Андрій Бондар: Саме на Сході криється порятунок України

47
13 травня 2013

Андрій Бондар – письменник, перекладач, колумніст. Один із найпопулярніших українських "фейсбукерів".

Ми давно хотіли взяти в нього інтерв’ю. Аж тут і інформаційний привід попався – новина про те, що Андрій Бондар скоро працюватиме на TVi.

По гарячих слідах ми почали говорити в чаті. Розмова вийшла не так про телебачення, як про поділ на "чорне" і "біле", про подібність між Сходом і Заходом, про актуальну ситуацію в літературі та інші більш і менш приватні речі.

- Сьогодні мій Facebook сколихнуло інтерв’ю Михайла Крупієвського, котрий сказав, що скоро ти вестимеш програму на ТВі. Мене ця новина теж зачепила - зі зрозумілих причин. Ти можеш розказати, що насправді відбулося? Наприклад, "пілоти" ти вже записав?

- Ні, жодні "пілоти" ще не писались. Усе перебуває на стадії under construction. Бо справа цілком свіжа і абсолютно сира.

Ще зовсім нічого до кінця не зрозуміло: ні з концепцією, ні з режимом виходу програми, ні навіть з числом її ведучих. Ба більше, не зрозуміло найголовніше: чи надаюся я до такої роботи. Позаяк ніколи не працював у такому амплуа.

Останній мій досвід із телебаченням припадає на 2000 рік. Це була тримісячна робота на "Вікнах" СТБ. Перед цим – п'ятимісячна робота випусковим редактором на "Сніданку з 1+1". Відтоді і аж дотепер жодних реальних пропозицій працювати на телебаченні я не отримував.

А відбулася проста річ: зателефонував мій добрий приятель Михайло Крупієвський, який повернувся на TVi, і запропонував робити авторський проект. Минуло замало часу, щоб казати про нього щось конкретне станом на сьогоднішній день.

- Там же, в інтерв’ю, прозвучала цікава назва проекту "Адвокат диявола". Що це?

- "Адвокат диявола" – не назва, а робоча "наличка".

Це словосполучення дотичне до попередньої концепції, але аж ніяк її до кінця не окреслює і не вичерпує. Знову-таки, це сирий і робочий момент, який може потрапити під значні ревізії та переробки.

Існує досить проста річ: повна розгубленість перед медіумом. Я можу мати якісь свої уявлення, однак вони можуть зовсім не збігатися з "кухнею".

- Тоді не можу не запитати - але не з тоном претензії, а більше з цікавості - ти комфортно себе почуваєш у цій ситуації? Я маю на увазі страйк, звільнення попередньої команди тощо. Це все ж таки ніби дає відчутний фон

- Ні, не почуваюся комфортно на цьому тлі, як можна здогадатись.

Утім, мені досі до кінця не зрозуміла колективна поведінка журналістів, що звільнилися з каналу. Хоч я її поважаю і сприймаю як виправдану, якщо оцінювати її з точки зору риторики війни, яка ввімкнулася від самого початку.

Вам із середини все було по-своєму видніше, ніж людям на відстані. Ви в цьому існували й пережили це як свій безпосередній професійний досвід.

Всі дотеперішні ескапади у своєму житті особисто я робив здебільшого самостійно, а не в ситуації трудового колективу. Що, либонь, завжди було продиктовано особливістю моєї присутності в різних паперових ЗМІ.

Я працював як найманий працівник і виходив із логіки поведінки найманого працівника. Точніше, я був сам собі продакшн і ніколи не залежав від технологій або дружнього плеча трудового колективу.

Хочете сторінку про літературу – ось вам вона. Хочете колонки – будь ласка. Не влаштовує щось, не хочете її або не хочете за неї платити – до побачення. Це була моя робота, яку я продавав.

