Я-біженець: три історії

Дискримінація, злидні, приниження, безнадія – це вірні супутники біженців та шукачів притулку. В Україні за державний кошт діє лише два центри тимчасового розміщення біженців – в Одеській області на Закарпатті. І тільки один із десяти шукачів притулку (в найкращому випадку) отримує статус біженця.

Іноді процедура отримання статусу триває роками. Весь цей час люди перебувають в Україні. Без документів, що посвідчують особу, крім довідки міграційної служби про звернення на отримання статусу біженця. З такою довідкою неможливо працевлаштуватися чи легально знімати житло, доводиться постійно вирішувати проблеми з реєстрацією та міліцією…

Страх – твій супутник

Аббас – біженець. Неповні десять років проживає в Україні. Тікав зі своєї країни через агресію щодо своїх релігійних переконань. Він християнин. Куди податися – вибір був невеликий. Зупинився в Україні…

"Страх – це те, що постійно з тобою. Страх веде. Він не щезає. Ти не маєш документів, тобі потрібно шукати роботу, до тебе постійно ставляться як до мігранта…", – розповідає Аббас про "звичайну" долю біженця.

Аббас

З 2004 по 2009 роки він оббивав пороги міграційної служби в Україні, щоб отримати офіційний статус біженця. І щороку цей статус зобов’язаний підтверджувати. Там, на батьківщині, лишилася його родина, із якою тримає зв’язок лише по телефону або через інтернет. Тут, на "новій" батьківщині – має дружину і чотирьох дітей. Працює в Благодійному фонді "Рокада" (фонд опікується Інтеграційним центром для біженців), де вже надає допомогу таким, як він сам…

За оцінками правозахисних організацій, щороку в Україні статус біженця просять біля 1500-2000 осіб. У той же час, за даними УВКБ ООН, за більш як 20 років існування інституту притулку в Україні статус біженця було надано близько 2500 особам.

За словами Максима Буткевича, співкоординатора проекту "Без кордонів" Центру "Соціальна дія" і експерта Коаліції з протидії дискримінації, в Україні неефективно працює система надання притулку: причому незрозуміло, чому одним видають довідки, а іншим – ні.

"Статистично на 10 шукачів притулку в Україні тільки одному "щастить". А це можливість легально працевлаштуватися, винаймати житло, укласти шлюб, заробити на оплату медичних послуг. Держава, до слова, надає матеріальну підтримку тим, хто отримує офіційний статус біженця... аж 17 гривень, і це разова допомога. Чимало питань, які потребують вирішення, зводяться до того, що біженцям "радять" звертатися в посольство своєї країни... від якої, власне, вони утікають", – каже Буткевич.

18 місяців в українському СІЗО

Касим – біженець. Тікав через те, що його хотіли повернути на батьківщину в Узбекистан, де на нього чекала вірна смерть. Однак в Україні замість захисту чоловік опинився за ґратами.

Молодші діти Касима часто запитували в матері, чому їхній батько у в’язниці, адже він непогана людина. "Тому що він був завжди мусульманином", – відповідала мати. Родина оселилася в одному з провінційних містечок, де простіше було знайти роботу і хоч якось прогодуватися.

Найбільше часу, грошей та енергії забирають передачі в СІЗО для батька: потрібно рано вставати, щоб сісти на першу маршрутку до Києва, а потім майже цілий день простояти у черзі в СІЗО…

"Я не знаю, що на мене чекає в майбутньому. Я не можу навіть передбачити це. Якщо його екстрадують (повернуть на батьківщину – авт.), діти не побачать батька. Він ніколи звідти не повернеться живим. Ми, звісно, будемо жити далі, але вже без нього…", - каже дружина Касима, героїня документального фільму українського режисера Юрія Речинського.

Зрештою Касиму "пощастило" – його нарешті випустили із СІЗО, в якому він пробув максимальний термін – 18 місяців. І сидів лише тому, що його розшукувала країна походження.

Як зауважує Максим Буткевич, шукачі притулку з країн колишнього Радянського Союзу, зокрема з Узбекистану, Білорусі, Росії – найбільш уразливі: "Система переслідувань, яка діє в цих країнах, не залишає шансів для біженців. Тим більше це небезпечно з огляду на політичне підґрунтя".

Без плану інтеграції?..

"We – peace" – це виставка історій дітей-біженців, які проживають в Україні. І підготували її діти-біженці, й українські дітлахи – учасники Харківського клубу толерантності. Екскурсоводами на цій виставці є самі діти.

Виконавчий директор Конгресу національних громад України Анна Ленчовська розповідає, що, познайомившись із ними, попросила намалювати їх герб своєї батьківщини. На більшості малюнків були елементи прапорів та гербів як країни походження, так і України.

"У їхній свідомості Україна – це вже і є їхня батьківщина. Їм було по 3-5 років, коли разом із батьками полишали свою країну, а тут проживають вже не один рік… Є діти, які народилися тут, і вони ніколи не були в країні свого походження. Ці діти швидко інтегруються в українське суспільств і свідомо називають Україну своєю новою батьківщиною", – стверджує Ленчовська.

Серед таких дітей – Шамім. Маленькою дівчинкою вона змушена була тікати зі своєю родиною з Афганістану через переслідування. Зараз Шамім 16 років, але її батьки ще й досі не можуть отримати статус біженця.

Шамім

Шамім ходить до української школи, прекрасно розмовляє українською і російською мовами та любить танцювати. Єдине, що її спочатку дивувало на новій батьківщині, - це те, що в Україні дівчатам можна не носити хустку: в Афганістані вона звикла до іншого вбрання.

Утім без підтримки з боку держави інтеграція біженців в українське суспільство відбувається надто поволі і, як правило, за кошти або міжнародних організацій або неурядового сектору.

Треба сказати, 22 серпня минулого року Кабінет міністрів затвердив План заходів щодо інтеграції біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, в українське суспільство на період до 2020 року. Зокрема, в ньому зазначено формування толерантного ставлення до біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, функціонування курсів з вивчення української мови, історії, культури, державного устрою України, законодавства з питань праці, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення для біженців.

Однак уже на сьогодні під загрозою закриття опинився унікальний у Києві інтеграційний центр для біженців. Активісти буквально за тиждень зібрали близько 800 підписів на підтримку Центру соціальної інтеграції біженців.

Акція проти виселення Інтеграційного центру для біженців. Фото Facebook

"У нашому центрі є можливість дітям біженців вивчати українську мову, опановувати комп'ютерну грамоту, проводити різні культурні заходи, - розповідає Наталія Гуржій, керівник Благодійного фонду "Рокада". – Центр 15 років існував на кошти міжнародних організацій та за підтримки неурядових організацій в Україні. Однак із самого початку було заплановано, що ці функції згодом прийме на себе держава. У нас лишилося фактично півроку до закриття, а передавати його комусь із державних структур нікому".

Коли немає місця на планеті…

Ніхто не застрахований від того, що колись доведеться під тиском обставин покидати свою країну. Свого часу були біженцями Альберт Ейнштейн, Карл Маркс, Ісус Христос, Зиґмунд Фрейд, Далай Лама, Олександр Солженіцин.

За даними щорічного статистичного звіту УВКБ ООН, станом на кінець 2012 року понад 45 мільйонів людей були змушені залишити свої домівки. Ця цифра є однією з найвищих за останні 20 років та включає 15 мільйонів біженців.

Історія знає численні випадки, коли біженцям просто не було куди подітися на цілій планеті. І, на жаль, вона пишеться далі…