Тарас Прохасько: Багато бандитів попадають в український стандарт сім’янина, церкви будують

Тарас Прохасько в день відкриття "Книжкового Арсеналу" представив і зачитав декілька сторінок із своєї нової книжки. Її назви поки що ніхто не знає. Зате точно відомо, що скоро Прохасько видасть ще й роман.

Письменник був у Києві дуже коротко, представляв новий проект стипендії. "Українська правда. Життя" встигла поговорити з Тарасом Прохаськом за півгодини до початку його презентації .

Торкнулися вічних цінностей, незахищеного сексу, кризи християнства, саджання квітів і нової української ідеї… і ще декількох цікавих дрібничок.

- На Книжковому Арсеналі ви презентуєте книжку, назви якої не знає навіть видавець Meridian Czernowitz. Це есеїстика чи роман, про який ми колись говорили?

- Мій роман вийде у видавництві "Лілея-НВ", а тут я презентую те, що можна назвати публіцистикою. Щось можна назвати псевдо-есеєм, щось – статтею, щось - короткою прозою. Ці тексти ніколи не публікувались у вигляді книжки. Вони жили всі ці роки десь там і сям. Вони не мають цінності як новинка чи ексклюзив, але у формі книжки вони ще ніколи не були зібрані.

- Їх об’єднує якась ідея?

- Моя робоча назва – не знаю, чи прийме її видавець – це "Одної і тої самої".

Мені здається, що впродовж багатьох років не тільки я, але й усі провідні публіцисти України та світу втирають все одні і ті самі кілька базових ідей. Мийте зуби, мийте зуби, мийте зуби…

- Але ж ви не про зуби пишете. Яку ідею втираєте в цих текстах ви?

- Я говорю про те, як бути собою, бути щасливим, і бути при цьому громадянином своєї країни. Воно заходить із різних боків, але.

Ти є ти. І ти передовсім повинен бути вірним собі. При цьому ти є членом спільноти. Тому ідеї спільноти треба поєднати зі своїми власними.

Це певне заперечення тези Рильського про два крила щастя людського – красиве та корисне. Ніфіга. Нема двох крил. Я вважаю, що щастя є тоді, коли є і красиве, і корисне, коли це нероздільне.

Не має бути двох стандартів і лицемір’я. Не можна в собі розділять українську ідею та свої слабості. Інакше і то, і то кульгає.

"Нема двох крил. Я вважаю, що щастя є тоді, коли є і красиве, і корисне, коли це нероздільне". Фото Дмитра Ларіна

- У вашій свіжій колонці я вичитала цікаві думки про професійну етику – етику людини, що добре робить свою справу. Гідність столяра, муляра, маляра. Чому про це важливо говорити зараз?

- Я бачу, що значна частина наших українських проблем виникає не тільки через сім смертних гріхів і якусь безалаберність і неспроможність, а через те, що в людей немає уявлення про свою належність до чогось великого, до великої професійної тяглості.

В Західній Європі цехова культура довго та ретельно культивувалася. А в нас люди ніби здавна вміли робити все, але нічого не вміли робити добре.

- А чи є шанси відробити цю етику? Я не маю на увазі щось вузько професіональне, а взагалі етику ставлення до своєї роботи – і в робочих спеціалістів, і в журналістів, політиків, вчених.

- Навіть не знаю.

- Прогноз оптимістичний чи песимістичний?

- Мій прогноз оптимістичний. Попри все інше, нам потрібен час на дуже багато речей і на дуже багато різних етапів еволюції, якої ми не пройшли.

Я сподіваюся, що цей час дасть можливість якщо не наздогнати і перегнати, то просто просунутися вперед. Бо справді все зараз дуже молоде, невироблене.

Цілі етапи історії полягали не тільки у війнах та інтелектуальних розмислах – є також цілі етапи вироблення механізмів, але їх ми не мали.

- Зараз є багато розмов про зміни, що можуть початися згори чи знизу. Чи то політики з інтелектуалами сформулюють щось таке, що дозволить змінити все на краще, чи то так званий "широкий загал" самоорганізується, і виробить і нову етику, і нові механізми. В яку з цих моделей ви вірите? Можливо, все взагалі не так працює?

- Я точно знаю, що наразі ті, хто є зверху, є так само, а то й гірше безграмотні в своїй професійній діяльності, такі ж безпорадні, як і ті, хто є нанизу.

В мене враження, що вони не вміють працювати, керувати, вести партійне життя.

Я уникаю та боюся прогнозів. Що буде, як буде? Може бути все що завгодно.

- Зараз у медіа поширене слово "еліта" чи "еліти" в множині. Кого можна назвати цим словом.

- Треба визнати, що в Україні "елітою", тобто тим прошарком, який діє та має змогу вирішувати, є політики. Можливо, вони псевдо-еліта, але то вже інша проблема. Але елітою справді де факто є саме вони – в них є капітали, вплив, сила діяти.

Це еліта є неякісна. Якщо це якісна еліта, то в дуже специфічному розумінні. Тому нема чому дивуватися, що цей найактивніший і найспроможніший прошарок робить речі не такі, які б хотілося в ідеалі.

Елітою є ті, хто себе нею називає.

- Тобто риба буквально гниє з голови?

- Так, але це взаємно пов’язаний процес.