Ніхто не чув, наприклад, від мене скарг на "Дзеркало тижня" і мій відхід звідти у 2007 році. Хоч там була непроста ситуація. Те саме було у випадку мого розриву з журналом "Єва" у 2002 році, про який уже якось усі забули. Маю на увазі журнал, а не відхід, який також був тихим, бо особистим.

Інша справа, конфліктні ситуації на кшталт TVi. Коли мости спалюються стрімко, події розвиваються швидко, рішення приймаються гарячково, а світ навколо стає таким зручним і чорно-білим: є наші, є німці. Хто не з нами, той проти нас. Мустафа Найєм і Павло Шеремет із нами. Марія Бурмака і Віталій Портніков – проти нас. Тому таке взаємно агресивне тло не може викликати жодного комфорту.

 

- Це дуже зручна поза - говорити про поділ на "білих" і "чорних", перебуваючи поза контекстом і не бачачи його повністю. Але менше з тим, давай змінимо тему та поговоримо про, наприклад, роль українських "моральних авторитетів".

Мене, наприклад, здивувало, як багато наших авторитетів промовчали стосовно ситуації на каналі, який ще недавно відстоювали як "останній рубіж свободи". По-моєму, це якась така дуже українська специфіка - мовчати у важливих суперечках, як у Пушкіна, "с видом знатока".

Власне, запитання десь тут і полягає - про роль "моральних авторитетів", інтелігенції, публічних інтелектуалів у якихось (не)значимих українських процесах.

- Це аж ніяк не поза. Це цілковите право окремої людини говорити або не говорити на ті чи інші теми. Про перебування поза контекстом я сам сказав. Так само не маю "вида знатока".

Чи можна підтримувати щось або когось сліпо, коли цього не розумієш або не відчуваєш? Штука в тому, що борючись проти цензури, однією з цілей якої є приховувати незручну правду й інформацію, ви (я маю на увазі особисто тебе і багатьох твоїх колег-"яструбів") впадаєте в інший вид цензури: намагаєтесь змусити людей говорити.

Отже, знову-таки, я підкреслюю, що нічого не розумію, бо не знаю правди. Тому об'єктивно не можу одягти твою шкуру, хоча, повторюю, намагаюся якщо не зрозуміти, то толерувати твої резони і резони твоїх колег.

В чому проблема з нетолерантним ставленням до мене? За день я встиг начитатися про себе стільки претензій і негативу від Партії Добра, що й за останнє десятиліття не прочитав би. Це завжди небезпечно: приймати нестадні, неколективні рішення.

Чи колектив не може помилятись? Тоді не помиляються сьогодні мільйони північнокорейських селян, які підтримують політику своєї партії. Дуже умовні й тонкі матерії з оцією святою правотою.

Але все одно я ніяк не можу збагнути: які принципи порушив? Може, "підсидів" когось? Ні. Може, цькував когось? Ні. Я всього лише отримав згоду взяти участь у проекті, з якого ще невідомо що вийде.

Очевидно одне: я - не журналіст, не політик і не моральний авторитет. Сам концепт "морального авторитета" мені здається дещо потраченим міллю. Можливо, тому мені не збагнути потягу до авторитетів, що я не був у комсомолі. Хоч мене туди тягнули.

Не розумію, звідки такий потяг у людей, молодших від мене? Я неодноразово писав про абсурдність цього поняття.

А щодо значущості "українських процесів", то дозволь мені сприймати сьогоднішні намагання Михайла Крупієвського також частиною цих процесів, як і ваш страйк і звільнення. Він наразі працює над наповненням покинутого тобою і твоїми колегами каналу. Йому не позаздриш, бо це важко.

Він опинився перед складним завданням у певному вакуумі та на некомфортному тлі. І він мій добрий друг. Так само, як добрими приятелями були деякі люди, що покинули канал.

 

- Я таки хотіла поговорити про загальніші тенденції, ніж про Крупієвського. Але продовжимо. Ти - це для мене особисто втілення чудового вміння уважно дивитися на реальність. Реальність, яка проступає в твоїх статусах і колонках, дуже абсурдна і навіть безжальна подекуди. Ти її справді так відчуваєш?

