до нього – він нам виділяє кімнату, показує душ, каже: "Мийтеся, якщо хочете". Пішов він у душ, повертається в труселях і каже: "Тепер груп-секс – я, ти і Вова!".

Ми такі: "Ні!". Він: "Окей, давай без Вови". Ми: "Ні!".

Він: "Ну добре, все забудьте, відпочивайте, добраніч". Вранці втекли, він був незадоволений. Але чи справді у нього були погані наміри, чи він просто безпосередній турок, який каже, що йому хочеться, але якщо гості відповідають "ні", то це і для нього "ні"? Не знаю.

У Західній Україні все було весело і прикольно. Одного разу ми ночували в клубі, зранку нас відкрили і принесли цілу поляну вареників і, звісно, горілочки – у них це дуже популярно, якщо не вип’єш 50 грамів, то тебе не випустять.

 

- Як часто ви даєте концерти під час мандрів? Де і як це відбувається?

- Володимир: Це відбувається зазвичай стихійно. Якщо ми приїжджаємо в якесь місто, бачимо симпатичний майданчик або скверик з певною густотою населення навколо, то стаємо і граємо для людей, але інколи це відбувається за інших обставин.

Наприклад, в одному селі нас приймав на ніч голова сільради, і ми йому у знак вдячності запропонували зробити селянам концерт. Так він за годину скликав півсела. Ми їм поспівали, і всі були дуже задоволені.

З клубами це складніше, бо ми приїжджаємо на день-два в якесь місто. І не можемо планувати наперед, бо не завжди знаємо, де опинимось увечері. Ми можемо приїхати в якесь село, а нам кажуть: "От якби ви поїхали отуди от, за три села, там живе бабка, яка вам наспіває".

- Ви даєте лише концерти чи відбувається якесь театральне дійство?

- Ярина: Нам би дуже хотілося, але оскільки ми подорожуємо на велосипедах, нам важко брати з собою багато речей. Ми і так возимо музичні інструменти: колісну ліру, індонезійську джембе, тамбурин, перкусії. І ще завжди з собою привозимо вишиванки. Це, я думаю, також має в собі елемент сценічності.

Володимир: Зазвичай ми тільки граємо і співаємо. Але шоу іноді виникає, коли ми незрозумілою мовою просимо людей поспівати. Ми на пальцях показуємо: ми поспіваємо вам, а ви поспівайте нам – і тоді виникає шоу.

- Що ви робите з вашими фільмами з подорожей?

- Володимир: Наші фільми перемагали на кінофестивалях любительського кіно в Росії. В Україні ми подались на кінофестиваль "Ранок" і "Золоте курча".

Ярина: Зазвичай після того, як ми змонтували фільм, у нас відбуваються презентації по Україні. Презентація третього фільму про те, як ми їздили до Італії, відбудеться 27 квітня. Я так розумію, що до четвертої експедиції ми не встигнемо презентувати фільм ще в якихось містах, тому це буде десь із вересня, коли люди повернуться з морів і захочуть ходити в якісь клуби і дивитися фільми.

 

- Які фільми ви самі любите дивитися?

- Ярина: Артхаусні. У нас є ціла колекція фільмів, які ми маємо подивитися, але немає часу. Коли ми приїжджаємо у якесь інше місто з подією, намагаємося піти в кінотеатр і подивитися фільм. Останній фільм, який я так бачила, – це "Життя Пі". Мені шалено сподобалася операторська робота.

А останній фільм, який мене вразив – "Не йди" з Пенелопою Крус, яку було не пізнати (мова йде про фільм "Non ti muovere" (2004) режисера Серджо Кастеллітто, 2004). Російські серіали та американські бойовики нас не пруть.

- Наскільки, на ваш погляд, Україна привітна до велосипедистів, якщо порівнювати з іншими країнами?