Якщо не-еліти готові визнавати тих, хто нагорі, нехай і нарікаючи на них, то про що тут можна говорити?

Більшість людей якось губиться, коли близько зустрічається з цією моццю.

- Це цікава думка – що людина губиться, коли стикається з цими силами. Тут я не можу не запитати про жовтень 2012 року, коли так багато письменників хотіли потрапити у Верховну Раду. Це якось впливає на творчість? Це загрожує втратою себе?

- Я думаю, що письменник може бути депутатом, і це нормально.

Політиком має бути особистість – і немає значення, ким вона працює.

Я багато разів бачив, як інтелігенти-творці потрапляють у ситуацію, де є бандити, злодії, понятійні такі. Наприклад, на бенкетах. І в таких ситуаціях вони починають поводитися як приблатньонні. Звісно, це все не свідомо. Вони починають згадувати якісь вуличні терміни та поняття. Звісно, їм це толком не вдається.

Головне – виникає бажання довести, що вони не гірші за тих бандитів. Мовляв, нехай я і поет-Цвєтік-от-мєня-вам-всєм-прівєтік, але і я можу щось там порішати.

Потрібне масове розуміння того, що ти не гірший просто тому, що ти не гірший. Для цього не потрібні докази, аргументи, атрибути. Ти просто така сама людина, рівне Боже сотворіння.

Для цього тобі не потрібно говорити, що ти теж у армії служив, і що в тебе 30 сантиметрів біцепсу. Ти просто самодостатній, маєш право на ті самі свободи, що і люди з атрибутами.

Поки цього не зрозуміємо, не можемо говорити про справді вільне суспільство.

- А звідки цей комплекс неповноцінності?

- Це вже питання для психологів, професійне.

Напевно, це від того, що у нас впродовж століть склався такий уклад життя, що кожен мусив сам собі дати раду. Він не міг покладатися на когось, не було розподілу функцій. Людина мусила дати собі раду навіть у невластивих собі речах.

Поважали людину, що вміла все це пройти, родину нагодувати. Наприклад, поважали бандитів.

Багато бандитів попадають в український стандарт сім’янина, церкви будують. Каяття зараз цінують: був бандитом, покаявся, збудував церкву…

"В нетоталітарному суспільстві зробити щось насилу неможливо. Щось має народитися. Це як секс без контрацептивів – колись та й шось народиться"

- Мені здається, що церква, чи то пак образ богомільності та воцерковленості – все це має величезну незрозумілу мені особисто вагу. Політики всі як один відмічаються та фоткаються в церквах із свічками на якісь великі свята, при обговоренні дражливих тем, наприклад, проведення ґей-параду, одразу ж виринає точка зору церкви. Україна ж ніби секулярна держава…

- Попри те, що наш народ за всіма опитуваннями вважається десь на 80% віруючим, насправді відбувається підміна понять.

Людям простіше прийняти церемоніал, дисципліну, ходіння до церкви, ритуал, а насправді є дуже велика криза християнства. Всякі непорозуміння є через те, що криза християнської ідеї є у більшості людей, які відвідують церкву.

- Це в Україні чи в світі?

- В світі криза, можливо, глибша, але там про неї не бояться говорити. В нас усе не так. Люди хапаються за речі, які не є насправді суттєвими у християнстві.

Мудрі люди кажуть, що дорога до Бога є різна. Я думаю, що не всі можуть ту сутність християнства осягнути. По-моєму, краще вже називати себе християнином, але не знати якихось глибинних речей, аніж не вірити в жодні авторитети.

- Ви говорите про кризу християнства, але я бачу тут кризу етики, естетики, кризу орієнтирів.

- Це криза сенсів.

- Її можна долати? Зараз багато говорять про те, що сенси потрібно перепридумати.

- Мені здається, що зараз можна було би намалювати графік і вичислити періодичність появи подібних криз. Треба визнати, що ми потрапили на один з таких часів.

Ви самі кажете про те, що сенси потрібно переробити, створити. Криза – є часом пошуку і творення.

Після кризи наступає такий собі Ренесанс, новий час. Правильний він чи неправильний, але він пропонує нові сенси.

- Зараз часто звучить також думка про те, що України нової в нас ніколи і не було. З 1991 року існує УРСР, а нову Україну ніхто не придумав. Можете пофантазувати, що можна було би придумати?

- Я колись в парадоксальному дусі написав текст про "країну квітів". Мовляв, давайте лише саджати квіти, і все буде добре. Я навмисно довів цю думку до абсурду.

Думки про те, що треба щось вигадати та створити – всюди. Це не може робити інституція – ми ж не є тоталітарним суспільством, ми не хочемо ним бути.

А в нетоталітарному суспільстві зробити щось насилу неможливо. Щось має народитися. Це як секс без контрацептивів – колись та й шось народиться.

Дуже великою травмою та бідою є те, що людям тяжко усвідомити, що часове розгортання їхнього життя не збігається з часовим розгортанням великих процесів і еволюцій. Наприклад, маю я 90 років життя, і мені що, чекати всі ці 90 років? Час розвитку країни не збіжиться з твоїм часом.

Пояснити собі, що ти є в тому часі, який є, і що час неможливо поміняти – це терапевтична праця. Заради тебе не можна прискорити настання якихось перемін.