- Іноді мені здається, що я геть неправильно все бачу, дивлюся не на те, звертаю увагу не на те і займаюся описом якихось абсолютно марґінальних і неважливих речей.

Мене завжди не задовольняла "література великих ідей" і знічували великі жанри. Можливо, тому, що насамперед відчував свою одиничність і малість казати щось глобальне або кликати на барикади.

Моя реальність дуже звичайна і рутинна. Я мало спілкуюся останні шість років із людьми. Тобто, для якихось сильних вражень вистачить іноді просто зайвий раз з'їздити до Києва або вийти в ліс на прогулянку. От нещодавно на мене в буквальному сенсі наїхав на лісовій стежці лісовий велосипедист посеред глупої ночі. Теж потрясіння.

Думаю, реальність до кожного повертається тільки своїм боком. Мені повертається іноді абсурдним і безжальним. Але стоїцизм у тому, щоб не просто описати його, але десь також і полюбити. Я намагаюсь це робити. Зі змінним успіхом, щоправда.

І взагалі, побільше любити, бо життя насправді менше, ніж воно нам здається. І може обірватися раптово. Важливо іноді мати навіть не промінчик, а тінь надії в нашому житті.

- Я так розумію, що ти скоро переїздиш жити до Києва. життя в місті та життя за містом - відрізняються?

- Так, повернення до Києва є в моїх найближчих планах. Сподіваюся, це буде цікавий досвід. Життя за містом страшенно привабливе своєю розміреністю і заспокійливе. Це абсолютно інший світ.

Я люблю обидва, але іноді треба змінювати один на користь іншого. По-різному складається в житті.

- Я досвіду життя в селі не маю, і мені таке життя бачиться комплектом стереотипів про пияцтво, темність, зашореність поглядів, любов до такої сермяжної правди. Звісно, тут зараз я більше виглядаю як приклад стереотипного бачення... але все одно запитаю - жити в селі та спілкуватися з широким загалом було не страшно?

- Все-таки я мешкаю не в селі. Дачний кооператив – це особливий хронотоп, який має з сільським життям лише зовнішню схожість.

Тут ситуація набагато ідилічніша і мало видно виразок: навколо самі кияни, тому з сусідами зовсім нестрашно. Так само спокійно спілкуюся з людьми з найближчого села і селища. Всюди життя, всюди різні люди. Здебільшого добрі.

Проте відстань, хоч і невелика, від Києва все одно дається взнаки. Тут багато речей у побутовому плані набагато складніше іноді вирішуються. До того ж, стихії переживаються набагато важче.

А до людей у мене ніколи й ніде претензій не буває. Вони завжди і всюди могли бути значно гіршими, ніж є. Тому я ніколи не нарікаю на людей.

- До речі про стихії... Наш зимовий і весняний сніг, напевно, дуже вплинув на твій modus vivendi.

- Так, сніг, вочевидь, і став цією останньою краплею. Хоча сьогодні я його згадую значно спокійніше.

Насправді нічого незвичайного в ньому не було. Просто він був трохи безжальнішим, ніж зазвичай, реально заважаючи існувати.

Але я не від снігу тікаю. Це радше втеча від стабілізованого за шість років і розміреного життя, яке волало про зміну. Тут я по-справжньому повірив у щось таке, як життєві цикли. Людина відпрацьовує певний час в одному стані, а потім мусить у житті щось змінити. Це нормально.

- Мені здається, що снігова тема викликала багато і суто політичних навколишніх розмов. Плюс усі раптом виявили, що спроможні до самоорганізації. Ти бачиш бодай якусь терапевтичну користь від подібних катаклізмів?