- Володимир: Якщо говорити про екстремальний велоспорт, то пристосована дуже добре, особливо західні регіони. Ми потрапляли в такі місця, де на карті є дорога, а насправді її не виявлялось. Про велосипедний рух в Україні важко говорити після того, як ти побачив велосипедний рух у Європі.

Ставлення до велосипедистів також жахливе. Один з представників народу казав про нас, що ми просто з жиру бісимось, катаючись на велосипедах, поки інші люди хліб сіють.

 

Ярина: Також в Україні у нас з машини летіла бляшанка з-під пива – добре, що не попала. Така от увага до велосипедистів. Мене дуже вразила Австрія. Там дуже багато велодоріжок.

Є окрема доріжка для велосипедистів, яка може проходити окремо від автомобільної дороги. Її протяжність – 200 км від Відня до Граца. І це офігенська дорога – без жодної ямки, що нам навіть і не снилося в Україні. У Відні ж є спеціальні низькі світлофори для велосипедистів.

- Скільки ви велосипедів змінили за той час, що подорожуєте разом?

- Ярина: У нас були шосейні велосипеди – ми на них їздили до Туреччини. Але шосейні велосипеди – це тоненькі колеса, гладенька поверхня, шини дуже часто пробиваються, і це напрягає.

А в Туреччині дуже популярні колючки, через які ми могли щодня клеїти колеса або шукати нові шини. Потім ми вирішили змінити велосипеди. Взяли кросові велосипеди – це гібрид між "шосейником" і "гірняком" – на них зручно їхати і по бездоріжжю, і по асфальту.

 

- Ви багато подорожуєте – чому, на вашу думку, українці так мало бувають за кордоном?

- Володимир: У країнах, де люди бідують, зазвичай і не подорожують. Але це залежить від людини – я не скажу, що ми багаті люди. Ми збираємо гроші на те, щоб втілити свій велосипедний проект, і не збираємо на побутову техніку.

Це залежить від людей, але в тих же Бельгії та Нідерландах відбувалась популяризація велосипедного руху на рівні держави. А у нас верхівка не зацікавлена, ми бачимо, якому транспорту вони надають перевагу.

У їхній свідомості закладено, що чим крутіша машина, тим краще їм буде жити. Для розвитку велосипедного руху треба проводити роботу.

Ярина: У нас свідомість зовсім інакша. Більшість людей вважають: краще я собі куплю новий диван, буду дивитись тєлік і мріяти про те, щоб подорожувати, ніж не куплю собі диван і буду подорожувати.

В маленьких містах, наприклад, у Стрию, звідки я родом, якщо ти їздиш на велосипеді, то ти ганьбишся.

– Яка була основна мотивація збирати гроші через Спільнокошт?

- Володимир: Основна причина – це те, що ми вже давно хотіли створити сайт. Це дуже необхідно в наш час, особливо в ситуації, коли ми зібрали великий об’єм фольклору та пісень і не маємо, де це дівати.

Звісно, можна було б викладати на Youtube, інші сайти, але це, на нашу думку, має бути інакше, бо це повноцінний проект. Це буде дещо складний сайт, який вимагає вкладу в дизайн, програмування та систематизацію наповнення, бо треба довести до пуття всі матеріали за багато років, тексти написати.

Ми вважаємо, що робимо цей проект не лише для себе, а і для людей, тому нам здається, що люди, які є нашими однодумцями, зрозуміють нас і підтримають.

– Чи завжди вам вдається знаходити спільну мову з бабусями і дідусями – носіями музичних традицій?

- Володимир: Буває по-різному. Зазвичай рідко яка бабуся погоджується одразу співати. Але коли ми їм розказуємо, чим займаємось і скільки ми проїхали на велосипедах від Ужгорода до Черкаської області саме до цієї бабці, щоб вона нам заспівала, звичайно, вона не шкодує, і ми потім прощаємось, як рідні люди.

Ярина: Був такий випадок: ми приїхали в одне село, бо нам сказали, що там є дуже гарна жінка з Карелії, яка добре співає.

