Замовчані історії

В одної зі ста жінок в Україні розвивається клінічна форма розладу харчової поведінки. Пограничних стадій набагато більше. Однак у суспільстві говорити про цю проблему не прийнято: як близько 10 років тому було з ВІЛ/СНІД, так зараз розмови про анорексію, булімію чи емоційне переїдання видаються незручними.

Проблема замовчується, але не зникає.

ГО "Твій Вимір" - одна з перших організацій, яка почала говорити на цю тему. Представники організації приходили в школи і намагалися переконати директорів дозволити проводити профілактичні бесіди з ученицями старших класів про стосунки з тілом і їжею.

Більшість директорів просили не нав'язувати їм несуттєвих проблем. Зараз ця громадська організація, мабуть, єдина, яка висвітлює тему розладів харчової поведінки.

Нещодавно силами її фахівців в рамках гранту для випускників програми обміну Держдепартаменту США був організований проект "Голоси: замовчані історії про тіло, їжу та емоції".

Метою проекту є розглянути проблему розладів харчової поведінки крізь призму особистих історій і таким чином розповісти, що в Україні багато жінок переживають труднощі у стосунках з власним тілом і з їжею.

- Неможливо вилікувати розлади харчової поведінки боротьбою, - розповідає ініціатор проекту "Голоси: Замовчані історії" Галина Курило. - Коли спецiалiст каже людині, яка страждає анорексією, що вона хвора, що її потрібно лікувати, це викликає зворотну реакцію: хто ви такі, щоб вказувати, як мені жити? Сама постановка діагнозу і виписування ліків тут не допоможуть.

Галя сама є героїнею однієї з історій "Голосів": коли вона була підлітком, то страждала на анорексію. І так само, як і багатьом жінкам в Україні, їй важко було з кимось цим поділитися: сім'я та друзі не розуміли, робили вигляд, що все гаразд, хоча вона важила всього 39 кілограм.

- Як на мене, розлад харчової поведінки, який виникає у підлітковому віці, - це такий собі спосіб спротиву, боротьби з навколишнім світом. Протестувати можна по-різному, але коли тобі 15-16 років, то тіло стає найдоступнішим посередником для вираження своїх почуттів.

"Все почалося коли я усвідомила, що батько ображає маму, і на харчі гроші дає він. Я не знала як захистити маму. Я її сильно любила і вирішила не їсти. Будь-яка їжа, пов’язана з батьком, викликала у мене блювотний рефлекс. Я страшенно ненавиділа його. В сім’ї постійно були бійки, крики, з’ясування стосунків… мені хотілося сховатися, закритися. Від голоду, я втрачала свідомість і мене почали називати припадочною. Я була худа, мене постійно водили до лікарів, ті казали, що я хвора на туберкульоз, що не розвиваюся. Мене силоміць годували, а я блювала і ненавиділа своє життя вже в 7 років".

Це одна з історій, представлених у проекті "Голоси", яку жінка розповіла через 43 роки після того, як все почалося. Усього таких історій - дванадцять.

Автор проекту спілкувалася з жінками, з якими її об’єднував досвід розладів харчової поведінки, записала з ними інтерв'ю і створила з них документальні історії.

На основі історій фотограф Наталка Довга зробила фото, які відображають ті внутрішні переживання, які звучали в історіях героїнь.

- Їжа - це символ. Під час заходів у межах проекту "Голоси" ми часто розмірковували над питанням: чому саме у жінок найчастіше розвивається розлад харчової поведінки? Чому у чоловіків рідше проблеми з їжею? Одна з версій, яка мені близька, це те, що від жінки у суспільстві очікують турботи про інших. Часто це пов’язано з годуванням інших як у прямому, так і в переносному значенні.

Ми не можемо заперечувати, що в сучасному суспільстві від українки очікують, що вона готуватиме їжу для сім'ї. Таким чином, створюється ситуація, коли жінка може переносити у сферу їжі безліч усього - стосунки з коханим, вираження емоцій, страхи, тривогу.

Їжа як спосіб проігнорувати емоції, спосіб не приймати любов, спосіб відреагувати на неможливість отримати задоволення від чого-небудь. Іноді розлад харчової поведінки стає пародією на соціально-культурні очікування (коли стереотипними ознаками краси і жіночності є стрункість і слабкість).

У планах Галі - продовжити збирати історії жінок, у яких склалися непрості стосунки з тілом, їжею і емоціями, і згодом зробити з цього велику книгу. Для початку, на її думку, необхідно показати фотографії та історії в інших містах України, окрім Києва, де виставка вже відбулася.

Щоб зібрати на це гроші, Галя подала проект на платформу "Велика Ідея". Необхідна сума - 10 тисяч гривень.

Однак з тих пір, як був опублікований проект - місяць тому - було зібрано менше десятої частини необхідної підтримки. На думку автора, проблема в тому, що тема "Голосів" непопулярна.

- Я вже наводила як приклад ВІЛ-СНІД або туберкульоз. На сьогодні ця проблематика звучить у суспільстві, хоча раніше замовчувалася. Зараз проблеми анорексії, булімії і переїдання перебувають на самому початку шляху і з ними пов’язано багато стереотипів.

Саме тому так важливо почати обговорювати ці проблеми. Розлади харчової поведінки – це жахіття. Якщо говорити метафорично, то нашою метою є розбудити тих, кому сняться жахіття. Посприяти тому, щоб вони прокинулися, а "Голоси" зазвучали по всій Україні, може кожен.