- Я бачу терапевтичну користь абсолютно в усьому, що мене оточує. Мій приклад самоорганізації в ті непрості дні здебільшого тримався на давньому принципі "допоможи собі сам". Однак кілька разів, коли, наприклад, закінчилися харчі, зламалася машина чи вийшов із ладу генератор, дуже допомогли мої друзі.

Я не знаю, наскільки ця самоорганізація, про яку ти говориш, є ефективною і – головне – перспективною. Набагато ефективнішим було не виїздити в такі снігопади з дому. Розумію, що нікому тоді не спала на думку ця проста ідея. Тому вважаю, що снігову самоорганізацію можна було б витратити на речі серйозніші.

Хоча, певна річ, цілком відрадно, що люди здатні бодай перед лицем стихії об'єднатись. Що, зрештою, не заважає їм потім, після цього щемкого відчуття дружнього плеча, у нормальному житті так само зневажати свого ближнього і, умовно кажучи, обганяти його по узбіччю справа.

 

- Серед аналітиків часто звучала думка, що саме сніг "став останньою краплею" в сенсі політичного супротиву. Як по-твоєму, що може роздратувати українців настільки, щоб почати революцію чи масштабні акції супротиву?

- І де тепер ці аналітики зі своєю думкою? Чимало "аналітиків" також із апломбом серйозних експертів стверджували і навіть запевняли, що внаслідок повені Дніпро настільки вийде з берегів, що затопить Оболонь і Поділ. Це не ставилося під сумнів тоді, наприкінці снігопадів.

Сьогодні ж усе на місці: Дніпро не вийшов із берегів, а Оболонь і Поділ собі стоять. Зате в багатьох людей у гардеробі новенькі й зовсім не ношені ґумаки стоять. Але хто їм тепер дорікне, цим численним інтернет-аналітикам, що вони тоді зморозили відверту дурницю?

Те саме з "політологами", які намагаються, немов чашу Ґрааля, знайти рецепт української революції: коли ж нашим людям таки справді урветься терпець? Я не вірю в жодні чаші Ґрааля.

Україна повстане лише й виключно внаслідок соціально й економічно обумовлених протестів. І ніяк інакше. Тобто тільки тоді, коли знайдеться проблема, яка об'єднає якомога ширші верстви нашого народу – без огляду на мовні, культурні, релігійні й навіть політичні особливості.

Всі інші теми – лише часткові інтереси обмеженої групи людей. Ба більше, не виключено, що ці протести почнуться зі Сходу України, який в усіх розрахунках наших політекспертів страшенно недооцінюється як безперспективний і відсталий. Думаю, однак, що якраз на Сході і криється порятунок України.

- А що тоді робити з популярними тезами про відсутність сенсу в Україні в її нинішніх межах? Я маю на увазі давні слова Юрія Андруховича, про потребу надати право та можливість віддалитися Східній Україні, якщо до влади прийдуть умовно "помаранчеві" сили. А також нещодавній шум навколо тези Вахтанга Кіпіані про щось подібне. Який твій погляд на цю проблему? Проблема взагалі є?

- Мій погляд на цю проблему досить звичайний. Ще ніхто за 22 роки незалежності не сформував для всієї України єдиного плану. Не було жодної спроби розробити і, головне, втілити якусь програму виходу з радянської умми.

А спроба 2004 року обернулася, на жаль, традиційними українськими граблями. Все, що робилось у наших кордонах останні роки, зовсім ніяк не брало до уваги розрахунки бодай на п'ять років уперед.

Наша проблема в тому, що і Сходу, й Заходу слід усвідомити себе частиною чогось більшого, ніж Україна, стати гравцем європейського рівня. На сьогоднішній день перемагають тенденції відверто антиєвропейські – і на Сході, і на Заході.

На Сході постсовєтські хижаки-регіонали та ностальгуючі за СССР комуністи. На Заході – відверто ізоляціоністська, ксенофобська, антинатівська й антиєесівська "Свобода". Чи є між ними реальна, фундаментальна відмінність? Ні, нема.