Вона нам поспівала карельських пісень, ми заночували, і на наступний ранок вона порадила нам піти до інших бабусь, які гарно співають.

А в них якраз були польові роботи, вони копали картоплю. Їх було шестеро бабусь, і троє з них почали нам співати, а ті, що вибирають картоплю, давай воркотіти: "Що ви розспівалися, робота не стоїть, треба працювати!".

Ми покопали з ними картоплю, а потім вони як давай співати нам до вечора, вже і про картоплю забули.

А був такий випадок, коли ми прийшли до одного діда, а він каже: "Мої послуги платні, можу співати за 150 гривень, інакше – до побачення". Ми розвернулися і пішли геть.

Була ще одна бабуся, яка поспівала нам і каже: "Ну ви б мені хоча б шоколадку купили". Володя поїхав у магазин і купив їй шоколад.

Але зазвичай в експедиції по Україні ніхто не хотів грошей. Просто були ситуації, коли люди нам відмовляли, але ми сприймаємо це по-філософськи, різний настрій і обставини бувають у людей.

 

- А як проходить спілкування з бабусями і дідусями за кордоном?

- Ярина: У Польщі ми записали дуже багато пісень кількох лемків і поляків. У Словаччині записали одного дідуся, але дуже-дуже колоритного.

В Австрії не записали нікого – чим більш цивілізована країна, тим менше можна знайти автентики.

У Словенії також нічого не записали, там важко було порозумітися.

А в Італії взагалі ніяких бабусь і дідусів не знаходили, там села, як міста. Турки нам співали і грали багато, але у них не можна знімати жінок.

Найбільш співочою для нас все-таки виявилась Україна – навіть якщо у нас села бідніші, бездоріжжя і все таке, народ у нас дуже веселий і відкритий.

- Чи можна сьогодні в Україні музикою заробляти на життя?

- Ярина: Якщо в тебе є кльова команда – хороший менеджер, стиліст, дизайнер, фотограф, піар-менеджер – то тоді легко мати багато концертів і заробляти. Якщо ти один у полі воїн – це складніше.

Ми займаємося всім самі. Ми самі пишемо музику, зводимо її, займаємось організацією концертів, робимо афіші, знімаємо фільми. Тому це складно. Якщо ти не засвітився на тєліку, то тебе ніхто не знає, як би це не було банально. А оскільки ми не в стилі тєліка, ми не поп, не голі цицьки, то великих грошей нам поки не світить.

- Як би ви оцінили сучасний етап розвитку української музики?

- Ярина: Є такий гурт О.Torvald – як на мене, вони були колись оригінальніші, зараз спопсилися. Через що спопсилися? Бо пацанчики приїхали з Полтави, їх фронтмен працював на М1, а це, звісно, попса.

І якщо ти хочеш ротацію на каналі, тобі потрібно мати попсові кліпи, що вони і зробили. От тобі і майбутнє. Або ти будеш як "Плач Єремії", які не роблять попсових кліпів.

Нестандартній музиці в Україні важко. Хоча, наприклад, "Океан Ельзи" – генії, але це мейнстрим. Така музика, як фолк, фрі-фолк чи взагалі альтернатива – це більше фестивальний варіант або робота на закордон.

 

- Я чув, що назва "Фолькнери" походить від імені Вільяма Фолкнера, що прийшов до вас уві сні. Які ще сни вам сняться?

- Володимир: Сняться далекі краї. Ми весь рік працюємо в міському середовищі і мріємо про те, коли зможемо вирватись на природу.

Ярина: Інколи сняться дуже фантастичні сни. В мене було недавно кілька снів, я їх записала і думаю, що в майбутньому зніму про них кіно, бо це щось нереальне а-ля Кустуріца, а може, і крутіше. Цікаві сни сняться тоді, коли ти засинаєш без думок.

powered by lun.ua