Хтось мудрий сказав, що терикон – це схрон навиворіт.

Так само, припускаю, існує потенціал для можливості і на Заході, і на Сході об'єднатися навколо чогось позитивного. Наприклад, навколо ідеї щасливого життя наших дітей і онуків.

Тому, я переконаний, у нас ще не було жодної України. Ми її не спробували. Не спробували тут нормально жити.

Тому будь-які розмови про поділ країни зраджують просту річ: люди намагаються простим методом розв'язати складні матерії. Нібито від поділу України януковичі й тягнибоки кудись подінуться.

В тому ж то й річ, що незалежна Галичина виллється елементарною, кондовою консервативно-націоналістичною диктатурою в центрі Європи, а незалежний Донбас – лагідним варіантом Північної Кореї, де, щоправда, буде дозволено ходити на стадіон і вболівати за улюблену футбольну команду.

- До речі, а ти ж футбольний вболівальник, якщо я не помиляюся?

- Так, і це не виправити, бо я з футболом народився.

- В тебе є ідея, чому в Україні так люблять футбол? Ну бо іноді мені здається, що вболівальникам перемога улюбленої команди нагадує мало чи не перемогу у якійсь важливій війні

- Феномен футболу – в Україні й у всьому світі – якраз у тому, що це абсолютно прозора і проста у своїх правилах і, водночас, дуже нелогічна у своїй суті гра.

Жодна інша спортивна гра не має своїм головним засобом ноги - найслабшу, найнеоковирнішу і, врешті-решт, найтравматичнішу ланку людського тіла.

Фізіологія футболу абсолютно особлива. Людина "мислить" ногами, що якнайдалі розташовані від голови. Людина б'є головою м'яч, використовуючи її геть не за призначенням.

Наш український футбол ще в СССР був способом втечі мільйонів українців. Футбол був нашою державністю, нашою батьківщиною, нашим патріотизмом за відсутності реальної України.

А крім того, українці у футболі хоч і не світові лідери, та все ж чогось досягли. Любов до футболу сучасного в Україні багато в чому солодкий фантомний біль за втраченою славою.

І, до речі, футбол один із чинників, який символічно об'єднує всю країну без жодного винятку.

- Ну тоді розкажи про роль Євро-2012 у формуванні української найновішої ідентичності. Я думаю, що якісь тектонічні процеси там ворушаться.

- Про Євро-2012 я скажу тобі одне: я дуже від самого початку сумнівався у доцільності його проведення в країні бідних людей і в корумпованій державі.

Це було насамперед свято для групи осіб, які на ньому нажились – у тому числі за рахунок своїх співвітчизників. Зрозуміло це було від самого початку.

Ілюстрація бодай якоїсь прагматичної потрібності Євро в Україні ілюструвала фраза "після Євро-2012 бодай дороги й готелі залишаться". Штука в тому, що не залишилось ні готелів, ні – особливо – доріг.

А щодо наслідків для найновішої ідентичності, то я про них не знаю. Це був бенкет під час холери – невиправдана забавка, як дорогий "лексус" для людини, яка живе в гуртожитку.

- До речі, про лексус для мешканця гуртожитку... Мені здається, що зараз отакі бенкети під час чуми влаштовує не лише владне організоване злочинне угруповання, але й так звані "маленькі українці". Чому так відбувається?

- Тому що, на жаль, це спільна хвороба багатьох українських людей – жити не за статками, нехтувати важливими потребами на користь речей зовнішніх, які називають "статусними". Це у своїй суті вельми стадний вірус.

Одного разу сусід купив на останні гроші плазмовий телевізор. Тепер у кожного селянина мусить стояти таке саме вдома. Люди в таких речах дуже колективні, нерозумні істоти. Це людське, занадто людське у своїй основі явище.

"Євро-2012" – апогей цієї психології на загальнонаціональному рівні.

- А ти сам інфіковаинй цим вірусом?

- Мабуть, так, якоюсь мірою інфікований. Цей вірус іноді спрацьовує в моєму випадку в безглуздих покупках. З цим, однак, можна боротись. Головне – усвідомлювати свою проблему. Хоча моя особливість у тому, що від життя мені насправді треба дуже небагато.

- Давай поміняємо тему і поговоримо про літературу. Наприклад, мені би хотілося продовжити сюжетну лінію вірусів і хвороб та почути твою думку про хвороби нашого літературного лісу

- Знаєш, від недавнього часу мені стало досить важко говорити про українську літературу.

Я дедалі менше відчуваю персональну належність до її процесів – книжок, презентацій, конфліктів і різної навкололітературної всячини. Українська література все частіше проходить повз мене, хоч моя належність до неї нібито автоматична.

Чи є в ній віруси та хвороби? Певна річ, є. І в них дзеркально відбиваються проблеми всього суспільства.

Найсерйозніший, як на мене, вірус – пошук готових публіцистичних відповідей у літературі. Від неї багатьом людям не потрібне інтелектуальне й емоційне задоволення. Там шукають рецептів, якихось спроб для реваншу.

По суті, "Чорний Ворон" Василя Шкляра – явище, абсолютно адекватне й тотожне суспільній популярності ВО "Свобода".

Звичайно, я би був нечесним, якби не сказав про те, що люди втрачають потребу в читанні і не мають літературного смаку. Іноді за літературу видається зовсім щось кумедне, макабричне й нестравне. Проте в нас це можливо.

У нас відверто поганий роман може легко здобути популярність і бути оголошений культурною "віхою". А відтак і підхід до нього – не як до літератури, а як до виплоду ідеології.

- Тобто ідеться про перевагу "про що?" над "як?", тобто посилення важливості змісту над формою?

- Я б не зводив усе до диктату змісту над формою з дуже простої причини. Річ у тому, що в таких заанґажованих текстах часом і змісту ніякого немає. Суцільний набір комплексів, стереотипів і штампів.

Занедбаність такої літературної категорії, як форма, в цьому контексті є апріорно заданою, на превеликий жаль. Тоді як зміст – або жалюгідний, або кумедний, або просто ніякий.

- По-моєму, це давня історія про кризу смислів, відсутність смислів. Ти відчуваєш цей дефіцит?

- Ні, я не відчуваю жодного дефіциту, бо смисли мене не цікавлять. Мене цікавлять ситуації та люди. Людські ситуації, врешті-решт. Своя особиста ситуація і свої внутрішні переживання.

Смисли неможливо задати згори, тобто поставити віз спереду коня. Література не оперує сенсами в буквальному значенні. Він у ній розлитий.

- Подумала про таке: ти сказав вище, що не відчуваєш себе учасником літературного життя в Україні... Але ж минулого року ти представив книгу есеїстики, плюс ти перекладаєш дуже багато чудових нон-фікшн книжок. Я мовчу про колонки тощо. Невже ти справді не береш участі в літературному житті?

- Я думаю, що минулого року я все-таки представив не "книгу есеїстики", а книгу малої прози, яка була сприйнята за есеїстику. І від цього мені трохи ніяково, бо, приміром, у сусідній Польщі ці самі тексти вважаються прозою і сприймаються як проза. Та менше з тим.

А моя участь... Хай краще про неї говорять інші люди. Я працюю на своїй грядці. Знаю, що вона в мене є. І це добре.

- Я згадала, може не дуже в тему, нещодавній текст Леся Белея про абсурдність українського життя та про те, що тут парадоксально мало людей люблять Беккета з Йонеско. А ти віриш у те, що для вираження певних життєвих ситуацій є такі от очевидні модуси? Наприклад, я думаю, що абсурдизм - це дуже закономірний спосіб говорити про нашу реальність.

- Я згоден і з Лесем, який в елегантній манері описав нашу ситуацію, і з тобою.

У нас притуплене відчуття абсурду в літературі, але, водночас, література не може не оперувати таким прийомом, як абсурд. Це все одно, що в описі нашого життя відмовитися від іронії та гумору.

Примітно, до речі, що останні "віхи" української літератури якраз геть позбавлені іронії.

Втім, гадаю, абсурдизм – це абсолютно універсальний, а не геополічно зумовлений літературний прийом для опису будь-якої реальності.

- Про гумор - я згодна, бо зараз днем з вогнем не знайти гумористичної прози... чи бодай просто якогось смішного тексту. Я отак можу пригадати хіба що Ларису Денисенко та, наприклад, трохи чорний гумор у Тані Малярчук в її "Біографії випадкового чуда". Чому так сталося, куди поділася традиція Остапа Вишні із Всеволодом Нестайком?

- За традицією Остапа Вишні особисто я, приміром, не плачу. Мені його гумор ніколи не здавався смішним і рідним. Я провів із зібранням його творів кілька років дитинства, а його "Вишневі усмішки" жодної усмішки в мене так і не викликали.

"Читати Вишню" в моєму випадку було якимось силуваним ритуалом. Втім, нічого дивного. Цьому чоловікові доводилося веселитись, коли було не до жартів – ні йому особисто, ні людям навколо.

Натомість мені здається смішним гумор Леся Подерв'янського, Сашка Ірванця або Юрка Позаяка.

Тобто, я не став би стверджувати, що немає в українській літературі людей без почуття гумору.

Всеволод Нестайко теж із якихось суб'єктивних причин геть пройшов повз мене. Коли слід було його читати, я любив Роберта Л. Стівенсона і Джека Лондона. Щоправда, з останнім уже точно було не до сміху.

А щодо українського гумору, то він таки насправді своєрідний. Іван Семесюк влучно назвав його "гайдамацьким" – тобто, жорстоким і прямолінійним. Але не все так однозначно.

Є в українському гуморі певна сторона, яка примикає до гумору єврейського, польського. І якраз вона є дуже цікавою у своїй витонченості, мудрості та глибині. Добре, коли це не гумор закомплексованої і "незагроженої" свідомості.

Крім того, є в українців і чорний гумор. Згадати б бодай прозу Юрка Винничука, його славетну повістину "Ги-ги-и".

Тому, думаю, тут проблема не в тому, що немає гумористичної прози, а в тому, що просто доброї прози в нас катастрофічно мало.

- Всі названі приклади - вже класика сучасної літератури, а мені ішлося про щось більше тут-і-тепер...

- Якщо ти кажеш, що такої літератури наразі немає, то чи маю я право тобі не повірити?  Експертом з сучасної літератури на сьогоднішній день мені себе назвати важко. Моя душа заповнена іншими продуктами.

Фотопроект Б.О.М.Ж., фото Ростислава Шпука

- Мене вже деякий час цікавить тема українського героя. Не героя-супермена, а персонажа, впізнаваного типажу тощо. Іноді я думаю, що це герої картин Івана Семесюка, але багатьом така візія може видатися доволі печальною. А в тебе є бачення такого героя? І взагалі, наскільки це запитання є актуальним і потрібним?

- Герой – це приблизно така ж категорія в літературі, як і ідея, смисл. Такі питання, що цілком природно, більшою мірою цікавлять критиків, ніж письменників.

Втім, у тому, щоб мати прозу без героя, нічого дивного немає.

Хоча оцього дистильованого українського героя як певний важливий пункт літератури я особисто бачу у прозі Сергія Жадана. Там він існує зі своїм набором характеристик. Печальний, зневірений, іронічний, але він точно є і точно має всі риси позитивного. І впізнаваний, як сам Жадан.

У мене ж немає бачення, яким має бути герой. Мене герої не цікавлять. Мене цікавлять ситуації. Маленькі людські ситуації.



powered by lun.ua